Грошово-кредитне регулювання в Україні.

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні й оперативні завдання грошово-кредитної політики потрібно враховувати необхідність її диференціації залежно від конкретної макроекономічної ситуації.

Тактика монетарної політики мусить бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» — політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Державна економічна політика, зорієнтована переважно на використання грошово-кредитних засобів, називається монетаристською. Монетаристська політика є найрезультативнішою за умов розвинутої ринкової економіки, інституціональної та юридичної інфраструктури, домінування в суспільстві підприємницької психології, високого ступеня залежності економічних суб’єктів від кредитів та низьких або передбачуваних параметрів інфляції. Коли в державній економічній політиці переважають методи адміністративного регулювання, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому разі виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

Інерційність економіки та грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики може бути лише тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. З часом навіть можлива протилежна реакція з повною дестабілізацією грошового обігу.

Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення, тобто, наявності розриву в часі між застосуванням регулюючих заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Дослідження у цій галузі доводять, що зміна динаміки грошової маси позначаться на динаміці цін та реальному обсязі ВВП із запізненням у 3—12 місяців. Це означає, що стабілізаційні заходи мають спиратися на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасними, а й випереджаючими.

Вибір напрямків грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної та валютної політики.

В Україні засади грошово-кредитної політики, згідно із Законом «Про Національний банк України», мають ґрунтуватися на основних критеріях та макроекономічних показниках ДПЕСР України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту Державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торговельного балансів.

Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України» та інші нормативно-правові акти.

Суб’єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та інші.

Грошовий обіг - це циркуляція грошей як засобу обігу та платежу, а також рух грошових коштів як складової частини товарно-грошових, фінансово-кредитних, валютних та розрахункових операцій.

Грошова система - це встановлена державою форма організації грошового обігу в країні. В основі грошової системи лежить грошова одиниця. Грошовою одиницею України є гривня. Крім грошової одиниці в грошову систему входять різні види грошових знаків у обігу, порядок емісії, характер забезпечення грошей, форми безготівкового платіжного обороту, курс національної валюти стосовно іноземних валют.

З метою регулювання грошового обігу держава проводить грошову політику. Основним завданням грошової політики є регулювання обсягу та структури грошової маси шляхом випуску (емісії) та вилучення грошей з обігу. Грошова політика покликана орієнтувати емісію грошей на досягнення фінансових і економічних завдань держави, а саме стабілізації економіки, підтримки рівня зайнятості, контролю над інфляцією та стимулювання економічного зростання.

Відповідно до законодавства України емісійним центром країни, що володіє монопольним правом на випуск грошей в обіг, є Національний банк України. На нього покладена організація готівково-грошового обігу і регулювання емісійних операцій, тобто операцій, пов'язаних з випуском і вилученням грошей з обігу. Регулювання емісійних операцій як у цілому по країні, так і по регіонах провадиться на основі прогнозного розрахунку касових оборотів, сальдо яких відбиває зміну готівково-грошової маси в обігу - або збільшення маси готівки, тобто емісію, або зменшення, тобто вилучення грошей з обігу. Цей результат має бути узгоджений із розрахунками НБУ по загальному грошовому обсягу грошової маси та її готівково-грошової компоненти, які щокварталу визначаються на основі прогнозованих цін, швидкості обігу грошей і реальних обсягів валового національного продукту.

Для реалізації емісійної функції в установах НБУ створюються резервні фонди грошових знаків. Розміщення резервних фондів по регіональних установах банку забезпечує своєчасне касове обслуговування комерційних банків, дає змогу регулювати купюрну структуру грошової маси та її відновлення, усуває зустрічні перевезення грошей, що прискорює грошовий обіг і скорочує витрати обігу. Резервні фонди являють собою запаси грошових знаків. Поки ці грошові знаки не перераховані в каси установ НБУ, які називаються оборотними касами, вони не вважаються грошима, випущеними в обіг, і зберігаються окремо від грошей, що знаходяться в обігу.

Для забезпечення касового обслуговування комерційних банків в установах НБУ є оборотна каса, що являє собою поточний резерв готівки. Залишок грошей в оборотній касі суворо лімітується. Якщо залишок грошей в оборотній касі перевищує денний ліміт, установи НБУ перераховують понадлімітний залишок з оборотної каси в резервні фонди, тобто вилучають гроші з обігу.

