Інструменти міжнародної торгівлі

Теорія міжнародної торгівлі

Меркантилізм — економічне вчення періоду становлення капіталізму у XV-XVII ст. Його прихильники обстоювали повну експлуатацію природних ресурсів, сприяння експорту та обмеження імпорту. Меркантилісти вважали, що важливо володіти золотом та іншими валютними металами. Країни, яким їх бракувало, мали отримувати золото завдяки торгівлі. Багатство націй, згідно з цією концепцією, безпосередньо пов'язувалося з торговельним балансом. Меркантилізм на практиці означав, що міжнародна торгівля контролювалася компаніями, які мали урядову підтримку, запроваджувалися високі тарифи та починалися торговельні війни (наприклад, англо-нідерландські).

Теорія абсолютних переваг. її автор — шотландський економіст А. Сміт (1723-1790), якого визнають і засновником сучасного "економіксу". Згідно з теорією абсолютних переваг країні доцільно імпортувати ті товари, затрати на виробництво яких у цій країні більші, ніж у зарубіжних країнах. Відповідно слід експортувати ті товари, затрати на виробництво яких нижчі, ніж у зарубіжних країнах. На відміну від меркантилістів А. Сміт обстоював свободу конкуренції як усередині країни, так і на світовому ринку, підтримував принцип невтручання держави в економіку (laissez faire), висунутий французькою економічною школою фізіократів.

Теорія відносних переваг англійського економіста Д. Рікардо, стверджує, що у міжнародній торгівлі доцільно брати участь усім країнам. Згідно з цією теорією країні вигідно імпортувати той товар, відносні затрати на виробництво якого у ній перевищують затрати на експортований товар. Інакше кажучи, якщо якась країна має переваги над іншими країнами за рядом товарів, то їй доцільно зосередитись на виробництві і міжнародній торгівлі тих з них, щодо яких її переваги є найвагомішими. Теорія відносних переваг є теоретичною основою міжнародної спеціалізації. Отже, міжнародна торгівля вигідна всім країнам-учасницям, щоправда, вигоди країн не однакові, хтось їх має більше, а хтось — менше.

Теорію факторів виробництва розробили на початку 30-х років XX ст. шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін. Об'єктом аналізу були праця та капітал. Якщо обсяг певних факторів виробництва у країні більший, то вони дешевші. І навпаки, фактори дорожчі, якщо їхній обсяг менший. З теорії випливає, що країні слід експортувати ті товари, які забезпечені дешевшими факторами, а імпортувати товари, що є результатом дорожчих для неї факторів.

Природу міжнародної торгівлі досліджували також американський економіст російського походження В. Леонтьев ("парадокс Леонтьева"), американський економіст М. Портер (теорія кон­курентних переваг) та ін.

Суть "парадоксу Леонтьева ": відносний надлишок капіталу в США не позначався на їхній зовнішній торгівлі — США експортували більш трудомістку і менш капіталомістку порівняно з імпортованою продукцію. Згідно з концепцією В. Леонтьева, у виробничому процесі беруть участь чотири фактори: кваліфікована праця, некваліфікована праця, капітал і земля. Наявність надлишку висококваліфікованої робочої сили сприяє експорту товарів, виготовлених нею.

Розглянуті теорії є класичними. У рамках науки про міжнародну економіку розробляються і так звані альтернативні теорії та концепції міжнародної торгівлі. Серед новітніх теорій міжнародної торгівлі можна вирізнити три групи:

• теорії, які розвивають положення класичних теорій, поши­

рюючи їх на більшу кількість товарів, країн і факторів ви­

робництва;

• теорії, які вивчають ті аспекти міжнародної торгівлі, які

залишилися поза увагою класичних теорій;

 

• теорії, які повністю відкидають класичні теорії, оголошую­

чи їх застарілими.

Теорія М. Портера стверджує, що на міжнародному ринку конкурують не країни, а фірми і успіх на ньому залежить від правильно вибраної конкурентної стратегії.

 

Валютна політика

Розбудова повноцінного валютного ринку в нашій державі та його ефективне регулювання є необхідною умовою формування відкритої ринкової економіки з усіма необхідними засобами стимулювання роботи суб’єктів господарювання у зовнішньо-економічній сфері. Важлива роль у цьому процесі належить механізму розроблення та ефективної реалізації центральним банком повноцінної валютної політики, що охоплює всі необхідні інструменти впливу на валютні відносини і є одним із найважливіших елементів у загальній системі заходів щодо підтримання макроекономічної і фінансової стабільності та стимулювання економічного зростання.

