Поняття валюти, валютний курс і конвертованість валют

Валюта — це грошова одиниця, що використовується як світові гроші, тобто як міжнародна розрахункова одиниця, засіб обігу і платежу.

Існують такі види валют:

1. Залежно від емітента валютних коштів розрізняють види валют:

— національна — платіжний засіб (грошова одиниця) певної держави (гривня, долар, фунт стерлінгів тощо);

— іноземна — грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки, векселі) в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках;

— колективна — міжнародні грошові одиниці, емісію яких здійснюють міжурядові валютно-кредитні організації (євро, СПЗ).

2. Залежно від режиму використання:

— конвертована валюта (повно або частково);

— неконвертована.

3. Залежно від сфери і мети використання:

— валюта оплати — валюта, якою здійснюють фактичну оплату товарів і послуг згідно із зовнішньоекономічною угодою чи погашення міжнародного кредиту;

— валюта кредиту — валюта, якою за угодою кредитора та позичальника надається кредит;

— валютні угоди (ціни) — валюта, в якій встановлюється ціна товару чи послуг у зовнішньоторговельному контракті або визначається сума надання міжнародного кредиту.

Міжнародна торгова валюта — це валюта, що використовується для оцінки міжнародних торговельних операцій (експорт й імпорт товарів, послуг, капіталу), або валюта як товар, що є предметом купівлі-продажу.

Міжнародна резервна валюта — валюта, що використовується для покриття дефіциту платіжного балансу, надання позик, кредиту, фінансування допомоги та ін. її головною функцією є створення валютних державних резервів.

Валютні відносини — сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних відносин у міжнародній сфері. Учасники валютних відносин: держави, міжнародні організації, юридичні особи, фізичні особи.

Валютний курс — це співвідношення між грошовими одиницями двох країн, що використовується для обміну валют при здійсненні валютних та інших економічних операцій.

Види валютних курсів:

— офіційний (фіксований) валютний курс — встановлені урядом постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну, і навпаки;

— ринковий (гнучкий) валютний курс — формується на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції;

— змішаний — контрольований курс, що застосовується до експорту й імпорту, при погашенні зовнішнього боргу і под.

Основу курсів становить співвідношення купівельних спроможностей. Купівельна спроможність валюти — це сума товарів і послуг, котрі можна придбати за певну грошову одиницю. Паритет купівельної спроможності (РРР) — це співвідношення купівельної спроможності валют,

 

Конвертованість — здатність до вільного використання валюти для будь-яких операцій та обміну на інші валюти. Конвертованість може бути:

— повна або часткова;

— зовнішня або внутрішня;

— за поточними операціями або за переміщенням капіталів і кредитів.

Повна конвертованість валюти — це можливість вільного обміну на іноземну валюту для всіх категорій власників у будь-якій формі та в усіх операціях без обмежень.

Часткова конвертованість — обмін дозволяється лише для певних власників або за окремими операціями.

Внутрішня конвертованість — вільний обмін національної валюти на іноземну для резидентів і вільні платежі за кордон.

Зовнішня конвертованість — вільне накопичення валюти на рахунках нерезидентів, переказ за кордон.

Конвертованість за поточними операціями — дозвіл на обмін національної валюти лише для забезпечення зовнішньоекономічної діяльності учасників міжнародних відносин за поточними операціями.

Валютне котирування — визначення і встановлення курсу іноземної валюти до національної.

Методи котирування; прямий — курс одиниці іноземної валюти виражений у національній; непрямий (зворотний) — за одиницю приймається валюта, курс якої виражений у певній кількості іноземних грошових одиниць (застосовується зрідка).

 

Валютний курс.

Валютні курси - можуть бути фіксовані, або гнучкі. Фіксовані - це система, що припускає наявність зареєстрованих паритетів. Фіксовані валютні курси можуть бути або дійсно фіксовані, що базуються на золотому стандарті, вони можливі лише за умов золотого стандарту, або договірно фіксовані, що базуються на одній чи кількох валютах або на умовно встановленій офіційній цін золота. Гнучкі курси - це системи, при який у валют не має офіційних валютний паритетів. Тут виділяють дві групи валют: плаваючі валюти (самостійно змінюються на базі попиту та пропозиції на ринку) та коливні валюти (прив’язують валютні курси до валютний кошиків).

