Формування ресурсної бази банку

 

Передумовою ефективної діяльності комерційного банку як спе­цифічного господарського товариства виступає створення відповідної ресурсної бази, тобто сукупності грошових коштів, що надходять у розпо­рядження банку з різних джерел та використовуються ним для здійснення активних операцій. Первісну роль у цьому процесі відіграє формування власного капіталу банку.

Капітал банку – це фонд ресурсів, що були внесені засновни­ками, акціонерами (учасниками) банку, і належать їм. Він складається зі статутного фонду, загальних резервів і фондів банку та нерозподіленого прибутку.

Капітал комерційного банку, як і капітал звичайного підприємства, виконує важливі функції, основними серед яких виступають:

· захисна, тобто функція страхування інтересів вкладників і кредиторів та покриття збитків від банківської діяльності;

· функція забезпечення діяльності, за допомогою якої вже на початку діяльності, ще до залучення достатньої кількості депозитних ресурсів, комерційний банк має можливість фінансувати оренду або придбання офісу, закупівлю техніки та обладнання, наймання персоналу тощо;

· функція регулятора діяльності, тобто використання капіталу як бази для розрахунку відповідних обов’язкових економічних нормативів, що регулюють діяльність комерційних банків.

На відміну від звичайних промислових та комерційних підприємств, де частка власного капіталу, як правило, становить у середньому 40 – 60 % загальних активів, комерційні банки працюють в основному із залученими ресурсами, а власний капітал використовується для своє­рідного захисту інтересів вкладників і кредиторів та покриття збитків від банківських операцій. За цих умов вважається припустимим, якщо розмір власного капіталу становить не менше 4 % загальних активів банку.

Для здійснення комерційної і господарської діяльності банки повинні мати у своєму розпорядженні певну суму грошових коштів, тобто ре­сурсів.

Ресурси комерційного банку – це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні і використовуються для виконання активних операцій. Операції, з допомогою яких комерційні банки фор­мують свої ресурси, називаються пасивними.

Згідно з існуючими у банківській практиці традиціями ресурси комер­ційних банків поділяють на власні, залучені та позичені кошти.

До власних ресурсів комерційних банків, або до банківського капіталу, належать фонди, які створюються банками для забезпечення фінан­сової сталості, комерційної і господарської діяльності а також прибуток поточного і минулого років.

Структура банківського капіталу не є сталою за якісним складом
і змінюється протягом року залежно від багатьох чинників, зокрема від якості активів, використання прибутку, політики банку щодо забезпечення приросту капітальної бази тощо.

Частка власного капіталу комерційного банку у сукупних ресурсах невелика, тоді як у сфері матеріального виробництва співвідношення власного і позиченого капіталів інше. Так, для промислового підприємства вважається нормою, коли власний капітал становить 50 % загального капіталу, для комерційного банку ж достатнім вважається 8 %. Це зумовлено специфікою банківської діяльності. Банк користується переважно чужими грошима, а власні кошти призначені передусім для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності. Інакше кажучи, власний капітал комерційного банку виконує здебільшого захисну функцію. Функція ж забезпечення оперативної діяльності, яка для власних коштів підприємств сфери матеріального виробництва постає го­ловною, для власного банківського капіталу є другорядною. Однак роль власного капіталу комерційного банку як джерела забезпечення його оперативної діяльності на перших порах після його утворення є досить відчутною. За рахунок власного капіталу фінан­сується придбання меблів, організаційної та комп’ютерної техніки, будівництво або оренда банківських офісів, упровадження систем банківського захисту, банківських технологій і систем зв’язку.

Власний капітал комерційного банку може також використовуватися для участі у власності акціонерних та спільних підприємств.

Регулятивний капітал є одним з найважливіших показників діяль­ності банків, основним призначенням якого є покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, які банки беруть на себе в процесі своєї діяльності, та забезпечення захисту вкладів, фінансової стійкості й стабільної діяльності банків.

