Тема: Бюджетно-податкове та грошово-кредитне регулювання економіки

Практичне заняття 9-10

Тема: Бюджетно-податкове та грошово-кредитне регулювання економіки

Функції податків в економічній системі. Принципи оподаткування.

Особлива роль у державному регулюванні належить податковій політиці. Податки є одним із найважливіших видів державних доходів, що їх одержує держава на підставі своїх владних повноважень. Податок — це обов’язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних осіб і громадян.

Основними функціями податків є три: фіскальна, соціальна та регулююча. Сутність фіскальної функції податків полягає в тому, що вони забезпечують фінансування державних витрат. Сутність соціальної функції податків — у підтримуванні соціальної рівноваги через зменшення надто великої розбіжності реальних доходів окремих соціальних груп населення. Сутність регулюючої функції податків — у тому, що за їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон’юнктури, секторної, галузевої та регіональної структури економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв’язків, науково-дослідних робіт, охорони навколишнього природного середовища та інших об’єктів.

Сукупність податків, зборів, інших обов’язкових платежів до бюджетів і внесків до державних цільових фондів, а також сукупність державних податкових органів та їх компетенція — становлять податкову систему. Відтак податкова система складається з системи оподат­кування та системи податкових органів.

Податкова система має ґрунтуватися на таких засадних принципах:

1. Принцип обов’язковості сплати податків передбачає встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства.

2. Принцип рівності суб’єктів оподаткування та недопущення будь-яких виявів податкової дискримінації забезпечується однаковим підходом до суб’єктів господарювання щодо визначення зобов’язань зі сплати податків.

3. Принцип соціальної справедливості означає організацію соціальної підтримки малозабезпечених верств населення запровадженням економічно обґрунтованого оподаткування, тобто встановленням неоподатковуваного мінімуму та диференційованого й прогресивного оподаткування доходів громадян.

4. Принцип стабільності означає незмінність податків та їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року.

5. Принцип наукової обгрунтованості передбачає встановлення податків на підставі реальних показників стану та фінансових можливостей національної економіки. При цьому враховується необхідність досягнення збалансованості видатків бюджету з його доходами.

6. Принцип рівномірності сплати податків забезпечується встановленням строків сплати, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування видатків.

7. Принцип компетенції означає встановлення і скасування загальнодержавних податків, а також пільг щодо оподаткування тільки Верховною Радою України.

8. Принцип єдиного підходу передбачає забезпечення однакового підходу до розробки законів про оподаткування з обов’яз­ковим визначенням платника податку, об’єкта оподаткування, податкової бази, строків і порядку сплати податку та підстав для надання податкових пільг.

9. Принцип доступності забезпечує відкритість норм податкового законодавства для платників податків.

Для пізнання природи податку необхідно чітко визначити основні елементи, які характеризують внутрішній зміст цього категорійного поняття.

До основних елементів податку належать:

1) суб'єкт податку — учасник процесу справляння податку (платник, держава, державні органи);

2) об'єкт оподаткування — явище, предмет чи процес, внаслідок наявності яких сплачується податок;

3) предмет оподаткування — різновид предметів матеріального світу, з якими законодавство позв'язує виникнення податкового обов'язку;

4) ставка податку — законодавчо встановлений розмір податку або збору, виходячи з об'єкта або одиниці оподаткування.

