Порядок реєстрації комерційного банку

Порядок формування і використання резервного фонду банку

Резервний фонд комерційного банку утворюється за рахунок відрахувань від прибутку і використовується для покриття втрат від операційної діяльності, поповнення статутного фонду (капіталу) і виплат дивідендів при умові, що поточного прибутку виявляється для цього недостатньо. Наявність резервного фонду забезпечує стабільність роботи комерційного банку, зміцнення його фінансової та матеріально-технічної бази. Джерела, порядок утворення і використання резервного фонду визначаються, як правило, у статутах комерційних банків. Основним джерелом утворення резервного фонду банку є відрахування з прибутку, величина якого визначається загальними зборами акціонерів банку і фіксується у його статуті. Якщо резервний фонд буде частково або повністю витрачений на покриття непередбачених витрат і збитків, то відрахування до нього відновлюються і проводяться до досягнення встановленого розміру. Джерелом формування резервного фонду може також бути засновницький прибуток, який отримують засновники банку у вигляді різниці між сумою, одержаною від реалізації акцій, і реальною вартістю активів.

13. Депозитні операції банків+14. Види банківських вкладів і їх економічна характеристика

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб через виконання депозитних операцій, з допомогою яких використовують різні види банківських рахунків

Депозит (вклад) - це грошові кошти, які внесені у банк клієнтами, зберігаються на їх рахунках і використовуються згідно з укладеною угодою та банківським законодавством. Депозити класифікуються за такими ознаками: за категоріями вкладників та за строками використання коштів.

Депозити до запитання - це кошти, що залучені на депозит без визначеного строку погашення та поповнюються і використовуються власниками залежно від потреби в цих коштах. Депозити до запитання розміщуються у банку на поточних, кореспондентських та бюджетних рахунках клієнтів і використовуються ними для здійснення поточних розрахунків.

Строкові депозити - це кошти, що зберігаються на окремих депозитних рахунках у банку протягом строку, який визначається у депозитній угоді. Такі строкові депозити відкриваються усім клієнтам банку: суб’єктам господарської діяльності, центральним і місцевим органам влади, бюджетним установам, комерційним банкам і приватним особам.

Депозитний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про внесення юридичною особою грошових коштів на депозит. Він може використовуватись його власником як платіжний засіб і мати обіг на фондовому ринку. Депозитний сертифікат має істотну перевагу над строковим депозитом. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково проданий власником іншій особі з отриманням певного доходу за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку. В той же час дострокове вилучення власником строкового депозиту означає для нього втрату доходу, а для банку - втрату частини ресурсів.

Ощадний сертифікат - це документ, що використовується фізичною особою для оформлення своїх заощаджень в банку. Оформлення депозиту супроводжується видачею ощадної книжки, у якій відбиваються усі операції по рахунку. Зняття грошей з ощадного рахунку здійснюється за попереднім повідомленням власника внеску. По ощадних вкладах банки нараховують відсотки. Ощадні вклади можуть не мати чітко встановленого строку зберігання.

Банківський переказ як форма міжнародних розрахунків

Найбільш поширеною й дешевою формою міжнародних розрахунків є банківський переказ, що являє собою доручення одного банку іншому виплатити визначену суму на прохання й за рахунок платника іноземному одержувачу (бенефіціару).

Банківський переказ — це розрахункова банківська операція, здійснювана шляхом направлення платіжного доручення від одного банку до іншого. Основою банківського переказу є заява клієнта банку, який бажає перевести свої кошти. На основі цієї заяви банк складає платіжне доручення іноземному банку. У дорученні вказуються: термін валютування (термін платежу), спосіб поповнення сплачених за переказом сум (кредитування рахунку «лоро»; дозвіл на дебетування рахунку «ностро» у банку платника; кредитування рахунку банку-платника в третьому банку, якому дається доручення про зарахування відповідних сум на рахунок банку-платника).

