Грошово-кредитна політика, механізм та інструменти її реалізації

 

Одна з найважливіших умов ефек­тивної організації економічних відносин, що ґрунтуються на рин­кових засадах господарювання, – на­явність оптимального регулятивного впливу держави на перебіг усіх еко­номічних процесів. Серед основних засобів такого впливу провідне місце належить грошово-кредитним мето­дам регулювання. Грошово-кредитна політика – один із ключових еле­ментів економічної політики держави (нарівні з бюджетною, структурною, зовнішньоторгівельною, фіскальною тощо) і визначається пріоритетами та стратегічними цілями економічного розвитку. У їх числі – стабільне зро­стання економіки, низька інфляція і відповідно стабільність цін, низький рівень безробіття, рівновага пла­тіжно­го балансу.

Більшість сучасних економістів розглядають грошово-кредитну політику як найбільш прийнятний для демократичного суспільства інструмент державного регулювання національної економіки, що не призводить до зменшення господарської самостійності окремих економічних суб’єктів. В економічній літературі є кілька тлумачень грошово-кре­дитної політики. Деякі автори пояснюють це поняття занадто вузько – як державну політику впливу на кількість грошей в обігу. Інші визначають її занадто широко – як один із секторів економічної політики вищих органів державної влади. У першому випадку механізм монетарної політики обмежується тільки впливом на кількість грошей і явно зменшуються його результа­тивні можливості, у другому – не визначений специ­фічний характер грошово-кредитної політики, її відмінності від інших секторів економічної політики, її особливого механізму впливу на економічні процеси. Часто її називають монетарною, чи грошовою, полі­тикою [18; 19; 25; 32].

Грошово-кредитна політика (ГКП) – це сукупність еконо­міч­них заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, що їх
здійснює держава з метою регулювання економічного зростання, стри­мування інфляції, забезпечення зайнятості і рівноваги платіжного
балансу.

За такого підходу грошово-кредитна політика набуває чітких, економічно обумовлених меж, внутрішньо єдиної інституційної основи, тобто охоплює грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна політика виступає як системний, організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічній системі.

У зарубіжній економічній літературі грошово-кредитна політика поділяється на "вузьку" та "широку", "дорогих грошей" та "дешевих грошей", а також рестрикційну, експансіоністську та селективну (рис. 3.2).

 

"вузька"

"широка"

політика "дорогих грошей"

політика "дешевих грошей"

рестрикційна

експансіоністська

селективна

Види ГКП

за ступенем охвату

за способом здійснення

за кон’юнктурою ринку

 

Рис. 3.2. Класифікація грошово-кредитної політики [37, c. 57]

 

"Вузька політика забезпечує стабільність національної валюти за допомогою проведення валютних інтервенцій, змін рівня облікової ставки, а також інших інструментів, що впливають на стан національної грошової одиниці. "Широка" безпосередньо впливає на обсяг грошової маси в обороті. Політика "дорогих грошей" передбачає обмеження обсягів кредитування, що призводить до зниження пропозицій грошей. Політика "дешевих грошей" є зворотною від попередньої. Рестрикційна політика зумовлена підвищенням процентних ставок, підвищенням податків, обме­ження обсягів кредитування, скороченням державних витрат та оздоровленням платіжного балансу, а експансіоністська – розширенням масштабів кредитування, послабленням контролю за збільшенням кількості гро­шей в обороті, скороченням рівня податкових ставок та зниженням рівня процентних ставок. Селективна, або вибіркова, політика характеризується встановленням лімітів облікових операцій (за галузями, регіонами), лімітуванням окремих банківських операцій, встановленням маржі при проведенні різних банківських операцій, а також встановленням кредитних меж.

Об’єктами, на які найчастіше спрямовуються регулятивні заходи монетарної політики, є такі змінні грошового ринку: пропозиція (маса) грошей; ставка процента; валютний курс; швидкість обігу грошей та ін.