Він складається з двох рівнів:

· основний капітал (капітал першого рівня);

· додатковий капітал (капітал другого рівня).

Відповідно до діючого законодавства, капітал банку включає основний капітал і додатковий капітал.

Основний капітал включає:

· фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;

· розкриті резерви, що створені або збільшені за рахунок нероз­поділеного прибутку (резерви, що оприлюднені банком у фінансовій звітності): дивіденди, що направлені на збільшення статутного капіталу; емісійні різниці; резервні фонди, що створюються згідно із законами України; загальні резерви, що створюються під невизначений ризик при проведенні банківських операцій; прибуток минулих років; прибуток мину­лих років, що очікує затвердження.

Ці складові включаються до капіталу першого рівня лише за умови, що вони відповідають таким критеріям: відрахування до резервів і фондів здійснено з прибутку після оподаткування або з прибутку до опо­даткування, скоригованого з урахуванням усіх потенційних податкових зобов’язань; призначення резервів та фондів і рух коштів за цими резервами і фондами окремо розкрито в оприлюднених звітах банку; фонди мають бути в розпорядженні банку з метою необмеженого і негайного їх використання для покриття збитків.

Загальний розмір основного капіталу визначається з урахуванням обсягу очікуваних (можливих) збитків за невиконаними зобов’язаннями контрагентів та зменшується на суму:

· недосформованих резервів під можливі збитки: за кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими понад 30 днів та сумнівними щодо отримання нарахо­ваними доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах;

· нематеріальних активів вирахуванням суми зносу;

· капітальних вкладень у нематеріальні активи;

· збитків минулих років і збитків минулих років, що очікують затвердження;

· збитків поточного року.

Додатковий капітал має менш постійний характер та його розмір під­дається змінам. Він складається з різних резервів, результату пере­оцінки основних засобів; прибутку поточного року, субординованого боргу.

Найважливішою складовою банківського капіталу є статутний фонд. Його частка в цілому по банківській системі у різних часових інтервалах коливалась від 49,79 до 60,08 % сукупного капіталу українських банків.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства (АТ) відкритого типу, то статутний фонд формується відкритою передплатою на акції, а якщо у формі АТ закритого типу – через пере­розподіл усіх акцій серед засновників банку згідно з розміром їхньої частки у статутному фонді.

При утворенні банку як товариства з обмеженою відповідальністю статутний фонд поділяється на частки, розмір яких фіксується в засновницьких документах, а учасники банку несуть відповідальність за його зобов’язаннями у межах своєї частки.

Статутний фонд може створюватися тільки за рахунок власних кош­тів учасників (акціонерів) банку. Його формування за допомогою бан­ківських кредитів не допускається.

Резервний фонд як складова основного капіталу формується на покриття непередбачених збитків від банківських операцій. Відрахування до резервного фонду здійснюються за рахунок прибутку банку. Обсяг від­рахувань до резервного фонду має бути не меншим 5 % від прибутку бан­ку до досягнення ним 25 % регулятивного капіталу. Якщо в результаті діяль­ності банку може виникати загроза інтересам вкладників та інших кредиторів банку, то Національний банк України має право вимагати від банку збільшення розміру резервного фонду та щорічних відрахувань до нього.

Фонд емісійних різниць виникає в тому випадку, якщо акції банку продаються за вартістю, вищою ніж їх номінальна вартість.

Фонди економічного стимулювання створюються з метою соціально-економічного розвитку банку та формуються за рахунок прибутку, що залишається після оподаткування.

Найважливішим елементом додаткового капіталу виступають резер­ви, що створюються за рахунок прибутку під можливі втрати від активних операцій банків (кредитних, інвестиційних). Основною метою формування цих резервів є відшкодування збитків, що можуть виникати у банків від неповернення наданих кредитів та процентів за ними, від операцій з цінними паперами та іноземною валютою.