Для держав з ринковою економікою найдоцільнішим є притримування керованого плаваючого курсу відносно ВКВ. На У. Нині діє режим валютного коридору, на 1998 рік валютний коридор встановлено: 1.7 за 1 $

валютної торгівлі. Щоденні обороти світового валютного ринку перевищують декілька трильйонів доларів США і швидко збільшуються, що свідчить про величезні розмахи валютних потоків на світовому ринку.

Валютний ринок можна класифікувати і за іншими критеріями:

- за характером операцій: ринок конверсійних операцій; ринок депозитно-кредитних операцій;

- за територіальним розміщенням: європейський, північноамериканський, азіатський та ін.;

- за видами конверсійних операцій: ринок ф»ючерсів, ринок опціонів тощо;

- за формою валюти, якою торгують: ринок безготівкових операцій, ринок готівки.

Ринок конверсійних операцій є найтиповішим для валютного ринку взагалі, його ключовим елементом. На цьому ринку купівля-продаж здійснюється в традиційній формі, переважно на еквівалентних засадах шляхом обміну рівновеликих цінностей, представлених різними валютами. Якраз на цьому ринку складаються умови для формування зовнішньої ціни грошей – їх валютного курсу.

Ринок депозитно-кредитних операцій – це досить специфічний сектор валютного ринку, на якому купівля-продаж валюти має умовний характер, що проявляється в залученні банками інвалюти на депозитні вклади на узгоджені строки та в наданні банками інвалютних позичок на різні строки. На відміну від ринку конверсійних операцій на цьому ринку ціна валюти формується у вигляді процента.

Стан кон»юнктури в.р. виявляється у зміні співвідношення між попитом і пропозицією окремих валют, що, у свою чергу, є ключовим чинником впливу на валютний курс. На стан та динаміку попиту та пропозиції на в.р. впливає велика кількість чинників економічного, політичного, правового, психологічного характеру. Усі їх можна розділити на такі 3 групи:

1. Курсоутворюючі чинники:

- стан платіжного балансу країни;

- обсяги ВНП, які виробляються в країні;

- внутріня і зовнішня пропозиція грошей;

- процентні ставки в країнах, валюти яких порівюються;

- співвідношеннявнутрішніх цін країни з зовнішніми.

2. Регуюючі чинники:

- заходи прямого державного регулювання (фінінсово-бюджетна політика, квотування та лфцензування, грошово-кредитна політика, регулювання цін, інтервенційна політика, розподіл валюти тощо);

- структурні чинники.

3. Чинники кризового характеру:

- дефіцит державного бюджету;

- безконтрольна емісія та інфляція;

- штучне і надмірне регулювання цін;

висока монополізація виробництва

24. Конвертованість валюти та її види

Конвертованість – це здатність резидентів і нерезидентів вільно, без будь-яких обмежень обмінювати національну валюту на іноземну та використовувати іноземну валюту в угодах з реальними та фінансовими активами.
Види конвертованості:
1. конвертованість за поточними операціями – це відсутність обмежень та перешкод за поточними міжнародними операціями, пов’язаними з тергівлею товарами, послугами між державними переказами доходів та трансферів односторонніх переказів.
2. за капітальними операціями – це відсутність обмежень на платежі і трансферти за міжнародними операціями пов’язане з рухом капіталу. Наприклад, з прямими та портфельними інвестиціями, кредитами та капітальними грантами.
3. повна конвертованість – відсутність будь-якого контролю і обмежень за поточними і капітальними операціями.
4. внутрішня конвертованість – це право резидентів отримувати, мати та здійснювати операції в середині країни з активами у формі валютних банківських депозитів деномінованих.
5. зовнішня конвертованість – це право резидентів здійснювати операції з іноземною валютою з нерезидентами.
6. паралельний обіг валют – це використання однієї або декількох іноземних валют в грошовій системі держави поряд з національною валютою, визнаними законним платіжним засобом.