Зміна залишку грошей в оборотній касі регіональних управлінь НБУ пов'язана з виконанням Національним банком функцій по касовому обслуговуванню комерційних банків. Комерційні банки задовольняють потреби своїх клієнтів у готівці, насамперед, за рахунок коштів, що надійшли до їх каси від клієнтів, що здають готівкову виручку в банк. Однак у деяких випадках грошей, що надійшли в касу банку, недостатньо для забезпечення поточних платежів. У такому разі комерційні банки можуть одержати так зване підкріплення каси з запасів НБУ.

На підставі заявки регіональні управління НБУ задовольняють прохання комерційних банків про підкріплення їх каси за рахунок своїх касових ресурсів, тобто грошей, наявних в оборотній касі. Якщо ж грошей в оборотній касі не вистачає для забезпечення потреб комерційного банку, виникає необхідність у підкріпленні оборотної каси регіонального управління НБУ, тобто перерахування в неї грошей із резервних фондів. Емісію грошей регіональні управління здійснюють тільки за емісійним дозволом Національного банку.

Здійснення емісії грошей виконує корисну і необхідну для розвитку країни роль. Грошові інструменти обслуговують економічний оборот і їх можна порівняти з транспортними засобами. Останні дають змогу доставляти товари, продукцію промисловості та сільського господарства до місця їх переробки і споживання. Аналогічно грошові інструменти забезпечують обіг різноманітних товарів, їх перехід від одного власника до іншого, полегшуючи їх переробку та споживання. Проте надмірна або безконтрольна емісія грошей може призвести до небезпечних і навіть руйнівних наслідків. Якщо кількість грошей в обігу перевищує визначений ліміт, вони вже не стимулюють виробництво, а породжують надлишкову купівельну спроможність, наслідком якої є підвищення цін та інфляція.

Саме по собі збільшення грошей в обігу не завжди засвідчує негативні явища. Так, зростання грошової маси може усього лише супроводжувати зростання національного продукту. Щоб виплачувати більш високу заробітну плату, одержувати більші доходи, укладати торговельні угоди на все більші суми, потрібна більша кількість грошей. Таким чином, успішний розвиток національної економіки визначає необхідність нової емісії. Ще однією причиною збільшення грошового обігу можуть бути зміни у поведінці людей, наприклад коли вони прагнуть накопичувати гроші. Тоді держава змушена випускати більше грошових знаків, необхідних для виплати заробітної плати та обслуговування комерційних угод. У такому разі загальна кількість грошових знаків збільшується, але вони обертаються повільніше, оскільки їхні власники утримують їх у себе довше, тому економічна рівновага зберігається без підвищення цін.

Проте в інших випадках коливання грошового обігу є ознакою серйозних проблем в економіці, і насамперед такого негативного явища, як інфляція. Перш за все початок інфляції, як це не дивно, може стимулювати зменшення обсягу грошових знаків. Причиною інфляції у даному разі буде різке повернення в обіг готівки, що знаходилась у резерві. Проте інфляція виникає і розвивається головним чином тоді, коли грошова емісія перевищує як реальні можливості закупівель та виробництва, так і потребу громадян у накопиченні грошей. В обох випадках спостерігається зростання цін.

Коли відбуваються такі процеси, держава змушена вибирати між двома варіантами грошової політики. Перший полягає у тому, щоб піти на знецінення грошей. Інший напрямок дій полягає у здійсненні певних заходів у сфері державних фінансів та кредитної політики з метою оздоровлення грошового обігу.

Кредитна політика

Кредитна політика є складовою частиною єдиної грошово-кредитної політики. Держава покликана забезпечити розподіл кредитів на користь підприємств, фізичних осіб і, за необхідності, держави в такому обсязі, під такий відсоток і на такі терміни, що найбільше відповідають інтересам суспільства.

Головне місце центрального банку країни в сфері грошового обігу, як емітента банкнот, так і кредитора комерційних банків, дає йому змогу регулювати розподіл кредитів за допомогою облікової політики, яку він проводить, здійснюючи переоблік векселів і операції на грошовому ринку. Обмежуючи обсяг і підвищуючи відсоткові ставки по наданих кредитах, тобто здійснюючи політику "дорогих грошей", центральний банк змушує комерційні банки обмежувати обсяг їх операцій, в результаті яких створюються нові платіжні засоби. І навпаки, проводячи ліберальну політику "дешевих грошей", він дає змогу банкам розширювати кредитування і тим самим прискорювати емісію платіжних засобів.