Залежно від економічної ситуації в країні об’єктом монетарного регулювання може бути вибрана одна з них чи навіть кілька одно­часно.

Головним суб’єктом грошово-кредитної політики в Україні є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки – Міністер­ство фінансів, міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.).

Для з’ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні й тактичні.

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їх частину.

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка цін, стан платіжного балансу та інші показники визначаються передусім станом ринкової кон’юнктури, проміжними цілями монетарної політики є зміна останнього в напрямі, який визначається стратегічною ціллю. Зокрема, якщо ціллю загальноекономічної політики є економічне зростання при скороченні безробіття, то проміжною ціллю може бути пожвавлення ринкової кон’юнктури. І навпаки, якщо стратегічною ціллю є стабілізація цін, то проміжною має бути стримування кон’юнктури ринку. Особ­­ливістю проміжних цілей є те, що встановлюються вони на тривалі часові інтервали, впродовж яких можуть бути реалізовані та виявити свою ефективність [51, c. 142].

Тактичні цілі – це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних змінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження. Конкретний напрям зміни економічної змінної визначається проміжною ціллю монетарної політики та характером показника. Характерними ознаками тактичних цілей є їх короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність, єдність та певна суперечливість [39, c. 248].

Слід зазначити, що зміна грошової маси та рівня процентних ставок є ключовим зв’язуючим елементом у системі цілей грошово-кредитного ре­гулювання, який безпосередньо поєд­нує результати застосування доступ­ного центральному банку набору ін­струментів реалізації відповідної по­літики з кінцевими, стратегічними цілями економічного розвитку країни. Саме таке розуміння монетарної по­літики визначає її як систему складних регулюючих заходів, спрямова­них на досягнення певних економіч­них завдань, що позначаються на функціонуванні всієї національної економіки. Що ж до вибору тактичних цілей для реалізації стратегічних зав­дань, то він значною мірою визнача­ється фундаментальним поділом принципів, на яких засновується грошово-кредитне регулювання, на дві основні групи – кейнсіанські та монетаристські, що зумовлюють різні підходи і до побудови самого переда­вального механізму регулювання [29, c. 316].

Так, головна ідея кейнсіанської те­оріїполягає в тому, щоб шляхом ак­тивізації і стимулювання сукупного попиту впливати на розширення ви­робництва та, відповідно, пропозицію товарів і послуг, що в підсумку знахо­дить відображення в економічному зростанні й високому рівні зайнятості. В рамках теорії регульованого сукуп­ного попиту було обґрунтовано не­обхідність державного втручання в економіку за допомогою грошово-кредитних методів, а саме: антициклічного регулювання (шляхом про­ведення експансіоністської грошово-кредитної політики, яка дає змогу бо­ротися з кризами і безробіттям) та антиінфляційного регулювання (шля­хом застосування рестрикційних за­ходів). У комплексі зазначені заходи, які формують політику компенсаційного (дискретного) регулювання, що змі­нює напрями залежно від зміни фаз ділового циклу.

За логікою кейнсіанства, держава повинна активно втручатися в еко­номічне життя суспільства, а грошо­во-кредитний напрям такого втру­чання зосереджується на регулюванні процентних ставок як основної так­тичної цілі у реалізації стратегічних завдань економічного розвитку [58].

Згідно з кейнсіанською теорією по­треба господарського обороту в гро­шових коштах залежить від суб’єктив­них факторів, які на нього впливають, а тому нестабільна. Та­кою ж мінливою і непередбачуваною є швидкість грошового обігу, яка змі­нюється не лише від одного еконо­міч­ного циклу до іншого, а й усередині циклу. У зв’язку із цим не самі гроші є фактором, що визначає динаміку обсягів виробництва, рівня зайнятості і цін, а процентна ставка, яка має ви­рішальний вплив на стан господарської кон’юнктури і вплинути на яку можна шляхом зміни грошової пропо­зиції, реалізовуючи політику "дешевих" або "дорогих" грошей [41, c. 208].

