Розгорнута класифікація кредитів

 

Критерії класифікації	Види позичок
1. Джерела притягнення	· Внутрішні (у межах своєї країни). · Зовнішні (міжнародні)
2. Статус кредитора	· Офіційні. · Неофіційні. · Змішані. · Міжнародних організацій
3. Форма надання	· Готівково-грошова. · Рефінансування. · Переоформлення: · реструктуризація; · надання нового кредиту

Продовження табл. 2.2

 

4. Валюта притягнення	· У валюті країни кредитора. · У валюті країни позичальника. · У валюті третьої країни. · У ЕКЮ і СДР. · Мультивалютні
5. Форма притягнення (організація)	· Двосторонні. · Багатосторонні. · Синдиційовані. · Консорціальні. · Дзеркальні
6. Ступінь забезпечення повернення	· Незабезпечені (міжбанківські). · Забезпечені: · матеріально-забезпечені (заставою), у тому числі ломбардні й іпотечні; · бланкові (забезпечені банківськими векселями)
7. Техніка надання (притягнення)	· Одною сумою. · Відкрита кредитна лінія. · Stand-by. · Контокорентні. · Овердрафтні
8. Терміни користування	· На поточні потреби (формування оборотних активів)
9. Спрямованість вкладення коштів	· Короткострокові. · Середньострокові. · Довгострокові
10. Економічне призначення	· Пов’язані: · платіжні; · під формування запасів товарно-матеріальних цінностей, включаючи сезонні; · під фінансування виробничих витрат; · розрахункові(урахування векселів); · під фінансування інвестиційних витрат; · споживчі; · проміжні; · незв’язані (без вказівки об’єкта кредитування в кре­дитній угоді)
11. Ступінь концентрації об’єк­та кредитування	· Під одиничну потребу. · Під сукупну потребу. · Під укрупнену потребу

Закінчення табл. 2.2

 

12. Вид процентної ставки	· З фінансованою ставкою. · З плаваючою ставкою. · Із змішаною ставкою
13. Форма погашення	· Що погашаються одною сумою. · Що погашаються через рівні проміжки часу рівними частками. · Що погашаються нерівними частками
14. Юридична підпорядкованість кредитних операцій	· Що підкоряються законодавству країни – кредитора. · Що підкоряються законодавству країни – позичальника. · Що підкоряються законодавству третьої країни

 

Для довгострокового кредитування банки, як правило, використовують власні кошти – кошти фондів, створених за рахунок чистого при­бутку банку, та залучені на довгострокових засадах кошти юридичних
і фізичних осіб (на ощадні та строкові вклади). Це пов’язано з тим, що час обороту такої позички перевищує час обороту за іншими статтями пасивів, які так само використовуються як кредитні ресурси банку, як правило, у кілька разів.

Таким чином, зміст кредитних операцій полягає в економічних відносинах між банком і позичальником (клієнтом) з приводу одержання останнім позички на умовах: загальних (повернення, платності, забезпеченості, терміновості, цільового використання) та специфічних, що встановлюються у кредитному договорі виходячи з виду кредиту, особли­востей банку, характеристик клієнта та інших суб’єктивних і об’єктивних факторів.

Виділення і розгляд такого цілісного поняття, як "кредитний процес" дозволяє комплексно проаналізувати всі складові та етапи механізму банківського кредитування.

Кредитний процес – це рух банківського кредиту як послідовний перебіг його організаційних стадій (етапів) [54].

Організація кредитного процесу ґрунтується на чіткому функціо­нальному розмежуванні обов’язків кредитного персоналу, що дозволяє досягти високого професіоналізму, уникати помилок при прийнятті рішень, перемагати в конкурентній боротьбі.

Організація кредитного процесу включає декілька стадій: формування кредитної політики; здійснення кредитного обслуговування клієнтів; визначення рейтингу виданих позичок і аналіз кредитного портфеля банку; організацію контролю за умовами кредитної угоди; визначення процедури ухвалення рішення щодо позички; розробку правил оформлення кредитної угоди; письмовий юридичний супровід щодо позички.