Заходи кредитної політики можна поділити на два типи залежно від того, чи впливають вони безпосередньо на відсоткові ставки або регулюють обсяг кредитування економіки в цілому, чи мають вибірний характер.

До заходів кредитної політики належать:

♦ зміна облікової ставки;

♦ операції на ринку цінних паперів;

♦ зміна резервних вимог до комерційних банків;

♦ обмеження обсягу кредитування;

♦ прямий розподіл кредитів.

Облікова ставка - це норма відсотка, що стягується центральним банком за кредит, наданий комерційному банку.

Зміна облікової ставки має на меті стимулювати або, навпаки, стримувати надання кредитів, роблячи їх більш дешевими або дорогими залежно від стану економіки і грошового обігу. Змінюється як офіційна облікова ставка, що застосовується центральним банком, так і обсяг його операцій на грошовому ринку. Також можуть змінюватися умови банківського кредитування підприємств та фізичних осіб.

Зниження облікової ставки стимулює комерційні банки брати кредити у центрального банку. При цьому банк знижує відсоткову ставку по вкладах, інакше залучати вклади немає сенсу. Зниження відсоткової ставки по вкладах робить невигідним зберігання грошових заощаджень у банку - їх краще інвестувати у виробництво. Зростання капіталовкладень призводить до посилення ділової активності та збільшення обсягу виробництва. Підвищення облікової ставки призводить до зворотного результату.Слід зазначити, що зміна облікової ставки не завжди дає значний ефект, оскільки частка кредитів, взятих комерційними банками у центрального, як правило, дуже незначна.

Дієвішим способом регулювання є так звані операції на відкритому ринку. Центральний банк країни діє на відкритому ринку, купуючи і продаючи цінні папери. Купівля цінних паперів центральним банком викликає попит на них на ринку і курс цінних паперів зростає. Оскільки відсоткова ставка по вкладах знаходиться в оберненій залежності від курсу цінних паперів, то вона падає. Відповідно капіталовкладення у виробництво будуть зростати, породжуючи збільшення обсягу виробництва. Зниження обсягів виробництва досягається продажем цінних паперів центральним банком.

Найпотужнішим засобом кредитної політики є регулювання норм обов'язкових резервів комерційних банків.

Обов'язкові резерви - це частка банківських депозитів (вкладів) та інших зобов'язань банку, що мають знаходитися у розпорядженні центрального банку.

Незважаючи на свою ефективність, зміна резервних вимог застосовується набагато рідше, ніж зміна облікової ставки або операції на відкритому ринку, тому що часта зміна норми обов'язкових резервів дестабілізує банківську систему.

Ще одним методом кредитного регулювання є обмеження обсягу кредитування як центральним банком, так і комерційними банками.

Обсяг кредитної емісії НБУ визначається Основами грошово-кредитної політики, які затверджуються Верховної Радою України на календарний рік.

Суб'єктами кредитних відносин НБУ виступають, насамперед, уряд (КМУ), комерційні банки, а також окремі юридичні та фізичні особи.

Основним одержувачем кредитів НБУ є уряд. Ці кредити, як правило, спрямовуються на покриття поточного дефіциту державного бюджету. По таких позичках встановлюються пільгові (занижені) відсотки.

До таких витрат належали:

♦ компенсації населенню у зв'язку із знецінюванням вкладів і страхових внесків;

♦ компенсації на збільшення виручки сільськогосподарських виробників за реалізовану державним організаціям продукцію;

♦ кошти, спрямовані на індексацію оборотних коштів держпідприємств, фінансове оздоровлення сільського господарства тощо.

Безпосереднє кредитування Національним банком підприємств обмежене. Він видає кредити в основному тим суб'єктам господарювання, що зайняті матеріально-технічним забезпеченням діяльності НБУ. Практикується також видача позичок співробітникам НБУ з коштів фонду матеріального заохочення.

Основний обсяг кредитування здійснюється комерційними банками, проте держава в особі НБУ може безпосередньо впливати на операції комерційних банків, обмежуючи загальну суму наданих ними кредитів у різних формах. При перевищенні банками встановленого ліміту кредитування до них застосовуються суворі санкції.