Однак кейнсіанська теорія грошо­во-кредитного регулювання не сприяє зро­станню виробництва і зайнятості, не стимулюючи при цьому інф­ляцію, і як боротися з інфляцією, не перешкод­жаючи виробничому зростанню і не посилюючи безробіття. Абстрагуван­ня ж теорії від цінового фактора при­звело до ігнорування можливості зро­стання темпів інфляції за умов не­повної зайнятості й виробничого спа­ду, тобто стагфляції.

Монетаризмзапропонував прин­ципово відмінну концепцію регулю­вання економічної системи за допо­могою грошово-кредитних методів. Якщо відповідь кейнсіанців на по­точні коливання господарської кон’юнк­тури полягала у значному, максимально оперативному впливі на еко­номіку, то монетаристи на пер­ший план висунули передбачуваність економічної політики, її незмінність. Такий підхід ґрунтується на ідеї про екзогенний (стосовно економічних процесів) характер грошової сфери, яка справляє вирішальний вплив на формування господарської кон’юнк­тури. Йдеться про те, що економічні кризи зумовлюються значними коли­ваннями темпів зростання грошової маси, які призводять до непередбачуваних і несподіваних змін попиту: кожному спадові виробництва передує зменшення обсягів грошової маси, а кожному піднесенню – навпаки, збільшення. На цій основі базується такий важливий висновок монета­ристської концепції грошово-кредитного регулювання: для нормального функціонування економіки, забезпе­чення рівноваги й уникнення сплесків інфляції необхідно забезпечувати стабільний рівень грошової пропо­зиції, тобто ставити темпи зростання обсягів грошової маси в залежність від темпів зростання обсягів вироб­ництва [28, c. 318].

На противагу кейнсіанській концепції регулювання, яка обґрунтовує механізм дискретної політики (швидкого реагування на зміну господарсь­кої кон’юнктури шляхом зміни експансіоністської політики на рестрикційну і навпаки), монетаристи пропонують відмовитися від короткострокової політики кон’юнктурного регулювання, яке, на їхню думку, може призвести до непередбачуваних стрибків грошової маси. Натомість центральному банку, на їхній погляд, слід переходити до політики довгострокового впливу на економіку за допомогою поступового збільшення грошової маси. Цю ідею обґрунтовано у вигляді "монетарного правила", згідно з яким центральний банк має забезпечувати постійний та помірний темп при­росту грошової маси неза­лежно від фаз ділового циклу. Точна величина цього темпу менш важлива, ніж сам факт постійного зростання грошової маси та відсутність реакції на економічні коливання [50, c. 89].

Таким чином, заходи грошово-кредитного регулювання у монета­ристській та в кейнсіанській теоріях спрямовані на досягнення одних і тих же цілей, проте різними методами. Якщо кейнсіанці на перший план висувають стабільність економічного зростання, навіть ціною помірної інфляції, то монетаристи вважають за необхідне шляхом послідовної, передбачуваної політики помірного при­росту грошової маси підтриму­вати стабільність цін, що на довгостроко­вих часових інтервалах також сприяє забезпеченню високої зайнятості та економічному зростанню.

Зрозуміло, і кейнсіанські, і монетаристські підходи до грошово-кре­дитно­го регулювання слід оцінювати критично, запозичуючи з кожного із них положення, придатні для застосування в умовах саме перехідного періоду. Це зумовлено тим, що особливості розвитку перехідної еконо­міки відрізняються від традиційних змін фаз ділового циклу. А відтак мову слід вести не про тимчасові кон’юнктурні коливання ділової активності, згасання якої чергується зі зростанням, а про глибокі інституційні перетворення в усіх секторах і ланках економічної системи.

У підсумку дискусія щодо доцільності застосування тих чи інших методів регулятивного впливу на економіку має точитися не навколо певного терміна для загальної оцінки політики центрального банку − "монетаризму" чи "підтримки вітчизняного виробника" (термін "кейнсі­анство" у таких обговореннях не вживається), а базуватися на оцінці конкретних дій, які впливають на кредитні відносини, та визначатися вибором кінцевих цілей регулювання [56].