Кожна із стадій для своєї реалізації потребує спеціальних знань
і навичок. У даному прикладі банк має такі спеціальні підрозділи, що забезпечують кредитний процес: відділ кредитної політики і маркетингу; відділ кредитного аналізу; кредитний відділ; відділ позичкової доку­ментації.

Відділ кредитної політики і маркетингу займається: упорядкуванням і доведенням до робітників банку (управлінців і виконавців) основ кре­дитної політики; спостереженням за виконанням її основних положень; визначень вимог до позичкової документації; організацією навчання співробітників банку питанням кредитування.

Відділ кредитного аналізу призначений для: збору інформації про фактичних і потенційних клієнтів, їхньому фінансовому становищі і платоспроможності, про перспективи розвитку галузі до якої належить позичальник; аналізу кредитного портфеля банку; підготування засідань кредитного комітету і реєстрації його рішень.

Головна вимога до співробітників відділу – схильність до аналізу
і тренування по програмі банку. Кредитний відділ веде безпосередньо роботу з клієнтами з питань кредитування. В середині відділу виділяються спеціальні групи по обслуговуванню різних типів клієнтів: розглядають можливість видачі позички; роблять оцінку ризику запитуваної позички; вибирають конкретний вид кредиту.

Кредитний робітник, навіть маючи рекомендації аналітиків, само­стійно вивчає питання про можливість і доцільність видачі позички
і приймає власне рішення. У відділі є спеціалісти, що здійснюють різного роду перевірки на місці, у позичальника.

Відділ позичкової документації підзвітний юридичному відділу. У його обов’язки входить надання допомоги кредитним робітникам в оформленні позичкової документації і здійснення контролю за доцільністю оформлення такої документації.

Контрольна функція співробітників відділу складається в перевірці: слушності і завершеності оформлення всіх документів, що супроводжують кредитну угоду; правочинності підписів на документах; відповідності прийнятого рішення щодо позички установами правління банку.

У ряді випадків перерахування суми позички на рахунок позичальника вважається доцільним підтвердженням відділу позичкової документації.

Кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в пись­мовій формі, які визначають взаємні зобов’язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Для отримання кредиту позичальник звертається в банк. Форма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строки погашення та форми забезпечення. Якщо позичальник має непогашений кредит в іншому банку, то він надає в банк документи із зазначенням суми кредиту, щомісячного траншу, остатку заборгованості завірену банком, та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками.

Розмір відсоткових ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичаль­ника.

Для кредитів, що надаються в іноземній валюті, необхідно враховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.

Позичальник, що отримує одноразовий кредит на придбання товарів чи на оплату послуг, подає в банк копії контрактів і угод та інші документи, які стосуються заходу на який видається кредит.

Крім того обов’язково надаються документи що підтверджують доходи позичальника з яких відбуватиметься погашення кредиту.

Комерційний банк аналізує, вивчає діяльність потенційного пози­чальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або про відмову у наданні кредиту.

Основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника можуть бути: забезпеченість власними коштами; репутація позичаль­ника; необхідні відомості про позичальника та інформація, отримана банком при оформленні кредиту, систематизуються у кредитній справі позичальника.

Кредитний ризик може забезпечуватися страхуванням. У разі засто­сування страхування кредитного ризику банк має впевнитись у надійності страховика. Сума страхових зобов’язань, які страховик може взяти на себе, залежить від правового Статусу товариства, у формі якого ство­рена страхова організація.

Для більшої надійності зазначених видів забезпечення кредиту може укладатися тристороння угода: банк – гарант (поручитель, страхова організація) – позичальник.

Відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки здійснюється банком у виняткових випадках, у разі виникнення у пози­чальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені обставини, за умови прийняття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстрочення має бути оформлено додатковим договором між позичальником та банком, який є невід’ємною частиною кредитного договору.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти із позичальником, зобов’язаний проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що повинно бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитним договором у вста­новленому чинним законодавством порядку.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати від­сотків (комісій), за відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором.