Іншими елементами податку, які конкретизують зміст основних елементів або мають самостійне значення, є:

1) джерело сплати — фонд, явище чи предмет, з якого сплачується податок;

2) база оподаткування — законодавчо закріплена частина доходів чи майна платника податків (за вирахуванням пільг), яка враховується під час розрахунку суми податку. Податкова база — кількісний вимір об'єкта оподаткування;

3) одиниця оподаткування — частина об'єкта оподаткування, стосовно якої відбувається встановлення нормативів і ставок обкладення, тобто та одиниця, яка покладається в основу виміру об'єкта оподаткування. Вона залежить від об'єкта оподаткування, виражається в грошовій або натуральній формі і має переважно розрахунковий характер;

4) податкові пільги — законодавчо встановлені винятки з загальних правил оподаткування, які надають платникові можливість зменшити суму податку (збору), що підлягає сплаті, або звільняють його від виконання окремих обов'язків та правил, пов'язаних з оподаткуванням;

5) порядок сплати податку — методи, строки та засоби сплати податку в державі, які залежать від принципів побудови податкової системи;

6) податковий звіт — документ, що подається до податкової інспекції зі звітними даними про розрахунки з бюджетом;

7) податковий період — строк, протягом якого завершується процес формування податкової бази, остаточно визначається розмір податкового зобов'язання;

8) звітний період — строк складання та надання органу Державної податкової служби податкової звітності.

Таким чином, в елементах податку конкретно виражаються вимоги, що лежать в основі побудови податкової системи держави. Законодавчі акти про кожен податок і збір мають містити вичерпну інформацію, яка б дала змогу конкретно встановити всі елементи податку чи збору.

Бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.

2. Складовими частинами загального фонду бюджету є:

1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду бюджету;

2) всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету;

3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень загального фонду бюджету);

4) фінансування загального фонду бюджету.

3.Складовими частинами спеціального фонду бюджету є:

1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування;

2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ);

3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету);

4) фінансування спеціального фонду бюджету.

Кредитна політика

Кредитна політика є складовою частиною єдиної грошово-кредитної політики. Держава покликана забезпечити розподіл кредитів на користь підприємств, фізичних осіб і, за необхідності, держави в такому обсязі, під такий відсоток і на такі терміни, що найбільше відповідають інтересам суспільства.

Головне місце центрального банку країни в сфері грошового обігу, як емітента банкнот, так і кредитора комерційних банків, дає йому змогу регулювати розподіл кредитів за допомогою облікової політики, яку він проводить, здійснюючи переоблік векселів і операції на грошовому ринку. Обмежуючи обсяг і підвищуючи відсоткові ставки по наданих кредитах, тобто здійснюючи політику "дорогих грошей", центральний банк змушує комерційні банки обмежувати обсяг їх операцій, в результаті яких створюються нові платіжні засоби. І навпаки, проводячи ліберальну політику "дешевих грошей", він дає змогу банкам розширювати кредитування і тим самим прискорювати емісію платіжних засобів.

Заходи кредитної політики можна поділити на два типи залежно від того, чи впливають вони безпосередньо на відсоткові ставки або регулюють обсяг кредитування економіки в цілому, чи мають вибірний характер.

До заходів кредитної політики належать:

♦ зміна облікової ставки;

♦ операції на ринку цінних паперів;

♦ зміна резервних вимог до комерційних банків;

♦ обмеження обсягу кредитування;

♦ прямий розподіл кредитів.

Облікова ставка - це норма відсотка, що стягується центральним банком за кредит, наданий комерційному банку.

Зміна облікової ставки має на меті стимулювати або, навпаки, стримувати надання кредитів, роблячи їх більш дешевими або дорогими залежно від стану економіки і грошового обігу. Змінюється як офіційна облікова ставка, що застосовується центральним банком, так і обсяг його операцій на грошовому ринку. Також можуть змінюватися умови банківського кредитування підприємств та фізичних осіб.

Зниження облікової ставки стимулює комерційні банки брати кредити у центрального банку. При цьому банк знижує відсоткову ставку по вкладах, інакше залучати вклади немає сенсу. Зниження відсоткової ставки по вкладах робить невигідним зберігання грошових заощаджень у банку - їх краще інвестувати у виробництво. Зростання капіталовкладень призводить до посилення ділової активності та збільшення обсягу виробництва. Підвищення облікової ставки призводить до зворотного результату.Слід зазначити, що зміна облікової ставки не завжди дає значний ефект, оскільки частка кредитів, взятих комерційними банками у центрального, як правило, дуже незначна.