Отже, послідовність дій при виконанні операції «банківський переказ» така:

1. експортер передає документи імпортеру за умовами конт­ракту;

2. імпортер виставляє платіжне доручення банку про перерахування коштів;

3. повідомлення (авізування) банку експортера про надходження коштів;

4. авізування експортера про зарахування коштів на його рахунок.

Розрізняють два види банківського переказу:

• авансовий платіж;

• за фактом відвантаження товару.

Вибір валюти й форми розрахунків визначаються за узгодженням сторін і фіксуються в умовах контракту.

Авансовий платіж для оплати імпорту рекомендується використовувати тільки в тому разі, якщо клієнт абсолютно впевнений в одержанні товару в законодавчо встановлений термін постачання (90 днів).

Платежі для оплати імпортних товарів і послуг на користь нерезидентів можуть здійснюватися через кореспондентські рахунки — лоро і ностро, що ведуться в головному банку. Усі платіжні доручення на перерахування через лоро-рахунки оформлюються російською (українською) мовою, через ностро-рахунки — тільки іноземною мовою.

Комісії і SWIFT-витрати стягуються відповідно до тарифів банку, суми комісій зазначаються у платіжному дорученні.

Банки не несуть ніякої відповідальності за платіж (поставка товару, передання документів, а також сам платіж не входять у функції банку до моменту подання платіжного доручення). Таким чином, банки несуть мінімальну відповідальність при банківському переказі і, отже, стягують мінімальну комісійну винагороду. При банківському переказі комісію, як правило, бере банк імпортера з переказодавця, відповідно до тарифів комісійного винагородження комерц.банку за роботу з клієнтами (розмір її визначається самим банком і є або фіксованим, або виражається у відсотках).

Розрахунки за допомогою документарного інкасо. Їх переваги і недоліки з точки зору учасників угоди

Документарне інкасо — це доручення своєму банку про інкасування певної суми, що належить отримати від покупця проти вручення пакету документів:

- фін.документів, що супроводжуються комерційними документами;

- комерційних документів, що не супроводжуються фін.документами

Види і кількість примірників документів мають визначатися вимогами країни-імпортера. Якщо цих даних немає у зовнішньоторговельному контракті, то ексортер повинен завчасно з’ясувати ці питання у консульському представництві країни-імпортера.

До таких документів можуть належати:

*термінова тратта або тратта на пред’явника; *коносамент або інший транспортний документ; *комерційні рахунки-фактури або івойс; *свідоцтво про походження; *страхові поліси або сертифікати тощо.

ОПИС СХЕМИ АКРЕДИТИВу (А).

1. Укладання угоди між експортером та імпортером.

2. Заява на відкриття А.

3. Відкриття А банком–емітентом і направлення А бенефіціару через авізуючий банк.

4. Авізування (повідомлення) бенефіціару про відкриття А на його користь.

5. Відвантаження товару.

6. Оформлення і надання бенефіціаром в банк комплексу документів для отримання платежу по А.

7. Пересилка банком, що авізує, документів банку-емітенту.

8. Перевірка банком-емітентом отриманих документів та їх оплата.

9. Видача банком-емітентом документів, що оплачені, наказодавцю А.

10. Зарахування авізуючим банком коштів бенефіціару.

В разі документарного акредитива, експортери знають, що вони мають банківську гарантію платежа, за умови, що вони виконають терміни і умови акредитива. Отже, по одержанні повідомлення про документарний акредитив, експортери можуть впевнено починати підготовку і відвантаження товару, знаючи, що вони мають банківську гарантію платежа.

Для імпортера акредитивна форма розрахунків веде до iмобiлiзації і розпиленню його капіталів, оскільки він повинен відкрити акредитив до одержання і реалізації товарів, але одночасно дає йому можливість контролювати (через банки) виконання умов угоди експортером.

Головним недоліком розрахунків за допомогою акредитива є те, що це досить дорога форма розрахунків для обох сторін, що пов'язано з вартістю банківської гарантії.

