ТОП 10:

Грошово-кредитна політика центрального банку



 

Головним завданням центральних банків сучасних країн з розвинутою економікою ринкового типу є регулювання процесів розвитку національної економіки через вплив на грошово-кредитну систему у формі зміни обсягів та структури грошової маси. У

 

даному випадку в спрощеному вигляді фактично мова йде про емісію додаткової кількості грошей відповідно до збільшення маси благ і прискорення грошового обігу при необхідності додаткового стимулювання економіки з метою прискорення економічного зростання (експансіоністська політика) або вилучення надлишкової кількості грошей при загрозі надмірної інфляції (рестрикційна політики).

 

У цих умовах важливу роль відіграє механізм, за допомогою якого центральний банк здійснює запуск додаткових грошей в економіку і який визначає можливості ефективного вилучення надлишкових грошей. Рівень розвитку та ефективність роботи даного механізму можна вважати однією з фундаментальних відмінностей між змішаними економічними системами сучасних розвинутих країн та економічними системами країн з командно-адміністративною або перехідною економікою.

 

В умовах командно-адміністративної, а також на початкових етапах розвитку перехідної економічних систем емісія необхідних додаткових обсягів грошової маси центральним банком здійснювалася через кредитування уряду, тобто фактично передачі уряду додатково випущеної кількості грошей. А уряд, в свою чергу, використовував ці гроші для здійснення найбільш нагальних платежів і, як правило, це були виплати соціального характеру (пенсії, стипендії, допомоги у зв'язку з безробіттям, тимчасовою непрацездатністю, народженням дітей тощо) та зарплати працівникам бюджетної сфери, а отримувачі цих платежів використовували додатково отримані доходи на збільшення обсягів придбання різноманітних благ. Така діяльність здійснювала мінімальний стимулюючий вплив на економічне зростання і, в той же час, максимально стимулювала інфляцію. Крім того, даний механізм не давав можливостей вилучення з обігу надлишкових обсягів грошей для стримування інфляції.

 

В умовах сучасних розвинутих країн центральний банк здійснює емісію додаткових обсягів грошової маси або вилучення надлишкових грошей через систему комерційних банків та небанківських фінансово-кредитних установ. З цією метою використовуються наступні інструменти грошово-кредитної політики: резервна норма, облікова ставка та операції на відкритому ринку.

 

Резервна норма - це, як ми уже згадували в попередньому питанні, частка залучених банком коштів, яку він повинен зберігати як резерв на кореспондентському рахунку в центральному банку. В 2004-2005 роках в Україні резервна норма залежно від рівня ризику по різних видах вкладів складає 3-11% відсотків. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде зменшувати резервну норму, а в умовах рестрикційної — збільшувати.

 

Але ці міркування стосовно політики центрального банку мають суто теоретичний характер, застосування ж даного інструменту на практиці можна вважати майже неможливим, навіть в умовах економічних систем розвинутих країн, оскільки це може створювати суттєву загрозу стабільності банківської системи. Комерційні банки, залучивши певну суму коштів, необхідну їх частку відправляють як обов'язковий резерв на кореспондентський рахунок в центральному банку, а решту спрямовують, наприклад, для кредитування реального сектора. І якщо в цих умовах центральний банк збільшує резервну норму, то комерційні банки об'єктивно не можуть негайно виконати цю вимогу, оскільки у них немає необхідних коштів. Внаслідок цього відбувається різке збільшення банківського попиту на позики. Проте в економіці навіть немає такої кількості вільних кредитних ресурсів. Очевидно, що такий розвиток подій може привести до колапсу не лише банківської, але й економічної системи в цілому.

 

Дещо більшими, тобто менш небезпечними, є можливості зниження резервної норми. Але ж після того, як вона стане дорівнювати нулю, можливості використання інструменту будуть вичерпані. Саме по собі перебування резервної норми на нульовому рівні не є проблемою. У розвинутих країнах, наприклад в Японії, це майже норма. Але ці країни мають високорозвинуті стабільні банківські системи з мізерним рівнем ризику. В умовах слаборозвинутих банківських систем з високим рівнем ризику в країнах з перехідною економікою обов'язкове резервування коштів комерційних банків в центральному виконує певною мірою функцію запобіжного страхового інструменту на випадок непередбачених змін у банківській системі і тому зменшувати рівень цих резервів недоцільно.

