Статус та основні функції центрального банку. Структура національного банку України

 

Центральний банк – головна ланка грошово-кредитної системи практично всіх країн, що мають банківські системи.

Особливі місце і роль ЦБ у фінансовій системі сучасної держави визначаються рівнем і характером розвитку ринкових відносин. Останнє не слід розглядати як щось незмінне, що не узгоджується з різними історичними варіантами командно-адміністративних відносин. Товарно-гро­шо­ві відносини на різних етапах свого розвитку зазнають істотних змін. Одним з найбільш яскравих проявів цього є зміна ролі кредитних інститутів, зокрема банків.

В епоху стихійного ринку (грошовий обіг був золотомонетним) банки були простими посередникам у здійсненні торгівельних операцій.
Існували банки, що зазвичай виділялися із загальної кількості як найбільш великі або ті, що обслуговують рахунки уряду. Протягом багатьох століть подібну роль виконували банкіри, користувалися довірою та поважалися державними установами. Але у тих історичних умовах (чисто стихійний розвиток плюс те, що держава стояла осторонь від економіки) банки відрізнялися один від одного своїми розмірами, а не спе­ціа­лі­зацією. Навіть близькість до уряду не робила який-небудь банк цент­ральним.

Ідея центрального банку зародилася в умовах відносно розвинутих капіталістично-ринкових відносин, коли в ньому виникла історична й економічна потреба, коли стало зрозуміло, що подальший розвиток ринку взагалі (і фінансового ринку зокрема) без центрального банку як органу державного (суспільно організованого) контролю й нагляду призводить до невиправданих втрат.

У більшості західних країн функції центральних банків були закріплені за визначеними банками із середини ХІХ – початку ХХ ст. (банк Франції став єдиним емісійним центральним у 1848 році; Рейхсбанк (Німеч­чина) і Банк Іспанії – з 1874 року, ФРС США – з 1913 року).

Перші банки виникли значно раніше. За свідченням істориків першим ЦБ став центральний банк Швеції (Риксбанк 1668 рік).

Банк Англії виник у 1694 році, коли уряду для війни з Фран­цією знадобилася велика позика, для видачі якої кілька лондонських купців об’єдналися в один приватний акціонерний банк. Як "подяку" за надану послугу, вони одержали право емісії банкнот, що вільно розміню­валися на золото. Випущені новим банком банкноти стали автори­тетним пла­тіжним засобом і ввійшли в платіжний обіг країни. Протягом півтора століття Банк Англії виконував роль головного центрального банку. Однак законодавчо роль центрального банку було закріплено лише в 1844 році.

На відміну від Англії, де ЦБ виріс "знизу", державний банк Росії був заснований "згори" у 1860 році. При цьому банк Англії та німецький банк Рейхсбанк діяли як незалежні кредитно-емісійні центри, Державний банк Росії був підпорядкований Міністерству фінансів.

Виокремлення з загальної низки банків одного з них на роль центрального означає початок формування дворівневої банківської системи. У свою чергу необхідність створення дворівневої системи банків обу­мовлена суперечливим характером ринкових відносин – з одного боку, вони вимагають свободи підприємництва і розпорядження приватними фінансовими засобами, і це забезпечується елементами нижнього рівня – комерційними банками і кредитними установами, з іншого боку, цим відносинам необхідне регулювання (контроль і цілеспрямований вплив), і це вимагає особливого інституту у вигляді ЦБ.

Історія багатьох країн довела, що централізація і суспільний контроль слугує обов’язковими передумовами ефективності банківської системи. Суто децентралізоване функціонування і розвиток банківської справи через різнорідність паперових грошей, погане регулювання й гро­шову пропозицію, невідповідні нестатки економіки, вносить додатко­вий безлад у стихійну економіку. З цього погляду створення ЦБ із функціями регулювання кредитно-грошових відносин стало історичним від­криттям, що дозволило ефективно підкорити ринок при збереженні свободи приватного підприємництва.

Спочатку під терміном "ЦБ" розумівся найбільший банк, що знаходиться в центрі банківської системи. Потім такі банки поступово монополізували деякі специфічні функції, а на визначеному етапі влади націоналізували їх (акціонерний статус при цьому може зберігатися).

У більшості випадків капітал ЦБ цілком належить державі, проте акціонерами можуть бути КБ та інші фінансові інститути. Центральний банк порівняно з комерційним став меншим за масштабами капіталів, операцій і балансів, його функції та методи впливу на банківську систему модифікувалися. Разом з тим сутність КБ і ЦБ у принципі залишилася незмінною і полягає в посередництві між державою й економікою, регулюванні кредитних потоків. Які б функції не покладалися на ЦБ, він завжди є органом регулювання, що поєднує у собі риси банку й державного відомства.

ЦБ – посередник між державою й іншою економікою за допомогою банків. Як установа він призначений регулювати грошові потоки за допомогою інструментів, що закріплені за ним у законодавчому порядку (рідше за традиціями).

У деяких країнах спостерігаються істотні розходження між змістом
і формою взаємин між центральними банками й існуючими галузями влади. Існує дві моделі таких взаємин:

перша – ЦБ виступають агентом уряду (Міністерства фінансів)
і провідником його грошово-кредитної політики (ГКП);

друга – ЦБ є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні ГКП без впливу уряду. На практиці в чистому вигляді такі моделі не існують. У більшості країн існують проміжні моделі, що передбачають визначені принципи взаємин виконавчої влади і ЦБ.

Законодавство п’яти країн (США, Німеччина, Швейцарія, Швеція, Нідерланди) передбачає підпорядкування ЦБ парламентам. У більшості країн ЦБ є підлеглими казначейству або Міністерству фінансів.

У деяких країнах (Японія, Англія) – Міністерство фінансів має право видавати інструкції ЦБ. Але це рідкісні випадки.

У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядкування ЦБ парламентам, з’являється можливість приймати рішення, якими органи виконавчої влади сприяють ЦБ у вирішенні проблем. Крім того, зако­нодавство багатьох країн передбачає звітність перед парламентом. федеральна резервна система (ФРС) подає у Конгрес звіт про діяльність два рази на рік, Німеччина, Японія подають звіт до парламенту один раз на рік.

ЦБ у більшості країн світу користуються підтримкою держави, що дає їм можливість забезпечувати нормальне функціонування платіжних систем.

Питання незалежності ЦБ дискусійні і для України дуже актуальні. Від цього залежить правовий статус, функції, повноваження, принципи.

Національний банк України за своїм правовим статусом є одним із важливих інститутів держави. Він не входить у жодну гілку влади. Свою діяльність здійснює на правах незалежності й економічної самостійності. Однак існує його визначена залежність від Верховної Ради України: звітність, призначення голови НБУ.

Оцінка рівня незалежності ЦБ виконується за рядом факторів (рис. 3.1).

Фактори оцінки рівня незалежності

Участь держави у капіталі ЦБ і розподіл прибутку

Ступінь відображення у законі цілей і завдань ЦБ

Процедура визначення (виборів) керівництва банку

Право держави втручатися у грошово-кредитну політику

Правила, що регулюють можливість прямого й непрямого фінансування державних витрат центральним банком країни

 

 

Рис. 3.1. Фактори оцінки рівня незалежності центрального банку

Політична незалежність ЦБ – це незалежність від органів державної влади і керування при виборі й призначенні керівництва.

Економічна незалежність ЦБ – це можливість проведення грошово-кредитної політики без обмежень з боку органів державної влади і керування.

1. Участь держави в капіталі ЦБ несуттєво впливає на незалежність (табл. 3.1).

 

Таблиця 3.1