Функції грошей: види та характеристика.

Кейнсіанська теорія грошей

Основні положення теорії,що відстоюється кейнсіанцамi у галузі грошей, слідуючі:

Ринкова економіка всередині себе представляє нестійку систему з багатьма "пороками". Тому державні слід регулярно використати різноманітні інструменти регулювання економіки, в тому числі і монетарну політику.

Ланцюг причiнно-слідчих зв'язків пропозиції грошей і номiнального ВНП такий: зміна в грошовій пропозиції є причиною зміни процентної ставки, що, в свою чергу, приводить до зміни в інвестиційному попиті і крізь мультиплікаційний ефект - до зміни в номiнальному ВНП.

Основне теоретичне рівняння, на якому базуються кейнсіанці:

ВНП=C+I+G+NX,

де C - споживчі видатки населення; I - інвестиції; G - державні видатки на покупку товарів і послуг; NX - чистий експорт.

Кейнсіанці вважають, що ланцюг причiнно-слідчих зв'язків між пропозицією грошей і номiнальним ВНП великий. Центральний банк при проведенні монетарної політики повинен володіти великою інформацією (наприклад, як скажеться на інвестиційному попиті зміна процентної ставки і, отже, наскільки змінитися величина ВНП). Нарощування грошової пропозиції взагалі має багато які негативні наслідкі, наприклад економіка може опинитися в так званої "ліквiдній ловушці". цю ситуацію провокує, чимало збільшення грошової пропозиції, коли процентна ставка знижується до критично низького рівня, наближаючись до мінімального, що означає виключно високе віддавання переваги ліквiдностi. Пропозиція грошей продовжує збільшуватися, але процентна ставка уже не реагує на це, бо нижче певного рівня вона не може опуститися. Але якщо ставка проценту не реагує на зміну грошової пропозиції, то рветься ланцюг причiнно-слідчих зв'язків між зростанням кількості грошей в обігу і номiнальним ВНП.

В зв'язку з викладеним вище спостержемо, що кейнсіанці вважають монетарну політику не настільки сильно дійовим засобом стабiлiзації економіки, як, наприклад, фiскальна або бюджетна політика.

Кейнсіанці вважають, що головною проблемою в державному регулюванні є підбурювання еффектного попиту, а не боротьба з інфляцією, що повинна носити регулюємий характер (інфляція потрібна економіці, бо - вона додатковий генератор еффектного попиту).

Але адже немає гарантій того, що інфляція не вийде з-під контролю держави. Наприклад, можна змоделювати таку ситуацію: з метою наступного зростання обсягу виробництва збільшено грошова пропозиція. Проте між приростом грошей в обігу, інвестиціями і наповнені ринку товарами існує певний тимчасової лаг. Першою реакцією ринку на збільшення грошової пропозиції буде зростання цін на товари і послуги. Покупець адаптується до підвищених цін, але у нього виникає і адаптивне сподівання, і, відповідно, підвищений попит, зв'язаний із подальшим зростанням цін. Тому першою реакцією споживача на товари, що з'явилися буде підвищений попит на них, і, як слідство, буде тривати зростання цін.

 

 

3. Проте домовленість між людьми надто невагома, щоб стати підставою виникнення і функціонування грошей. Помилкове положення про те, що «монета існує не в природі, а встановлена людьми, тому їм під силу змінити її або вилучити з обігу» було використане представниками школи меркантилізму не тільки для заперечення товарної природи походження грошей, а й для обґрунтування відсутності зв´язку між грошима і коштовними металами. Водночас наукові відкриття поступово нагромадили значні матеріально-речові надбання, які дозволили відкинути ненаукові концепції походження грошей та розробити еволюційну концепцію.

Послідовними прихильниками еволюційної концепції походження грошей стали основоположники класичної політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо, К.Маркс та інші вчені: Вони довели, що провідними передумовами становлення товарно-грошових відносин та їх носіїв (грошей) стали процеси піднесення продуктивності суспільної праці до рівня створення додаткового продукту, який ставав предметом обміну між виробниками. Наступне поглиблення суспільного поділу праці й розвиток багаторівневої спеціалізації виробництва і суспільної діяльності людини розширили масштаби суспільного обміну і сформували історичний процес еволюційного розвитку грошей у таких формах:

а) простої, поодинокої або випадкової форми вартості;

б) повної або розгорнутої форми вартості;

в) загальної форми вартості;

г) грошової форми вартості.