Дієвішим способом регулювання є так звані операції на відкритому ринку. Центральний банк країни діє на відкритому ринку, купуючи і продаючи цінні папери. Купівля цінних паперів центральним банком викликає попит на них на ринку і курс цінних паперів зростає. Оскільки відсоткова ставка по вкладах знаходиться в оберненій залежності від курсу цінних паперів, то вона падає. Відповідно капіталовкладення у виробництво будуть зростати, породжуючи збільшення обсягу виробництва. Зниження обсягів виробництва досягається продажем цінних паперів центральним банком.

Найпотужнішим засобом кредитної політики є регулювання норм обов'язкових резервів комерційних банків.

Обов'язкові резерви - це частка банківських депозитів (вкладів) та інших зобов'язань банку, що мають знаходитися у розпорядженні центрального банку.

Незважаючи на свою ефективність, зміна резервних вимог застосовується набагато рідше, ніж зміна облікової ставки або операції на відкритому ринку, тому що часта зміна норми обов'язкових резервів дестабілізує банківську систему.

Ще одним методом кредитного регулювання є обмеження обсягу кредитування як центральним банком, так і комерційними банками.

Обсяг кредитної емісії НБУ визначається Основами грошово-кредитної політики, які затверджуються Верховної Радою України на календарний рік.

Суб'єктами кредитних відносин НБУ виступають, насамперед, уряд (КМУ), комерційні банки, а також окремі юридичні та фізичні особи.

Основним одержувачем кредитів НБУ є уряд. Ці кредити, як правило, спрямовуються на покриття поточного дефіциту державного бюджету. По таких позичках встановлюються пільгові (занижені) відсотки.

До таких витрат належали:

♦ компенсації населенню у зв'язку із знецінюванням вкладів і страхових внесків;

♦ компенсації на збільшення виручки сільськогосподарських виробників за реалізовану державним організаціям продукцію;

♦ кошти, спрямовані на індексацію оборотних коштів держпідприємств, фінансове оздоровлення сільського господарства тощо.

Безпосереднє кредитування Національним банком підприємств обмежене. Він видає кредити в основному тим суб'єктам господарювання, що зайняті матеріально-технічним забезпеченням діяльності НБУ. Практикується також видача позичок співробітникам НБУ з коштів фонду матеріального заохочення.

Основний обсяг кредитування здійснюється комерційними банками, проте держава в особі НБУ може безпосередньо впливати на операції комерційних банків, обмежуючи загальну суму наданих ними кредитів у різних формах. При перевищенні банками встановленого ліміту кредитування до них застосовуються суворі санкції.

Регулювання кредитної діяльності здійснюється і прямим втручанням у розподіл кредитів. Держава може надавати цільовий пільговий державний кредит юридичним та фізичним особам, спрямований на активізацію інвестиційної діяльності підприємств або поліпшення житлових умов громадян.

В Україні здійснюється довгострокове державне кредитування будівництва об'єктів виробничого призначення, а також окремих категорій громадян на споживчі потреби за рахунок бюджету, кредитування цільових виробничих програм за рахунок централізованих ресурсів НБУ, а також кредитування інвестиційних проектів за рахунок міжнародних кредитів.

Державний кредит надається на капітальні вкладення тільки виробничого призначення. У підприємств усіх форм власності це витрати на технічне переозброєння, реконструкцію та розширення виробництва, на придбання устаткування, що не входить у кошториси будівництв. Довгостроковий кредит використовується також при будівництві нових підприємств і споруд, що мають важливе народногосподарське призначення. Довгостроковий кредит надається підприємствам на зазначені потреби на принципах повернення, терміновості, платності і забезпеченості.