25. Валютний ринок, суть, види та основи функціонування. Фактори, що впливають на попит та пропозицію навалютному ринку.

За своїм економічним змістом валютний ринок – це сектор грошового ринку, на якомуурівноважуються попит і пропозиціяна такий специфічний товар, як валюта.

За своїм призначенням і організаційною формою валютний ринок – це сукупність спеціальних інститутів та механізмів, які у

основу для с-ми, а с-ма є механізмом забеспечення функціонування і регулювання ринку.

Нац. В. с-ми базуються на національних грошах і, по суті, єскладовими грошовиз с-м окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавним законодавством.

Міжнродні та сітові в. с-ми грунтуються на багатьох валютах провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та ін.) і формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій.

Формування в. с-ми України розпочалося одночасно з формуванням нац. Грошової с-ми, складовоїю якої вона є. Уже Законом України “Про банки і банківську діяльність”, ухваленому 1991р., були сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні: установлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті, дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; забов”язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів. Це були перші кроки до перетворення НБУ в центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували перший етап розбудови валютної с-ми.

Помітні успіхи в антиінфляційній політиці 1994р. створили передумови для переходу до другого етапу розбудови валютної с-ми, що тривав до вересня 1996р. Головною ознакою цього етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин: прискорення ліберізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продаж на біржі та на міжбанківському валюному ринку. У травні 1995р. зменшено до 40% частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов”язковому продажу. Був також розформованмй Тендерний комітет. Все це сприяло консолідаціївалютного ринку, зростання пропозиції та попиту на інвалюту, посиленняю їх ролі у формуванні єдиного валютного курсу. Зросла довіра до нац. Грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995р. обігу іноземної валюти на внутр. Ринку України.

З вересня 1996р. після випуску в обіг постійної нац. Валюти гривні, розпочався третій етап формування валютної с-ми України, на якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були: остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку плавання обмежувалося валютним коридором, з 2000 р. – введено вільне плавання; введення вільного розпорядження резидентами всією сумою валютних надходжень; певна децентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших

багатства країни на трвалий період. “коеф-т достатності” ЗВР – показник відношення обсягу централізованого ЗВР до річного обсягу імпорту. Якщо у держави є значні обсяги ЗВР, вона може інтервенційними заходами локалізувати будь-які чинники, що спричинюють порушення рівноваги на вал.ринку і втримати курс валюти на потрібному рівні.

 

Теорії кредиту

 

Кращому розумінню особливостей використання різних форм і видів кредиту сприяє дослідження історії кредиту та вивчення наукових теорій, що відображають розвиток економічної думки взагалі, та тлумачення кредиту, зокрема.

Студенти мають оволодіти знаннями основоположних засад натуралістичної, капіталотворчої, фондової теорії кредиту та перерозподільної й відтворювальної концепцій кредиту.

Справжнє теоретичне обґрунтування кредиту з´явилося лише наприкінці XVIII ст. як результат досліджень його суті і тривалих дискусій, що продовжуються і в сучасних умовах. Загалом, суть кредиту і його роль у забезпеченні розширеного відтворення розглядається з позицій двох провідних напрямків - натуралістичної і капіталотворчої концепцій.

Натуралістична теорія склалася як результат досліджень класиків економічної теорії А.Сміта (1723-1790) і Д.Рікардо (1772-1823). Суть натуралістичної теорії кредиту характеризують такі положення:

• об´єктом кредиту стає тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних матеріальних цінностей, які можуть бути позичені одним учасником економічних відносин іншому. Тобто кредитуванню підлягають негрошові ресурси;

• кредит - це рух лише натуральних благ, тому кредитуванню підлягають лише існуючі в даному суспільстві цінності. Тому кредит є способом їх перерозподілу;

• позичковий капітал ототожнювався з реальним капіталом, тобто з капіталом у речовій формі;

• кредит здатний виконувати лише пасивну пере-розподільчу функцію. Тому пасивні операції нібито є первинними порівняно з активними;

• банки виступають лише посередниками у кредиті, їх роль зводиться спочатку до акумулювання вільних коштів, а потім до їх розміщення у позику.