Також позичальник може ініціювати змінення відсоткової ставки
в бік зменшення. Це може бути викликано зміною ставок у банків конкурентів, постійним достроковим погашення траншів, значним перевищенням заставного майна над розміром заборгованості. Клієнт подає заяву на зменшення, після чого збирається кредитний комітет, на якому розгля­дається питання позичальника та приймається рішення. У разі незадоволення прохання, питання може підійматися через місяць, знову ж таки з бажання позичальника.

Особливу увагу під час розгляду кредитних заявок, банк приділяє забезпеченню, яке буде формуватися на випадок непогашення пози­чальником взятих на себе зобов’язань.

На сьогоднішній день досить актуально постає проблема забезпечення необхідного рівня ліквідності об’єктів застави, яка пов’язана з необхідністю зниження рівня ризиків у кредитній політиці банків. Велика частина кредитного портфеля банків – це прострочені та пролонговані кредити (споживчий кредит теж не є винятком).

Відсутність обґрунтованої ефективної системи визначення обсягу кредиту від вартості об’єкта застави, а також забезпечення необхідного рівня його ліквідності сьогодні є важливою проблемою, якій приділяється багато уваги з боку банку під час оформлення кредиту та вибору форми забезпечення, особливо, якщо це стосується рухомого чи нерухомого майна.

Безумовно, у кожному конкретному випадку визначення вартості об’єкта застави потребує індивідуального підходу, щоб врахувати всі суттєві фактори, які впливають на її розмір.

Щоб мінімізувати ризики за рахунок використання застави необхідно використовувати лише достовірні дані, добре орієнтуватися у ринковій ситуації, використання минулий досвід, щодо реалізації об’єктів застави. Саме тому задля оцінки вартості майна що пропонується в заставу, використовуються оцінки незалежних експертів, які можуть проаналізувати об’єкт з максимально можливих ракурсів та зроблять висновок щодо його вартості на даний момент на ринку.

Метод ринкової вартості використовується, тому що можлива реалізація заставного майна відбуватиметься на ринку та по ринковим цінам.

Щоб прискорити процес реалізації майна та спрямувати кошти отриманні від цього на погашення простроченої або проблемної заборго­ваності, банк використовує "заставну вартість" – ринкова вартість змен­шена на 10 – 50 %, що значно підвищує ліквідність майна. У свою чергу банк встановлює необхідне гранично мінімальне співвідношення між кредитом та заставною вартістю майна. В результаті покриття кредиту іноді досягає до 3 – 4 разів. Після чого заставне майно в обов’язковому порядку повинно бути застраховане на користь банку за рахунок пози­чальника.

Можна зробити висновок, що кредитування виокремлюється, як правило, сьома основними стадіями кредитного процесу, управління якими банк повинен ретельно організовувати. На рис. 2.2 чітко зобра­жено сім основних стадій кредитного процесу.

Стадії кредитного процесу

 

Розгляд заявки позичаль­ника на отримання кре­диту

Аналіз фінансового стану клієнта

Розробка умов позики, укладання договору

Визначення порядку забезпечення кредиту

Процедура надання позики

Процедура погашення позики

Контроль за кредитною операцією

 

Рис. 2.2. Стадії кредитного процесу

 

Перша стадія кредитного процесу включає аналіз і попередній відбір заявок на отримання кредиту. Для цього проводиться науково обґрун­тована експертиза доцільності надання позики. Головне завдання кредит­них працівників комерційного банку на цій стадії – зібрати найповнішу інформацію про потенційного позичальника.

На другій стадії кредитного процесу банк визначає кредитоспро­можність і фінансове становище клієнта. Кредитні працівники повинні оцінити: якою мірою потенційний позичальник здатний повністю і в строк розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями. Чим точніше банк зуміє визначити кредитоспроможність клієнта, тим ширше можливості банку для зниження кредитного ризику.

На третій стадії кредитного процесу банк приймає кінцеве рішення про можливість, умови і форми надання позики. Оцінка майбутньої кредитної операції здійснюється на підставі проведення техніко-еконо­мічного обґрунтування позики. Завершується ця стадія оформленням
і укладанням кредитного договору, який стає для банку засобом управління подальшими стадіями кредитного процесу.