Економічні, політичні та культурні зв’язки між різними країнами опосередковуються рухом грошових коштів, пов’язаних з оплатою товарів і послуг, ввезенням і вивезенням капіталів. Цей рух коштів у міжнародних зв’язках визначає зміст валютних відносин. Зрозуміло, що глобалізація економічних процесів, поглиблення міжнародного поділу праці, формування світового ринку та інтегрування національних господарств у світову економічну систему визначають істотне зростання ролі валютних відносин, а відтак і підвищують значення відповідних функцій держави з їх регулювання, що на практиці здійснюється у формі відповідної валютної політики.

Валютна політика — це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.

Зміст стратегічних завдань валютної політики визначає її як органічну складову економічної політики держави в цілому. Стратегічними завданнями валютної політики є: 1) забезпечення стійкого економічного зростання; 2) підтримання стабільного рівня цін (низького рівня інфляції); 3) сприяння високому рівню зайнятості в національному господарстві (низький рівень безробіття); 4) забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги (тобто рівноваги платіжного балансу країни).

Незважаючи на те, що валютна політика є невід’ємною складовою макроекономічної політики держави загалом, вона має і цілий ряд своїх специфічних завдань, котрі визначають її роль саме у регулюванні валютної сфери економічних відносин. Такими специфічними завданнями валютної політики, зокрема, є:

· забезпечення стабільного функціонування внутрішнього валютного ринку країни і недопущення кризових та спекулятивних явищ;

· сприяння нормальній організації грошового обігу в країні для забезпечення товарообмінних операцій у зовнішньоекономічній сфері;

· створення адекватних правових умов організації валютних відносин для розвитку зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання і припливу іноземних інвестицій;

· підтримання стабільного рівня обмінного курсу національної валюти на грошовому ринку й забезпечення належної купівельної спроможності національної грошової одиниці;

· оперативне регулювання сальдо платіжного балансу для своєчасного погашення зовнішньої заборгованості;

· лібералізація або обмеження можливостей суб’єктів господарювання у здійсненні валютних операцій залежно від загальних цілей економічної політики держави.

 

У зв’язку з тим, що до суб’єктів валютної політики можна віднести всіх учасників валютних відносин, сам процес реалізації валютної політики відбувається на трьох основних рівнях:

1. рівень підприємств, організацій і банків, що володіють значними обсягами валютних коштів, беруть активну участь у валютних відносинах та формують власну валютну політику;

2. рівень національних держав, котрі в особі їхніх урядів та центральних банків розробляють валютну політику, що визначає особливості поведінки всіх інших суб’єктів валютних відносин;

3. міждержавний рівень, на якому формування валютної політики відбувається на основі міжнародних угод у валютній сфері.

 

Найважливішим є процес формування і реалізації валютної політики на національному рівні, що здійснюється державою в особі центрального банку країни. При цьому здійснення центральним банком своїх функцій як головного органу монетарного регулювання економіки визначає тісний зв’язок між його грошово-кредитною та валютною політикою. Цей взаємозв’язок насамперед визначається таким:

 

по-перше, і валютна, і грошово-кредитна політика проводяться єдиним державним органом — центральним банком. Це створює належні організаційні можливості для координації зусиль його підрозділів у проведенні відповідних регулятивних заходів як на грошовому, так і на валютному ринку країни, дає змогу виробляти єдину стратегію і тактику дій щодо впливу на операції суб’єктів обох цих ринків;

по-друге, стратегічні завдання валютної політики відповідають стратегічним цілям грошово-кредитної політики центрального банку (див. розд. 9), що вказує на підпорядкованість здійснюваних центральним банком країни регулятивних заходів єдиним стратегічним завданням державної економічної політики — насамперед стабільність національних грошей, економічне зростання, висока зайнятість;

по-третє, ряд інструментів грошово-кредитної політики центральний банк використовує для реалізації завдань валютної політики. Так, зокрема, дисконтна (процентна) політика, операції на відкритому ринку, встановлення обов’язкових резервних вимог можуть використовуватися центральним банком для активного впливу на кон’юнктуру валютного ринку країни, а також відповідно на динаміку обмінного курсу національної валюти.