Переваги документарного акредитива для експортера: ♠наявність надійного забезпечення платежу у вигляді зобовязань банку здійснити розрахунки за відвантажені товари, яке отримується, зазвичай до початку відвантаження; ♠швидкість надходження експортної виручки, яка часто випереджає прибуття товарів до пункту призначення; ♠відсутність необхідності отримання згоди покупця на оплату товарів; ♠можливість дострокового, до остаточного виконання акредитива, поповнення оборотних коштів.

Переваги документарного акредитива для імпортера: ♦ забезпечення дотримання продавцем строків поставки, редедбачених зовн.ек-ним договором; ♦документальне підтвердження відповідності відвантажених товарів умовам зовн.ек-ного договору; ♦отримання запозичених коштів на підставі товаророзпорядчих документів, які надійшли в банк від продавця.

До основних недоліків документарного акредитива, порівняно з іншими формами розрахунків відносять: °додаткові витрати часу, необхідні для пересилання передбачених умовами акредитива документів; °додаткові фінансові витрати, повязані з високою вартістю послуг банку.

Документарні акредитиви є надійною формою платіжної гарантії для експортера.

Види акредитивів різноманітні і поділяються:

1. З точки зору можливості зміни або анулювання акредитива банком-емітентом:

· безвідзивний

· відзивний

2. З т. з. додаткових зобов’язань іншого банку по акредитиву:

· підтверджений

· непідтверджений

3. З т. з. можливості поновлення акредитива:

· роловерні (револьверні, поновлені)

4. З т. з. можливості використання акредитивом другим бенефіціаром (непосредственним поставщиком товара):

· переказні (трансферабельні)

5. З т. з. існування валютного покриття:

· покритий

· непокритий

6. З т. з. можливостей реалізації акредитиву:

· акредитиви з оплатою проти документів;

· акцептні акредитиви, які передбачають акцепт тратт банком –емітентом при умові виконання усіх вимог акредитива;

· акредитиви з відстрочкою платежу;

· акредитиви з негоціацією документів.

 

Порядок реєстрації комерційного банку

Комерційні банки в Україні створюються з дозволу Національного банку України шляхом внесення відповідного запису в Державний реєстр банків.

Засновниками, акціонерами банку можуть бути вітчизняні та іноземні юридичні та фізичні особи за винятком об’єднань громадян, релігійних та благодійних організацій, а також юридичних осіб, в яких банк має істотну участь, а також юридичних осіб, щодо яких неможливо встановити їх власників і джерела коштів, за рахунок яких вони здійснюють внески до статутного капіталу чи купують акції.

Учасники (акціонери) можуть набувати істотної участі у банку за умови отримання письмового дозволу НБУ, при цьому вони повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан відповідно до вимог НБУ.

Статутний капітал банку незалежно від організаційно-право­вої форми діяльності формується за рахунок власних коштів засновників, акціонерів, учасників із підтверджених джерел і тільки у грошовій формі. Забороняється використання для формування статутного капіталу бюджетних коштів за винятком дер­жавних банків, статутний капітал яких формується за рахунок витрат бюджету.

Розмір статутного капіталу визначається засновниками банку, але не може бути меншим за законодавчо встановлені вимоги та вимоги НБУ. Національний банк України має право встанов­лювати для окремих банків залежно від їх спеціалізації диференційований мінімальний статутний капітал, але не нижче роз­мірів, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Для реєстрації уповноважена на здійснення цієї процедури особа подає до територіального управління НБУ за місцем створення банку такі документи:

1) заяву про реєстрацію банку;

2) установчий договір (крім державного та кооперативного банків);

3) статут банку;

4) рішення про створення банку;

5) бізнес-план;

6) інформацію про фінансовий стан учасників;

7) документи, які підтверджують ділову репутацію учасників, що матимуть істотну участь у банку;

8) бухгалтерську та фінансову звітність учасників;

3.Порядок державної реєстрації банків з іноземним капіталом в Україні

Процедура реєстрації банків з іноземним капіталом має деякі особливості.