 

Слід також зазначити, що центральний банк вживає низку інших заходів для підвищення надійності та стабільності банківської системи, зокрема, встановлює для комерційних банків певні економічні нормативи: мінімальний розмір статутного фонду, показники ліквідності балансу, наприклад, співвідношення власного і залученого капіталу, максимальний розмір ризику на одного позичальника у відсотках до загальної суми власних коштів банку тощо.

 

Якщо банк має потребу в отриманні додаткових кредитних ресурсів, він може їх придбати на кредитному аукціоні у центрального банку. Відсоток, під який центральний банк видає кредити комерційним банкам, називають обліковою ставкою. Рівень облікової ставки є ключовим фактором формування відсоткових ставок по кредитах реальному сектору, тобто ціни грошей, яка стимулює збільшення або зменшення обсягу попиту на гроші, і, відповідно, грошової маси. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде зменшувати облікову ставку, а в умовах рестрикційної - збільшувати.

 

Проте облікова ставка здійснює на економіку певний вплив лише в довготерміновому періоді. Зміна облікової ставки, по-перше, не обов'язково приведе до таких самих змін кредитних ставок, і, по-друге, навіть зміна кредитних ставок ще не означає того, що негайно зміниться попит на кредитні ресурси зі сторони інвесторів, поведінка яких, крім рівня кредитних відсотків, визначається і факторами довготермінового характеру: очікування, динаміка науково-технічного прогресу, фаза економічного циклу, на якій перебуває економіка країни тощо.

 

Сила впливу даного інструменту на економіку країни значною мірою також буде залежати від величини різниці між середнім рівнем кредитних ставок і обліковою ставкою, тобто своєрідної „облікової маржі", яка фактично є основою банківського доходу від кредитування. В банківських системах розвинутих країн облікова маржа може складати декілька відсотків або навіть декілька десятих відсотка і в таких умовах при зміні облікової ставки негайно викличе об'єктивно неминучі зміни відсоткових ставок по банківських кредитах. Значно більшою є облікова маржа в Україні внаслідок нерозвинутості банківської системи, низького рівня розвитку конкуренції і наявності значних важкопрогнозованих ризиків. У першій половині 2004 року облікова ставка в Україні дорівнювала 7%, а відсоткові ставки по банківських кредитах — 20-30%, звідси облікова маржа - більше 15%, тобто більш ніж в два рази перевищує облікову ставку! З кінця 2004 року облікова ставка складає 9,5%, а кредитні ставки комерційних банків під впливом низки заходів центрального банку знижуються в середньому до рівня 20%, відповідно, облікова маржа складає близько 10%, тобто зрівнюється з обліковою ставкою. Очевидно, в таких умовах реальний вплив облікової ставки на динаміку грошової маси й економічного розвитку країни зводиться майже до нуля, оскільки при зміні облікової ставки на декілька відсотків відсутність змін відсоткових ставок по банківських кредитах є цілком реальною.

 

Найбільш дієвим інструментом впливу центральних банків розвинутих країн на грошову масу в короткотерміновому періоді є операції на відкритому ринку, під якими мають на увазі купівлю-продаж центральним банком високоліквідних фінансових інструментів, як правило, державних і, значно рідше, корпоративних цінних паперів, що приводитиме до негайного притоку-відтоку додаткової кількості грошей в економіці країни. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде купувати цінні папери, а в умовах рестрикційної— продавати.

 

Цілком очевидно, що головним і, мабуть, єдиним фактором, який визначає можливість реального впливу даного інструменту на економіку країни є рівень розвитку фондового ринку та його взаємозв'язок з іншими секторами економіки. На превеликий жаль, в Україні, незважаючи на наявність мережі фондових бірж, незважаючи на те, що в результаті проведення ваучерної приватизації багато людей отримали на руки акції приватизованих підприємств, за твердженням більшості експертів, фондовий ринок як такий і, тим більше, його зв'язок з іншими секторами економіки України у сучасному розумінні цього слова фактично відсутні. Це твердження підкріплюється також наступною інформацією: за перші п'ять років після початку економічного зростання в кінці 1999 року фондовий ринок України пережив як мінімум дві біржових кризи, одна з яких була співмірною з „Чорною п'ятницею" на початку Великої депресії в 1929 році. Проте сам факт виникнення цих криз помітили лише окремі аналітики фондового ринку, а на реальну економіку ці кризи не вплинули абсолютно ніяким чином. Звичайно, що в цих умовах можливість впливу на динаміку грошової маси і економічний розвиток країни майже відсутня.