Комерційні банки зобов’язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків за всіма статтями активів та позабалансовими зобов’язаннями.

У разі, коли діяльність банку може створювати загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку, НБУ має право вимагати від нього збільшення розміру щорічних відрахувань до резервного форду. Банки зобов’язані формувати інші фонди та резерви на покриття збитків від активів відповідно до нормативно-правових актів НБУ.

Банківський власний капітал поділяється на капітал-брутто та капітал-нетто. Власний капітал-брутто – це сума всіх фондів банку та нерозподіленого прибутку за балансом. Власний капітал-нетто – це капітал-брутто за мінусом вкладень банку в го­сподарську діяльність підприємств та організацій, акцій АТ, витрат майбутніх періодів, відвернених коштів. Тобто капітал-нетто – це та частина власних коштів банку, що може бути використана як кредитні ресурси.

Найбільш суттєвим і важливим джерелом формування та збільшення ресурсної бази комерційних банків виступають депозитні операції.

Депозитними є пасивні операції банків із залучення грошових коштів юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах у формі вкладів (депозитів) шляхом їх зарахування на відповідні рахунки на певних умовах. Більша частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок залучених та позичених коштів, а не власних. Можливості комер­ційних банків у залученні коштів регулюються НБУ. Так, згідно з показником платоспроможності банку (адекватності капіталу), нормативне значення якого встановлює НБУ, залучені та позичені кошти не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше, ніж у 12 разів.

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб через виконання депозитних операцій, з допомогою яких використовують різні види банківських рахунків.

Депозит (вклад) – це грошові кошти в національній та іноземній валюті, передані їх власником або іншою особою за його дорученням у готівковій або безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на певних умовах. Операції, пов’язані з залученням грошових коштів на вклади, називаються депозитними.

Практично всі клієнтські рахунки є депозитними. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти. За формою використання рахунків вони поділяються на: депозити (вклади) до запитання; термінові, або строкові, депозити; умовні депозити.

Класифікація вкладів (депозитів) здійснюється за різними ознаками, основними серед яких є:

· вид та статус вкладника;

· термін вкладу.

За першою ознакою виділяються вклади юридичних та фізичних осіб, резидентів і нерезидентів.

За терміном користування вклади поділяються на дві великі групи – депозити до запитання та строкові.

Вклади (депозити) до запитання розміщуються у банку на розрахунковому або поточному рахунку клієнта. Вони використовуються для здійснення поточних розрахунків власника рахунку з його партнерами. На вимогу клієнта кошти з поточного рахунку в будь-який час можуть вилучатися через видачу готівки виконання платіжного доручення, сплату чеків або векселів. До вкладів до запитання прирівнюються внески з попе­реднім повідомленням банку про намір зняти гроші з рахунку (за умови, що термін повідомлення не перевищує одного місяця).

Для покриття операційних витрат, пов’язаних з веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду, Комісія може утриму­ватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії з безпроцентних рахунків за умови зберігання у них стабільного залишку не нижче встановленого рівня.

До депозитів до запитання можна віднести і кредитові залишки на контокорентних рахунках. Формою залучення банком вкладів до запитання є рахунок з овердрафтом. За режимом функціонування цей рахунок подібний до контокорентного.

Найбільш стабільними з точки зору прогнозування рівня залишків та визначення термінів повернення коштів є строкові вклади (депозити). Строкові вклади (депозити) – це грошові ресурси, які розміщуються їх власниками у банку для зберігання та зараховуються на відповідні депозитні рахунки на визначений термін з виплатою обумовлених процентів.

Комерційні банки в своїй поточній діяльності використовують різні форми строкових вкладів (депозитів). Однією з форм строкових вкладів є сертифікати. Сертифікати бувають депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні – фізичним особам.

