Рівні і види правосвідомості

 

Правосвідомість є системою взаємопов’язаних компонентів, серед яких виділяють:

1) знання про право як регулятор суспільних відносин;

2) уявлення про власні права і свободи, обов’язки, відповідальність, а також види діяльності, регульовані правом;

3) ставлення до правових явищ (до права в цілому, до вимог конкретних норм права, до юридичних установ і їх діяльності);

4) установки на здійснення юридично значущих дій.

Співвідношення вказаних компонентів розрізняється у різних соціальних груп і індивідів, що знаходить свій вираз в категорії рівня правосвідомості. Рівні правосвідомості розрізняють по глибині віддзеркалення правової дійсності:

1) буденна – масові уявлення і настрої людей з приводу права, що виникають на основі життєвого досвіду і уривчастих, несистематизованих правових знань. В її структурі домінує правова психологія. Для людей з таким рівнем правосвідомості характерні уривчасті, безсистемні знання окремих норм, інститутів, принципів права, а також поєднання правових поглядів з моральними установками;

2) професійна – знання, переконання, традиції, почуття професійних юристів. Вона формується в результаті отримання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері (у правоохоронних органах, суді, адвокатурі, нотаріаті і тому подібне). Рівень правової підготовки має вирішальне значення і повинен бути вищим за рівень знань пересічного законослухняного громадянина. Основним елементом професійної правосвідомості є правова ідеологія.

Носії професійної правосвідомості не тільки володіють знанням чинного права, але і уміннями та навиками його застосування. Професійній правосвідомості, в результаті певної спеціалізації юристів, властивий диференційований характер. Тому рівень і зміст правосвідомості судді, наприклад, відрізняється від рівня і змісту правосвідомості юрисконсульта або адвоката;

3) наукова – ідеї, поняття, концепції, що виражають теоретичне освоєння права. Воно властиве науковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем. У науковій правосвідомості, як і в професійному, переважає ідеологічний компонент. Але наукова правосвідомість передбачає ще і уміння оперувати правовими категоріями і принципами, розробляти теорії, концепції, здійснювати узагальнення правового матеріалу. Інакше кажучи, носій наукової правосвідомості здатний не тільки засвоювати, але й одержувати і поширювати нове знання про право, розробляти концепції і проекти нових нормативно-правових актів (інноваційний компонент правосвідомості).

Види правосвідомості за суб’єктами:

1) індивідуальна – сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда. Вона формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня правової освіти індивіда;

2) групова – відображає ставлення до права, його оцінку соціальних груп (соціальних спільнот, професійних, територіальних, неформальних груп). На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи;

3) суспільна – виражає ставлення до права всього суспільства. Вона властива великим соціальним спільнотам (населенню країни, окремого регіону, певному етносу). Суспільна правосвідомість містить найбільш поширені і узагальнені оцінки права та правової реальності. Наприклад, для суспільної правосвідомості пострадянських країн до певної міри властивим є зневажливе ставлення до права і закону, орієнтація швидше на моральні, ніж правові приписи.

Розвиток правосвідомості певною мірою обумовлений чинним правом. Але й саме право залежить від правосвідомості як на рівні правотворчості (приймаючи нормативні акти, законодавець повинен враховувати рівень правосвідомості суспільства і окремих груп населення), так і на рівні правореалізації (правосвідомість забезпечує добровільне дотримання норм права і допомагає правозастосуванню).

 

Правова культура

 

Правова культура є частиною загальної культури і обумовлена соціальним, духовним, політичним, економічним ладом суспільства. Підкреслимо, що правова культура включає тільки прогресивні, соціально корисні та цінні правові явища. У свою чергу правова культура також є цінністю, оскільки дозволяє людям користуватися благами свободи і справедливості, служить забезпеченню правопорядку, вищих інтересів суспільства і держави.

Залежно від носія правової культури розрізняють: 1) правову культуру особистості; 2) правову культуру професійної групи; 3) правову культуру суспільства.

Правова культура особистості – це якісний правовий стан особистості, що включає знання і розуміння індивідом права, пошану до нього, а також його дії відповідно до нього.

Структура правової культури особистості:

1) ідеологічний елемент – знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-правового акту, сферу його дії; уміння особи використовувати в практичній діяльності правові знання, реалізовувати і захищати свої суб’єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов’язки. Правова культура особистості виявляється в підготовленості до сприйняття прогресивних, цивілізованих правових ідей і законів, в уміннях і навиках користуватися правом, а також в оцінці власних знань права. З цих позицій культура особистості характеризується наявністю правових культурних орієнтації;

2) психологічний елемент – пошана до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності як засоби регулювання суспільних відносин. Така пошана повинна мати місце навіть у разі несхвалення індивідом окремих правових розпоряджень;

3 ) поведінковий елемент – переконання в необхідності діяти відповідно до розпоряджень правових норм, уміння користуватися юридичним інструментарієм, висока правова активність особи, яка виявляється в сприянні реалізації права іншими суб’єктами і в протидії правопорушенням. У цьому плані правова культура – це результат творчої культурної діяльності індивіда у сфері права.

Не всякого індивіда, що знає і розуміє юридичні норми, можна вважати правокультурною людиною. Правокультурну особистість характеризують: фактична правомірна поведінка; позитивне ставлення до права, усвідомлення соціальної значущості права і правопорядку, поважне ставлення до прав інших індивідів; правова активність.

Правова культура професійної групи характерна для осіб, що безпосередньо займаються юридичною практикою. Їм властиві глибокі правові знання, розуміння права і уміння його застосовувати в конкретній області юридичної практики.

