Еволюція банківської діяльності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Еволюція банківської діяльності



 

Сучасний стан банківської справи є результатом попереднього розвитку цивілізацій та націй. У різні історичні періоди банківська діяльність набувала різних форм, а виникнення та розширення банківських операцій, послуг та продуктів відбувалось поступово, відповідно до еволюції грошово-кредитних відносин.

Історія розвитку банківської справи тісно пов’язана з історією діяльності банків та виникненням грошей. Достовірні відомості щодо виникнення перших банківських установ та характер здійснюваних ними позич­кових операцій відсутні. Однак історичні дані свідчать, що перші банківські операції з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери
у Стародавній Греції (IV ст. до н. е.), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н. е.), у Стародавніх Єгипті та Римі.

Слово "банк" походить від італійського "banco" й означає "конторка", "лава", "стіл", за яким здійснювався обмін грошей. Французьке слово "bangue" означає "скриня", тобто вказує на функцію збереження чогось цінного. На багатьох мовах світу слово "банк" завдяки його єдиним кореням має аналогічне значення: bank (англ., нім.), banco (італ., ісп.), bangue (фр.). Вже в XII ст. в Генуї банкірами (banceri) називали міняйл.

Умовно зародження та розвиток банківської діяльності можна поділити на чотири основних етапи:

I етап – від античності до виникнення Венеціанського банку;

II етап – з 1157 р. до заснування Англійського банку в 1694 р.;

III етап – з 1694 р. до кінця XVIII ст.;

IV етап – з початку XIX ст. до теперішнього часу [12].

На першому етапі розвитку банківської справи виділяють два підходи щодо періоду виникнення перших банків. За першим, поняття "банк" розглядається як кредитна установа, причиню появи якої була потреба в кредитуванні та регулюванні грошових відносин.

Прототипами спеціалістів банківської справи у Стародавньому Римі були менсарії (приймали на зберігання вклади), нумуларії (здійснювали операції, які полягали у купівлі та продажу монет, їх розміні, видачі малих кредитів та залученню малих вкладів) та аргентарії (перетворювали вклади приватних осіб у позики).

Першою формою банківської діяльності стало лихварство яке виник­ло через те, що одні особи мали в користуванні певні лишки грошей, а інші потребували їх для оплати своїх видатків. Лихварі залучали кошти громадян для того, щоб їх тимчасово надавати іншим громадянам, торгівельним і ремісничим об’єднанням під проценти. Саме лихварям банки повинні завдячувати появою депозитних, кредитних і розрахункових (з обслу­говування вкладників) операцій. Розрахунки за цими операціями здійснювались за допомогою так званого трансферту, тобто перенесення грошових коштів з однієї таблиці (рахунка) на іншу. Кожен вкладник мав свою таблицю із зазначенням його імені.

Трансфертна система віднайшла подальший розвиток у перших банках, які виникли в XIV – XV ст. Перші банки виникли в окремих іта­лійських містах (Венеції, Генуї), що пов’язане з тим, що територія Італії в X ст. знаходилась на перехресті торгівельних шляхів, через які європейські держави мали можливість підтримувати зв’язок з різними час­тинами світу, тобто територія була центром світової торгівлі. У ролі міняйл виступали представники грошово-торгового капіталу, які приймали грошові вклади від купців і спеціалізувалися на обміні грошей різних міст та країн. З часом міняйли почали використовувати ці вклади, а також власні кошти для видачі позик і отримання відсотків, що означало перетворення міняйл у банкірів. Перші банки в сучасному розумінні виникли в Європі. Найдавнішим вважається Венеціанський банк, який засновано в 1157 році.

Отже, в рамках першого підходу, банк як особливий вид підприємницької діяльності виник не внаслідок розвитку товарно-грошових відносин на ранніх етапах товарного господарства, а тільки за необхідності формування мережі спеціальних закладів, які б могли регулювати грошовий обіг та здійснювати кредитні операції.

За другим підходом, банківська справа була відома в більш ранній період. Установи, що виконували первинні функції банків, існували в Єгип­ті з 2700 р. до н. е. Збірник законів царя Хамурапі (1704 – 1662 pp. до н. е.) та документи із Ассирії та Вавилонії свідчать про те, що вже на той час існували так звані чеки і векселі, а форми зберігання коштів і кре­дитні операції регулювалися законами. Функцію банків у той час виконували храми, оскільки вони були найбільш безпечними для зберігання грошей і товарів, якими надавалися позички. Наприклад, у рабовлас­ницькій Греції храми відігравали основну роль як місце для зберігання грошей. Давньогрецькі храми (Дельфійський, Делоський, Самоський та інші) одночасно були і своєрідними банківськими установами.