Попри зазначені обставини, необхідно пам’ятати, що валютна політика є цілком самостійним напрямом діяльності центрального банку, а тому для її реалізації нарівні із загальними інструментами монетарної політики він використовує цілий ряд специфічних інструментів, спрямованих на регулювання саме валютного ринку (валютні інтервенції, девальвації і ревальвації, валютні обмеження, диверсифікація валютних резервів).

Важливе значення для розуміння сутності і цілей валютної політики має поділ її на два основні види: поточну (короткострокову) і структурну (довгострокову).

Поточна валютна політика — це сукупність регулятивних заходів центрального банку щодо оперативного повсякденного впливу на динаміку обмінного курсу, кон’юнктуру валютного ринку, обсяги валютних операцій у країні.

Основними цілями поточної валютної політики є забезпечення рівноваги платіжного балансу, стабільного рівня валютного курсу та створення сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності. Дані цілі передбачають вплив центрального банку на ті операції економічних агентів, котрі вони проводять на валютному ринку країни. Отже, саме функціонування валютного ринку є основним об’єктом впливу поточної валютної політики центрального банку.

Валютний ринок — це система економічних відносин, пов’язаних із купівлею-продажем іноземних валют та платіжних документів, виражених в іноземних валютах. Валютний ринок виконує в економіці кожної країни цілий ряд важливих функцій; а саме: 1) своєчасне здійснення міжнародних розрахунків; 2) диверсифікацію валютних резервів; 3) страхування валютних ризиків; 4) отримання прибутку учасниками ринку у формі різниці курсів валют; 5) надання й отримання кредитів для міжнародних торговельних операцій. Важливе значення вказаних функцій для забезпечення нормальних умов зовнішньоекономічної діяльності визначає об’єктивну потребу в проведенні поточної валютної політики, спрямованої на державне регулювання системи відносин, які складаються на валютному ринку. Суб’єктами цього ринку є, по суті, всі учасники економічних відносин, котрі здійснюють валютні операції.

Під валютними операціями слід розуміти всі операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, у тому числі операції з використання валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, а також операції, пов’язані з увезенням, переказуванням і пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей. Іншими словами, повсякденний рух валютних цінностей між учасниками економічних процесів є об’єктом регулятивного впливу поточної валютної політики держави.

Що стосується стратегічних завдань у сфері валютних відносин, то на їх вирішення спрямована структурна валютна політика.

Структурна валютна політика — це сукупність заходів міждержавного регулювання валютних відносин, напрямлених на забезпечення довгострокових структурних змін у світовій валютній системі. Спрямованість цих змін визначає такі найважливіші елементи світової валютної системи, як роль золота і резервних валют у міжнародних розрахунках, режими валютних курсів і паритетів, механізми вирівнювання платіжних балансів, функції міжнародних валютно-кредитних організацій.

На практиці зміст валютної політики держави може змінюватися історично залежно від типу економіки, рівня розвитку національного господарства, а також еволюції світової валютної системи. Саме розвиток останньої визначає загальні організаційні засади реалізації валютної політики у кожній країні. Річ у тім, що на національному рівні валютна політика юридично оформляється у вигляді певного валютного законодавства, тобто в сукупності правових норм, котрі регламентують порядок здійснення операцій з валютними цінностями в країні. Проте на міжнародному рівні мова може йти лише про міждержавні валютні угоди, що визначають міжнародні правові аспекти організації валютних операцій. Сукупність таких угод у кожен конкретний історичний період і утворює структуру світової валютної системи, а відтак і зміст відповідної валютної політики.

Теорія міжнародної торгівлі

Меркантилізм — економічне вчення періоду становлення капіталізму у XV-XVII ст. Його прихильники обстоювали повну експлуатацію природних ресурсів, сприяння експорту та обмеження імпорту. Меркантилісти вважали, що важливо володіти золотом та іншими валютними металами. Країни, яким їх бракувало, мали отримувати золото завдяки торгівлі. Багатство націй, згідно з цією концепцією, безпосередньо пов'язувалося з торговельним балансом. Меркантилізм на практиці означав, що міжнародна торгівля контролювалася компаніями, які мали урядову підтримку, запроваджувалися високі тарифи та починалися торговельні війни (наприклад, англо-нідерландські).