По-перше, для створення такого банку засновники мають отримати попередній дозвіл НБУ. З цією метою в НБУ подаються відповідне клопотання та інші необхідні документи. Дозвіл надається за умови задовільної ділової репутації засновників та наявності у них необхідних коштів для заснування банку і дозволу іноземного контролюючого органу на участь у створенні банку в Україні.

По-друге, в НБУ подається значно ширший пакет документів, ніж для реєстрації банків із 100-відсотковим національним капіталом. Такі документи як:

· рішення уповноваженого органу іноземного інвестора про участь у банку в Україні (нотаріально засвідчена за місцем видачі копія);

· письмова згода контролюючого органу держави, резидентом якої є іноземний інвестор, на участь у банку в Україні;

· витяг з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний інвестор офіційно зареєстрований (нотаріально засвідчений за місцем видачі);

· висновок іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іноземного інвестора на кінець останнього повного календарного року (нотаріально засвідчена за місцем видачі копія).

Іноземні громадяни для участі у створенні вітчизняного банку повинні подати в НБУ письмову згоду на таку участь контролюючого органу держави, резидентом якої вони є, а також анкету, яка б підтверджувала відсутність судимості.

Внески в статутний капітал такого банку можуть здійснюватись нерезидентами в іноземній валюті на накопичувальний рахунок, відкритий у НБУ.

По-четверте, остаточне рішення про реєстрацію банку з участю іноземного капіталу приймається Правлінням НБУ.

4.Порядок ліцензування банківської діяльності в Україні

Для отримання ліцензії кредитна установа, що подає заяву, повинна дотримуватись низки вимог, передусім щодо:

· мінімального розміру статутного капіталу;

· джерел формування статутного капіталу;

· складу засновників банку;

· кваліфікації, досвіду та репутації керівництва банку;

· кола операцій, що виконуватимуться банком, та стратегії його діяльності;

· правильності оцінки банківських активів за їх ринковою вартістю;

· заходів щодо створення резервів на випадок виникнення сумнівних та безнадійних боргів і збитків від банківської діяльності.

Ліцензія може містити положення про строки її дії, умови їх продовження, можливості внесення змін і доповнень, а також анулювання. У ній може бути обумовлено затвердження центральним банком кандидатур на перші керівні посади в банку після попередньої перевірки їх кваліфікації і досвіду роботи у разі істотних змін у структурі власності, злиття, зміни назви, зменшення оплаченої частки капіталу.

Основними причинами анулювання ліцензії є:

· нездатність створеного банку розпочати протягом визначеного строку (1 рік) виконання банківських операцій;

· невиконання банком умов ліцензії або виконання операцій, що нею не передбачені;

· порушення законів чи нормативних актів;

· виникнення становища, що загрожує інтересам вкладників, кредиторів та інвесторів.

В Україні згідно з Законом «Про банки і банківську діяльність» дозвіл на створення банку і на виконання банківських операцій видається Національним банком України. Ці дві процедури регулюються різними нормативними актами НБУ і можуть бути розірваними в часі: видача банківських ліцензій та письмових дозволів на здійснення банківських операцій відбувається після процедури реєстрації банку. Питання про можливість видачі ліцензії та дозволу розглядається спочатку ТУ НБУ на підставі клопотання банку і за умови наявності документів, які підтверджують дотримання встановлених Законом «Про банки і банківську діяльність» вимог:

1) наявність повністю сплаченого зареєстрованого підписного капіталу банку;

2) забезпеченість банку необхідним обладнанням, комп’ютер­ною технікою, програмними продуктами та засобами зв’язку;

3) відповідність приміщення банку вимогам НБУ;

4) наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів), які мають відповідну освіту та досвід для управління банком.