Згадування про перші позикові операції належать до VI ст. до н. е. У Стародавньому Вавилоні і Стародавній Греції практикувалася вкладна операція: приймання внесків і сплата за ними відсотків (ставка доходила до 36 %). У V ст. до н. е. у Римі видавались процентні позички або під заставу майна, або без неї у грошовому еквіваленті.

У IV ст. до н. е. в Афінах конкурентами храмів стають трапезиди. Ця назва походить від грец. трапеза, що означає стіл, на якому міняйли проводили свої операції. Крім обмінних операцій, міняйли займалися збе­ріганням грошей та видачею кредитів. Різноманітність банківських операцій призвела до спеціалізації трапезидів. Наприклад, існували аргираймоси, які займалися міняльною справою, і довейстаї, які вида­вали не тільки лихварські позики, але і промислові, здійснювали довгострокові інвестиції у промислові підприємства, за що одержували певні відсотки. В подальшому ці функції перебрали на себе банки.

Банки в містах Греції, як правило, знаходились у торгівельних квар­талах; наприклад, в Афінах – в Агорі чи в Шреї, тоді як у Делосі, Кізіку та Ефесі банкіри мали свої власні будівлі. Необхідне для банкіра обладнання включало стіл, захищений від дощу та сонця тентом, під яким стояв банкір чи його працівник; стіл був обладнаний усім необхідним для здійснення платіжних та обмінних операцій. Банкіри також мали зразкову пробу металів та пробний камінь (щоб перевіряти срібло чи золото) для визначення золотого чи срібного вмісту монет і абак (рахівницю) – предмет для підрахунків, що використовувався греками з III ст. до н. е.

Якщо клієнти віддавали на зберігання свої вільні гроші в банк, то їм уже не потрібно було особисто сплачувати ту чи іншу суму, всі платежі за них виконував банкір, у якого знаходився внесок і таблиця (рахунок) з ім’ям вкладника. Грошові кошти з таблиці одного вкладника переносились в таблицю іншого. Так утворилися найпростіші безготівкові розрахунки. Для полегшення розрахунків стародавні банки випускали навіть банківські квитки (hudu – "гуду") що були в обігу паралельно з повноцінними грішми.

Таким чином, на першому етапі розвитку банківської справи, найважливішою функцією банків було посередництво в кредиті, необхідність якого обумовлювалася тим, що безпосереднє надання вільних грошових капіталів у позику їх власниками промисловим і торговим підприємцям відповідно наштовхувалося на низку перешкод:

1) попит на кредити не збігався з розмірами грошового капіталу, що пропонувалися в позику, тобто існувала недостатність капіталу для позик;

2) час повернення грошових капіталів, узятих у позику у позикових підприємств, закономірно не збігався з терміном вивільнення капіталів, що не могло задовольнити позичальників.

3) відмітною рисою того часу була загальна непоінформованість власників грошового капіталу про кредитоспроможність позичальників.

Розвиток банківської справи у стародавньому світі мав стихійний характер і залежав від розвитку рівня торгівлі й ремесел, а також від стабільності й миру. У час воєнних дій діяльність банківських установ згорталась, відсотки зростали, а видавання нових кредитів було припинено. Із занепадом Римської імперії занепали і банківські ремесла.

Другий етап розвитку банківської системи позначився відродженням банківської справи. Найкрупнішими банкірами того часу були тамплієри. Вони представляли собою релігійну і військову організацію, в якій фінансові операції були побічною діяльністю. Гроші, віддані тамплієрам під заставу, не об’єднувалися в загальний фонд і не розміщувалися в інші операції, а залишалися в особистих сховищах власників та були доступні лише за їх згоди.

Тамплієри були монопольними фінансистами хрестоносців. Вони сприйняли і ґрунтовно переробили теорію обміну, створену стародавніми греками, яку після розпаду Римської імперії успадкувала Європа. Завдяки тамплієрам банківська справа була вдосконалена в частині подвійного запису, тобто зазначалися одночасно джерела коштів і напрям їх використання. Орден розробив систему збору, надійного зберігання і пере­правлення великих грошових сум грошей та інших цінностей із заходу на схід.