За уявленнями А.Сміта, об´єктом кредиту є не позичений капітал, а капітал у речовій формі. Гроші тут позичаються лише як технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого для використання фактично наявного капіталу. Кредит не створює реального капіталу, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований при цьому. На думку А.Сміта, кредит залежить від виробництва. Банківські операції можуть сприяти розвитку виробничої діяльності не збільшенням капіталу, а його перетворенням на активний і продуктивний капітал, чого не сталося б за відсутності банків. Отже, не визначаючи важливої ролі комерційних банків у формуванні кредиту і активної участі кредитних відносин у сприянні розвитку розширеного суспільного відтворення, прихильники натуралістичної теорії кредиту переважаючу роль відводили перерозподілу матеріальних цінностей в натуральній формі. Натуралістичний підхід до ролі кредиту властивий був також Ж.Сею, А.Вагнеру, А.Маршалу та іншим економістам.

Натуралістична школа кредиту не тільки внесла визначний вклад в теорію кредиту, а й помітно вплинула на банківську і грошову політику своєї доби. Це стосується обмеження випуску банкнот в Англії рамками золотого забезпечення, визнання первинності виробництва у порівнянні з кредитом, обґрунтування доводу, що кредит сам не створює реального капіталу, тому що останній виникає тільки в процесі виробництва. На цій підставі обґрунтовано взаємозв´язок позичкового капіталу з прибутком. Зокрема, прихильники натуралістичної форми кредиту трактували позичковий процент як частину прибутку, що створений в процесі виробництва і визнавали залежність норми процента від норми прибутку.

Отже, прихильники натуралістичної форми теорії кредиту активно сприяли вдосконаленню теорії і практики кредиту. Водночас, цей підхід мав багато суттєвих недоліків. Зокрема:

• не до кінця було з´ясовано особливості позичкового капіталу та його відмінності від реального капіталу;

• нагромадження позичкового капіталу помилково розглядалося як відображення реального капіталу;

• визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А.Сміт і Д.Рікардо не зрозуміли його зворотний вплив на сферу виробництва, не з´ясували оборот реального капіталу;

• одностороннім був підхід до банків лише як посередників, що не дозволило з´ясувати їх активного впливу на процес відтворення;

• помилковим було тлумачення суті процента, який виводився з норми прибутку, та ігнорування залежності процента від зміни попиту на позичковий капітал, його пропозиції та відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон´юнктури.

Оскільки вказані обмеження можливості кредиту суперечили реальній активній ролі банків у грошово-кредитній сфері, з´явилися нові теорії, в тому числі експансіоністська відтворювальна і фондова, які склалися на основі капіталотворчої теорії кредиту.

Капіталотворча теорія кредиту визнавала кредит як і гроші безпосереднім капіталом, суспільним багатством, а тому розширення кредиту тлумачила як нагромадження капіталу. Банки тлумачилися не посередниками, а фабриками кредиту, а надання кредиту - є їх активні операції, первинні відносно пасивних. Основоположні концепції капіталотворчої теорії сформував англійський економіст Дж.Ло (1671-1729). Він обґрунтував ідею, що кредит не залежить від процесу відтворення. Йому належить вирішальна роль в економіці. Щоб розірвати вузькі межі обігу грошей, Дж.Ло пропонував емітувати в обіг незабезпечені нерозмінні грошові знаки і з їх допомогою в короткий термін часу збагатити країну. Але, реалізуючи цю ідею на практиці, Дж.Ло привів свій банк до краху, а саму ідею капіталотворчої теорії дискредитував.

Проте з розвитком кредитної системи ідеї капіталотворчої теорії відродилися, ідеї Дж.Ло далі розвивали Г.Маклеод, Й.Шумкетер, А.Ган та інші, які кредит вважали безмежним, а тому безмежним нібито є і капітал та депозити, які він створює. Інфляційний кредит нібито і є рушійною силою відтворення й економічного зростання.

На думку Г.Маклеода, кредит не створює капітал, а сам є капіталом, і то продуктивним капіталом, оскільки дає прибуток у вигляді процента. Банки становлять собою «фабрики кредиту» та створюють кредит, а отже, і капітал. Тому між емісійними банками і депозитними суттєвої різниці немає. Якщо перші здійснюють кредитування за рахунок готівкової емісії, то другі за рахунок емісії депозитної.