Зазначимо, що кожна з цих форм послідовно відображає процес зародження і зростання ролі грошей та їх взаємодії з властивостями вищого ступеня розвитку товарного виробництва й обміну. Зокрема, вже перша проста, поодинока або випадкова форма вартості, виникнувши одночасно із зародженням обміну, започаткувала основоположні відносини товарного виробництва, в якому товари об´єктивно протистоять грошам. Зміст тогочасного обміну математично можна зобразити так:

х товару А = у товару В.

Тут обмін, охоплюючи якісну та кількісну сторони обмінюваних продуктів, показує, що товар А перебуває у активній відносній формі вартості, є носієм споживної вартості і виражає свою вартість у товарі В. Товар В фігурує у пасивній еквівалентній формі вартості, головне завдання якої - відобразити вартість товару А. Вже з першого обміну товар В як еквівалент виступив прообразом грошової функції, роль якої ще не закріплювалася за якимось товаром.

Відносна і еквівалентна форми вартості взаємообумовлюють і виключають одна одну. Водночас вони є полюсами і виразом одного й того ж виразу вартості.

При цьому відносна форма вартості означає, що це продукт праці, відображає його споживну вартість, що є результатом конкретної форми праці та становить вираз приватної праці виробника. В обміні власник цього продукту шукає такий товар, який би виміряв його вартість і забезпечив суспільне визнання як товару. Звідси випливають особливі властивості еквівалентної форми вартості:

а) споживна вартість товару - еквівалента в обміні стає матеріалом виразу вартості обмінюваної на нього іншої споживної вартості;

б) конкретна праця, затрачена на виготовлення товару-еквівалента, виступає формою вияву абстрактної праці;

в) приватна праця, що втілена у товарі-еквіваленті, виступає формою виразу її протилежності – суспільної праці.

З розширенням масштабів розвитку суспільного виробництва і поглибленням суспільного поділу праці всі продукти праці в процесі обміну зосередилися у відносній формі вартості і фактично склали сукупні властивості товарної маси, а оцінку суспільної вартості товарної маси та визначення кількості втіленої в ній абстрактної праці стали вимірювати на перших порах достатньо поширені та привабливі товари, які виконували грошову функцію.

Наступні процеси еволюційного розвитку виробництва й удосконалення суспільного поділу праці поступово збільшували кількість обмінюваних товарів і створили потребу регулярності обміну та визначення місця зустрічей товаровиробників, тобто появи ринку, що, загалом, зумовило виникнення наступної, досконалішої форми вартості - повної або розгорнутої. На її основі обмін здійснювався як безперервний послідовний ланцюг усіх винесених на ринок товарів:

хА = yB = zC = nS = кГ і т.д.

У такій формі обміну, залишки якої збереглися до XX ст. у окремих африканських племенах регіону озера Чад, величина вартості товару виражалася вартістю кількох еквівалентів. Це дозволяло точніше виміряти вартість обмінюваного товару, але означало незавершеність еквівалентної форми вартості. Поглиблення суспільного поділу праці створювало все нові види товарів, які збільшували еквівалентний ряд та ускладнювали процес обміну товарів потребою безпосереднього послідовного обміну на кожний із задіяних на ринку посередників. Більше того, відсутність якогось із товарів-посередників робила операцію обміну на бажаний товар неможливою.

Для спрощення і полегшення обміну товаровиробники стали вдаватися до використання третіх товарів, які найчастіше зустрічаються на ринку як посередники. Внаслідок розвитку цього процесу вартість звичайного товару стала виражатися поживною вартістю певного найпривабливішого товару-посередника, який в межах місцевого ринку перетворювався у загальний еквівалент. Так виникла загальна форма вартості.