 

Таким чином, ми прийшли до сумних висновків про те, що в умовах перехідної економіки, зокрема в Україні, центральний банк об'єктивно майже немає можливостей реального впливу на обсяг грошової маси й економічний розвиток країни за допомогою класичних інструментів монетарної політики: резервної норми, облікової ставки та операцій на відкритому ринку, а здійснення грошової емісії через кредитування уряду приводить до негайного тимулювання значних темпів інфляції.

 

В цих умовах фактично єдиним менш-більш дієвим і придатним важелем впливу центрального банку на грошову масу та економіку країни залишається інструмент, який теж можна було б віднести до операцій на відкритому ринку - купівля-продаж центральним банком іноземної валюти. В перші п'ять років після стабілізації банківської системи України в кінці 90-их років більше 90% відсотків емісії гривні здійснюється через Міжбанківську валютну біржу шляхом скупки Національним банком України іноземної валюти. Слід також зазначити, що даний інструмент використовувався не так для здійснення емісії, як у зв'язку з необхідністю підтримки курсу долара, який набув стійкої тенденції до зниження, а це послаблювало цінову конкурентоспроможність вітчизняного експорту. Причиною такого стану валютного ринку було економічне зростання з кінця 1999 року, яке привело до швидкого зростання експорту і наявності стійкого позитивного сальдо торгового та платіжного балансів, тому пропозиція долара постійно перевищувала попит на нього. Проте в цих умовах даний засіб монетарної політики НБУ об'єктивно не давав можливостей вилучення з ринку надлишкової грошової маси, яка постійно виникала внаслідок підтримки курсу долара на незмінному рівні, а інших інструментів впливу на грошову масу, як ми уже з'ясували вище, не було. Тому протягом 1999-2004 років Україна за збереження стійкого курсу долара на рівні приблизно 5,35 грн./дол. платила стабільно високими темпами інфляції. Саме це і стало однією з головних причин ревальвації гривні весною 2004 року.

 

 

Інфраструктура ринку

 

Під інфраструктурою ринку розуміють систему державних, приватних і громадських інститутів (організацій і установ) і технічних засобів, що обслуговують інтереси суб'єктів ринкових відносин, забезпечують їхню ефективну взаємодію та регулюють рух товарно-грошових потоків. Розрізняють організаційно-технічну, фінансово-кредитну та науково-дослідну інфраструктуру ринку.

 

До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі й аукціони, торгові доми і торгові палати, холдингові й брокерські компанії, інформаційні центри та ярмарки, сервісні центри, різного роду асоціації підприємців і споживачів, транспортні комунікації і засоби оперативного зв'язку.

 

Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють банки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій. Це - всі ті, хто здатен здійснювати і здійснює мобілізацію тимчасово вільних грошових ресурсів, перетворює їх у кредити, а потім і в капіталовкладення.

 

Науково-дослідницька інфраструктура ринку включає в себе наукові інститути з вивчення ринкових проблем, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади. Тут ми розглянемо лише деякі елементи інфраструктури ринку. Особливе місце серед елементів інфраструктури належить біржам.

 

Біржа (гол. "beurs", нім. "borse") - це установа, де здійснюється купівля-продаж масових товарів (товарна біржа), цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа), нерухомого майна (біржа нерухомого майна), робочої сили (біржа праці). Як правило, біржа - це приватне, акціонерне товариство, акції якого за стандартом не приносять дивідендів, а лише надають право здійснювати торгові операції.

 

В Україні вже створено чимало бірж. Серед них: Українська універсальна біржа, Українська універсальна агропромислова біржа, Українська фондова біржа та інші. У зв'язку з переходом до ринку найбільшого поширення в Україні набули товарні біржі.

 

Товарна біржа - це комерційне підприємство, різновид товарного ринку оптової купівлі-продажу товарів масового виробництва, на якому реалізація здійснюється без попереднього огляду за зразками і стандартами при наперед встановлених розмірах мінімальних партій і на якому формуються ринкові ціни в залежності від фактичного співвідношення попиту і пропозиції. Діяльність товарних бірж в Україні регулюється законом "Про товарну біржу". В світовій практиці до біржових товарів належать 60-70 найменувань.