Аналіз цих та інших концепцій послідовників капіталотворчої теорії слід сприймати критично. Зокрема:

• помилковим було ототожнення Г.Маклеодом категорій кредиту, грошей і капіталу, кредиту і грошей - з багатством;

• розміри банківського кредиту визначаються умовами суспільного відтворення, а не обсягами позичкових операцій банків, як це твердили прихильники капіталотворчої теорії. Помилковість концепцій капіталотворчої теорії підтвердила й Велика криза 1929-1933 pp.

Водночас капіталотворча теорія мала і свої позитивні сторони, її положення:

• стимулювали розвиток теорії кредиту та застосування напрацьованих ідей у практиці;

• Дж.Кейнс та його послідовники ідеї капіталотворчої теорії застосували для обґрунтування принципів кредитного регулювання економіки, ліквідації кризи і безробіття за допомогою втручання в економічні процеси емісійного банку й уряду. Посиленням кредитної експансії вони прагнули збільшити масу грошей в обігу і пропозицію позичкового капіталу;

• в кінцевому рахунку за допомогою зниження норми позичкового процента можна відповідно розширити інвестиції, стимулювати зростання виробництва і споживацького попиту, а відтак - зменшити безробіття.

Ще й нині деякі економісти пропонують розширити державне регулювання економіки і побудови регульованої ринкової економіки на основі капіталотворчої теорії.

Дослідження їх надбань допомагає краще засвоїти відповідні практичні аспекти функціонування кредитних відносин, вільніше орієнтуватися в сучасних процесах і труднощах застосування кредиту.

Завершальним у вивченні проблеми загальної теорії кредиту є з´ясування економічної суті, місця і ролі в товарно-грошових відносинах різноманітних кредитних знарядь. Виникнувши на основі оформлення кредитних операцій, кредитні знаряддя є знаками вартості, використовуються як засоби обігу і платежу, функціонують як цінні папери, що значною мірою наближаються до грошей. Здатність кредитних засобів замінювати в обігу повноцінні гроші дозволяє кредитні засоби тлумачити як кредитні гроші.

Студенти мають засвоїти місце і роль кредитних грошей у нормальному функціонуванні сучасного грошового обігу, оволодіти розрахунками видачі векселів, банкнот і чеків, мати уявлення про розвиток кредитних знарядь в процесі формування стабільної грошової системи України. Водночас потрібно вказати не лише загальні властивості кредитних знарядь і грошей, а й їх особливості та переваги над грошово-паперовою емісією.

 

 

Функції та роль кредиту.

Функція – вплив на зовнішнє середовище, який здійснюють усі форми і різновиди К, вони хар-ють призначення К., “роботу”, яку він виконує та його роль. Перерозподільна ф. – переміщення ресурсів між її окремими суб’єктами, секторами тощо на засадах повернення, тимчасово використовуються суб’єктами, не змінюючи їх первинного права власності. Значення: 1) переміщення гр. прискорює оборот капіталу, сприяє розширенню вир-ва 2) вільні кошти спрямовують через К. на продукцію з зростаючим попитом Þ одержання вищих прибутків, технічного прогресу, ефективності вир-ва. Це ключова ф. Емісійна ф.- забезпечення потреб обороту в платіжних засобах, але ця ф. має багато сумнівів і сперечань, бо емісію гр. виконує банк. сис-ма. Ф. кредиту, що реалізується в гр. сфері, полягає в тому, що К. забезпечує найкращі передумови для ефективного регулювання обороту гр. в інтересах повного задоволення потреб ек. в платіжних засобах і підтриманні достатньої для ек. розвитку стабільності гр. К. розширює масу платіжн. засобів в обороті при виникненні потреби через комерційні векселі, банк. депозити, при прискоренні гр-кредитного мультиплікатора, рефінансування комбанків. Це забезпечують держ. органи монетарного управління. Контрольно-стимулююча ф – високий стимулюючий ефект і обмеженість адміністративного впливу на контрагента, глибокий ек. аналіз та його оцінка, його