Загальна форма вартості означала, що кожний товаровиробник отримав можливість продати свій товар чи обміняти його на інший за допомогою товару загального еквівалента на підставі відносин такого обміну:

Загальна форма вартості створила умови для обміну будь-якого товару на інший за допомогою товару загального еквівалента. Скажімо,

хА = кГ = nS або уВ = кГ = zC і т.д.

На основі розвитку загальної форми вартості поступово склалися місцеві ринки, на яких вартість ординарних товарів стала виражатися у споживній вартості панівних у них товарів-посередників (хутра, шкіри тварин, сушеної риби, солі тощо), а безпосередній обмін товарів переріс у їх обіг, що спростило, полегшило і прискорило обмін товарів та стимулювало зростання обсягів виробництва.

Розширення обміну за межі локальних ринків зумовило потребу переходу від товару-еквівалента до зародження і розвитку грошової форми вартості. В ній:

У грошовій формі вартості споживна вартість товару-еквівалента вже не має значення. Тому на вищій стадії розвитку товарного виробництва й світової торгівлі роль загального еквівалента міцно закріпилася за золотом. Як загальний еквівалент золото найпридатніше для виконання суспільних функцій. Воно володіє такими властивостями загального еквівалента, як однорідність, подільність, портативність, обмеженість у природі та велика вартість, здатне до тривалого зберігання.

З появою грошей завершився процес розвитку форм вартості. Гроші надали можливість вимірювати вартість усіх інших товарів, а продукти приватної праці виробників через них дістали суспільне визнання. Товарний світ поділився на товари, що перебувають у відносній формі вартості, і гроші, як загальний еквівалент. При цьому золото як грошовий матеріал завжди перебувало у еквівалентній формі вартості, затрачена на його видобування конкретна праця була безпосереднім втіленням абстрактної загальнолюдської праці, а затрачена на його виробництво приватна праця - безпосереднім втіленням суспільної праці. Наступні процеси зростання суспільного виробництва й обміну зумовили появу в ролі грошей паперових знаків вартості і кредитних грошей та інших грошових форм, що здатні функціонувати паралельно з грошовим товаром чи без нього. Незалежно від форми гроші виконують суспільну функцію загального еквівалента, тому повсякденно використовуються для особистого і суспільного споживання.

Розгляд еволюційної концепції походження грошей показує, що:

а) гроші виокремилися з товарної маси як носії специфічних суспільних відносин;

б) процес становлення грошей охоплює тривалий період розвитку і поглиблення суспільного поділу праці та спеціалізації виробництва і суспільної діяльності. Ось чому гроші не можна відмінити декретом чи знищити процесом відмирання. Навпаки, вони вдосконалюють свій зміст і форми, існування;

в) не торкаючись економічної суті грошей, держава здатна визначати номінали, порядок їх емісії та інші елементи грошово-кредитної політики. З настанням демонетизації золота роль держави у контролі й регулюванні грошово-кредитної сфери суттєво зростає, але це не означає, що вона продукує гроші. І в сучасних умовах гроші створюють грошовий ринок; їх обіг і кількісна маса визначаються об´єктивними законами, які держава мусить враховувати.

 

4. Світовій економічній літературі відомо кілька альтернативних концепцій походження грошей. Одна з них – раціоналістична – вважає гроші результатом згоди між людьми, які визнали необхідність спеціальних засобів обслуговування для мінового обороту. Вперше ця концепція була висунута Аристотелем у праці "Нікомахова етика".

Різновидом раціоналістичної концепції є державна теорія грошей німецького економіста Г. Кнаппа. Він називає гроші "продуктом правопорядку", творінням державної влади, встановленим законом платіжним способом. На його думку, створені державою гроші, приймаються незалежно від їх металевого змісту і є умовними знаками, наділеними державною владою певною платіжною силою.

Раціоналістична концепція походження грошей була застосована англійським економістом Л. Харрісом у праці "Грошова теорія". Ця концепція заперечує товарну природу грошей, їх стихійне походження.

 

Методи стабілізації грошей

Сталість грошей означає тривалу постійність величини їх мінової вартості, що визначається у певній кількості товарів і послуг, які приходяться на грошову одиницю. Чим довший період, протягом якого можна купити за одну і ту ж суму грошей однакову масу товарів чи послуг, тим вища сталість грошей і тим краще вони виконують свої функції.