Банк може розраховувати на отримання письмового дозволу на здійснення окремих операцій за умови наявності підрозділу, який виконуватиме ці операції; наявності відповідних внутрішніх документів банку, які регламентують їх здійснення, а також кваліфікованих спеціалістів для їх виконання та управління відповід­ними підрозділами.

5.Організаційна структура та управління банком в Україні

Організаційна структура комерційного банку визначається дво­ма основними моментами:

¾ структурою управління банком;

¾ структурою його функціональних підрозділів та служб.

Згідно з положеннями законів України «Про господарські товариства» та «Про банки і банківську діяльність» структура управління кооперативними та акціонерними банками з недержавною формою власності поділяється на: вищий орган управління, виконавчий орган, контрольний орган, спостережний орган.

Вищим органом управління акціонерного та кооперативного банку з недержавною формою власності є загальні збори учасників. Збори вирішують стратегічні завдання в діяльності банку:

· визначення основних напрямків діяльності банку,

· внесення змін та доповнень до статуту банку;

· затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи дочірні підприємства, порядку розподілу прибутку;

· прийняття рішення про додатковий випуск акцій

· затвердження звітів і висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;

· прийняття рішення про припинення діяльності банку,

· інші питання, що віднесені статутом банку до компетенції загальних зборів учасників.

Загальні збори скликаються щорічно, не пізніше ніж через місяць після складання балансу банку за звітний рік.

Вищий орган управління будь-якого банку реалізує свої завдання та функції безпосередньо через виконавчі та контрольні органи, які повністю йому підзвітні.

Виконавчим органом управління банків недержавної форми власності є правління (рада директорів). Правління банку (рада директорів) діє на основі затвердженого загальними зборами учасників чи спостережною радою банку положення і вирішує всі питання поточної діяльності, які не належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Контроль за фінансово-господарською діяльністю банку здійснює ревізійна комісія, склад якої затверджується загальними зборами учасників. Засідання комісії повинні проводитись за необхідності, але не рідше одного разу на рік.

Завданнями ревізійної комісії є:

· контроль за дотриманням банком законодавчих та нормативних актів, що регулюють банківську діяльність;

· розгляд звітів внутрішнього і зовнішнього аудиторів, підготовка відповідних пропозицій та винесення їх на розгляд загальних зборів,

· складання висновку за річними звітами та балансами банку, без якого вищий орган управління не має права затверджувати річний звіт банку.

З метою оперативного контролю за поточною діяльністю виконавчого органу всі банки створюють службу внутрішнього аудиту, який підзвітний та підпорядкований правлінню банку. Його повноваження та порядок роботи визначаються відповідним положенням про внутрішній аудит, затвердженим виконавчим органом банку.

6. Банківські операції та їх види

Комерційні банки, як правило, розглядаються у двох аспектах - широкому та вузькому:

- у широкому розумінні комерційний банк - це будь-який банк, що функціонує на другому після центрального банку рівні банківської системи;

-у вузькому розумінні комерційний банк - це банк, який виконує певний набір базових банківських операцій та єдиною метою якого є одержання максимального прибутку. Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що комерційний банк - це установа, функцією якої є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій. До базових банківських операцій належать такі операції:1) приймання вкладів, 2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів, 3) розміщення залучених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик. Також може виконувати такі операції: з валютними цінностями, емісія власних цінних паперів, діяльність на ринку цінних паперів, лізинг, послуги зі зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та ін. Залежно від економічного змісту всі види діяльності комерційних банків прийнято поділяти на три групи:- пасивні операції; - активні операції; - послуги. За рахунок пасивних операцій формуються ресурси комерційного банку, які необхідні йому понад власний капітал для забезпечення нормальної діяльності, підтримання ліквідності на належному рівні та отримання запланованого доходу. Пасивні операції включають: залучення коштів юридичних осіб та вкладів населення; отримання кредитів від комерційних банків та центрального банку; випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов’язань. Результати пасивних операцій відображаються в пасиві балансу банку.