Регулювання кредитної діяльності здійснюється і прямим втручанням у розподіл кредитів. Держава може надавати цільовий пільговий державний кредит юридичним та фізичним особам, спрямований на активізацію інвестиційної діяльності підприємств або поліпшення житлових умов громадян.

В Україні здійснюється довгострокове державне кредитування будівництва об'єктів виробничого призначення, а також окремих категорій громадян на споживчі потреби за рахунок бюджету, кредитування цільових виробничих програм за рахунок централізованих ресурсів НБУ, а також кредитування інвестиційних проектів за рахунок міжнародних кредитів.

Державний кредит надається на капітальні вкладення тільки виробничого призначення. У підприємств усіх форм власності це витрати на технічне переозброєння, реконструкцію та розширення виробництва, на придбання устаткування, що не входить у кошториси будівництв. Довгостроковий кредит використовується також при будівництві нових підприємств і споруд, що мають важливе народногосподарське призначення. Довгостроковий кредит надається підприємствам на зазначені потреби на принципах повернення, терміновості, платності і забезпеченості.

Перевага при довгостроковому кредитуванні надається проектам, що забезпечують народногосподарську ефективність, вирішують економічні і соціальні проблеми країни, розширюють експортні можливості, збільшують виробництво товарів народного споживання. Обов'язковими умовами довгострокового кредитування є: статус позичальника як юридичної особи, екологічна безпека проекту, забезпеченість своєчасного і повного повернення кредиту і сплати відсотків, дотримання норм тривалості будівництва.

На підставі поданих заявок Міністерство економіки за узгодженням із Міністерством фінансів визначає перелік об'єктів, що фінансуватимуться за рахунок державного кредиту. Міністерство фінансів визначає перелік комерційних банків, що здійснюватимуть таке кредитування, й укладає з ними договори. Цим банкам воно перераховує кошти для кредитування, що мають суто цільове фінансування. Установи банків укладають з інвесторами кредитні угоди. Контроль за цільовим використанням інвесторами державного кредиту і своєчасного його повернення в державний бюджет здійснюють комерційні банки та Міністерство фінансів.

Довгострокові кредити за рахунок централізованих кредитних ресурсів НБУ даються лише державним підприємствам на витрати, пов'язані з реалізацією цільових програм з конверсії та модернізації виробництва, впровадження передових, технологій. НБУ укладає з комерційними банками, що кредитують цільові програми, договір, де визначає розмір плати за кредит і маржу. НБУ відкриває комерційному банку кредитну лінію, що має забезпечити оперативне й ефективне використання централізованих ресурсів для кредитування виробничих програм. Комерційні банки надають позичальникам кредит лише на потреби, передбачені їх кредитними заявками, і в межах коштів, перерахованих їм НБУ для цільового кредитування.

Міжнародні кредити надаються урядами інших держав і міжнародних фінансових організацій. Порядок їх надання і використання визначається відповідними міжнародними договорами та угодами України.

Довгострокові пільгові кредити окремим категоріям громадян на споживчі потреби надаються через установи Ощадного банку. Об'єктами кредитування тут є витрати на будівництво, купівлю, капітальний ремонт і реконструкцію індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, садових будиночків, дач, благоустрій дачних ділянок, будівництво гаражів, на придбання квартир у житловому кооперативі, в особисту власність, на купівлю у громадян індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, на господарське обзаведення сімейним студентам та інші потреби.

Кредити видаються на комерційній основі при дотриманні принципів цільової спрямованості, забезпеченості, терміновості, платності, повернення. Кредити даються в розмірі до 75% від кошторисної вартості будівництва, ремонту або інвентарної вартості будівлі.

У процесі кредитування громадян Ощадбанк здійснює контроль за правильним і цільовим використанням позичальником позичок шляхом перевірки документів, наданих для оформлення кредиту, звітів про витрату коштів та інших документів, передбачених у кредитному договорі, а також шляхом перевірок на місцях Міністерство економіки разом із Міністерством фінансів щорічно визначає ліміти видачі довгострокового пільгового кредиту в межах коштів, передбачених на ці потреби державним бюджетом. Міністерство фінансів визначає відсоткові ставки і здійснює контроль за цільовим використанням виданого кредиту.