Основними чинниками сталості грошей:

а) з боку товарів є затрати на їх виробництво, якість та асортимент товарів;

б) з боку грошей - їх внутрішня вартість, маса грошей в обігу та швидкість обертання.

В минулому, коли в обігу перебували повноцінні гроші, їх внутрішня вартість була вирішальним фактором сталості купівельної сили не тільки для повноцінних грошей, а й розмінних на грошовий метал банкнот. З переходом до неповноцінних грошей на краще місце у забезпеченні сталості грошей висунулися фактори кількості грошей в обігу й швидкості їх обертання. В Україні до цих факторів додалися такі негативні чинники, як структурна незбалансованість суспільного відтворення, монопольне становище окремих галузей і підприємств, колосальний зовнішньоекономічний і ціновий тиск щодо енергоносіїв і матеріальних ресурсів. Це ще раз наголошує, що грошова система є лише структурним елементом і частиною загальноекономічної системи.

Водночас грошова система має свої, лише їй притаманні властивості та закони. Теоретично можна стверджувати, що грошовий ринок може поглинути будь-яку кількість паперових грошей. Але чи доцільно це робити, якщо паперові гроші внаслідок цього втрачають свою купівельну сипу? Економіці, навпаки, потрібні стабільні гроші, здоровий і стійкий грошовий обіг. Лише за таких умов гроші здатні найкраще виконувати функцію міри вартості та давати об´єктивну суспільну оцінку затрат і результатів праці товаровиробників, здійснювати еквівалентний розподіл суспільного продукту між споживачами і підтримувати сталість зв´язків між виробниками і споживачами.

Провідними методами подолання наслідків інфляційної нестабільності грошової системи стали методи нуліфікації, ревалоризації і реставрації. Найпоширенішим із них є метод нуліфікації знецінених грошей.

Нуліфікація означає деномінацію знеціненої грошової маси й заміну її новою укрупненою грошовою одиницею з одночасним перерахуванням у встановленому порядку доцільним співвідношенням як грошових знаків, так і усіх цін, тарифів і заробітної плати. Тобто в процесі використання методу нуліфікації проводиться зміна масштабу цін, розрахунковим способом визначається купівельна сила нової грошової одиниці з урахуванням збалансованості емітованої кількості нових грошей з товарною масою. В минулому, коли в обігу оберталися повноцінні гроші та розмінні банкноти, знецінені паперові гроші законодавчо визначалися недійсними і проголошувалося повернення до повноцінних металевих грошей. Тому нуліфікацію було успішно проведено в кінці XVIII ст. у Франції. В 1996 р. в Україні було проведено нуліфікацію купоно-карбованця і впроваджено гривню за співвідношенням 1 гривня замість 100 тис. купоно-карбованців.

Протилежними за механізмом дії є методи ревалоризації і реставрації. Ревалоризація означає реалізацію комплексу економічних перетворень для поступового відновлення доінфляційної вартості паперових грошей. Однак метод ревалоризації успішно діє тоді, коли інфляція лише підважила купівельну силу грошей, коли знецінення грошей охопило 40-60% їх вартості. Тоді політика ревалоризації стає сильним важелем усунення інфляційних чинників, започаткуванням динамічного зростання виробництва й підвищення його ефективності за одночасного проведення заходів систематичного вилучення з обігу знецінених грошей.

У ревалоризації провідною метою стає забезпечення товарно-грошової рівноваги, яка фактично означає досягнення реставрації на основі відновлення доінфляційної купівельної сили грошової одиниці. В умовах золотомонетного обігу реставрація означає відновлення обміну банкнот на золото за їх номінальною вартістю. Приміром, знецінення паперового долара США в період громадянської війни 1861-1865 pp. сягнуло 40%. Після завершення війни, відновлення й оздоровлення економіки та часткового вилучення паперових знаків вартості з грошового обігу паперовий долар у своїй вартості до золота в 1870 р. піднявся до 81%, а в 1879 р. паперовий долар обмінювався на золотий за курсом 1:1.

