Особливості побудови банківських систем у різних країнах

 

Формування сучасних банківських систем визначається особли­востями політичного та фінансово-економічного розвитку окремих країн, характером існуючих кредитних відносин. На різних етапах розвитку суспільства склад кредитних установ зазнавав змін відповідно до еволюції історичних умов, розвитку національних економік.

За своєю структурою банківські системи різних країн істотно відрізняються. Разом із тим є низка ознак, які властиві всім банківським системам, що функціонують у ринковій економіці, – це, передусім, дворівнева побудова.

На першому рівні міститься один або кілька банків, який виконує функції центрального емісійного банку. Він несе відповідальність за забез­печення сталості національної валюти і всієї банківської системи країни. На другому рівні банківської системи розміщені всі інші банки – універ­сальні (комерційні) та спеціалізовані, які обслуговують економічних суб’єк­тів, здійснюючи розрахункові, депозитні та кредитні операції.

Однією із загальних ознак банківських систем є контроль та регулювання діяльності банків другого рівня з боку центрального, що пов’я­зано з життєво важливим значенням для національної економіки стану та перспектив їх діяльності. У кожній країні сформувалась своя система бан­ківського нагляду і контролю, що зумовлено як особливостями їх істо­ричного розвитку, так і політико-економічними чинниками [10].

Світову систему центральних банків в сучасному вигляді створено відносно недавно. До середини XVIII ст. банки першого та другого рівня не відрізнялись. Усі банки виконували функції комерційних та емісійних. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнот­ної емісії в окремих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочатку – емісійним або національним, а згодом – центральним, що від­повідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.

Процес створення центральних банків тісно пов’язаний із процесом демонетизації золота і переходом від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу кредитно-паперових грошей.

Створення центральних банків відбувалось двома шляхами: еволюційним шляхом та створенням центрального банку на основі спе­ціального закону, який надавав особливого статусу новоствореному банку з моменту його заснування.

Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключного права на емісію грошових знаків. їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів – внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX ст. [12].

У 1920 році була прийнята Міжнародна фінансова конвенція, відповідно до якої всі країни світу повинні були організувати свій центральний банк. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки.

Центральний банк у більшості країн належить державі. За формою власності центральні банки можуть бути державними або акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральних банків повністю належить державі. У деяких країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (федеральних резервних банків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль у формуванні органів управління центрального банку.

Існує дві моделі взаємовідносин і взаємозв’язків між центральними банками та існуючими гілками влади. Перша – центральний банк виступає агентом уряду (міністерства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики. Друга – центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без будь-якого впливу з боку урядових органів. У більшості країн існують проміжні моделі, які пе­редбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності [22].

Законодавство лише п’яти країн – США, Німеччини, Швейцарії, Швеції та Нідерландів – передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшості держав світу центральні банки підпорядковані казначейству або міністерству фінансів. У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших країн передбачено, що міністерство фінансів має право видавати інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзвичайно рідкісними.

Функції Центрального банку поділяють на макроекономічні (ство­рення монетарних умов для економіки) та мікроекономічні (створення умов для індивідуальних членів банківської системи). Первісною функ­цією Центрального банку було обслуговування уряду. Вже згодом він стає "банком банків" (або кредитором останньої інстанції), тобто функції центрального банку розвиваються з його відносин з урядом та банками.

Саме монополія емісійної діяльності послужила тим джерелом, з якого сучасні центральні банки почерпнули свої другорядні функції і відмінні риси. Проблема політичної централізації та об’єднання створили передумови для того, щоб єдина централізована емісійна система почала роз­глядатись як один з символів цілісності держави.

Центральні банки пройшли три стадії розвитку:

перша – вони створювались як банки уряду, оскільки уряди домінували при визначенні їх завдань;

друга – центральні банки перестають бути комерційно зацікав­леними і переходять до вирішення проблем забезпечення стабільності фінансово-банківської системи;

третя – вони поступово отримують автономію від уряду і здобу­вають незалежність при визначенні завдань та вибору інструментів їх досягнення.

Становлення банківської системи США в сучасному вигляді відбулось із проведенням реформи 1913 р., у результаті якої було створено державну систему управління монетарною та банківською діяльністю, що базувалась на заснуванні Федеральної резервної системи (ФРС) [7].