Валютна політика

Емісія й управління грошовою масою породжують проблеми не лише в національних, а й у міжнародних кредитно-грошових відносинах. Прагнення забезпечити розвиток виробництва або підтримувати його на досягнутому рівні змушує кожну країну вступати в міжнародні економічні відносини, наближаючись при цьому до створення найсприятливіших умов для закупівлі товарів і промислового устаткування, з одного боку, і розширення ринку збуту національної продукції, з іншого.

Сфера міжнародних розрахунків не менш мінлива і невизначена, ніж внутрішній грошовий обіг, і також потребує державного втручання - валютного регулювання.

Основним органом валютного регулювання є центральний банк. В Україні це Національний банк України. Виходячи з загальних принципів грошово-кредитної політики, НБУ проводить валютну політику.

Основними функціями НБУ в сфері валютних відносин є: ♦ складання разом з Кабінетом Міністрів України платіжного балансу; ♦ накопичення, зберігання і використання валютних резервів; ♦ встановлення способів визначення, використання і підтримки валютних курсів; ♦ розробка і видання нормативних актів щодо здійснення операцій на валютному ринку України, контроль за їх дотриманням; ♦ видача ліцензій на здійснення валютних операцій; ♦ встановлення за узгодженням з Держкомстатом єдиних форм обліку, звітності і документування валютних операцій, порядку контролю за їх достовірністю і своєчасним наданням.

Платіжний баланс - це співвідношення між грошовими платежами, отриманими країною з-за кордону, та її грошовими платежами за кордон у певний період.

Платіжний баланс включає платежі по зовнішньоекономічних операціях, або торговий баланс, послугах (міжнародні перевезення, страхування тощо), неторгових операціях (утримання представництв, відрядження спеціалістів, міжнародний туризм, перекази фізичних осіб тощо), а також платежі у вигляді відсотків по кредитах і доходів від капіталовкладень (інвестицій). Поряд з перерахованими поточними платежами платіжний баланс включає рух капіталів: інвестицій та кредитів.

Платіжний баланс активний, якщо сума отриманих платежів більша суми здійснених. При зворотному співвідношенні він пасивний. Регулюючою статтею платіжного балансу є зміна золотовалютних резервів (вільно конвертована валюта, спеціальні кредити Міжнародного валютного фонду, золото).

Валютні резерви (золотовалютні резерви) - це належні центральним банкам, скарбницям і спеціальним урядовим валютним органам запаси вільно конвертованих іноземних валют на рахунках у закордонних банках, а також запаси іноземних банкнот, монет і золота (на останнє за необхідності купується будь-яка потрібна валюта).

Валютні резерви відіграють роль запасного фонду міжнародних платіжних засобів, що використовуються у необхідних випадках для покриття дефіциту платіжного балансу країни або для підтримки курсу національної валюти на певному рівні на валютних ринках.

На визначення обмінного курсу національної валюти значно впливає політика держави щодо встановлення обмінного курсу своєї валюти.

Залежно від способу встановлення валютних курсів розрізняють плаваючі, регульовані та фіксовані валютні курси.

При плаваючому валютному курсі обмінний курс визначається цілком ринковим механізмом попиту і пропозиції, а оскільки попит і пропозиція несталі, тобто точка їх рівноваги постійно змінюється, то і валютний курс весь час коливатиметься.

Держава може вибірково здійснювати управління валютним курсом. Вона може давати змогу курсу вільно підвищуватися або знижуватися, проте при цьому постійно тримати його під контролем і для запобігання надмірного підвищення або зниження курсу здійснювати інтервенції центрального банку.

Валютною інтервенцією називається практика купівлі або продажу центральними банками іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Для підвищення курсу національної валюти провадиться продаж, а для зниження - купівля іноземної валюти. Природно, що для подібних операцій валютні резерви центрального банку мають бути значними.

Такий порядок встановлення обмінного курсу, тобто із втручанням держави, називається керованим плаванням (англ. dirty float, букв, брудне плавання), на відміну від вільного плавання (англ. clean float, букв, чисте плавання).

Регулювання обмінного курсу національної валюти зводиться до спроби утримати його на певний період у певних межах. Такі межі можуть бути неофіційними або офіційними.