Необхідність такого підходу зумовлена наявністю суперечностей між стратегічними цілями грошово-кредитного регулювання ринкової еко­номіки, які проявляються (причому в більших масштабах) і в економіці перехідного періоду. Вони позначаються на досягненні й таких цілей, як низькі темпи інфляції (стабільність цін), і таких, як економічне зростання та високий рівень зайнятості. Виробниче зростання, збільшення зайня­тості та відповідне зниження рівня безробіття супроводжуються зростанням темпів інфляції, оскільки в економіці змен­шується обсяг невикористаних ресурсів, а підвищення попиту на останні призводить до підвищення цін. Заходи ж, спрямовані на скорочення державних витрат і грошової маси з і метою зниження рівня цін і стабілізації інфляції, зменшують прибутки фірм, що спонукає їх до скорочення обсягів виробництва, а відтак
і зайнятості [60].

Отже, на сьогодні теоретичні проблеми грошово-кредитної політики є темою дискусій між різними економічними школами, а саме між кейн­сіанським підходом, який втілює ідеї оперативного використання грошей як інструмента щоденного управління економічною кон’юнктурою та стимулювання економічного зростання, і монетаризмом, який засуджує подібні маніпуляції в грошовій сфері, що ведуть, на думку авторів цієї доктрини, до посилення виробничих протиріч і диспропорцій та декла­рують дії стихійних ринкових стабілізаторів.

Вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Протягом 20 років Національний банк України опанував монетарні інструменти, які застосовують центральні банки економічно розвинутих країн.

Інструменти грошово-кредитної політики – це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні цент­рального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики [38, c. 152].

Особливістю інструментів грошово-кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах.

Інструменти грошово-кредитної політики умовно можна класифікувати за такими ознаками:

характер впливу на грошовий ринок;

спрямованість регулятивного впливу;

характер впливу на ліквідність банків;

періодичність використання [55].

Вибір інструментів грошово-кредитної політики, які застосовуються центральними банками, досить широкий. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічної політики держави, ступеня відкритості її економіки, рівня розвинутості грошового ринку, особливостей національної банківської системи, традицій та конкретних обставин.

За характером впливу на грошовий ринок інструменти грошово-кредитної політики поділяються: інструменти прямого впливу та інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні про­цеси.

Прямі інструменти грошово-кредитної політики. Прямі інструменти грошово-кредитної політики включають у себе адміністративні заходи у формі різних директив, лімітів, нормативів, що виходять з Централь­ного банку і спрямовані на обмеження свободи діяльності суб’єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків, зокрема визначають або обмежують ціни (процентні ставки) чи обсяги (кредитів) [62].

До цієї групи відносять:

установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій;

уведення прямих обмежень на кредитування комерційних банків;

установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування цент­ральним банком потреб бюджету;

прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Інструменти прямої дії відіграють певну роль у грошово-кредитній політиці, яку проводять центральні банки країн із розвиненою ринковою економікою, але більш активно вони використовуються цент­ральними банками країн, що розвиваються, країн із перехідною економікою.

Тому центральні банки розвинутих країн використовують прямі методи переважно у виняткових випадках з попередньою консультацією з урядом, коли необхідні "швидкі заходи реагування", наприклад, в умовах різкого розвитку економічної кризи.

До другої групи належать:

операції на відкритому ринку;

регулювання норми обов’язкових резервів;

процентна політика;

рефінансування комерційних банків;

регулювання курсу національної валюти [34, c. 20].

Згідно із законом України "Про Національний банк України" є такі інструменти грошово-кредитної політики: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків; процентна політику; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резер­вами; операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язан­нями, на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу; емісія власних боргових зобов’язань та операції з ними [3].