Розвиток виробництва і торгівлі у середні віки зумовив відродження банківської справи. Поступове зростання економіки європейських держав, посилення влади і впливу католицької церкви на державну політику, розвиток науки, поява нових технологій сприяли підвищенню ділової активності та розширенню торгівлі. Це зумовило появу жиробанків, що дало змогу значно розширити систему проведення безготівкових розрахунків між її клієнтами.

Жиророзрахунок широко застосовується і в наш час як система безготівкових розрахунків і як різновид безготівкових розрахункових операцій, пов’язаних з переказом коштів з одного банківського рахунка на інший, здебільшого в межах одного банку або єдиної банківської системи. Використання системи жиророзрахунків у момент її створення дало змогу клієнтам одержати певні переваги: зберігати активи в золоті чи інших металах (уникаючи їх природного зношування, пов’язаного з обігом), проводити розрахунок шляхом переказу на банк і одержувати плату від своїх контрагентів у повновагомих монетах за гарантування якості грошей банком. Переваги використання паперових платіжних засобів у вигляді переказів жиробанків зумовили швидке зростання популярності банківських грошей і згодом появу банкнот – банківських цінних паперів.

Перші громадські банки з’явилися в Італії. У 1156 р. у Венеції утворився жиробанк "Монтеньєва" – громадська установа, куди вносилися податки і де проводилися окремі банківські операції. У 1407 р. банк Святого Георгія був створений шляхом злиття дрібних банків і знаходився під заступництвом Генуї. На жиробанк цей банк був перетворений тільки в 1675 р. У 1587 р. у Венеції після краху великого приватного банку Пізани був відкритий державний жиробанк з назвою "Banco di Rialto".

У 1609 р. уряд Голландії внаслідок зловживань місцевих банкірів засну­вав Амстердамський банк під гарантію міста. У 1619 р. Гамбург за прикладом Амстердама з тих же причин заснував під гарантію міста жиробанк, який проіснував до 1812 р. Основними операціями, які виконували ці банки, були операції зі зберігання коштів та розрахункові операції.

Отже, на цьому етапі розвитку банківської справи банки у Європі були тільки жиробанками, які створювалися в основному для проведення розрахунків та надійного зберігання коштів.

Безпосередніми попередниками сучасних банкнот були білети, які випускали в обіг німецькі золотих справ майстри в середині XVII ст., як посвідчення про прийняття внесків у золоті чи інших дорогоцінних металах. Таке посвідчення, або "зобов’язання золотоковалів", було безстроковим борговим зобов’язанням встановленої форми, що давало його пред’явникові безумовне право вимагати в будь-кого з членів цеху золотоковалів зазначену в зобов’язанні суму грошей у будь-який час. Ці боргові зобов’язання вільно переходили з рук у руки і слугували еквівалентом золотих монет, а їх використання давало змогу накопичувати золото
і здійснювалося з метою не лише припинення природного зношування золотих монет в обігу, а й запобігання втраті цінностей у разі аварії на кораблі й за інших аналогічних обставин.

Для підтримки стійкого обігу своїх боргових зобов’язань золотоковалям необхідно було тримати в резерві лише певну частину отриманих цінностей у вигляді золотих монет для задоволення поточних вимог влас­ників банкнот. Майже одночасно той самий цех золотоковалів увів
в європейську торгову практику прототип чекового обігу, тобто надав можливість випускати в обіг письмові платіжні накази на вклади.

Банківські білети вперше з’явилися 1661 р. у касах Стокгольмського банку, але досить швидко були вилучені з використання.

Отже, можна зробити висновок про те, що банки не виникали раптово до конкретної історичної дати, а еволюціонували разом з розвитком грошового обігу, починаючи з первинних форм, які не були схожі на майбутні розвинені форми банківських установ, але зберігали їх суттєві риси.

Третій етап розвитку банківської системи пов’язаний зі створенням Англійського банку, який з 1694 р. почав забезпечувати постійний обіг банкнот та ввійшов до історії як перший стабільно функціонуючий банк у Європі. Банк Англії був створений для вирішення урядових фінансових проблем. Його статутний капітал був вилучений державою, внаслідок чого були випущені банківські квитки. Банк розплачувався цими квит­ками, мав право торгувати золотом, дисконтувати векселі. З’явилося заставне право, тобто банк надавав позики під заставу майна з умовою його відчуження при неповерненні кредиту. Крім того, йому було дозволено приймати внески для поповнення свого капіталу і виплачувати по них відсотки.