Подібно до кредитних систем усіх розвинених країн кредитна система США є дворівневою: перший рівень – Федеральна резервна система; другий рівень – комерційні банки та небанківські фінансово-кредитні установи.

Унікальність банківської системи США полягає у функціях ФРС. Вона є незалежною у фінансовому відношенні, має власний бюджет
і фінансує свою діяльність за рахунок доходів від операцій і прибутку від емісії грошей. Основними функціями ФРС є:

виконання ролі центрального банку країни;

емісія грошей;

нагляд за діяльністю банків, що отримали чартер (дозвіл) в окремих штатах;

ліцензування і нагляд за міжнародними банками, що базуються
в СІНА;

грошово-кредитний контроль для підтримання стабільності еко­номіки;

виконання ролі "кредитора в останній інстанції", тобто надання в кри­тичній ситуації тимчасових позик банкам, що мають певні фінансові проблеми з платоспроможністю та ліквідністю;

виконання ролі клірингового центру при грошових переказах у межах банківської системи.

Окрім ФРС, до органів державного управління та контролю банківської діяльності належать: спеціальний підрозділ Казначейства СІНА – Контролер грошового обігу; Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД) та комісії штатів з банківської діяльності.

У США існують чотири основні типи кредитно-депозитних установ: комерційні банки, позиково-ощадні асоціації, ощадні банки, кредитні союзи. Відмінність між ними полягає в основному в специфічних умовах використання різних видів депозитів при наданні кредитів.

Банки США мають подвійну підпорядкованість. Частка комерційних банків регулюється федеральним урядом, а інша частка – владою окремих штатів. Перші – це члени, а другі – не члени Федеральної резервної системи. Причому банки самі визначають свою юрисдикцію. Такої практики немає в жодній країні. Таким чином, у США немає єдиної державної політики регулювання банківської діяльності.

Головна особливість комерційних банків США як кредитно-депо­зитних установ полягає у переважному використанні депозитів на ринку коротко- та середньострокових комерційних кредитів для розвитку бізнесу. Крім того, комерційні банки практикують надання споживчих позик (під майбутні доходи) та кредитів під нерухомість (закладні кредити).

Комерційні банки США інтенсивно працюють на ринках капіталу та все активніше охоплюють операції з корпоративними цінними паперами, особливо на ринку облігацій. Інвестиційні банки, організовані в так званий альянс позикодавців, займають перші позиції у сфері банківського кредитування клієнтів. Таке становище безумовно сприяє підвищенню ефективності функціонування банківської системи США, постійній конкуренції у різних сегментах фінансового ринку, реструктуризації портфеля банківських послуг, появі нових банківських продуктів відповідно до потреб клієнтів.

Банківська система Німеччини є дворівневою на чолі з Німецьким федеральним банком – Дойче Бундесбанком, який виконує функції центрального банку країни.

Німецький федеральний банк був створений у 1875 р. і має 12 цент­ральних земельних банків. До найважливіших його завдань належать:

регулювання грошового обігу;

регулювання обсягу кредитування національної економіки;

гарантування виконання правил платіжного обігу в державі;

нагляд за діяльністю банків.

Контрольні та наглядові функції в банківській сфері покладено на спеціальний орган, що діє під юрисдикцією Міністерства фінансів Німеччини – Федеральне відомство з нагляду за кредитними установами. Основними завданнями цього відомства є:

профілактика порушень фінансового законодавства;

контроль видів та обсягів комерційної діяльності банків;

нагляд за системою інформаційного забезпечення банків і фінансових установ;

інформаційне обслуговування та контроль.

Саме Федеральне відомство з нагляду за кредитними установами видає комерційним банкам ліцензії на право здійснення фінансово-кре­дитної діяльності на території Німеччини. Цей орган також може відкликати ліцензію, якщо дії банківської установи не відповідають нормативним актам або законодавству про фінансово-кредитну діяльність.

Другий рівень банківської системи представлений універсальними (приватні комерційні банки, кооперативні кредитні установи, громадсько-правові кредитні установи) та спеціалізованими (приватні банки, гро­мадсько-правові установи) банками.

Комерційні банки Німеччини функціонують у трьох організаційних формах:

1) акціонерне товариство;

2) акціонерне командитне товариство;

3) товариство з обмеженою відповідальністю.