Активні операції – це розміщення банком власних та залучених коштів з метою отримання прибутку. До активних операцій належать: надання кредитів юридичним та фізичним особам, вкладення в цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів (придбання приміщень, обладнання тощо). Результати активних операцій відображаються в активі балансу банку. До банківських послуг належать: розрахункові, касові, трастові (довірчі), посередницькі, консультаційні та інші. Істотною ознакою банківських послуг є те, що для їх надання банку не потрібні додаткові ресурси. Свою діяльність щодо надання послуг банк здійснює як правило у процесі проведення пасивних і активних операцій. Доходи від послуг банки отримають не у вигляді відсотків, а у формі комісійних виплат. Банківські послуги приносять банку стабільний дохід і є практично безризиковим видом діяльності. За способом відображення у балансі операції комерційних банків поділяються на: - активні (вкладення коштів); - пасивні (залучення ресурсів);-позабалансові (не відображають руху коштів, а тому до певного часу, тобто поки не відобразяться в доходах чи видатках банку, в балансі не значаться).

7. Способи реорганізації банків в Україні

Банк може бути реорганізований за рішенням власників банку, а у разі призначення тимчасової адміністрації - за рішенням Національного банку України або тимчасового адміністратора, погодженим з Національним банком України.

Реорганізація може здійснюватися шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення.

У разі реорганізації банку шляхом перетворення до таких правовідносин не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи. Під час проведення реорганізації банку шляхом перетворення кредитори не мають права вимагати від банку припинення чи дострокового виконання зобов'язання.

Національний банк України не дає дозволу на реорганізацію банку у разі, якщо є достатні підстави вважати, що реорганізація загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів і банк, створений у результаті реорганізації, не буде відповідати вимогам щодо економічних нормативів його діяльності, порядку реєстрації банків і ліцензування їх діяльності.

Рішення про реорганізацію банку, крім перетворення, має містити інформацію про:

1) угоду про реорганізацію у разі злиття або приєднання;

2) призначення персонального складу комісії для проведення реорганізації;

3) призначення персонального складу ревізійної комісії для проведення інвентаризації та ревізії матеріальних цінностей, що перебувають на обліку банку (банків);

4) призначення незалежного аудитора, що має сертифікат Національного банку України;

5) строки проведення реорганізації;

6) склад правління (ради директорів) після реорганізації.

Реорганізація розпочинається після затвердження Національним банком України плану реорганізації, який крім інших необхідних заходів повинен передбачати подання Національному банку України відповідних документів, необхідних для державної реєстрації нового банку або для реєстрації змін і доповнень до установчих документів існуючого банку.

Банк вважається реорганізованим з моменту внесення Національним банком України змін до Державного реєстру банків.

8. Банківські ресурси та їх структура

Ресурси комерційного банку - це сукупність грошових коштів, які знаходяться у розпорядженні банку і використовуються ним для здійснення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій.

Банківські ресурси з точки зору джерел утворення поділяються на власні і залучені. До власних коштів банку належать статутний капітал, резервний та інші фонди, резерви на покриття різноманітних ризиків і нерозподілений прибуток. До залучених коштів відносяться кошти на депозитних рахунках банківських клієнтів, позики, отримані від інших банків, і кошти, отримані від інших кредиторів.

Головним джерелом банківських ресурсів є залучені кошти, частка яких в середньому по банківській системі України складає 80% від загальної величини ресурсів, а решта (20%) припадає на власний капітал.

Структура ресурсів окремих комерційних банків є індивідуальною і залежить від ступеня їх спеціалізації, особливостей їх діяльності, стану ринку кредитних ресурсів та інших факторів. Так, універсальні комерційні банки, які здійснюють переважно операції з короткострокового кредитування, як основний вид залучених ресурсів використовують короткотермінові депозити, а іпотечні банки, які займаються довгостроковим кредитуванням під заклад нерухомості, мобілізують кошти шляхом випуску та реалізації довгострокових зобов’язань (іпотечних облігацій).