Теорія абсолютних переваг. її автор — шотландський економіст А. Сміт (1723-1790), якого визнають і засновником сучасного "економіксу". Згідно з теорією абсолютних переваг країні доцільно імпортувати ті товари, затрати на виробництво яких у цій країні більші, ніж у зарубіжних країнах. Відповідно слід експортувати ті товари, затрати на виробництво яких нижчі, ніж у зарубіжних країнах. На відміну від меркантилістів А. Сміт обстоював свободу конкуренції як усередині країни, так і на світовому ринку, підтримував принцип невтручання держави в економіку (laissez faire), висунутий французькою економічною школою фізіократів.

Теорія відносних переваг англійського економіста Д. Рікардо, стверджує, що у міжнародній торгівлі доцільно брати участь усім країнам. Згідно з цією теорією країні вигідно імпортувати той товар, відносні затрати на виробництво якого у ній перевищують затрати на експортований товар. Інакше кажучи, якщо якась країна має переваги над іншими країнами за рядом товарів, то їй доцільно зосередитись на виробництві і міжнародній торгівлі тих з них, щодо яких її переваги є найвагомішими. Теорія відносних переваг є теоретичною основою міжнародної спеціалізації. Отже, міжнародна торгівля вигідна всім країнам-учасницям, щоправда, вигоди країн не однакові, хтось їх має більше, а хтось — менше.

Теорію факторів виробництва розробили на початку 30-х років XX ст. шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін. Об'єктом аналізу були праця та капітал. Якщо обсяг певних факторів виробництва у країні більший, то вони дешевші. І навпаки, фактори дорожчі, якщо їхній обсяг менший. З теорії випливає, що країні слід експортувати ті товари, які забезпечені дешевшими факторами, а імпортувати товари, що є результатом дорожчих для неї факторів.

Природу міжнародної торгівлі досліджували також американський економіст російського походження В. Леонтьев ("парадокс Леонтьева"), американський економіст М. Портер (теорія кон­курентних переваг) та ін.

Суть "парадоксу Леонтьева ": відносний надлишок капіталу в США не позначався на їхній зовнішній торгівлі — США експортували більш трудомістку і менш капіталомістку порівняно з імпортованою продукцію. Згідно з концепцією В. Леонтьева, у виробничому процесі беруть участь чотири фактори: кваліфікована праця, некваліфікована праця, капітал і земля. Наявність надлишку висококваліфікованої робочої сили сприяє експорту товарів, виготовлених нею.

Розглянуті теорії є класичними. У рамках науки про міжнародну економіку розробляються і так звані альтернативні теорії та концепції міжнародної торгівлі. Серед новітніх теорій міжнародної торгівлі можна вирізнити три групи:

• теорії, які розвивають положення класичних теорій, поши­

рюючи їх на більшу кількість товарів, країн і факторів ви­

робництва;

• теорії, які вивчають ті аспекти міжнародної торгівлі, які

залишилися поза увагою класичних теорій;

 

• теорії, які повністю відкидають класичні теорії, оголошую­

чи їх застарілими.

Теорія М. Портера стверджує, що на міжнародному ринку конкурують не країни, а фірми і успіх на ньому залежить від правильно вибраної конкурентної стратегії.

 

Інструменти міжнародної торгівлі

Інструменти (методи) зовнішньоторговельної політики дуже різноманітні, їх нараховується понад тисячу. Це обумовлює існування різних підходів до їх класифікації.

А.В, Данильцев дає таку класифікацію інструментів регулювання міжнародної торгівлі товарами;

1) за характером та цілями застосування заходів регулювання:

— Інструменти, які передбачають застосування заходів регулювання при перетині товаром митного кордону (прикордонні заходи);

— інструменти, які передбачають застосування заходів, які стосуються внутрішнього ринку в цілому, але не зачіпають умов доступу іноземних товарів на внутрішній ринок;

— інструменти, які використовуються для покращення умов доступу вітчизняних товарів на іноземні ринки. Зокрема це заходи увідповідь. Вони не мають на меті обмеження доступу на ринок, але є засобом тиску на партнерів, щоб ті скасували свої обмеження. Ці обмеження можуть набувати найрізноманітніших форм;

2) за характером інструментів, що використовуються:

— тарифні — мита та інші митно-тарифні заходи;

— нетарифні — решта інструментів регулювання;

3) за характером впливу на умови конкуренції:

