Політична система суспільства: поняття, структура, функції

 

Політична система суспільства – це система об’єднань (організацій) людей, що виражають інтереси соціальних спільнот та реалізовують політичну владу або борються за її здійснення та утримання, зокрема – за посередництвом держави.

Структура політичної системи:

1) інституційний блок – суб’єкти політики: громадяни, партії, громадські організації та рухи, профспілки, держава;

2) нормативний блок – система політичних і правових норм і принципів, що регулюють відносини між суб’єктами політичної системи. Вони містяться в законодавстві, у програмних і статутних документах партій, політичних деклараціях і договорах;

3) функціональний блок – політичні відносини, політичний процес, політична діяльність, політичний режим, що визначає ступінь участі суб’єктів політичної системи у формуванні та функціонуванні політичної влади;

4) ідеологічний блок – політична ідеологія, політична свідомість і політична культура, політичні погляди;

5) комунікативний блок – інтеграційні зв’язки між всіма елементами політичної системи суспільства, а також між партіями, суспільством і державою, між політичною та іншими системами – економічною, правовою тощо.

Функція політичної системи – це дія, яка сприяє підтриманню досягнутого стану суспільства і подальшому його розвитку.

Основні функції політичної системи:

1) цілепокладальна. Полягає у визначенні цілей та завдань суспільства, виробленні програми його життєдіяльності;

2) організаторська. Полягає в мобілізації людських, матеріальних і духовних ресурсів для досягнення поставленої мети;

3) інтеграційна. Означає об’єднання громадян та їх колективів навколо загальних соціально-політичних цілей і цінностей пануючої ідеології та культури, узгодження різноманітних інтересів держави і соціальних спільнот;

4) регулятивна. Полягає у встановленні «правил гри», тобто норм, на основі яких функціонує політична система та окремі її суб’єкти;

5) дистрибутивна. Передбачає розподіл матеріальних і духовних цінностей у суспільстві відповідно до інтересів збереження існуючої системи власності та влади;

6) ідеологічна. Означає формування політичної свідомості, залучення членів суспільства до політичної участі та діяльності.

При цьому основною функцією політичної системи виступає владне опосередкування соціальних інтересів. Його необхідність пов’язана з розривом між безперервно зростаючими потребами різних соціальних спільнот і обмеженими ресурсами для їх повного або, принаймні, справедливого задоволення. Активна опосередкуюча діяльність політичної системи, перш за все, направлена на те, щоб запобігати можливим конфліктам, “знімати” їх гостроту і використовувати “різницю потенціалів” політично виражених потреб для забезпечення динамічного суспільного розвитку.

З погляду системного підходу, основна функція політичної системи має узагальнюючий, інтеграційний характер щодо функцій її складових компонентів, у тому числі – щодо функцій держави.

Типологія політичних систем

 

Існує безліч підходів до типології політичних систем. Найбільш поширені з них:

1) залежно від типу культурної диференціації та культурної секуляризованості суспільства (класик сучасної політології Габріель Алмонд, Дж.Пауелл) – примітивні, традиційні та сучасні. Примітивні політичні системи володіють мінімумом структурної диференціації (немає розподілу влади в державі, не розмежовується суспільство та держава, церква не відокремлена від держави, відсутні партії). Панує «парафіяльна» політична культура, тобто політичні інтереси людей обмежуються місцем проживання. Традиційні системи мають розвинену диференційовану політичну структуру і характеризуються “культурою підпорядкування”. Люди знають про існування політичної системи, але участі в ній не беруть. Традиційні системи підрозділяються на патримоніальні (політичні еліти, королівська сім’я), централізовані бюрократичні (Імперія Інків, Англія за Тюдорів тощо) і феодальні політичні системи. Сучасні політичні системи володіють і розвиненими політичними структурами, і політичною інфраструктурою (перш за все, засобами масової комунікації). При такій системі функціонує вже не “культура підпорядкування”, а “культура участі”. Громадяни можуть впливати на політичну систему за допомогою виборів, демонстрацій, мітингів, акцій громадянської непокори тощо.