 

Для товарної біржі характерні такі риси:

 

1) регулярність функціонування;

2) ведення торгівлі однорідними товарами з певними характеристиками на основі жорстких правил і в спеціальному місці;

3) продаж біржових товарів здійснюється за допомогою представлених зразків, або стандартів, а самі товари на біржі відсутні.

 

Всі операції на товарних біржах поділяються на два види: операції з реальним товаром, які передбачають наявність товару на момент угоди, і строкові, або ф'ючерсні операції, тобто попередній продаж товару, якого ще не виробили. Більшість біржових операцій (90 і більше відсотків) складають саме ф'ючерсні угоди. Метою ф'ючерсної угоди є не продаж чи придбання реального товару, а отримання різниці в цінах, яка виникає до терміну завершення угоди, тобто спекуляція, а також страхування (хеджування) від втрат, пов'язаних зі зміною цін на товари.

 

Фондова біржа - це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами (див. Закон України "Про цінні папери і фондову біржу"). Основними видами цінних паперів є векселі, акції, облігації тощо. Членами біржі можуть бути індивідуальні торговці паперами та кредитно-фінансові інститути.

 

Фондова біржа виконує такі функції: забезпечує мобілізацію тимчасово вільних грошових засобів; встановлює ринкову ціну (курс) цінних паперів; здійснює переміщення капіталу між галузями. Операції на фондовій біржі, в залежності від терміну, на який укладається угода, поділяють на касові і строкові. Касові операції розраховані на оплату угод безпосередньо після їх укладення (від 2-х до 14 днів, в залежності від біржі). Строкові операції здійснюються у випадку, коли угода купівлі-продажу акцій укладається в даний момент, а її оплата відстрочена на заздалегідь встановлений період. Строкові операції дозволяють здійснювати спекулятивні операції і одержувати спекулятивний прибуток.

 

Органічною частиною сучасних міжнародних валютно-фінансових відносин, які забезпечують концентрацію валютних операцій, формування, взаємозв'язок і динаміку валютних курсів, є валютна біржа. Валютна біржа - це комерційне підприємство, яке здійснює купівлю-продаж іноземної валюти за ринковими цінами.

 

З появою бірж в Україні з'являються і нові види професійних занять та робочих місць для населення. Операції купівлі-продажу на біржах здійснюють брокери, маклери і дилери, оскільки приватні особи на біржі не допускаються.

 

Брокер (англ. "broker" - посередник) - це посередник при укладенні угод між покупцями і продавцями товарів. Ними можуть бути брокерські фірми, контори і незалежні брокери. Брокери підготовляють, оформляють і реєструють договори купівлі-продажу, здійснюють нагляд за правильністю біржового торгу.

 

Дилери (англ. "dealer" - біржовий маклер) - це, як правило, представники фірм, що хочуть продати чи купити біржовий товар. На відміну від брокерської діяльності, дилерська передбачає наявність певного початкового капіталу і поєднується в більшій мірі з комерційним ризиком.

 

Маклер (нім. "makler" - посередник) - це теж посередник біржових торгів, який фіксує укладення угод між членами біржі (брокерами, дилерами).

 

На відміну від товарної, фондової та валютної біржі, біржа робочої сили (біржа праці) формується державою. Відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" цей інститут інфраструктури ринку у нас називається державною службою зайнятості.

 

У службі зайнятості не відбуваються процеси купівлі-продажу товару - робочої сили. Згідно із Законом послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою зайнятості безплатно, при цьому вона не вирішує питань про ціну робочої сили. Основними завданнями служби зайнятості є:

 

* аналіз та прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку робочої сили;

* консультування громадян та власників підприємств, установ та організацій про можливості одержання роботи та забезпечення робочою силою;

* облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

* допомога громадянам у доборі підходящої роботи, а роботодавцям - у доборі потрібних працівників;

* організація навчальної діяльності, професійної підготовки та перепідготовки громадян;

* реєстрація безробітних та надання їм у межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і матеріальної тощо.

 

До інфраструктури ринку входить розгалужена система приватних, кооперативних, державних, змішаних гуртових і роздрібних торговельних структур, які визначають стан двох форм торгівлі в країні: гуртову і роздрібну.

 

Роздрібна торгівля - це торгівля, яка включає всю підприємницьку діяльність, пов'язану з продажем товарів і послуг безпосередньо кінцевим споживачам для їх особистого, сімейного чи домашнього використовування. До роздрібної торгівлі належить величезна мережа магазинів, яка включає універмаги, універсами, спеціалізовані магазини, супермаркети, магазини самообслуговування, склади, магазини тощо.