держ. позики та невиконання Урядом своїх зобов’язань з боку банків інтерес та вклади ресурсів скоротились. 1996 – відновлення споживчого К., надавався К. населенню під заставу рухомого майна ломбардами, та нерухомого – комбанками, продаж товару в розстрочку. 2000 – К. талановитій молоді на навчання в вищих закладах. Комбанки надавали К. малим під-вам, які розвивались за рах. них, так і великим під-вам. НБУ підтримував їх, надавав К. комбанкам в розмірі статутного фонду. Держ. банки (Ощадбанки, АПБ “Україна”) теж допомагали кред. ресурсами. Але згодом вони почали відчувати фін труднощі через несвоєчасне повернення К. Але незважаючи на все під-ва, використовуючи власні кошти, кредити, нац. та ін. інвестиції поступово почали виходити з кризи, відновлювати вир-во і експортувати продукцію на зовнішній ринок. Поступово припинилось падіння обсягів вир-ва. З 2000 почалась його зростання, крива ВВП почала йти вгору.

 

 

28. У загальноприйнятому розумінні вид (у практиці класифікації) — де підрозділ, що об'єднує низку предметів, явищ за спільними ознаками і входить до складу загального вищого розділу — роду. Тому видова характеристика застосовується щодо внутрішньої структури об'єкта дослідження, у нашому разі — кредиту. Оскільки кредит має значну кількість структурних проявів, то може застосовуватися багато критеріїв його класифікації та виділятися багато його видів. Але всі вони "вписуються" в одну а двох форм кредиту, конкретизуючи їх внутрішній зміст.

Види кредиту можна класифікувати за різними критеріями:

1. Залежно від суб'єктів кредитних відносин прийнято виділяти такі види кредиту:

— банківський;

— державний;

— міжгосподарський (комерційний);

— міжнародний;

— особистий (приватний).

У банківському кредиті суб'єктами кредитних відносин (одним чи обома) є банк, у державному — держава, що виступає переважно позичальником. У міжгосподарському (комерційному) кредиті обома суб'єктами є господарюючі структури, у міжнародному — резиденти різних країн. В особистому (приватному) кредиті одним із суб'єктів є фізична особа.

За такого критерію класифікації одна і та сама позичка може бути віднесена до кількох видів кредиту. Наприклад, банківська позичка сімейному господарству може належати до банківського і до особистого (приватного) кредитів.

2. Залежно від сфери економіки, в яку спрямується позичена вартість, можна виділити:

— виробничий кредит, що використовується на формування основного й обігового капіталу у сфері виробництва та торгівлі, тобто на виробничі цілі;

— споживчий кредит, що спрямовується на задоволення особистих потреб людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання.

Виробничий кредит відповідає всім закономірностям руху кредиту, оскільки в результаті його використання створюється нова вартість і передумови для повного повернення позиченої вартості кредитору. У сфері особистого споживання позичена вартість знищується, "проїдається" і тому тут не створюються передумови для її зворотного руху як ключової ознаки кредиту. Особисте споживання, "знищуючи" вартість предметів споживання, забезпечує підтримку та зростання вартості робочої сили, продаж якої на ринку створює джерело повернення позиченої вартості кредитору. Тому і споживчий кредит цілком відповідає всім закономірностям руху кредиту.

3. За строком, на який кредитор передає вільну вартість у користування позичальнику, виділяють кредити:

— короткострокові (до одного року);

— середньострокові (до п'яти років);

— довгострокові (понад п'ять років).

В основі такого поділу кредиту на види лежить тривалість кругообігу капіталу, у формуванні якого бере участь позичена вартість.

4. За галузевою спрямованістю виділяють такі види кредиту в:

— промисловість;

— сільське господарство;

— торгівлю;

— будівництво;

— інші галузі та види діяльності.

Класифікація кредиту за галузевою спрямованістю має практичне значення. Воно проявляється в тому, що в кожній галузі є істотна специфіка кругообігу капіталу, яка обумовлює адекватну організацію самого кредитного процесу.