Перевага при довгостроковому кредитуванні надається проектам, що забезпечують народногосподарську ефективність, вирішують економічні і соціальні проблеми країни, розширюють експортні можливості, збільшують виробництво товарів народного споживання. Обов'язковими умовами довгострокового кредитування є: статус позичальника як юридичної особи, екологічна безпека проекту, забезпеченість своєчасного і повного повернення кредиту і сплати відсотків, дотримання норм тривалості будівництва.

На підставі поданих заявок Міністерство економіки за узгодженням із Міністерством фінансів визначає перелік об'єктів, що фінансуватимуться за рахунок державного кредиту. Міністерство фінансів визначає перелік комерційних банків, що здійснюватимуть таке кредитування, й укладає з ними договори. Цим банкам воно перераховує кошти для кредитування, що мають суто цільове фінансування. Установи банків укладають з інвесторами кредитні угоди. Контроль за цільовим використанням інвесторами державного кредиту і своєчасного його повернення в державний бюджет здійснюють комерційні банки та Міністерство фінансів.

Довгострокові кредити за рахунок централізованих кредитних ресурсів НБУ даються лише державним підприємствам на витрати, пов'язані з реалізацією цільових програм з конверсії та модернізації виробництва, впровадження передових, технологій. НБУ укладає з комерційними банками, що кредитують цільові програми, договір, де визначає розмір плати за кредит і маржу. НБУ відкриває комерційному банку кредитну лінію, що має забезпечити оперативне й ефективне використання централізованих ресурсів для кредитування виробничих програм. Комерційні банки надають позичальникам кредит лише на потреби, передбачені їх кредитними заявками, і в межах коштів, перерахованих їм НБУ для цільового кредитування.

Міжнародні кредити надаються урядами інших держав і міжнародних фінансових організацій. Порядок їх надання і використання визначається відповідними міжнародними договорами та угодами України.

Довгострокові пільгові кредити окремим категоріям громадян на споживчі потреби надаються через установи Ощадного банку. Об'єктами кредитування тут є витрати на будівництво, купівлю, капітальний ремонт і реконструкцію індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, садових будиночків, дач, благоустрій дачних ділянок, будівництво гаражів, на придбання квартир у житловому кооперативі, в особисту власність, на купівлю у громадян індивідуальних житлових будинків з надвірними будівлями, на господарське обзаведення сімейним студентам та інші потреби.

Кредити видаються на комерційній основі при дотриманні принципів цільової спрямованості, забезпеченості, терміновості, платності, повернення. Кредити даються в розмірі до 75% від кошторисної вартості будівництва, ремонту або інвентарної вартості будівлі.

У процесі кредитування громадян Ощадбанк здійснює контроль за правильним і цільовим використанням позичальником позичок шляхом перевірки документів, наданих для оформлення кредиту, звітів про витрату коштів та інших документів, передбачених у кредитному договорі, а також шляхом перевірок на місцях Міністерство економіки разом із Міністерством фінансів щорічно визначає ліміти видачі довгострокового пільгового кредиту в межах коштів, передбачених на ці потреби державним бюджетом. Міністерство фінансів визначає відсоткові ставки і здійснює контроль за цільовим використанням виданого кредиту.

Валютна політика

Емісія й управління грошовою масою породжують проблеми не лише в національних, а й у міжнародних кредитно-грошових відносинах. Прагнення забезпечити розвиток виробництва або підтримувати його на досягнутому рівні змушує кожну країну вступати в міжнародні економічні відносини, наближаючись при цьому до створення найсприятливіших умов для закупівлі товарів і промислового устаткування, з одного боку, і розширення ринку збуту національної продукції, з іншого.

Сфера міжнародних розрахунків не менш мінлива і невизначена, ніж внутрішній грошовий обіг, і також потребує державного втручання - валютного регулювання.

Основним органом валютного регулювання є центральний банк. В Україні це Національний банк України. Виходячи з загальних принципів грошово-кредитної політики, НБУ проводить валютну політику.