Сучасними найпоширенішими методами проведення стабілізаційних заходів стали методи: девальвації, ревальвації та проведення політики дефляції. Зокрема, причиною застосування методу девальвації може бути виконання платіжного балансу з хронічним пасивним сальдо і означає офіційне пониження вартості грошової одиниці або зниження курсу національних грошей відносно іноземних валют або до золота.

Девальвація здатна принести позитивний результат лише тоді, коли вона здійснюється одночасно з реалізацією комплексу заходів щодо оздоровлення економіки і фінансів, нарощення експортного потенціалу країни, підвищення конкурентноспроможності її товарів на світовому ринку. Без проведення цих заходів і піднесення ефективності виробництва девальвація лише стимулює зростання цін на товари і послуги, що імпортуються до країн, відносно валют яких було знижено курс національної валюти. Світова практика використовує два методи девальвації:

1) відкритої девальвації, коли обмін паперових грошей здійснюється на металеві монети за курсом, що є нижчим від номіналу;

2) прихованої девальвації, якщо обмін паперових грошей здійснюється за номіналом, але з одночасним пониженням вагової кількості металу у грошовій одиниці.

Протилежним за своєю дією є метод ревальвації. В минулому він передбачав збільшення золотого вмісту національної грошової одиниці за умов дії золотовалютного стандарту, а нині - підвищення вартості грошової одиниці щодо курсів інших валют. Ревальвація означає зростання цін експортних товарів у іноземній валюті і зниження їх конкурентноспроможності на світовому ринку. Ревальвація проводиться за умов хронічного активного сальдо платіжного балансу. В останні роки успішні ревальвації своїх національних валют проводили ФРН, Японія, Нідерланди і Швейцарія.

Стабілізацію національної валюти можна розпочати з традиційної для багатьох країн політики дефляції. Дефляція означає процес вилучення з обігу певної частини надлишкової маси грошей аж до відновлення товарно-грошової рівноваги.

Сталість купівельної спроможності грошей та грошового обігу і забезпечення фінансової стабільності досягається різними шляхами. Приміром, у Аргентині гіперінфляцію 1989-1990 pp. було подолано шляхом жорсткого прив´язування національної грошової одиниці до курсу долара США. Це, звичайно, обмежило функції грошово-кредитної системи країни, але стабілізувало ціни і тарифи, забезпечило стабільність платоспроможності попиту на товари і послуги, створило сприятливі умови для накопичень і заощаджень. Загальне оздоровлення економіки і грошово-кредитної сфери сприяло піднесенню ринкової кон´юнктури в Аргентині та традиційним темпам зростання суспільного виробництва.

Іншу форму стабілізації впровадила Бразилія. Здійснений механізм індексації доходів дозволив тут забезпечити стабільність функціонування господарського механізму навіть в умовах інфляції понад 40% щомісячно. Зміцненню фінансової системи Бразилії сприяв також валютний коридор, у межах якого періодично здійснювалися мінідевальвації з метою коригування валютного курсу.

Зміцнити фінансову систему і піднести ефективність суспільного виробництва та прискорити економічне зростання нині здатна й Україна. Ефективними заходами стабілізації могли б стати укрупнення кредитно-фінансових інститутів, стимулювання припливу іноземних інвестицій та збільшення частки іноземного капіталу в національній банківській системі, зміцнення банківського нагляду. Свою позитивну роль в Україні здатний відіграти комплекс заходів з метою подолання структурної кризи, створення сприятливих передумов для розвитку внутрішнього ринку капіталів і припинення відтоку капіталів за кордон. Вагомий вклад у досягнення стабільності фінансової системи України здатне внести формування сильної і незалежної від корумпованих сил виконавчої та законодавчої влади країни.

 

21. Валю́тне регулюва́ння (англ. Exchange control) — це діяльність держави та уповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб'єктів та їх діяльності на валютному ринку.

Валютні обмеження — це система нормативних правил, встановлених законодавчим або адміністративним чином і направлених на обмеження валютних операцій.