 

Гуртова торгівля - це частина внутрішньої торгівлі, яка охоплює продаж товарів як великими, так і малими партіями з метою їх перепродажу або виробничого споживання. Гуртова торгівля здійснюється за цінами, які нижчі від роздрібних цін, але вони повинні забезпечувати нормально працюючому промисловому та торговельному підприємству відшкодування витрат, внесення платежів у бюджет і створення фондів економічного стимулювання та прибуток. Гуртова торгівля стимулює збут товарів, формує їх асортимент, складає і транспортує товари.

Найбільш впливовими гуртовими торговельними структурами є великі торговельні фірми, торгові доми, дистриб'юторські фірми тощо.

 

Торговельні фірми - це фірми, які займаються здійсненням операцій в основному по купівлі-продажу товарів. Торговельні фірми бувають або вузькоспеціалізованими та універсальними, які торгують широкою номенклатурою виробів.

 

Торговий дім - це торговельна фірма, яка закуповує товар у виробників або гуртовиків своєї країни і перепродує їх за кордон, або закуповує іноземні товари за кордоном та перепродує їх місцевим гуртовим і роздрібним торговцям, а також споживачам. Їхня діяльність дуже широка: вони здійснюють операції за свій рахунок і за дорученням клієнтів, за внутрішньою, гуртовою і роздрібною торгівлею, працюють за широкою номенклатурою товарів, беруть участь у виробництві продукції. Для виконання своїх функцій торгові доми мають сітку магазинів, складські приміщення, транспортні засоби тощо.

 

Дистриб'ютер (від англ. "distributer" - розподільник) - окрема фірма або агент промислового підприємства, які здійснюють реалізацію продукції і виступають як торгівці за договором на основі угоди про право на продаж в окремому регіоні. Угода фірми передбачає виконання дистриб'ютором ряду функцій, пов'язаних з реалізацією товару: організацію реклами в даному регіоні, передпродажну підготовку технічно складних товарів, наданням покупцям сервісних послуг, аналіз кон'юнктури ринку та відгуків покупців про придбані ними вироби фірми тощо.

 

У практиці ринкових зв'язків широко використовуються і такі форми організації оптової торгівлі як аукціон, ярмарок.

 

Аукціон (від лат. "auctio (auctionis)" - продаж з публічних торгів) - це спеціально організований ринок товарів з визначними властивостями, що діє періодично у певному місці і в наперед обумовлений час на умовах змагання між покупцями. Право придбання товарів на аукціоні надається покупцям, які запропонували вищу ціну. На відміну від інших форм реалізації (через магазини, ярмарки і т. п.) аукціон передбачає не одночасне, а почергове пропонування товарів: до реалізації пропонується один товар (лот), після його продажу (або зняття з аукціону) - наступний і т.д.

 

Аукціони розрізняють внутрішні і зовнішні, відкриті і закриті тощо. У світовій практиці відомі декілька способів ведення акціонерних торгів: 1) з підвищенням цін; 2) з постійним пониженням цін. В умовах переходу України до ринку аукціон розглядається як один із способів приватизації державних та муніципальних підприємств.

 

Ярмарок (від нім. "jahrmakt" - щорічний ринок) - це ринок оптової торгівлі, який організовується регулярно, періодично і функціонує в певному місці, у встановлений час, а також сезонна розпродажа одного або багатьох видів товару. Ця своєрідна форма ринку має можливість при порівняно невеликих витратах у короткий термін на невеликих площах здійснювати плідні контакти між партнерами з метою укладення угод, обміну інформацією, реклами фірми та її продукції. Ярмарки бувають універсальні, багатогалузеві, галузеві і спеціальні. За останні роки в Україні ярмарки набувають все більшого розвитку.

 

Ринок засобів виробництва, предметів споживання і послуг, що стає все більш орієнтованим на конкретний, часто індивідуальний попит, викликав до життя появу і таких нових форм реалізації як лізинг, інжиніринг та ін.

 

Лізинг (від англ. "leasing" - оренда, майновий найм) - угода між орендарем, власником майна (машин, устаткування, транспортних засобів і т.д.) і орендатором про передачу майна в оренду на визначений строк за певну плату. За своїм економічним змістом лізинг являє собою специфічну форму кредитування продажу без передачі права власності на товар орендарю.

