Загальна характеристика сучасних концепцій праворозуміння

 

Право – складне для розуміння явище, оскільки воно відображає ще складніші економічні, політичні та соціальні відносини. Впродовж всієї історії розвитку юридичної думки люди намагалися визначити, що є право, в чому полягає його природа і сутність.

Природа права обумовлена наявністю в ньому двох основних компонентів: природного і позитивного. Такий розподіл свідчить про діалектичний характер розвитку права, що включає абстрактно загальні (природно-правові) і конкретні (позитивні) сторони.

Природне право (jus naturale) – це природжені, невідчужувані, невід’ємні, обумовлені природою людини, людським розумом, загальними етичними принципами правила поведінки, які існують незалежно від держави і поширюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникло задовго до держави і може існувати крім нього.

Позитивне право – закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого визначаються межі дозволеної та належної поведінки людей, а компетентними державними органами виносяться юридично обов’язкові рішення. Позитивне право є результатом державної правотворчої діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Вся решта права існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ.

Концепція праворозуміння – це певний напрям у пізнанні сутності та соціального призначення права. Сучасні концепції праворозуміння можна умовно звести до трьох метаконцепцій: аксіологічної (природно-правовоїй); соціологічної; нормативістської (позитивістської). Сучасна зарубіжна юриспруденція стоїть на позиціях або повної несумісності цих трьох концепцій, або їхньої дії в принципово різних сферах юридичного знання: аксіология є сфера філософії права, соціологія – сфера загальної теорії права, а нормативізм – область вивчення галузей позитивного права. Деякі учені віддають перевагу інтеграційному праворозумінню, що враховує та об’єднує все цінне з метаконцепцій праворозуміння.

Початковою формою буття права прихильники природно-правового підходу вважають суспільну (та/або індивідуальну) свідомість, якій споконвічно властиві етично-правові орієнтири. Аксіологічна концепція розглядає право з позицій відповідності його справедливості. У просторі природного права діють правові принципи-аксіоми, що одночасно є моральними імперативами: не роби замах на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддавай кожному своє та ін. Відповідність позитивного права критеріям природного права і є саме право як вираз і міра свободи і справедливості. Справедливість, а не норма – ключове поняття природно-правової теорії. З позицій аксіологічного підходу закон і право розглядаються як різні речі. Закон виступає як форма права і уживається як тотожне праву поняття лише тоді, коли є справедливим, тобто відповідним критеріям природного права.

Аксіологічний підхід цінний своєю спрямованістю на вдосконалення права, його гуманізацію. В той же час протипоставлення права і закону далеко не сприяє зміцненню законності в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового характеру.

Соціологічна концепція права базується на тому, що джерелом права і формою його буття є суспільні відносини. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія в житті». Соціологічний підхід до права так само, як і аксіологічний, заснований на розмежуванні права і закону, «права у книгах» і «права у житті». Закони можуть бути не затребувані суспільством, можуть бути неефективними і навіть непотрібними. Такі закони не визнаються формою існування права. Справжнє право, «живе право» – це правопорядок, це реально існуюча в суспільстві система правових відносин. Поняття правовідносин є ключовим для соціологічного підходу до права.

Слабкою стороною даного підходу є відсутність чітких меж між правом і правовою поведінкою, при цьому втрачаються критерії для розрізнення правомірної і неправомірної поведінки. Перенесення всієї тяжкості правотворчості на осіб, що застосовують право (судді, адміністратори), ставить під питання існування розподіл властей, підвищує небезпеку адміністративного і суддівського свавілля.

Сутність нормативістського (юридико-позитивістського) підходу до права передається формулою «закон є закон». Прихильники даного праворозуміння ототожнюють право і закон, а єдиним джерелом права вважають державну волю. На думку позитивістів право є сукупність встановлених і забезпечених державним примусом загальнообов’язкових норм. Поняття норми є ключовим для цього підходу до права. Право, з погляду позитивістів, з одного боку, не підлягає етичній оцінці та критиці (як не підлягають критиці рельєф місцевості або закони фізики), з іншою – не потребує жодного виправдання. Право слід сприймати як об’єктивно існуючу реальність і не більше того.

У нормативістського підходу до права є ряд переваг. Зокрема, він орієнтує на такі властивості права як формальна визначеність, однозначність розпоряджень, обов’язковість слідування праву. В той же час некритичне ставлення до законодавства гальмує його розвиток. З позицій такого підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом.

Інтеграційний підхід до розуміння права ( Д.Холл) є спробою в рамках однієї концепції узгодити юридичну форму, соціальний зміст і моральні цінності у праві. Вихідною посилкою даної позиції виступає теза про те, що кожен підхід виділяє в праві істотне та необхідне, без чого цілісне уявлення про право є неможливим. З позицій інтеграційного підходу право – це сукупність нормативів рівності і справедливості, що визнані у певному суспільстві, забезпечені офіційним захистом, регулюють боротьбу і узгодження вільних воль в їх взаємовідношенні одне з одним.