5. Залежно від цільового призначення кредиту виділяють такі його види:

— кредит на формування виробничих запасів (сировини, матеріалів, паливно-мастильних матеріалів, тари тощо);

— кредит у витрати виробництва (сезонні витрати у рослинництві та тваринництві в сільському господарстві; сезонні витрати на виготовлення торфу, на лісозаготівлі, на ремонтні роботи; на виготовлення продукції з тривалим циклом виробництва — житлових будинків, літаків, кораблів тощо);

— кредит на створення запасів готової продукції (залишки на складах виробничих підприємств, запаси на складах торговельних організацій тощо);

— кредити, пов'язані з виникненням тимчасових розривів у платежах, коли економічні суб'єкти повинні здійснювати платежі, а призначені для цього кошти не надійшли чи їх надійшло мало (виплата заробітної плати, розрахунки з постачальниками, з бюджетом тощо).

6. За організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок можна виділити такі види кредиту;

—- забезпечений і незабезпечений;

— прямий і опосередкований;

— строковий і прострочений, пролонгований;

— реальний, сумнівний, безнадійний;

— платний, безоплатний.

Кожний із видів кредиту характеризує певну грань його внутрішньої сутності, а в сукупності вони формують складну структуру кредиту і процес його руху в межах товарної і грошової форм.

 

Форми та види кредиту.

Кредит – це суспільні відносини, що виникають між ек. суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та добровільності. Існує 2 форми позиченої вартості, яка рухається між кредитором та позичальником: товарна (від продажу товарів з відстрочкою платежу, при оренді майна, прокат тощо) та грошова (банки, міжнар. фін-кредитні установи, уряд, населення при заощадженні тощо). Вони пов’язані між собою та доповнюють одна іншу: позички, надані в товарн. формі, можуть погашатися в грошовій, і навпаки. Види: I) залежно від суб’єктів К. відносин: 1) банківський – основний, кредитор – банк; 2) державний – кредитор держава, виступає як позичальник (як облігаційний К.) 3) міжгосподарський (комерційний) – суб’єкти госп. орг-ції (ф-ми) Наприклад, при відгрузкі в кредит по векселю.4) міжнародний – резиденти різних країн; 5) особистий (приватний) – фіз. особа. II) від сфери економіки: 1) виробничий – формування основного та оборотного капіталу на виробничі цілі; 2) споживчий – задоволення особистих потреб людини, сфера особистого споживання. III) за терміном: 1) короткострокові – до 1 року, 2) середньострокові – до 5, 3) довгострокові – понад 5. Основа поділу - тривалість обороту капіталу, у формуванні якого бере участь позичена варт. IV) За галузевою спрямованістю – К. в промисловість, в с\госп, в торгівлю, в буд-во (в житлове буд-во), інші галузі. V) від цільового призначення: 1) К. на формування виробничих запасів (сировина), 2) у витрати вир-ва (сезонні витрати в с\госп.) 3) на створення запасів готової продукції (залишки на складах), 4) у тимчасових розривах в платежах (з\пл, розрах з постачальником) VI) за організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок: забезпечений та незабезпечений К.; прямий та опосередкований; строковий і прострочений, пролонгований; реальний, сумнівний, безнадійний; платний, безплатний.

 

Позичковий процент

Позичковий процент існував не завжди. Він виник тоді, коли товарне виробництво уже досягло певного ступеня розвитку, на якому склався регулярний грошовий обіг та виникли більш-менш розвинуті кредитні відносини. Процент взагалі неможливий без існування кредиту, хоч останній іноді, як виняток, може надаватись на безпроцентній основі. Проте це не означає, що він не є економічною категорією, як це стверджують деякі економісти. Очевидно, така думка склалась через нерозуміння ієрархії економічних категорій, які певним чином ранжировані: категорією першого порядку є гроші, другого - такі грошові категорії, як ціна, фінанси, кредит тощо, які також без грошей не існують, третього - податки, позичковий процент і т. п.

Проте існування товарного виробництва та пов'язаних з ним кредитних відносин як основи виникнення процента не може досить повно пояснити природу позичкового процента.