Регулювання норми обов’язкових резервів – високо потужний інстру­мент впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Його суть полягає в тому, що центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов’язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов’язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію грошей, то досить відповідно знизити норму обов’язкового резервування, і ситуація змінюватиметься на протилежну – збільшиться обсяг вільних резервів, підвищаться кредитна спроможність банків і рівень мультиплікації депозитів [8].

Процентна політика – один із м’яких інструментів монетарної політики, подібний за характером впливу на пропозицію грошей до операцій на відкритому ринку. Механізм його полягає в тому, що центральний банк установлює ставки процентів за позичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінансування.

Для України найбільш типовою процентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ стримує попит комерційних банків на свої позички, стримує мультиплікацію депозитів і зростання пропозиції грошей. Зниження облікової ставки збільшує попит комерційних банків на позички та їх надлишкові резерви, як наслідок – пропозиція грошей зростає.

Рефінансування комерційних банків – інструмент, що застосовується в тісному поєднанні з процентною політикою. Крім зміни облікової ставки, центральний банк може регулювати попит на свої позички з боку комерційних банків зміною інших умов надання цих позичок – зміною їх асортименту, обмеженням цільового призначення, лімітуванням обсягів окре­мих позичок тощо. Такими заходами центральний банк може більш чітко і цілеспрямовано впливати на зміну банківських ресурсів, а отже, і на пропозицію грошей [7].

Загалом НБУ застосовував такі методи кредитування: адміністративний розподіл емісійних ресурсів між комерційними банками; безпо­середнє централізоване кредитування міністерств для покриття нестачі фінансових ресурсів у певній галузі економіки; безпосереднє надання кредиту Мінфіну на покриття дефіциту державного бюджету; проведення закритих і цільових кредитних аукціонів; надання комерційним банкам облікового й ломбардного кредиту; проведення операцій РЕПО [54, c. 3].

Операції на відкритому ринку – це найбільш застосовуваний інстру­мент монетарної політики в країнах з високорозвинутими ринковими економіками. Здійснюється центральним банком за допомогою купівлі або продажу цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків та динаміку процентних ставок. Їх сутність полягає у тому, що купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує спочатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей за інших незмінних умов [9].

Операції на відкритому ринку бувають динамічні й захисні. Динамічні операції використовуються для збільшення чи зменшення загальної пропозиції грошей за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні операції полягають у підтриманні загальної пропозиції грошей на незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників, проведення захисних операцій на відкритому ринку.

Регулювання курсу національної валюти – інструмент дуже чіткої, оперативної і потужної дії. За характером впливу на масу грошей він нагадує операції на відкритому ринку. Якщо центральний банк планує зменшити масу грошей в обороті, то йому достатньо продати на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призведе до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, за необхідності збільшити масу грошей в обороті центральному банку слід купити відповідну масу іноземної валюти. Ці операції дістали назву валютної інтер­венції.

Валютна інтервенція може використовуватись для здійснення валютного демпінгу – знецінювання національної валюти з метою масового експортування товарів за цінами нижчими від світових [30, c. 64].

Регулювання імпорту та експорту капіталує інструментом впливу на грошову масу в обігу, який застосовується НБУ через:

реєстрацію імпорту та експорту капіталу;

установлення максимальних та мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках;

установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами,

обов’язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов’язань в уповноважених банках України.

Експорт та імпорт капіталу супроводжуються припливом і від­пливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов’язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу націо­нальної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ
і Мінфіну певних заходів, серед яких – підвищення процентної ставки
й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно Націо­нальний банк України не повинен допускати відпливу за кордон націо­нальної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депо­зитної процентної ставки в країні.

Емісія власних боргових цінних паперів – це випуск в обіг облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), продаж або купівля яких дозволяє впливати на основні макроекономічні показники й обсяг грошової маси
в обігу. Ці операції з реалізації коштів дозволяють залучити засоби комерційних банків або суб’єктів фондового ринку.