Основними функціями НБУ в сфері валютних відносин є: ♦ складання разом з Кабінетом Міністрів України платіжного балансу; ♦ накопичення, зберігання і використання валютних резервів; ♦ встановлення способів визначення, використання і підтримки валютних курсів; ♦ розробка і видання нормативних актів щодо здійснення операцій на валютному ринку України, контроль за їх дотриманням; ♦ видача ліцензій на здійснення валютних операцій; ♦ встановлення за узгодженням з Держкомстатом єдиних форм обліку, звітності і документування валютних операцій, порядку контролю за їх достовірністю і своєчасним наданням.

Платіжний баланс - це співвідношення між грошовими платежами, отриманими країною з-за кордону, та її грошовими платежами за кордон у певний період.

Платіжний баланс включає платежі по зовнішньоекономічних операціях, або торговий баланс, послугах (міжнародні перевезення, страхування тощо), неторгових операціях (утримання представництв, відрядження спеціалістів, міжнародний туризм, перекази фізичних осіб тощо), а також платежі у вигляді відсотків по кредитах і доходів від капіталовкладень (інвестицій). Поряд з перерахованими поточними платежами платіжний баланс включає рух капіталів: інвестицій та кредитів.

Платіжний баланс активний, якщо сума отриманих платежів більша суми здійснених. При зворотному співвідношенні він пасивний. Регулюючою статтею платіжного балансу є зміна золотовалютних резервів (вільно конвертована валюта, спеціальні кредити Міжнародного валютного фонду, золото).

Валютні резерви (золотовалютні резерви) - це належні центральним банкам, скарбницям і спеціальним урядовим валютним органам запаси вільно конвертованих іноземних валют на рахунках у закордонних банках, а також запаси іноземних банкнот, монет і золота (на останнє за необхідності купується будь-яка потрібна валюта).

Валютні резерви відіграють роль запасного фонду міжнародних платіжних засобів, що використовуються у необхідних випадках для покриття дефіциту платіжного балансу країни або для підтримки курсу національної валюти на певному рівні на валютних ринках.

На визначення обмінного курсу національної валюти значно впливає політика держави щодо встановлення обмінного курсу своєї валюти.

Залежно від способу встановлення валютних курсів розрізняють плаваючі, регульовані та фіксовані валютні курси.

При плаваючому валютному курсі обмінний курс визначається цілком ринковим механізмом попиту і пропозиції, а оскільки попит і пропозиція несталі, тобто точка їх рівноваги постійно змінюється, то і валютний курс весь час коливатиметься.

Держава може вибірково здійснювати управління валютним курсом. Вона може давати змогу курсу вільно підвищуватися або знижуватися, проте при цьому постійно тримати його під контролем і для запобігання надмірного підвищення або зниження курсу здійснювати інтервенції центрального банку.

Валютною інтервенцією називається практика купівлі або продажу центральними банками іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Для підвищення курсу національної валюти провадиться продаж, а для зниження - купівля іноземної валюти. Природно, що для подібних операцій валютні резерви центрального банку мають бути значними.

Такий порядок встановлення обмінного курсу, тобто із втручанням держави, називається керованим плаванням (англ. dirty float, букв, брудне плавання), на відміну від вільного плавання (англ. clean float, букв, чисте плавання).

Регулювання обмінного курсу національної валюти зводиться до спроби утримати його на певний період у певних межах. Такі межі можуть бути неофіційними або офіційними.

З цією метою центральним банком встановлюється так званий валютний коридор, тобто межа граничних коливань валютного курсу національної валюти в рамках, у яких він бере зобов'язання підтримувати валютний курс усіма способами, наявними в його розпорядженні (валютними інтервенціями, регулюванням кредитної політики, адміністративними заходами тощо).

Держава може утримувати обмінний курс національної валюти на фіксованому рівні за допомогою постійного використання засобів грошово-кредитної політики і золотовалютні резерви. На практиці чітко зафіксовані обмінні курси не можуть постійно підтримуватися на цьому рівні, як правило, через брак золотовалютних резервів.