Валютні блокади — заходи, що вживаються державою з обмеження обігу в країні валюти іншої країни, з метою спонукати цю країну виконати певні вимоги.

Валютний контроль — це побудована на основі митних органів держави система контролю за валютними операціями, що здійснюються резидентами та нерезидентами у зв'язку з їх зовнішньоекономічною діяльністю.

Регулювання в Україні

Правила вивезення і ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків — у цій сфері НБУ виконує такі функції:

• здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України;
• складає спільно з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
• контролює дотримання затвердженого Верховною Радою ліміту зовнішнього державного боргу України; визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентів;
• нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики; видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;
• визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених в іноземній валюті або у розрахункових (клірингових) одиницях

 

 

Валютний курс.

Валютні курси - можуть бути фіксовані, або гнучкі. Фіксовані - це система, що припускає наявність зареєстрованих паритетів. Фіксовані валютні курси можуть бути або дійсно фіксовані, що базуються на золотому стандарті, вони можливі лише за умов золотого стандарту, або договірно фіксовані, що базуються на одній чи кількох валютах або на умовно встановленій офіційній цін золота. Гнучкі курси - це системи, при який у валют не має офіційних валютний паритетів. Тут виділяють дві групи валют: плаваючі валюти (самостійно змінюються на базі попиту та пропозиції на ринку) та коливні валюти (прив’язують валютні курси до валютний кошиків).

Для держав з ринковою економікою найдоцільнішим є притримування керованого плаваючого курсу відносно ВКВ. На У. Нині діє режим валютного коридору, на 1998 рік валютний коридор встановлено: 1.7 за 1 $

валютної торгівлі. Щоденні обороти світового валютного ринку перевищують декілька трильйонів доларів США і швидко збільшуються, що свідчить про величезні розмахи валютних потоків на світовому ринку.

Валютний ринок можна класифікувати і за іншими критеріями:

- за характером операцій: ринок конверсійних операцій; ринок депозитно-кредитних операцій;

- за територіальним розміщенням: європейський, північноамериканський, азіатський та ін.;

- за видами конверсійних операцій: ринок ф»ючерсів, ринок опціонів тощо;

- за формою валюти, якою торгують: ринок безготівкових операцій, ринок готівки.

Ринок конверсійних операцій є найтиповішим для валютного ринку взагалі, його ключовим елементом. На цьому ринку купівля-продаж здійснюється в традиційній формі, переважно на еквівалентних засадах шляхом обміну рівновеликих цінностей, представлених різними валютами. Якраз на цьому ринку складаються умови для формування зовнішньої ціни грошей – їх валютного курсу.

Ринок депозитно-кредитних операцій – це досить специфічний сектор валютного ринку, на якому купівля-продаж валюти має умовний характер, що проявляється в залученні банками інвалюти на депозитні вклади на узгоджені строки та в наданні банками інвалютних позичок на різні строки. На відміну від ринку конверсійних операцій на цьому ринку ціна валюти формується у вигляді процента.

Стан кон»юнктури в.р. виявляється у зміні співвідношення між попитом і пропозицією окремих валют, що, у свою чергу, є ключовим чинником впливу на валютний курс. На стан та динаміку попиту та пропозиції на в.р. впливає велика кількість чинників економічного, політичного, правового, психологічного характеру. Усі їх можна розділити на такі 3 групи:

1. Курсоутворюючі чинники:

- стан платіжного балансу країни;

- обсяги ВНП, які виробляються в країні;

- внутріня і зовнішня пропозиція грошей;

- процентні ставки в країнах, валюти яких порівюються;

- співвідношеннявнутрішніх цін країни з зовнішніми.

2. Регуюючі чинники:

- заходи прямого державного регулювання (фінінсово-бюджетна політика, квотування та лфцензування, грошово-кредитна політика, регулювання цін, інтервенційна політика, розподіл валюти тощо);

- структурні чинники.