Внутрішній зв’язку між окремими цілями та інструментами меха­нізму грошово-кредитної політики можна подати у вигляді схеми (рис. 3.3). У наведеній схемі стрілками показано шлях імпульсів, що вводяться
в економічну систему певними заходами монетарної політики, аж до впливу їх, на стратегічні монетарні цілі, а отже – на цілі загальноеконо­мічної політики.

1. Цілі монетарної політики

1.1. Стратегічні цілі

1.1.1. Зростання виробництва

1.1.2. Підвищення зайнятості

1.1.3. Стабілізація цін

1.2. Проміжні цілі

1.2.1. Пожвавлення кон’юнктури

1.2.2. Стримування кон’юнктури

1.3. Тактичні цілі

1.3.1. Зростання маси грошей

1.3.2. Зниження рівня процента

1.3.3. Зменшення маси грошей

1.3.4. Підвищення рівня процента

2. Інструменти монетарної політики

2.1. Операції на відкритому ринку

2.1.2. Продаж цінних паперів

2.1.1. Купівля цінних паперів

2.2. Регулювання норми обов’язкових резервів

2.2.1. Зниження норми обов’язкових резервів

2.2.2. Підвищення норми обов’язкових резервів

2.3. Процентна політика

2.3.1. Зниження облікової ставки

2.3.2. Підвищення облікової ставки

 

Рис. 3.3. Схема механізму взаємозв’язку між окремими цілями та інструментами грошово-кредитної політики [31, c. 3]

 

Як показує практика, застосування даних інструментів грошово-кре­дитної політики, впливає на окремі економічні показники неоднозначно та різнобічно, тому при застосуванні їх може виникнути протилежний ефект. Таким чином, на сьогодні найбільш доцільним є поєднання засобів монетарної політики з лібералізацією впливу на ринкову кон’юнктуру. Такий підхід дозволяє використовувати як можливість ринку до саморегуляції, так і відповідні інструменти монетарної політики.

Отже, грошово-кредитне регулювання економіки – це багато­бічна й складна робота, котру здійснює НБУ. Основними інструментами впливу на грошово-кредитний ринок є визначення та регулювання норм обов’яз­кових резервів для комерційних банків; процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу; емісія власних боргових зобов’язань та операції з ними. У світовій практиці найбільш ефективним та зручним інструментом вважають процентну політику.

Грошово-кредитна політика, що розроблюється та здійснюється Національним банком, теж регулюється певними правовими нормами.

Основна функція центрального банку держави − забезпечення стабільності національної грошової одиниці. В Україні ця норма закріплена
в ст. 99 Конституції України та в Законі України "Про Національний банк України", в ст. 6 якого зазначається, що відповідно до Конституції основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію Національний банк сприяє додержанню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, − цінової стабільності [1].

Конституція України визначила головні аспекти діяльності Націо­нального банку як центральної ланки і керівного органу грошово-кредитної і валютної системи країни, закріпивши його автономний статус у структурах влади. Наявність владних повноважень є однією з найважливіших ознак Національного банку України, що свідчить про право центрального банку встановлювати формально-обов’язкові правила поведінки і домагатися здійснення їх за допомогою передбачених законами засобів впливу. Національний банк України є центром банківської системи і виступає водночас у двох іпостасях − як орган держави, що виконує функцію забезпечення стабільності національної валюти, і як своєрідний центр самоврядування банківської системи.

Прийнятий у 1999 р. Закон України "Про Національний банк України" заклав нові підходи щодо організаційної структури та правового статусу органів управління центрального банку України. Згідно з Конституцією України та статусним законом керівними органами центробанку держави є Голова НБУ, Рада НБУ та Правління НБУ.

Національний банк організовується та функціонує відповідно до загальних правових принципів, які притаманні більшості державних органів. Згідно зі ст. 22 Закону України "Про Національний банк України" до системи НБУ входять: центральний апарат, філії (територіальні управління), роз­рахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані під­приємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку [3].

Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку. Саме за допомогою її інструментів цент­ральний банк спроможний виконувати своє основне завдання − забезпечувати стабільність грошової одиниці.

Гривня, що є грошовою одиницею України відповідно до ст. 99 Конс­титуції України, виступає єдиним законним платіжним засобом в Україні, який приймається всіма юридичними та фізичними особами без будь-яких обмежень на території країни для проведення грошових трансфертів та здійснення розрахунків у готівковому та безготівковому вигляді [1].

Стаття 92 Конституції України закріплює, що засади створення та функ­ціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також іно­земних валют на території України встановлюються виключно законами України. Чинне законодавство визначає такі основні економічні засоби та методи грошово-кредитної політики, що спрямовані на регулювання обсягу грошової маси через:

визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;

процентну політику;

рефінансування комерційних банків;

управління золотовалютними резервами;

операції з цінними паперами на відкритому ринку;

регулювання імпорту та експорту капіталу [3].

Серед засобів і методів грошово-кредитної політики Закон України "Про Національний банк України" у ст. 25 називає процентну політику
і рефінансування комерційних банків, а у ст. 27 визначає, що НБУ встанов­лює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями. Таким чином, процентна ставка і рефінансування комерційних банків згідно із законом виступають як різні інструменти грошово-кредитної політики. Ці ж інструменти передбачено в ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як форми індикативного регулювання діяльності банків [2; 3].

Основний акт НБУ в цій галузі відносин – Положення про про­центну політику Національного банку України, – визначає, що процентна полі­тика НБУ є "регулювання Національним банком попиту та пропозиції на грошові кошти як через зміну процентних ставок за своїми операціями, так і шляхом рекомендацій щодо встановлення процентних ставок за актив­ними і пасивними операціями банків з метою впливу на процентні ставки суб’єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій". Сама ж процентна ставка розглядається вказаним Положенням як "установлений розмір плати за розміщені чи залучені кошти, що встанов­лю­ється Національним банком як важіль впливу на економічні процеси, засто­совується у сферах економіки, банківської та зовнішньоекономічної діяль­ності, а також як інструмент в антиінфляційних заходах" [57].

Можна виділити два види операцій НБУ, за якими встановлюються процентні ставки – операції із врахування (обліку, дисконту – це сино­німи) цінних паперів і операції з надання позичок комерційним банкам у порядку рефінансування. Відповідно до цього, Закон України "Про Національний банк України" розрізняє два види ставок за операціями НБУ:

"облікова ставка Національного банку України – виражена у відсотках плата, що береться Національним банком України за рефінансування комерційних банків шляхом купівлі векселів до настання строку платежу по них і утримується з номінальної суми векселя. Облікова ставка є найнижчою серед ставок рефінансування і є орієнтиром ціни на гроші;

ставки рефінансування Національного банку України – виражена у відсотках плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється Національним банком України з метою впливу на грошовий оборот та кредитування. Національним банком України встановлюються облікова та ломбардна процентні ставки" [3].

Основним нормативним актом Національного банку України, який регулює процентну політику центробанку, є Положення, затверджене постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року № 389, яким було замінене Тимчасове Положення про визначення Національним банком процентних ставок за своїми операціями. Положення встановлює порядок визначення процентної ставки рефінансування під час проведення з банками кількісного тендера Національного банку (тендери проводяться щотижня – щосереди, причому перші три середи – з рефінансування строком до 14 днів).

Серед функцій НБУ закон називає і забезпечення ним накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами.

Золотовалютний резерв становить "резерви України, відображені у балансі Національного банку України, що включають в себе активи, визнані світовим співтовариством як міжнародні і призначені для міжнародних розрахунків". З правової точки зору золотовалютний резерв має ту особливість, що він є окремо виділеним фондом серед активів НБУ, де він відображається. Цей фонд не є власністю НБУ – він лише володіє, користує