Поступово виникають спеціалізовані банки: у Шотландії – Королівсь­кий (1695 р.), Банк Британської компанії для торгівлі полотном (1706 р.), Віденський банк (1703 р.), Прусський банк для морської торгівлі (1767 р.), Паризька облікова каса (1776 р.), Петербурзький банк (1780 р.).

У цих банках з’являється новий спосіб розрахунків: перенесення коштів з рахунку на рахунок за допомогою чекового обігу. Також набули значного поширення та подальшого розвитку депозитні операції. Значну частину довірених банкам грошей, вони могли пускати в подальший обіг шляхом обліку векселів і видачі позик, що змінило характер вкладних операцій та самих банків – вони перетворилися на депозитні банки.

Польсько-литовська держава, а згодом і Річ Посполита не мали бан­ківської системи в сучасному розумінні цього слова. Але кредитні відносини, які були необхідним підґрунтям розвитку економіки, в XIV – XV ст. на досить високому рівні розвитку. Окремо існувало християнське та єврейське банківництво.

У XVI ст. у Польщі паралельно з економікою розвивався й центра­лізований кредит. Ломбардні операції здійснювали переважно єврейські фінансисти, яким найчастіше доводилося мати справу з християнським населенням. У XVII ст. існували установи, де укладали кредитні угоди.

Кредитні відносини на польських землях у XVII ст. були децентра­лізованими. Водночас у сільській місцевості, де позичкові каси забез­печували потреби громади в грошах, вони розвивались досить активно. У містах великими капіталами оперували загальні банки, ство­рені європейською спільнотою. XVII ст. стало періодом концентрації банківських капіталів у Польщі та їх проникнення в міжнародну економіку.

У Київській Русі також існували досить розвинені кредитні відно­сини, які охоплювали вітчизняних та іноземних купців і державну скарб­ницю.

Таким чином, на третьому етапі розвитку банківської системи внаслі­док поширення грошового обігу відбулося розширення банківських операцій, виникнення спеціалізованих банків, а також спеціального виду товару у вигляді документальних прав на матеріальні товари й іншу влас­ність. Услід за грошима в обіг увійшли боргові розписки й вимоги, а також інші різновиди зобов’язань і цінних паперів – титули власності, комерційні й казначейські векселі, облігації, акції тощо.

Четвертий етап розвитку банківської системи розпочався з XIX ст. й триває до теперішнього часу. Його основною характеристикою є створення центральних банків та подальше розширення функцій банків.

У більшості західних країн функції центральних банків були закріплені за певними банками із середини ХІХ – початку ХХ ст. (банк Франції став єдиним емісійним центральним у 1848 р.; Рейхсбанк (Німеччина) і Банк Іспанії – з 1874 р., ФРС США – з 1913 р.).

Також виникали і спеціалізовані банки: іпотечні (під заставу нерухомості), народні, які обслуговували населення, ремісничі – для ремісників. Функціонували також позичкові каси, які видавали кредити.

У 1848 році у Пруссії з’явилися ломбарди, які стали дуже популярними і швидко розповсюдилися в інших країнах.

У ХІХ ст. у Європі та Північній Америці існувало немало банків. Крім того, у деяких країнах починають формуватися повноцінні банківські системи, до яких входили центральні банки, універсальні та спеціалізовані банки.

На четвертому етапі розвитку банківської системи конкуренція серед банків призвела до універсалізації банків, у процесі якої депозитні операції все більше переплітаються з чековими і переказами, розширюються депозитні і кредитні операції, з’являються нові види банківських операцій.

Так, у 1877 р. були запроваджені лізингові операції, а пізніше банки починають проводити факторингові операції. Розвиток ринку цінних папе­рів зумовив розширення операцій з цінними паперами, а згодом, у 70‑ті рр. XX ст., і сек’юритизацію активів. Банки розширювали торгівлю золотом, займалися валютними операціями, розвивали кореспондентські відносини.

Отже, постійне вдосконалення банківської діяльності зумовило фор­мування сучасних банків як установ, які займаються досить широким колом фінансових питань, здійснюють розрахунково-касове обслуговування клієнтів і відіграють значну роль у розвитку економіки.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.186.43 (0.017 с.)