— інструменти, які обмежують іноземну конкуренцію на внутрішньому ринку;

— інструменти забезпечення добросовісної конкуренції;

— інструменти, які забезпечують підвищення конкурентоспроможності власних (національних) товарів на закордонних ринках;

— інструменти, спрямовані на усунення обмеження конкуренції на закордонних ринках та полегшення доступу національних товарів на ці ринки;

4) залежно від особливостей застосування заходів регулювання:

— односторонні (автономні) заходи — застосовуються урядами країн в односторонньому порядку без погодження або консультації з торговими партнерами. Такі заходи вживаються здебільшого під

час загострення політичних відносин;

— двосторонні заходи — застосовуються у рамках двосторонніх угод. Такі заходи попередньо узгоджуються країнами — торговими партнерами. Кожна з країн попереджає свого торгового партнеpa про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торговельні відносини, а лише сприяють їм;

— багатосторонні заходи — застосовуються у рамках багатосто­

ронніх угод (наприклад, ГАТТ/ВТО);

5) з погляду історичного розвитку форм протекціонізму та еволюції міжнародної торгівлі:

— інструменти традиційного протекціонізму — носять в основному обмежувальний характер та виявляються у створенні торгових бар'єрів, які перешкоджають доступу іноземних товарів на внутрішній ринок у цілому. Мета традиційного протекціонізму —трансформувати умови конкуренції таким чином, щоб дати можливість національним підприємствам успішно конкурувати з іно­ земними постачальниками при тому наборі конкурентних переваг і

тій забезпеченості факторами виробництва, які мають національніпідприємства. Ця мета досягається за рахунок втручання в ринкове конкурентне середовище і деякого зниження ефективності використання ресурсів в економіці. При цьому створюються умови для функціонування менш ефективних з точки зору світового ринку підприємств. Таким чином, у певному значенні вся економіка прилаштовується під неефективні підприємства або сектори еконо­

міки. При цій формі протекціонізму дискримінуються іноземні товари. Важлива особливість цього протекціонізму — його порівняно пасивний характер. Це виявляється у тому, що країна передусім прагне зберегти позиції національних виробників на внутрішньому ринку. Застосування заходів такого протекціонізму має суб'єктивний характер, не завжди можна відстежити їх взаємозв'язок із об'єктивними економічними показниками. Найтиповіші приклади використання інструментів цієї форми протекціонізму — прикордонні бар'єри у формі тарифних і нетарифных обмежень у торгівлі

товарами;

— інструменти виборчого протекціонізму — спрямовані в основному проти недобросовісних і найбільш небезпечних інозем них конкурентів. У рамках даної концепції протекціонізму існують два напрямки: основний — протидія недобросовісній конку ренції; доповнюючий — надзвичайні обмежувальні заходи, які застосовуються у випадку загрожуючого загострення іноземної кон куренції. Цей протекціонізм має у чистому вигляді не стільки обмежувальний, скільки коригуючий характер і спрямований на усунення викривлень нормальних умов конкуренції, які можуть виникнути у зв'язку із втручанням держави (у формі субсидування) або із дискримінаційною політикою приватних компаній у сфері Цін (демпінг).

— інструменти глобального (екстериторіального) протекціонізму — впливають на умови виробництва за кордоном. Країна, яка проводить таку політику, намагається впливати на умови використання конкурентами переваг і факторів виробництва у країнах -конкурентах. Торгові обмеження застосовуються у тих випадках, коли структура використання факторів виробництва у країнах-кон-курентах така, що за тими чи іншими параметрами вони можуть одержати порівняльні переваги з боку зниження затрат (наприклад, відсутність у країні екологічних вимог або системи забезпечення соціальних прав працівників). Цей підхід спрямований на формування уніфікованих стандартів розвитку економіки з точки зору формування конкурентних переваг у міжнародній торгівлі. Проявом цієї форми протекціонізму є, зокрема, концепція "справедливої торгівлі" (fair trade). Наприклад, за мету застосування декларується прагнення усунути відхилення від загальноприйнятих соціальних та екологічних стандартів, використання положень відомих статей американського законодавства: "статті 301" та "статті 301-супер". Ця концепція в основному застосовується країнами з високим рівнем розвитку економіки та високими технічними, со­ціальними й економічними стандартами. Така політика передбачає можливість утворення перешкод для міжнародної торгівлі, а в найгіршому варіанті — для формування відносно замкнених груп держав з більш або менш однаковим рівнем розвитку економіки. У принципі, концепція екстериторіального протекціонізму погано поєднується з розвитком багатосторонності в регулюванні міжнародної торгівлі. Форма реалізації — торгово-політичні переговори, у випадку невдачі яких можуть використовуватись будь-які заходи обмежувального характеру.