Процент (від лат. pro centum - на сотню) - сота частка будь-якого числа, що взяте за ціле. В українській мові його синонімом є слово "відсоток". Такою часткою він був як у період існування лихварського кредиту, так і в умовах сучасної ринкової економіки, коли лихварський кредит витіснений іншими формами кредиту. Але, незважаючи на схожість зовнішньої форми, суть процента в різних способах виробництва надто відмінна.

Лихварському кредиту, характерному для рабовласницького та феодального суспільства, були притаманні надзвичайно високі процентні ставки, що часто приводило до повного розорення позичальників, їх високий рівень пояснюється тим, що, як правило, цей кредит мав непродуктивний характер. Позичальниками були рабовласники чи феодали, а також дрібні виробники - ремісники і селяни. Однак якщо перші користувалися лихварським кредитом для купівлі предметів розкоші чи ведення війн, то другі - для сплати боргів, задоволення нагальних поточних споживчих потреб тощо. Високий процент за лихварський кредит нерідко поглинав не тільки весь додатковий продукт, а й частину необхідного продукту.

Капіталістичний кредит надається для задоволення потреб функціонуючого капіталіста у тимчасових коштах, щоб прискорити або організувати процес виробництва чи обігу товарів. Звичайно, тут позичковий процент не повинен поглинати весь додатковий продукт. Інакше не буде сенсу користуватися кредитом. Процент може мати такий рівень, щоб користування кредитом було взаємовигідним і для кредитора, і для позичальника.

Отже, виробничі відносини визначають соціально-економічну природу процента. В умовах ринкової економіки його сутність полягає в тому, що позичковий процент є платою за користування позичковим капіталом, його ціною. При цьому між кредитором і позичальником відносно величини процента, строків і методів його сплати виникають певні економічні відносини, тому процент є економічною категорією.

Абсолютна величина доходу, який отримують від надання грошей у борг у будь-якій формі, називається процентними грошима, або, коротко, процентами. І який би вид чи походження не мали проценти, це завжди конкретний прояв такої економічної категорії, як позичковий процент.

Для відносин з приводу процента характерно те, що вони відображають єдність щодо його сплати та отримання. Сплата процента за використання споживної вартості позичкового капіталу є передачею певної частини вартості без одержання еквівалента. Процентна сума повністю переходить від позичальника до кредитора. Цей перехід вартості за напрямом протилежний рухові кредиту, що надається, але збігається з рухом кредиту, котрий повертається. Проте сплата процента, як правило, не збігається в часі з поверненням кредиту. Вона може здійснюватися раніше чи пізніше останнього.

Джерелом сплати процента є додаткова вартість, що створюється у процесі виробництва, а його кількісним визначенням - його ставка, або норма.

Норма позичкового процента - це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100. Наприклад, якщо позичковий капітал дорівнює 200 тис. грн., а отриманий на нього річний дохід - 30 тис. грн., то норма процента становитиме 15% річних.

На практиці норма позичкового процента виступає у формі процентної ставки - відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу (процентних грошей) до суми боргу за одиницю часу. Процентна ставка визначається в процентах і у вигляді десяткового чи звичайного дробу. В останньому випадку вона фіксується у договорах позички з точністю до 1/16 чи 1/32.

Інтервал часу, до якого застосовується процентна ставка, називається періодом нарахування процентів. За такий період беруть рік, півріччя, квартал, місяць або день. Щоб визначитись із величиною процентної ставки, потрібно її привести до річної ставки, помноживши ставку, за півріччя, квартал, місяць чи день відповідно на 2, 4, 12 чи 365.

Норма позичкового процента перебуває у певній залежності від норми прибутку: у звичайних умовах середня норма прибутку є максимальною межею для норми процента. Нижню (мінімальну) межу норми процента точно визначити не можна. Але вона не повинна дорівнювати нулю, бо інакше надання кредиту втрачає

всякий сенс для кредитора. Відомо, що прибуток поділяється на процент та підприємницький дохід. Перший привласнює кредитор, а другий - позичальник. Оскільки процент як ціна позичкового капіталу не виражає його вартості, а є лише ціною його споживної вартості, зміна норми позичкового процента не визначається законом вартості.