3. Чинники кризового характеру:

- дефіцит державного бюджету;

- безконтрольна емісія та інфляція;

- штучне і надмірне регулювання цін;

висока монополізація виробництва

24. Конвертованість валюти та її види

Конвертованість – це здатність резидентів і нерезидентів вільно, без будь-яких обмежень обмінювати національну валюту на іноземну та використовувати іноземну валюту в угодах з реальними та фінансовими активами.
Види конвертованості:
1. конвертованість за поточними операціями – це відсутність обмежень та перешкод за поточними міжнародними операціями, пов’язаними з тергівлею товарами, послугами між державними переказами доходів та трансферів односторонніх переказів.
2. за капітальними операціями – це відсутність обмежень на платежі і трансферти за міжнародними операціями пов’язане з рухом капіталу. Наприклад, з прямими та портфельними інвестиціями, кредитами та капітальними грантами.
3. повна конвертованість – відсутність будь-якого контролю і обмежень за поточними і капітальними операціями.
4. внутрішня конвертованість – це право резидентів отримувати, мати та здійснювати операції в середині країни з активами у формі валютних банківських депозитів деномінованих.
5. зовнішня конвертованість – це право резидентів здійснювати операції з іноземною валютою з нерезидентами.
6. паралельний обіг валют – це використання однієї або декількох іноземних валют в грошовій системі держави поряд з національною валютою, визнаними законним платіжним засобом.

25. Валютний ринок, суть, види та основи функціонування. Фактори, що впливають на попит та пропозицію навалютному ринку.

За своїм економічним змістом валютний ринок – це сектор грошового ринку, на якомуурівноважуються попит і пропозиціяна такий специфічний товар, як валюта.

За своїм призначенням і організаційною формою валютний ринок – це сукупність спеціальних інститутів та механізмів, які у

основу для с-ми, а с-ма є механізмом забеспечення функціонування і регулювання ринку.

Нац. В. с-ми базуються на національних грошах і, по суті, єскладовими грошовиз с-м окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавним законодавством.

Міжнродні та сітові в. с-ми грунтуються на багатьох валютах провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та ін.) і формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій.

Формування в. с-ми України розпочалося одночасно з формуванням нац. Грошової с-ми, складовоїю якої вона є. Уже Законом України “Про банки і банківську діяльність”, ухваленому 1991р., були сформовані деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні: установлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті, дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; забов”язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів. Це були перші кроки до перетворення НБУ в центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували перший етап розбудови валютної с-ми.

Помітні успіхи в антиінфляційній політиці 1994р. створили передумови для переходу до другого етапу розбудови валютної с-ми, що тривав до вересня 1996р. Головною ознакою цього етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин: прискорення ліберізації валютного ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продаж на біржі та на міжбанківському валюному ринку. У травні 1995р. зменшено до 40% частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов”язковому продажу. Був також розформованмй Тендерний комітет. Все це сприяло консолідаціївалютного ринку, зростання пропозиції та попиту на інвалюту, посиленняю їх ролі у формуванні єдиного валютного курсу. Зросла довіра до нац. Грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995р. обігу іноземної валюти на внутр. Ринку України.

З вересня 1996р. після випуску в обіг постійної нац. Валюти гривні, розпочався третій етап формування валютної с-ми України, на якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були: остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу гривні: спочатку плавання обмежувалося валютним коридором, з 2000 р. – введено вільне плавання; введення вільного розпорядження резидентами всією сумою валютних надходжень; певна децентралізація валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших

багатства країни на трвалий період. “коеф-т достатності” ЗВР – показник відношення обсягу централізованого ЗВР до річного обсягу імпорту. Якщо у держави є значні обсяги ЗВР, вона може інтервенційними заходами локалізувати будь-які чинники, що спричинюють порушення рівноваги на вал.ринку і втримати курс валюти на потрібному рівні.

 

Теорії кредиту

 

Кращому розумінню особливостей використання різних форм і видів кредиту сприяє дослідження історії кредиту та вивчення наукових теорій, що відображають розвиток економічної думки взагалі, та тлумачення кредиту, зокрема.

Студенти мають оволодіти знаннями основоположних засад натуралістичної, капіталотворчої, фондової теорії кредиту та перерозподільної й відтворювальної концепцій кредиту.