 

Інжиніринг (від англ. "engineering" - інженерно-консультаційні послуги) - це виділений у самостійну сферу діяльності комплекс інженерно-консультаційних послуг комерційного характеру щодо підготовки, забезпечення процесу виробництва та реалізації продукції, щодо обслуговування будівництва та експлуатації промислових, інфраструктурних сільськогосподарських та інших об'єктів. Інжинірингові послуги діляться на дві групи: 1) послуги, пов'язані з підготовкою виробничого процесу; 2) послуги на забезпечення нормального ходу процесу виробництва і реалізації продукції.

 

Аудиторська фірма - це незалежна висококваліфікована організація, яка на замовлення клієнта та за його кошти здійснює ревізію його господарської діяльності з метою виявлення прорахунків та резервів вдосконалення, контролює й аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, бухгалтерські звіти та баланси.

 

Холдингова компанія - акціонерна компанія, капітал якої використовується переважно для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю за їхньою діяльністю й отримання доходів. За своєю структурою і характером діяльності холдингова компанія виконує, як правило, лише фінансові операції. Вона тримає контрольні пакети акцій інших фірм і діє через свої філії.

 

Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки України. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій й матеріально-фінансового забезпечення.

 

40. Фінансовий ринок формується з різноманітних каналів, якими грошові кошти переміщуються від кредиторів (інвесторів) до позичальників. Такі канали поділяють на дві основні групи: прямого фінансування та непрямого фінансування.

 

При прямому фінансуванні кошти переміщуються безпосередньо від інвесторів до позичальників. Тобто при такому вкладенні коштів інвестори беруть на себе значну частину ризиків і зазнають іноді великих втрат, зумовлених цими ризиками. При непрямому фінансуванні важливу роль у переміщенні коштів від власників до позичальників відіграють фінансові посередники (банки, інвестиційні, страхові компанії, пенсійні фонди тощо), які забезпечують таке переміщення і зменшують ризики та втрати, пов'язані з інвестуванням.

 

Фінансові посередники становлять доволі численну групу учасників фінансового ринку. Як правило, це великі фінансові структури (фінансові установи), які допомагають юридичним і фізичним особам, що мають заощадження, диверсифікувати їх (тобто вкласти капітал у різні підприємства).

 

Фінансова установа — юридична особа, яка відповідно до чинного законодавства надає одну або декілька фінансових послуг і внесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

 

Фінансові посередники мають можливість отримувати прибуток за рахунок економії (зумовленої зростанням масштабу операцій), рівномірно розподіляючи ризики.

 

Фінансові установи, які функціонують на ринку, поділяють на дві основні категорії — депозитні та не депозитні.

 

До депозитних фінансових інститутів належать банківські установи (емісійні, інвестиційні, іпотечні, ощадні банки), ощадні та кредитні організації, кредитні спілки. Основною функцією депозитних інститутів на ринку є залучення коштів у вигляді депозитів та надання позик. Банківські установи здійснюють кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів. Основними операціями банківських установ, крім залучення і розміщення грошових вкладів та кредитів, є розрахункове і касове обслуговування клієнтів, операції з цінними паперами, довірчі операції, видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань, надання консультаційних послуг тощо. Кредитні спілки є наймолодшими серед депозитних інститутів.

 

Це неприбуткові організації, засновані фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб їх членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Діяльність кредитної спілки ґрунтується на таких основних принципах: добровільність вступу та свободи виходу з кредитної спілки, рівноправність членів кредитної спілки, самоврядування, гласність. Кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів.

 

 

До недепозитних інститутів належать спеціалізовані небанківські установи (інвестиційні компанії, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії тощо). Пенсійні фонди забезпечують працівників доходом після виходу не пенсію у формі періодичних виплат. Засновниками пенсійного фонду є корпорації, приватні фірми, установи, спілки, фізичні особи. Кошти залучаються до фонду через надходження періодичних внесків як роботодавців, так і працівників. Частина пенсійних фондів наймає фінансових посередників для забезпечення професійного управління активами. Страхові компанії є фінансовими посередниками, що здійснюють виплати своїм клієнтам при настанні страхового випадку. Страхова премія є платою за страхування, яку власник поліса вносить страховій компанії згідно з договором страхування. Укладаючи договори страхування, страхові компанії беруть на себе ризики власників полісів, а отримуючи страхові внески, отримують плату за взяті на себе ризики. Страхові внески використовують для придбання облігацій, акцій, заставних та інших цінних паперів. Інвестиційні компанії є інститутами спільного інвестування, які залучають кошти інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. Інвестиційні компанії вкладають кошти в цінні папери великої кількості емітентів для того, щоб у рамках обраної стратегії максимально диверси-фікувати портфель і зменшити ризики інвестування.