З цією метою центральним банком встановлюється так званий валютний коридор, тобто межа граничних коливань валютного курсу національної валюти в рамках, у яких він бере зобов'язання підтримувати валютний курс усіма способами, наявними в його розпорядженні (валютними інтервенціями, регулюванням кредитної політики, адміністративними заходами тощо).

Держава може утримувати обмінний курс національної валюти на фіксованому рівні за допомогою постійного використання засобів грошово-кредитної політики і золотовалютні резерви. На практиці чітко зафіксовані обмінні курси не можуть постійно підтримуватися на цьому рівні, як правило, через брак золотовалютних резервів.

Девальвація (італ. devalvazione від лат. de - скасування, зниження і valere - коштувати) - зниження в законодавчому порядку вартісного змісту національної грошової одиниці, пов'язане, як правило, з різким погіршенням торгового і платіжних балансів країни, виснаженням валютних резервів, падінням курсу національної валюти на міжнародних валютних ринках. Як правило, девальвація є вимушеним заходом, що спричинюється економічною необхідністю, покликаною у міру можливостей дії механізму валютних курсів стимулювати національний експорт і обмежувати імпорт, сприяючи вирівнюванню торгового і платіжних балансів країни. Іноді девальвація використовується для підвищення конкурентоспроможності національного експорту, проте ефект, як правило, буває дуже короткочасним.

Операції з іноземною валютою підприємств, банківських і кредитно-фінансових установ, юридичних і фізичних осіб з купівлі-продажу, розрахунків і надання позичок називаються валютними операціями.

Порядок проведення валютних операцій суворо регламентується державою. На здійснення валютних операцій НБУ видає індивідуальні і генеральні ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальні ліцензії необхідні для здійснення таких операцій:

♦ вивезення, переказування і пересилання за кордон валюти на суму більшу, ніж встановлена НБУ (крім розрахунків за поставлені товари, роботи, послуги);

♦ надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті;

♦ використання іноземної валюти на території України як засобу платежу;

♦ розміщення валюти на рахунках і вкладах за кордоном;

♦ здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів.

Усі суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані задекларувати валютні цінності, що знаходяться за кордоном, шляхом надання державній податковій інспекції декларації про валютні цінності.

До юридичних осіб - порушників правил валютного регулювання можуть застосовуватися такі фінансові санкції:

♦ за здійснення операцій з валютними цінностями без одержання генеральної або індивідуальної ліцензії o- штраф у сумі, еквівалентній сумі зазначених цінностей, перерахованих за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій;

♦ за невчасне подання, приховання або перекручування звітності про валютні операції - штраф у сумі, еквівалентній 1500 доларам США, перерахованій за обмінним курсом НБУ надень виявлення порушення;

♦ за ухилення від встановленого порядку декларування валютних цінностей, що перебувають за межами України, - штраф у сумі 20 тис. доларів США, перерахованій за обмінним курсом НБУ на день виявлення порушення.

Законодавством передбачено також адміністративну і кримінальну відповідальність за проведення незаконних валютних операцій. Незаконними визнаються валютні операції, що здійснюються без ліцензії, тобто відповідного дозволу на їх проведення або з порушенням правил про валютні операції. Статтею 162 КпАП за порушення правил валютних операцій передбачається адміністративний штраф у розмірі до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією валютних цінностей.

Згідно зі статтею 207 Кримінального кодексу, умисне ухилення службових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності або осіб, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи, від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг) або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, а також умисне приховування будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей, - карається штрафом від шестисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони вчинені у великих розмірах, - караються обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років. А ті самі дії, вчинені в особливо великих розмірах, - караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

При цьому розмір вважається великим, якщо виручка в іноземній валюті, товари або інші матеріальні цінності в тисячу і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян, і особливо великим, якщо ця виручка, товари або інші матеріальні цінності у три тисячі і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Згідно зі статтею 208 Кримінального кодексу незаконне, з порушенням встановленого порядку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків фізичних осіб, вчинене громадянином України, що постійно проживає на ЇЇ території, а так само валютних рахунків юридичних осіб, що діють на території України, вчинене службовою особою підприємства, установи чи організації або за її дорученням іншою особою, а також вчинення зазначених дій особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, - караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років, з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначених рахунках.

Ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, - караються позбавленням волі на строк до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначених вище рахунках.