Четверта стадія кредитного процесу пов’язана із визначенням умов забезпечення повернення кредиту. У центрі розв’язання даної проблеми знаходиться обґрунтований вибір об’єкта (предмета) застави. Для цього має бути забезпечене правильне оформлення заставних юридичних доку­ментів, чітке визначення прав і зобов’язань банку і позичальника згідно з нормами чинного заставного права. Засобом забезпечення повернення банківської позики може бути й гарантія.

На п’ятій стадії кредитного процесу банк на основі кредитного договору здійснює процедуру надання позики. Конкретний спосіб надання кредиту, а також вид позичкового рахунку визначається особливостями цієї кредитної операції. Процедура надання позики має бути зручною, оперативною і взаємовигідною для банку та позичальника.

Шоста стадія кредитного процесу – повернення позики з відсотками та завершення кредитної операції. Конкретний спосіб погашення позики обумовлюється у тексті кредитного договору. В умовах фінансової кризи і збільшення взаємної дебіторсько-кредиторської заборгованості господарських суб’єктів банк повинен приділяти постійну увагу повному і своєчасному виконанню кредитних договорів щодо погашення наданих позик. Усі випадки непогашення позик мають детально аналізуватися кредитними працівниками, щоб у майбутньому не допускати подібне.

Сьома стадія є специфічною в тому плані, що банківський контроль та управління кредитним процесом здійснюється на кожній його стадії. Систематичний моніторинг стану кредитного процесу, що поєднується
з постійним аналізом якості кредитного портфеля банку посідає одне
з центральних місць у системі банківського менеджменту. Головне завдан­ня, яке вирішується на заключній стадії, – розробка загальних практичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення кредитної політики комерційного банку.

Розглядаючи поняття кредитно-інвестиційного портфеля банку, слід зазначити місце та роль інвестиційних операцій у структурі активних операцій банку.

У широкому розумінні інвестиції – вкладення капіталу з ме­тою подальшого його збільшення. Джерелом приросту капіталу та рушійним мотивом здійснення інвестицій є одержуваний від них прибуток.

Згідно із Законом України "Про інвестиційну діяльність" інвести­ціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладають­ся в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. До інве­стицій, незалежно від періодів інвестування, належать: 1) грошові кош­ти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; 2) рухоме й нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цін­ності); 3) майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; 4) сукупність технічних, технологічних, комер­ційних та інших знань, оформлених як технічна документація, навичок і виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду ви­робництва, але не запатентованих (ноу-хау); 5) права користування зем­лею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права; 6) інші цінності.

Згідно із законодавством України інвестиції поділяються на:

1. Капітальні (придбання будівель, споруд, інших об’єктів нерухомості, інших основних фондів та нематеріальних активів).

2. Фінансові (придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів). У свою чергу, фінансові інвестиції розрізняються як:

прямі інвестиції – передбачають внесення коштів чи майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою;

портфельні інвестиції – придбання цінних паперів та ін­ших фінансових активів за кошти на біржовому ринку;

інвестиції під реінвестиції – здійснення капітальних чи фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.

Цілі, що переслідує банк здійснюючи інвестиційну діяльність, реалізуються через вироблення інвестиційної політики. При її виробленні банки керуються традиційними критеріями: ліквідність, дохідність, ризик та величина банківських процентних ставок.

Вкладення комерційними банками коштів у ЦП передбачає досягнення таких цілей:

досягнення ліквідності;

одержання доходу;

зростання вкладень;

участь в управлінні діяльністю об’єкту інвестування;

збереження коштів;

мінімізація банківських ризиків.

Згідно з українським законодавством за умови отримання письмового дозволу НБУ комерційні банки мають право здійс­нювати такі операції з цінними паперами:

емісійні;

інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

професійну діяльність.