У свою чергу сучасні політичні системи Г.Алмонд розділяє за типом політичної культури. Політична система англо-американського типу (США, Англія, Канада, Австралія) характеризується однорідністю культури. Політичні цілі та засоби їх досягнення розділяють всі громадяни. Більшість населення над усе ставлять свободу особистості, масовий добробут і безпеку. Ця політична система чітко організована, стабільна. Для політичної системи континентально-європейського типа (Франція, Німеччина, Італія) характерна змішана політична культура, співіснування нових і старих культур; характерна наявність багатьох політичних партій з різною ідеологією та старими традиціями, що мають значний вплив на суспільство. Доіндустріальній політичній системі (численні країн Азії, Африки, Латинської Америки) також властива змішана політична культура, але вона дуже відрізняється від змішаної політичної культури західноєвропейських систем, оскільки може сполучати в собі найнесподіваніші протилежності: західні цінності, етнічні та релігійні традиції. Для цієї системи властивими є особистий авторитаризм, високий рівень насильства. Політична система тоталітарного типа (фашистська Італія, нацистська Німеччина, країни «світової системи соціалізму») характерна надмірною централізацією влади, високим ступенем насильства;

2) за характером взаємодії із середовищем – відкриті та закриті (Норберт Вінер, Карл Поппер). Відкриті системи активно взаємодіють із зовнішнім середовищем, до певної міри перетворюючи її, і тим самим зберігають свою відносну стійкість. Відкрита політична система критично переробляє та засвоює цінності інших відкритих систем, вона рухома і динамічна. Закриті політичні системи – системи без зворотного зв’язку і не приймають жодних віянь ззовні;

3) за типом легітимності політичної влади – традиційні, легальні і харизматичні (Марк Вебер, Л.Саністебан). Традиційна політична система ґрунтується на вірі у священний характер відвіку існуючих норм. Традиційні політичні системи характеризуються відсутністю динаміки (давньосхідні, середньовічні суспільства). Легальна політична система ґрунтується на принципі законності. Ядром такої системи є конституційна держава (більшість сучасних держав Європи і Америки). Харизматична політична система ґрунтується на особистості лідера, якому приписуються виняткові риси і якому поклоняються маси. Лідер повинен постійно доводити свою винятковість, здійснюючи незвичайні подвиги. Повторення невдач може привести до втрати ним положення виняткової особи. Тому харизматична влада є відносно нестабільною в порівнянні з традиційною та легальною (диктатура Юлія Цезаря в Стародавньому Римі, сталінський СРСР, нацистська Німеччина, фашистська Італія);

4) за змістом і формами управління – ліберально-демократичні, комуністичні, традиційні, такі, що переживають становлення, авторитарно-консервативні (Жан Блондель). Ліберальні демократії відрізняються опорою на ліберальні цінності (свобода, конкуренція) в ухваленні державних рішень. Комуністичні системи характерні пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів її досягнення. Традиційні політичні системи управляються олігархіями з вельми нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ. Політичні системи, що переживають становлення, характерні для країн, що розвиваються, з авторитарними засобами управління. Мета авторитарно-консервативних систем – збереження соціальної і економічної нерівності, але більш дієвими засобами;

5) залежно від способів здійснення функцій політичної системи – адміністративно-командні, змагальні та соціопримирні системи (В.Є.Чиркін). Для адміністративно-командної системи характерні: бюрократичний централізм; внутрішня і зовнішня безконтрольність; наявність єдиного центру ухвалення рішень, що не підлягають критиці; відсутність зворотного зв’язку між владою і підвладними. Яскравим прикладом таким систем був Радянський Союз (СРСР). Для змагальної системи властиві: протиборство різних політичних сил; наявність різних центрів ухвалення рішень; тиск на владу знизу з метою добитися найбільш вигідних для себе умов. Саме такими були політичні системи більшості розвинених країн Заходу в ХІХ – ХХ ст. Соціопримирна система тільки починає складатися в умовах переходу людства від конфронтації до співпраці на основі визнання загальнолюдських цінностей. Для неї характерні: пошук компромісу між правлячими групами та опозицією, ухвалення рішень на основі взаємних поступок і консенсусу.