Операції за допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси, називаються пасивними. Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому зверх власного капіталу для здійснення нормальної діяльності, забезпечення ліквідності та одержання доходу.

9. Власний та регулятивний капітал: взаємозв’язок та відмінності

Власний капітал банку являє собою грошові кошти і виражену у грошовій формі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. Регулятивний власний капітал використовується органами банківського нагляду для обчислення економічних нормативів діяльності банків і деяких інших потреб. Обчислюється регулятивний власний капітал за досить складною формулою, яка постійно коригується Національним банком України. За основу беруть показник балансового власного капіталу, який потім коригується (як правило, зменшується) на різноманітні балансові статті, що характеризують ризики банківської діяльності.

Капітал регулятивний (власні кошти) — складається з основного та додаткового капіталу, зваженого на ризики, що визначаються нормативно-правовими актами Національного банку України. Регулятивний банківський капітал — це капітал, який банк повинен мати у своєму розпорядженні при здійсненні операцій чи послуг виходячи із вимог регулювального органу.

10. Структура, функції та порядок формування власного капіталу банку

Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом. Джерелами формування капіталу банку можуть бути:

1. Статутний капітал банку, який, у свою чергу, формується з акціонерного або приватного капіталу під час організації нового банку шляхом акумулювання внесків засновників чи випуску і реалізації акцій. Статутний фонд комерційного банку формується лише за рахунок власних коштів акціонерів. Забороняється формування статутного капіталу за рахунок бюджетних коштів, коштів, отриманих у кредит і під заставу.

Емісія акцій як форма створення і поповнення статутного фонду комерційного банку регулюється законами України «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу». Перший випуск акцій банку має повністю складатися з простих акцій. Реєстрація і реалізація банком-емітентом першого випуску акцій звільняється від оподаткування на операції з цінними паперами.

2. Резервний фонд комерційного банку. Це грошові ресурси, що резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат, покриття збитків від банківської діяльності, а також виплати дивідендів по привілейованих акціях, якщо недостатньо прибутку. Наявність коштів в ньому забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства. Коли резервний фонд досягає встановленої величини, то відрахування до нього припиняються. У випадку використання коштів з резервного фонду відрахування від чистого прибутку на його формування відновлюються.

3. Спеціальні фонди (фонд основних коштів, фонд переоцінки основних засобів та інші), які призначені для виробничого та соціального розвитку банку. Порядок формування і використання цих коштів визначається статутними документами банку. Формуються ці фонди за рахунок прибутку.

Елементом резервного капіталу є загальні резерви, призначені для покриття можливих збитків за операціями банку. Їх відмінність від резервного фонду полягає в тому, що вони мають більш конкретне призначення (наприклад, створюються для зниження негативних наслідків у зв’язку з неповерненням кредитів, виникненням збитків від операцій з валютою та цінними паперами, що знаходяться у розпорядженні банку). Загальні резерви створюються з чистого прибутку, що залишається у банку після сплати податків.

4. Нерозподілений прибуток - джерело внутрішнього походження. За своїм змістом він є резервом банку, який залишається після розподілу чистого прибутку на сплату податку, формування резерву та виплату дивідендів власникам і призначається на капіталізацію, тобто на розширення банківського бізнесу.

Капітал банку складається з суми основного та додаткового капіталу за мінусом відвернень з урахуванням основних засобів. Склад основного та додаткового капіталу, а також відвернень визначається НБУ. При розрахунках розмір додаткового капіталу не повинен перевищувати розмір основного капіталу, як це визначено міжнародними стандартами.

11. Структура, роль та порядок формування власного капіталу банку

См. 10 вопрос