Основу системи спеціалізованих комерційних банків Німеччини становлять близько 30 приватних іпотечних банків, що надають кредит під заставу земельних ділянок, та банків, які спеціалізуються на наданні комунальних позик. Основна сфера діяльності цієї системи кредитних установ – фінансування житлового будівництва та реконструкція житла.

Банківська система Японії представлена двома ланками: цент­ральним банком – Банком Японії, в організаційну структуру якого входять – політична рада (голова, два заступники, шість членів), три виконавчих аудитора, три виконавчі директори, вісім радників; комерційними банками (міські банки, регіональні банки, трастбанки, банки довгострокового кредитування, іноземні банки).

Центральний банк Японії (ЦБЯ) створено у 1882 р. терміном на 30 років, потім строк подовжили ще на 30 років.

Засоби грошово-кредитної політики Банку Японії протягом кількох пово­єнних десятиліть відрізнялися від тих, які використовувалися централь­ними банками розвинутих капіталістичних країн. Зокрема, коригування облікової ставки, політика мінімальних резервів та операції на відкритому ринку мали незначний вплив на грошово-кредитний ринок, а головним інструментом грошово-кредитної політики Банку Японії було кількісне раціо­нування кредиту ("кредитне вікно"), яке відігравало роль процентної ставки при регулюванні потоків капіталів. Контроль з боку держави за діяльністю приватних банків був досить значним і базувався на специ­фічному явищі японської грошово-кредитної сфери – перекредитуванні. Додатковим джерелом ліквідних коштів, кредитором в останній інстанції для приватних банків був Банк Японії [25].

Особливістю розвитку банківської системи Японії є утворення фінан­сово-промислових груп. На чолі кожної з них стоїть великий приватний комерційний банк, а довкола нього групуються промислові компанії.

Основою банківської системи Японії є "міські" банки, тобто великі (комерційні) фінансові інститути. Вплив таких кредитних установ поширюється на всю країну, а в сферу їхнього обслуговування входять великі підприємства, як правило, однієї з банком фінансово-промислової групи.

Банківська система України є дворівневою. Вона представлена, по-перше, Національним банком України (НБУ) та його підрозділами, по-друге – банками різних форм власності, спеціалізації та територіального статусу.

Структура банківської системи України була визначена фінансовим законодавством 1991 року Національний банк у банківській системі є банком верхнього рівня та виконує функції, типові для центральних банків розвинутих європейських держав, виступає емісійним та розрахунковим центром, наглядовим органом, банком банків і банкіром уряду України.

Банки другого рівня складають основу кредитної системи України. Класифікація банків здійснюється за різними ознаками: за формою власності, рівнем спеціалізації, регіонально-територіальною ознакою тощо.

Виділяють декілька періодів розвитку банківської системи України [13]:

1988 – 1990 рр. Наприкінці 80-х рр. уряд СРСР розпочав новий курс державної політики на перебудову економіки директивним шляхом. Зокрема, зміни також стосувались банківської системи СРСР, і полягали у можливості створення комерційних банків. Упродовж 1989 – 1991 рр.
у Москві було зареєстровано близько шістдесяти українських банків [21]. Вони розміщувались дуже нерівномірно і володіли обмеженими ресурсами. Комерційні банки створювали за галузевими принципами: кожне відомство чи міністерство хотіло мати свою кредитну "кишеню" – власний банк, який би забезпечував розвиток галузі грошовими засобами. Створення таких банків забезпечувало певну незалежність галузі від кредитної політики держави, реалізованої через спеціалізовані державні банки.

1991 – 1992 рр. Постановою Верховної Ради України від 20 березня 1991 року "Про порядок введення в дію Закону України "Про банки і бан­ківську діяльність" було оголошено власністю України Український республіканський банк Державного комерційного промислово будівельного банку "Укрпромбанк", Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк Зовнішекономбанку СРСР з їх мережами, активами і пасивами, а на базі Українського республіканського банку Державного банку СРСР створювався Національний банк України з його регіональними управліннями. А у жовтні почалась перереєстрація Національним банком України комерційних банків, зареєстрованих Державним банком СРСР в Українській республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

1993 – 1997 рр. Цей етап пов’язаний із створенням в Україні нових банків, які залучали як приватний капітал, так і кошти державних бюджет­них та позабюджетних фондів. Банки, створені за цей період, були, зазви­чай, "кишеньковими", основну увагу зосереджували на обслуговуванні потреб засновників, що підвищувало ризиковість їхньої діяльності.