 

Серед фінансових посередників особливу групу становлять професійні учасники фінансового ринку, до яких належать брокери та дилери.

 

Брокерська діяльність — діяльність щодо укладання угод з цінними паперами на основі договорів комісії або доручення. Брокер є посередником (агентом) інвестора, діє від імені клієнта та за його дорученням отримує винагороду у вигляді комісійних. Для здійснення брокерської діяльності брокер зобов'язаний відкрити окремий брокерський рахунок у банку з метою здійснення операцій з грошима, що належать клієнту брокера.

 

Брокерські контори суттєво відрізняються між собою як за спектром послуг, які вони надають своїм клієнтам, так і за розміром комісійних. Є брокерські контори з пониженою комісією, які надають обмежену кількість послуг за зниженою піною. Інвестори, яким не потрібні консультації чи інші додаткові послуги, звернувшись до таких брокерських фірм, можуть заощадити кошти. Часто брокерські фірми є досить великими, і в них інвесторів обслуговують різні спеціалісти фірми.

 

Дилерська діяльність — укладання професійним учасником фондового ринку (дилером) договорів з купівлі -продажу цінних паперів від свого імені і за свій рахунок шляхом публічного оголошення цін купівлі або продажу визначених цінних паперів із зобов'язанням придбати або продати ці цінні папери за оголошеними цінами. Основний дохід дилерів — позитивна різниця між цінами продажу та купівлі цінних паперів. Різниця в цінах купівлі-продажу є платою дилерам за терміновість і врівноваження тимчасового дисбалансу між попитом і пропозицією на певні види цінних паперів, що перебувають в обігу.

 

Роль дилерів на фондовому ринку полягає в тому, що вони роблять значний внесок у забезпечення ліквідності та стабільності ринку. Надзвичайні цінові коливання, які могли б мати місце, пом'якшуються за допомогою операцій, що проводяться на ринку дилерами. Саме дилери завжди готові продати потрібні інвесторам цінні папери та викупити їх у разі потреби. Здійснюючи операції на ринку, вони зменшують коливання цін та забезпечують ліквідність ринкових цінних паперів. Дилери також можуть надавати інформаційні послуги учасникам ринку, а на деяких ринках бути ведучими аукціонів на біржах.

 

 

Тих, хто займається дилерською діяльністю на ринку, часто називають спекулянтами та маркет-мейкерами (ті, що формують ринок). Торговців цінними паперами, які проводять операції з великими пакетами цінних паперів як від свого імені, так і в інтересах клієнтів, називають трейдерами. Як правило, трейдери виконують і брокерські, і дилерські функції на ринку.

 

Отже, фінансові посередники, надаючи великий спектр послуг учасникам фінансового ринку, виконують такі важливі функції:

 

— здійснюють ефективний розподіл фінансових ресурсів інвесторів у часі, сприяючи зниженню вартості фінансових операцій за одночасного зростання їх кількості (так званий "ефект масштабу");

 

— об'єднують заощадження своїх клієнтів для здійснення великих інвестицій на фінансовому ринку. Акумулюючи невеликі за розміром заощадження, фінансові посередники в значній мірі підвищують ефективність інвестиційного процесу;

 

— диверсифікують ринок, що важко зробити окремим власникам заощаджень;

 

— об'єднують та перерозподіляють фінансові ризики, акумулюючи великі обсяги фінансових ресурсів з метою зниження ризику інвестицій для окремих суб'єктів;

 

— сприяють збалансуванню попиту і пропозиції на фінансові активи з різною тривалістю дії, оскільки допомагають вирішити суперечності між схильністю інвесторів до короткострокових (тобто більш ліквідних) вкладень та потребами позичальників у залученні фінансових ресурсів на тривалі строки для здійснення своїх інвестиційних програм.

 

Фінансові посередники, акумулюючи великий обсяг фінансових ресурсів (навіть якщо більшість цих зобов'язань є короткостроковими), мають можливість придбання і довгострокових активів.







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.66.217 (0.031 с.)