Справжнє теоретичне обґрунтування кредиту з´явилося лише наприкінці XVIII ст. як результат досліджень його суті і тривалих дискусій, що продовжуються і в сучасних умовах. Загалом, суть кредиту і його роль у забезпеченні розширеного відтворення розглядається з позицій двох провідних напрямків - натуралістичної і капіталотворчої концепцій.

Натуралістична теорія склалася як результат досліджень класиків економічної теорії А.Сміта (1723-1790) і Д.Рікардо (1772-1823). Суть натуралістичної теорії кредиту характеризують такі положення:

• об´єктом кредиту стає тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних матеріальних цінностей, які можуть бути позичені одним учасником економічних відносин іншому. Тобто кредитуванню підлягають негрошові ресурси;

• кредит - це рух лише натуральних благ, тому кредитуванню підлягають лише існуючі в даному суспільстві цінності. Тому кредит є способом їх перерозподілу;

• позичковий капітал ототожнювався з реальним капіталом, тобто з капіталом у речовій формі;

• кредит здатний виконувати лише пасивну пере-розподільчу функцію. Тому пасивні операції нібито є первинними порівняно з активними;

• банки виступають лише посередниками у кредиті, їх роль зводиться спочатку до акумулювання вільних коштів, а потім до їх розміщення у позику.

За уявленнями А.Сміта, об´єктом кредиту є не позичений капітал, а капітал у речовій формі. Гроші тут позичаються лише як технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого для використання фактично наявного капіталу. Кредит не створює реального капіталу, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований при цьому. На думку А.Сміта, кредит залежить від виробництва. Банківські операції можуть сприяти розвитку виробничої діяльності не збільшенням капіталу, а його перетворенням на активний і продуктивний капітал, чого не сталося б за відсутності банків. Отже, не визначаючи важливої ролі комерційних банків у формуванні кредиту і активної участі кредитних відносин у сприянні розвитку розширеного суспільного відтворення, прихильники натуралістичної теорії кредиту переважаючу роль відводили перерозподілу матеріальних цінностей в натуральній формі. Натуралістичний підхід до ролі кредиту властивий був також Ж.Сею, А.Вагнеру, А.Маршалу та іншим економістам.

Натуралістична школа кредиту не тільки внесла визначний вклад в теорію кредиту, а й помітно вплинула на банківську і грошову політику своєї доби. Це стосується обмеження випуску банкнот в Англії рамками золотого забезпечення, визнання первинності виробництва у порівнянні з кредитом, обґрунтування доводу, що кредит сам не створює реального капіталу, тому що останній виникає тільки в процесі виробництва. На цій підставі обґрунтовано взаємозв´язок позичкового капіталу з прибутком. Зокрема, прихильники натуралістичної форми кредиту трактували позичковий процент як частину прибутку, що створений в процесі виробництва і визнавали залежність норми процента від норми прибутку.

Отже, прихильники натуралістичної форми теорії кредиту активно сприяли вдосконаленню теорії і практики кредиту. Водночас, цей підхід мав багато суттєвих недоліків. Зокрема:

• не до кінця було з´ясовано особливості позичкового капіталу та його відмінності від реального капіталу;

• нагромадження позичкового капіталу помилково розглядалося як відображення реального капіталу;

• визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А.Сміт і Д.Рікардо не зрозуміли його зворотний вплив на сферу виробництва, не з´ясували оборот реального капіталу;

• одностороннім був підхід до банків лише як посередників, що не дозволило з´ясувати їх активного впливу на процес відтворення;

• помилковим було тлумачення суті процента, який виводився з норми прибутку, та ігнорування залежності процента від зміни попиту на позичковий капітал, його пропозиції та відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон´юнктури.

Оскільки вказані обмеження можливості кредиту суперечили реальній активній ролі банків у грошово-кредитній сфері, з´явилися нові теорії, в тому числі експансіоністська відтворювальна і фондова, які склалися на основі капіталотворчої теорії кредиту.

Капіталотворча теорія кредиту визнавала кредит як і гроші безпосереднім капіталом, суспільним багатством, а тому розширення кредиту тлумачила як нагромадження