У практичній банківській діяльності часто виникає ситуація, коли залучених банком депозитних ресурсів недостатньо для здійснення запла­нованих кредитно-інвестиційних операцій. Таким чином, утворюється різниця між розміром кредитів та інвестицій, які необхідно профінансувати, і наявною сумою депозитів. Для покриття цієї різниці, яка має назву "розрив фондів банку", використовуються ресурси, залучені шляхом здійснення банківських недепозитних операцій,

Серед недепозитних джерел формування банківських ресурсів найбільш поширеними на сучасному етапі є:

· отримання міжбанківських кредитів;

· рефінансування в Національному банку України;

· операції РЕПО;

· емісія цінних паперів власного боргу (банківські векселі, облігації тощо).

Основним джерелом недепозитних ресурсів є операції з отримання міжбанківських позик. Ці операції надають можливість банкам з недостат­нім обсягом ресурсів забезпечувати виконання резервних вимог НБУ та задовольняти потреби власних клієнтів у кредитах шляхом залучення необхідних для цього ресурсів інших комерційних банків, які мають тимчасовий надлишок грошових коштів.

Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними – від одного дня до трьох-шести місяців. Процентна ставка за міжбанківськими кре­дитами, як правило, нижча, ніж за кредитами, на­даними господарникам, і пов’язана з обліковою ставкою НБУ.

Для ефективного регулювання грошово-кредитним ринком, управління ліквідністю банківської системи, виконання функції кредитора останньої інстанції НБУ застосовує такі механізми ре­фінансування комер­ційних банків:

· проведення операцій на відкритому ринку;

· надання стабілізаційного кредиту;

· здійснення біржових і позабіржових операцій з купівлі і продажу державних цінних паперів на відкритому ринку.

На відміну від звичайних акцій облігації не дають права їх власникам на участь у керуванні комерційним банком. Якщо акції випускаються без установлення терміну погашення, то для облігацій установлюється певний термін. Тому кошти, отримані комерційним банком за допомогою випуску облігацій, не можуть вважатися власним капіталом. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Власник облігації набуває права на одержання фіксованого прибутку за нею протягом терміну дії позики. З настанням терміну погашення облігації банк повертає власнику номінальну вартість цього цінного паперу.

Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою випуску облігацій, він вдаєть­ся до рефі­нансування попередніх випусків. Це здійснюється через викуп раніше випущених облігацій за кошти, отримані від випуску нових незабезпе­че­них боргових зобов’язань. Облігації, якщо це передбачено умовами емі­сії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дає змогу підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки останні можуть придбати акції банку в найвигідніший момент. Власники облігацій ризикують менше, ніж власники акцій, бо у разі банкрутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше, ніж звичайним акціонерам.

Необхідно відрізняти кошти, мобілізовані комерційним банком за допомогою облігацій, від вкладів і депозитів. Якщо перші називаються в банківській практиці позичковими, або позиченими, то другі – залученими. При випуску облігацій банк відіграє активну роль, ініціатива випуску належить йому, тоді як при залученні вкладів роль банку пасивна.

Постійні зміни умов функціонування комерційних банків, посилення конкуренції на фінансовому ринку потребують удосконалення існуючих та впровадження нових методів управління банківськими операціями. Щодо недепозитних банківських операцій, то тут все більшого розвитку за останні роки набувають так звані операції із забалансового фінансування. Основними методами забалансового фінансування є:

· сек’юритизація активів;

· продаж позик;

· надання кредитних гарантій.