Правова культура суспільства – це система загальнолюдських і національних цінностей, досягнутих суспільством в правовій сфері, що характеризують рівень його правового прогресу.

Структура правової культури суспільства складається з наступних елементів:

1) право як вираз загальнолюдських і національних цінностей – свободи, справедливості, природних прав людини, демократії, – а також механізмів їх закріплення і реалізації;

2) культура правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної діяльності державних і недержавних органів і посадовців, тобто ефективна, відповідна правовим цінностям та ідеалам діяльність по виданню, тлумаченню і реалізації правових приписів;

3) високий рівень суспільної правосвідомості, для якої характерні правова інформованість населення, пошана до права і закону, наявність стійких установок на правомірну поведінку;

4) правомірність як відповідність явищ соціального життя вимогам, що містяться в нормах і принципах права. Правомірність як стан суспільного життя тісно пов’язана з правовою активністю індивідів. При реалізації правових норм суб’єкти діють ініціативно, прагнучи здійснювати правові приписи якомога ефективніше, принести максимум користь суспільству, досягти поставлених перед собою цілей, не порушуючи прав інших людей. Правова активність може виявлятися в різних сферах суспільного життя.

Правова культура конкретного суспільства не може успішно розвиватися без залучення до інших правових культур, оскільки характеризується співвідношенням загальнолюдського і національного. Загальнолюдське і національне забезпечують соціальну суть культури в цілому.

Національний компонент задає сенс і форму юридичній теорії та практиці конкретного народу, несе відбиток конкретної державності і правопорядку, особливості історичного розвитку і менталітету народу.

Загальнолюдський компонент містить в собі можливість залучення до загальнолюдських цінностей, забезпечує вивчення і осмислення досвіду інокультурного походження, здійснює процес інтеграції теорії права.

Правова культура суспільства є складовою частиною і найважливішою передумовою існування демократичної правової держави.

 

Деформації правосвідомості

 

Деформація правосвідомості – це спотворене уявлення про цінність права. Існує декілька різновидів деформацій правосвідомості, найбільш небезпечним з яких є правовий нігілізм.

Правовий нігілізм – це деформація правосвідомості, для якої характерне негативне ставлення до права, закону і правових форм організації суспільних відносин. Носієм правового нігілізму може виступати особа, соціальна спільність, суспільство в цілому.

Правовий нігілізм є продуктом дії багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників:

1) історичні традиції. У Україні, подібно до інших пострадянських країн, правовий нігілізм має глибоке історичне коріння. Протягом багатьох століть право і закон служили інтересам влади, а не суспільства і особи, недаремно склалася російська приказка: «Закон що дишло, куди повернеш, туди й вийшло». Негативне ставлення до права, його другорядність у порівнянні з мораллю і релігією було вельми характерними як для української, так і для російської інтелектуальної еліти. Свій внесок в зміцнення нігілістичного ставлення до права принесла епоха засилля партійно-комуністичної ідеології;

2) кризовий стан суспільства. Було б наївним чекати пошани до права і закону в умовах наростаючої бідності, соціального розшарування українського (і російського, і всіх пострадянських) суспільства і правової незахищеності більшості населення;

3) відсутність справжньої демократії в системі і функціонуванні державної влади. Владолюбство і некомпетентність бюрократія, нестабільність влади, чиновницька тяганина, що проникла у всі пори державного механізму корупція і інші негативні явища сучасної державності підривають авторитет навіть справедливих і об’єктивно необхідних суспільству законів;

4) низький рівень правової культури суспільства. Він виявляється в слабкому знайомстві з діючим у країні правом, прагненні не стільки діяти згідно із законом, скільки обійти його. Власне, правовий нігілізм – це і наслідок, і прояв низької правокультурності.

Правовий нігілізм може виступати в двох формах – теоретичній і практичній. У першому випадку має місце концептуальне виправдання і обґрунтування правового нігілізму. Праву протиставляються інші, вищі з погляду теоретиків правового нігілізму цінності – релігійний фундаменталізм, світова революція тощо У другому випадку відбувається реалізація вказаних теоретичних концепцій.

Поряд із правовим нігілізмом існує прямо протилежне явище – правовий ідеалізм (романтизм). Під ним розуміють фетишизацію права, перебільшення реальних можливостей його впливу на долю особистості та суспільства. У суспільстві, ураженому правовим ідеалізмом, складається наївне переконання в тому, що справедливі і розумні закони здатні вирішити всі проблеми людства. Очікування дива від прийнятого закону дуже швидко перетворюється на розчарування через те, що закон не діє або діє зовсім не так, як мріялося.

Правовий інфантилізм як різновид деформації правосвідомості відрізняється слабкістю правових знань при твердій переконаності особи в достатньому їх рівні. На відміну від правового нігілізму і правового ідеалізму він є менш небезпечним, порівняно легко переборним різновидом деформації правосвідомості. З правовим інфантилізмом граничить правовий дилетантизм, який означає легковажне ставлення до права, вільне поводження із законом за наявності поверхневих, безсистемних правових знань (про все – помалу).

Правова демагогія характерна для осіб, які володіють правовими знаннями, але виключають або принижують його соціальну цінність і використовують право виключно в своїх особистих, часто антисуспільних інтересах.

Всі деформації правосвідомості представляють реальну або потенційну небезпеку для правопорядку, через що боротьба з ними повинна постійно перебувати у полі зору держави і суспільства.

Основні напрями боротьби з деформаціями правосвідомості:

1) підвищення загальної та правової культури громадян;

2) вдосконалення законодавства;

3) профілактика правопорушень;

4) зміцнення законності і правопорядку;

5) пошана і всебічний захист прав особи;

6) ліквідація негативних явищ у сфері державної влади.