Чинне законодавство України у сфері банківської діяльності, цінних паперів, операцій з ними та фондового ринку не передбачає будь-яких принципових обмежень для здійснення операцій із цінними паперами комерційними банками. Таким чином, банки України мають можливість здійснювати увесь спектр операцій із ЦП. На рис. 2.3 відображено загальну класифікацію операцій банків із ЦП.

 

Ознака класифікації

Операції за власний рахунок

Посередницькі операції

Довірчі операції

Інфраструктурні операції

 

 

Рис. 2.3. Класифікація операцій комерційних банків
з цінними паперами

Відповідно до Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" загальний балансовий портфель ЦП комерційного банку може включати такі ЦП, що емітовані резидентами та нерезидентами України і допущені до обігу на фондовому ринку України:

1. Акції дочірніх та асоційованих компаній.

2. Частки участі в господарських товариствах, що оформлені ЦП
(крім акціонерних товариств).

3. Привілейовані акції акціонерних товариств закритого та відкритого типу.

4. Прості акції акціонерних товариств закритого та відкритого типу.

5. Облігації дочірніх та асоційованих компаній.

6. Облігації підприємств (суб’єктів господарської діяльності).

7. Ощадні сертифікати.

8. Облігації внутрішньої державної позики.

9. Цінні папери, що рефінансуються НБУ.

10. Векселі суб’єктів підприємницької діяльності.

11. Власні прості й привілейовані акції.

Деривативні ЦП (ф’ючерси, форварди, опціони тощо) обліко­ву­ються поза балансом і тому не включаються до складу балансового портфеля ЦП.

Між позичковими та інвестиційними операціями КБ існує тісний зв’язок.

Банки для підтримання оптимальної структури своїх активів залежно від економічної ситуації змінюють її або на користь позичок, або на користь інвестицій.

Інвестиційні і кредитні операції є найбільш ризиковими у банківській практиці, а значить і найбільш дохідними. Також позичкові й інвестиційні операції банки виконують на одних і тих же принципах.

Але між цими операціями є і суттєві відмінності, які треба обов’яз­ково враховувати, бо все ж ці операції по своїй суті відрізняються між собою. Відмінні риси інвестиційних операцій банків порівняно з позичковими наведені нижче.

1. При проведенні кредитування банк виступає як організація, що має вільні ресурси і може їх надати. А підприємство, яке бажає отримати ці кошти повідомляє про це банк з необхідним пакетом документів і потім банк вирішує питання, щодо можливості задоволення потреб клієнта. Тобто при кредитуванні на відміну від інвестування ініціатором операції виступає саме позичальник, а не банківська установа, яка є ініціатором при вкладенні коштів у об’єкти інвестицій.

2. Як правило існує розмежування по цим операціям і відносно терміну надання цих операцій. Отже, кредити можуть надаватись як довготермінові так і на короткий термін, інвестиції у своїй більшості – це довготермінові вклади.

3. Для деяких інвестиційних операцій (проектне інвестування) об’єк­том застави може виступати сам проект (який ще не існує), який фінансується, а при кредитних операціях необхідне майно або право власності на матеріальні цінності, які мають матеріалізовану форму, або які перебувають у електронному вигляді, але однак уже є власністю пози­чальника.

4. Кредитні операції обов’язково встановлюють певні особистісні від­ношення між кредитором і позичальником. На відміну від них інвестування можливе і без особистісних відносин.

5. Кредити завжди повинні надаватись на виконання певних цілей клієнта, тобто цільовий характер позички. У свою чергу через інвестиції банк може купити цінні папери власності, передаючи кошти суб’єкту господарювання не знаючи, на які конкретно цілі він їх використає.

Банк може виступати учасником інвестиційного процесу за допомогою механізмів середньо- та довгострокового кредитування. Довгострокові кредити банку, як правило, є найпоширенішою формою такої участі. Використання банківського кредиту – це потужній стимул для споживачів інвестицій з метою ефективнішого використовування коштів, щоб забезпечити погашення кредиту та відсотків за користування ним.

За допомогою довгострокового кредитування можливо впроваджувати прями інвестиційні заходи, здійснювати витрати на придбання елементів основного капіталу.