Цей період характеризувався також бурхливим розвитком інфляційних процесів. Інфляція перевищувала 10 000 % у 1993 році. Упродовж 1994 – 1996 рр. НБУ та уряд здійснили низку економічних реформ, які зрештою привели до зниження рівня інфляції, сповільнення спаду вироб­ництва, а також зупинки стрімкого зростання цін. НБУ розробив єдині правила діяльності українських банків, а також успішно здійснив грошову реформу восени 1996 року, ввівши в обіг національну грошову одиницю – гривню. Зниження темпів інфляції зумовило банкрутство окремих банків, які не враховували можливості стабілізації цін під час побудови страте­гіч­них планів своєї діяльності.

1998 – 2000 рр. Якщо 1996 – 1997 рр. стабілізувалась фінансова система держави (у 1997 році інфляція знизилася до 10 %), то 1998 рік став роком фінансової кризи в Україні. Девальвація гривні за цей рік стано­­вила близько 80 %. У 1999 році девальвація гривні становила 52 %, а до 01.01.2000 р. Національний банк України встановив нижню межу капіталу банків на рівні трьох мільйонів євро. Це зумовило неспроможність значної частини банків виконати вимоги НБУ. Основним напрямом діяль­ності банків у цей період стало підтримання їхньої фінансової стійкості, а не розширення обсягів діяльності та збільшення капіталізації. Також від­бувалось зниження прибутковості банківської діяльності, що пов’язано із вимогою НБУ формувати значні резерви на випадок можливих збитків, зумовлених кредитною діяльністю. Починаючи із 2000 року активізувалось кредитування банками реального сектору економіки. Але незважаючи на фінансову кризу та її наслідки для української економіки, банківська система змогла вистояти, перебороти труднощі і продовжувати свій розвиток.

2001 – 2008 рр. Протягом цих років в українській економіці відбулось зростання загалом, а у банківському секторі зокрема. З 2002 року розпочався новий етап розвитку банківської системи України. У цей час банківська система продемонструвала підвищення своєї стабільності та конкурентоспроможності, успішно подолавши у 2004 році депозитну кризу, пов’язану із політичною нестабільністю у державі.

У цей період посилили увагу до банківської системи України іноземні банківські групи. Так, у 2001 році в Україні нараховувалось 15 банків з іноземним капіталом, зокрема 7 банків із стовідсотковим іноземним капіталом. Станом на 01.01.2008 р. уже функціонувало 47 банків з іноземним капіталом, зокрема 17 банків із стовідсотковим іноземним капіталом.

2008 р. – до теперішнього часу. Це останній етап розвитку бан­ківської системи, який пов’язаний із світовою фінансовою кризою, що не ми­нула й Україну. Кризові явища посилювались за рахунок зростання темпів інфляції, підвищення цін та політичної нестабільності у державі. Понад це, відсутність єдиної стратегії та узгодженої реалізації тактичних заходів у подоланні кризових явищ з боку керівництва відповідних державних органів поглибило стагнаційні процеси.

Перед банківським сектором постала проблема можливої втрати лік­відності окремими великими банками. Зменшення обсягів залучених коштів та зростання зовнішнього боргу України залишається надзвичайно актуальною на сьогодні проблемою. Крім цього, девальвація гривні у 2008 році засвідчила недостатність капіталізації банків.

Розглянуті банківські системи розвинених країн з ринковою економікою – США, Німеччини, Японії – засвідчують, що розвиток банківської сфери, а також будь-які зрушення у фінансових відносинах були зумовлені законодавчо-інституційними перетвореннями в банківській діяльності, які формувалися у процесі історичного розвитку.

Незалежна банківська система України створена відносно недавно і пройшла свій генезис значно швидшими темпами, на відміну від про­відних банківських систем розвинених країн. Банківська система України є однією з провідних ланок фінансової системи, від стабільності якої залежить подальший розвиток економіки країни, можливість виходу на міжнародні ринки та активна участь у глобалізаційних процесах.