Проте при такому, певною мірою механічному, поєднанні різних ознак права в єдине ціле виникає проблема визначення достатності властивостей права, необхідних для всестороннього його опису. Зберігається вірогідність того, що набір ознак права буде суб’єктивним і не співпаде, наприклад, у простого обивателя і юриста-практика. Якщо для першого значущим є віддзеркалення в праві законних інтересів, міри свободи і справедливості, то юрист-практик акцентує увагу на чіткості юридичної форми, що дозволяє одноманітно тлумачити і застосовувати норму права, закон.

Через це можна зробити висновок, що пошуки загальної формули розуміння права не є перспективними. На користь юридичної науки і практики слід віддавати перевагу плюралістичним підходам до розуміння права і вивчати різні визначення права.

 

Теорія природного права

 

Витоки природно-правової теорії сходять до часів античності (Арістотель, римські юристи), середньовіччя (Тома Аквінській), епохи ранньобуржуазних революцій і становлення сучасної держави (Г.Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.Ж.Руссо).

Видатні представники природно-правової теорії ХХ ст. – німецькі учені Р.Штаммлер, А.Ауер, А.Кауфман, американські учені Р.Дворкін, Дж. Роулс, французький теолог і філософ Ж.Марітен.

Природно-правові теорії визнають існування поряд з позитивним правом (законами і звичаями) ідеального порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок і називають природним правом. Джерелом права виступає не державна воля, а природа людини та/або воля Бога. Згідно таким поглядам, закони держави є дійсними і легітимними лише у тому випадку, якщо вони відповідають ідеальному праву. Розрізнення права і закону є найважливішим компонентом природно-правової теорії.

Сучасне розуміння природного права істотно відрізняється від попередніх трактувань. У протилежність доктринам минулого, заснованим на уявленнях про людину як про відособленого індивіда, природно-правові теорії XX ст. розглядають людину як учасника різноманітних суспільних зв’язків.

Природне право більше не розглядається як сукупність непорушних, раз і назавжди встановлених розумом розпоряджень. Р.Штаммлеру належить заслуга обґрунтування нового поняття – «природне право із мінливим змістом». Із його точки зору «природним правом з мінливим змістом» є ідеї зміни права, що набувають масового характеру. Ідеалом, по Штаммлеру, є таке суспільство, де подолана одвічна суперечність між волею і бажаннями, між розумом і відчуттями, між належним і сущим. Для досягнення цієї мети Штаммлер закликав висувати проекти, що наближають суспільство до ідеалу, поширювати відповідні ідеї шляхом навчання і прикладу, морально удосконалюватися. У літературі початку XX ст. такий підхід іменували «відродженим природним правом», розуміючи під ним відродження на новій методологічній основі традицій раціоналістичного обґрунтування права, які були перервані в другій половині XIX ст. розвитком юридичного позитивізму.

Автори сучасних теологічних концепцій природного права виводять його з мудрості та/або волі Бога, через що його пізнання можливо тільки на основі релігійної віри. Із їхньої точки зору, «право є своєрідною моделлю присутності Бога у суспільстві». Ж.Марітен визначав природний закон як встановлені божественним розумом «універсальні норми права і обов’язку». Людина має природні права і здатна усвідомити їх через свою причетність божественному розуму. Марітен вважав, що природне право розкривається людям поступово, у міру розвитку культури і наближення людини до Бога.

Світські теорії бачать у природному праві етичну першооснову права. Так, з погляду Р.Дворкіна позитивне право повинне піддаватися оцінці з моральної точки зору. Фундаментальні суб’єктивні права утворюють критерій морального вимірювання права, його відповідності справедливості.

Поняття справедливості стало ключовим для природно-правової концепції Дж.Роулса. Із його точки зору блага, що існують в суспільстві, повинні розподілятися на підставі взаємних вимог людей і на підставі максимально можливої рівності. До «первинних благ», що підлягають зрівняльному розподілу, Роулс відносить свободу, рівні можливості, певний рівень матеріального достатку. Всі ці «первинні блага» забезпечують людині самоповагу; вони в той же самий час є умовами, які забезпечують людині автономію, самостійність, у тому числі й самостійне розпорядження такими благами.

У розумінні Роулсом категорії справедливості є певні нововведення: вона характеризується ним як правильність, сумлінність, безсторонність, як свого роду «процесуальна справедливість», яка забезпечується за допомогою правових норм, що відповідають принципу правління справедливого закону.

Сучасні теорії природного права набули найбільшого поширення у середині ХХ сторіччя. Інтерес до них багато в чому був обумовлений прагненням демократичних кіл покінчити з практикою авторитарних режимів на європейському континенті. Природно-правові концепції того часу зіграли значну роль у дискредитації фашизму, в затвердженні загальнолюдських цінностей і норм міжнародного права як основи сучасної демократії.