Сутність методу сек’юритизації активів полягає у трансформації кредитів, наданих банкам у відповідне недепозитне джерело залучення ресурсів шляхом випуску цінних паперів власного боргу. У загальному вигляді механізм здійснення сек’юритизації активів такий: комерційний банк за рахунок залучених раніше ресурсів надає клієнтам кредити обов’язково під реальну заставу. Надалі при виникненні потреби в залученні додаткових ресурсів банк об’єднує в єдиний пакет усі документи, що підтвер­джують внесення відповідних видів застави під надані клієнтам кредити. Потім банк здійснює випуск цінних паперів власного боргу (облігацій, векселів), забезпеченням яких виступає саме цей пакет застав­них документів, що передається інвесторам разом з цінними паперами у момент здійснення їх продажу. В результаті банк отримує можливість залучити ресурси на ринку за найменшою, порівняно з іншими дже­релами, вартістю, оскільки його цінні папери забезпечуються реальною заставою. Отримані таким чином у розпорядження банку кошти використовуються ним для надання нових кредитів та вкладень в інші доходні активи. Погашення емітованих банком цінних паперів здійснюється за рахунок кредитних коштів, що повертаються після визначеного терміну користування позичальниками-заставодавцями.

Одним із засобів рефінансування комерційних банків є операції РЕПО. Вони використовуються як інструмент оперативного управління лік­відністю банківської системи та здійснення грошово-кредитної політики. Учасниками операцій РЕПО можуть бути банки, які мають ліцензію на здійснення банківських операцій, та письмовий дозвіл НБУ на операції за дорученням клієнтів або від свого імені та на депозитарну діяльність і діяльність щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. ’

НБУ у межах визначених на відповідний період основних показників для регулювання ліквідності банківської системи може проводити з банками операції "прямого" та "зворотного" РЕПО на визначену суму та на відповідний строк.

Банки, які потребують підтримки своєї короткострокової ліквідності, можуть звертатися до НБУ щодо здійснення операцій "прямого" РЕПО.

У разі накопичення надлишкової ліквідності в банківській системі, зростання грошової маси значно вищими темпами, ніж передбачалося монетарною програмою, НБУ може продавати власного портфеля державні цінні папери шляхом операцій "зворотного" РЕПО на відповідний період за умови викупу цих сам державних цінних паперів надалі в установлений строк.

Продаж і купівля державних цінних паперів при здійсненні операцій "прямого" і "зворотного" РЕПО відбуваються за ринковою або балансовою оцінкою (у разі відсутності активного фондового ринку).

НБУ може здійснювати операції на відкритому ринку з купівлі-про­дажу державних цінних паперів як шляхом безпосередньої домовленості з банками, так і через проведення тендера заяви банків на участь в операціях РЕПО. Банки подають до Департаменту монетарної політики НБУ заявки на участь у тендері, в яких пропонують свої умови щодо ціни купівлі-продажу державних цінних паперів. НБУ, проводячи тендер, відбирає для задоволення ті заявки банків, які є найбільш привабливими для нього за ціновими параметрами (дешевші при купівлі і дорожчі при продажу), або за потреби мати у своєму портфелі конкретні державні цінні папери. Після проведення тендера НБУ надсилає банкам, які отримали право на купівлю-продаж державних цінних паперів, повідомлення-під­твердження про намір укласти договір про здійснення операцій "прямого" або "зворотного" РЕПО.

НБУ залежно від строку може здійснювати такі види операцій "прямого" та "зворотного" РЕПО:

· нічне РЕПО (термін дії один день);

· відкрите РЕПО (строк операції в договорі не визначається, кожна зі сторін договору може вимагати виконання операції РЕПО в будь-який час, але з обов’язковим повідомленням про дату завершення дії цього договору);

· строкове РЕПО (термін операцій чітко визначений).

У договорі про здійснення операцій РЕПО, крім інших умов, має перед­бачатися блокування державних цінних паперів, що є предметом договору, на відповідних рахунках депо-обліку в депозитарії. Перерахування коштів з рахунку покупця на рахунок продавця відбувається тільки після здійснення блокування державних цінних паперів.

Операції РЕПО вигідні для банку, оскільки вартість залучених таким чином ресурсів є досить невисокою, в той час як угоди про зворотний викуп забезпечуються здебільшого високоякісною заставою. Разом з цим зазначені активи банку-позичальника можуть використовуватись ним шляхом передачі у заставу під операції РЕПО без необхідності остаточного вилучення із балансу банку.