Девальвація (італ. devalvazione від лат. de - скасування, зниження і valere - коштувати) - зниження в законодавчому порядку вартісного змісту національної грошової одиниці, пов'язане, як правило, з різким погіршенням торгового і платіжних балансів країни, виснаженням валютних резервів, падінням курсу національної валюти на міжнародних валютних ринках. Як правило, девальвація є вимушеним заходом, що спричинюється економічною необхідністю, покликаною у міру можливостей дії механізму валютних курсів стимулювати національний експорт і обмежувати імпорт, сприяючи вирівнюванню торгового і платіжних балансів країни. Іноді девальвація використовується для підвищення конкурентоспроможності національного експорту, проте ефект, як правило, буває дуже короткочасним.

Операції з іноземною валютою підприємств, банківських і кредитно-фінансових установ, юридичних і фізичних осіб з купівлі-продажу, розрахунків і надання позичок називаються валютними операціями.

Порядок проведення валютних операцій суворо регламентується державою. На здійснення валютних операцій НБУ видає індивідуальні і генеральні ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальні ліцензії необхідні для здійснення таких операцій:

♦ вивезення, переказування і пересилання за кордон валюти на суму більшу, ніж встановлена НБУ (крім розрахунків за поставлені товари, роботи, послуги);

♦ надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті;

♦ використання іноземної валюти на території України як засобу платежу;

♦ розміщення валюти на рахунках і вкладах за кордоном;

♦ здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів.

Усі суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані задекларувати валютні цінності, що знаходяться за кордоном, шляхом надання державній податковій інспекції декларації про валютні цінності.

До юридичних осіб - порушників правил валютного регулювання можуть застосовуватися такі фінансові санкції:

♦ за здійснення операцій з валютними цінностями без одержання генеральної або індивідуальної ліцензії o- штраф у сумі, еквівалентній сумі зазначених цінностей, перерахованих за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій;

♦ за невчасне подання, приховання або перекручування звітності про валютні операції - штраф у сумі, еквівалентній 1500 доларам США, перерахованій за обмінним курсом НБУ надень виявлення порушення;

♦ за ухилення від встановленого порядку декларування валютних цінностей, що перебувають за межами України, - штраф у сумі 20 тис. доларів США, перерахованій за обмінним курсом НБУ на день виявлення порушення.

Законодавством передбачено також адміністративну і кримінальну відповідальність за проведення незаконних валютних операцій. Незаконними визнаються валютні операції, що здійснюються без ліцензії, тобто відповідного дозволу на їх проведення або з порушенням правил про валютні операції. Статтею 162 КпАП за порушення правил валютних операцій передбачається адміністративний штраф у розмірі до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією валютних цінностей.

Згідно зі статтею 207 Кримінального кодексу, умисне ухилення службових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності або осіб, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи, від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг) або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, а також умисне приховування будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей, - карається штрафом від шестисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або якщо вони вчинені у великих розмірах, - караються обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років. А ті самі дії, вчинені в особливо великих розмірах, - караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

При цьому розмір вважається великим, якщо виручка в іноземній валюті, товари або інші матеріальні цінності в тисячу і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян, і особливо великим, якщо ця виручка, товари або інші матеріальні цінності у три тисячі і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Згідно зі статтею 208 Кримінального кодексу незаконне, з порушенням встановленого порядку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків фізичних осіб, вчинене громадянином України, що постійно проживає на ЇЇ території, а так само валютних рахунків юридичних осіб, що діють на території України, вчинене службовою особою підприємства, установи чи організації або за її дорученням іншою особою, а також вчинення зазначених дій особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, - караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років, з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначених рахунках.

Ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, - караються позбавленням волі на строк до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначених вище рахунках.

Практичне заняття 9-10

Тема: Бюджетно-податкове та грошово-кредитне регулювання економіки