Усі ці три системи протекціонізму ідуть в історичному розвитку одна за одною, але з погляду на їх застосування часто можуть використовуватись одночасно.

Найбільш широкого застосування набула класифікація інструментів державного регулювання зовнішньої торгівлі за їх характером — тарифні та нетарифні інструменти. Ця класифікація відображена у різних правових документах національного і міжнародного права.. До першої групи — тарифних інструментів — належать виключно мита, зафіксовані у вигляді митного тарифу (експортного та імпортного), як найбільш поширений традиційний засіб зовнішньоторговельної політики. До другої групи — нетарифних — решта інструментів.

В основу цієї класифікації покладено суттєві відмінності як у методах обмеження ввезення/вивезення товарів, так і в способах впливу на ринкові відносини. Виділення митного тарифу в окрему категорію пов'язане з характерними особливостями, які визначають його провідну роль у державній зовнішньоторговельній політиці.

З економічної точки зору мито належить до непрямих податків, які включаються у ціну товару, хоча правові основи та практика застосування мит і внутрішніх податків суттєво відрізняються. Тарифу властиві всі характеристики економічного регулювання зовнішньої торгівлі і найвищий серед усіх відомих інструментів ступінь стабільності. А.І. Шишаєв вважає, що стабільність тарифу обумовлена такими особливостями його застосування:

1) величина тарифів відома, офіційно опублікована; тарифи діютьвідносно всіх суб'єктів торгівлі та з усього кола однорідних товарів(хоча, залежно від торгово-політичних відносин з країною похо дження товару та від конкретного його виду, тобто позиції у товарній номенклатурі);

2) застосування тарифу регламентується на законодавчому рівніі виконавча влада має у цьому питанні, як правило, обмежену сферуповноважень. Існує єдина, законодавчо закріплена процедура йогозастосування;

3) тарифне регулювання відрізняється високим ступенем транспарентності, тобто прозорості системи регулювання зовнішньої торгівлі;

4) норми міжнародного права жорстко визначають правила тарифної політики;

5) ставки мит в усіх державах—членах ГАТТ/ВТО є "зв'язани­

ми", тобто не можуть бути змінені в односторонньому порядку. Підви­

щення мит для членів ГАТТ/ВТО можливе лише після складної

процедури багатосторонніх переговорів з іншими членами.

Нетарифні інструменти також є економічними заходами. Завдяки тому, що нетарифні інструменти так само, як і тарифні, впливають на ціну товару, їх часто називають "паратарифними". Це пов'я­зано з їх високим та невизначеним рівнем, обмеженим строком дії, вибірковістю застосування та особливою процедурою нарахування. Наприклад, антидемпінгові мита збираються заднім числом, при цьому нерідко через певний час після поставлення товару. Не-визначеність та постійна загроза їх нарахування у значній сумі сильніше стримуюче впливає на експортера, ніж заздалегідь відомі відносно невисокі імпортні мита.

Нетарифне регулювання включає багато інструментів сучасної економічної та торговельної політики держав, декотрі з яких безпосередньо не зв'язані із зовнішньополітичним регулюванням, але суттєво впливають на міжнародний товарообіг. У світовій практиці налічується понад 100 позицій, за якими класифікуються нетарифні обмеження. В рамках ГАТТ/ВТО створена спеціальна база нетарифних обмежень, яка, постійно поповнюючись, зберігає єдину термінологію, використовувану торговельними правилами більшості держав (див. додаток 1).

Нетарифні інструменти обмежують, ускладнюють або затримують доступ іноземних товарів у країну, В результаті скорочується вибір товарів, руйнується ринковий механізм, знижується роль споживачів у функціонуванні ринку. Разом з тим, розширюються можливості впливу на внутрішній ринок більш вузьких груп підприємців, передусім — монополій. Під їх впливом уряди, встановлюючи те чи інше обмеження, фактично нав'язують споживачам товарну структуру ринку і насильницьким шляхом зумовлюють їх вибір на користь національної продукції.