Складність категорії правотворчості обумовлює різноманіття критеріїв її класифікації.

За способами правотворчості розрізняють:

1) затвердження нормативно-правових актів і договорів референдумом. Наприклад, референдумом були прийняті конституції багатьох держав (Ірландія, Російська Федерація, Франція, Чилі). Маастріхтській договір у Франції та Ірландії також затверджувався референдумом. Таким же шляхом нерідко вносяться зміни до конституції, державного ладу. Наприклад, у 1975 р. референдум в Греції висловився за ліквідацію монархії;

2) прийняття або видання нормативно-правових актів компетентними державними органами. У сучасних державах цей вид правотворчості є основним. Держава також має право делегувати таке повноваження недержавним суб’єктам. Наприклад, у 1933 р. за рекомендацією Конгресу США підприємці розробили і затвердили Кодекси чесної конкуренції для того, щоб швидше вивести країну з економічної депресії;

3) створення юридичних прецедентів судовими та адміністративними органами держави. Цей вид правотворчості є одним з основних в країнах англо-американського типа права;

4) укладення нормативно-правових договорів компетентними державними органами (або, з дозволу держави – іншими суб’єктами, зокрема, трудовими колективами). Цей вид правотворчості переважає в міжнародних відносинах, і останнім часом активно розвивається у внутрідержавних справах;

5) офіційне визнання державою звичаю. Наприклад, ст.7 Цивільного кодексу України містить вказівку на можливість застосування звичаїв ділового обороту, якщо вони не суперечать закону або договору.

Залежно від форм створюваного права розрізняють: 1) законотворчість; 2) підзаконна правотворчість; 3) прецедентна правотворчість; 4) договірна правотворчість.

Залежно від суб’єкта правотворчості розрізняють:

1) безпосередня правотворчість народу (суспільства). Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референдуму (плебісциту) – всенародного голосування з найбільш важливих питань життя суспільства і держави;

2) правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб’єкта федерації. У більшості країн світу парламент має «монополію» на законотворчу діяльність;

3) правотворчість органів і посадовців виконавчої влади (уряду, міністерств і відомств, місцевої адміністрації). Як правило, названі органи державної влади здійснюють підзаконну правотворчість. Крім того, формою участі в правотворчому процесі є право законодавчої ініціативи, що належить уряду разом з іншими суб’єктами;

4) правотворчість глави держави. Зміст правотворчої діяльності глави держави залежить від форми державного правління і об’єму повноважень, що є у глави держави. Так, абсолютний монарх визнається як єдиний творець права; навпаки, президент в парламентсько-президентській республіці може видавати тільки підзаконні акти. Подібно до уряду глава держави, як правило, володіє правом законодавчої ініціативи;

5) судова правотворчість. У країнах англо-американського типа права судді грають першорядну роль в правотворчості, а в країнах романо-германського типа права суд має допоміжне значення в правотворчості, виступаючи як інтерпретатор вже наявних правових норм. Особливий варіант правотворчості судових органів в країнах романо-германського типа права – визнання нормативно-правового акту не відповідним конституції. Таке рішення може винести, наприклад, Конституційний Суд України. Це припиняє дію акту повністю або частково, отже, рішення КСУ має певний правотворчий зміст;

6) правотворчість органів місцевого самоврядування. Відмітна ознака цього виду правотворчості – її локальний характер. Створені органом місцевого самоврядування нормативно-правові акти діють тільки в строго певних територіальних межах.

Законодавчий процес і його стадії

 

Процес створення, зміни і скасування законів називають законодавчим процесом. У національній правовій системі він складається з наступних стадій:

1) законодавча ініціатива – внесення в законодавчий орган пропозиції про видання, зміну або відміну закону. Таким правом в будь-якій державі володіє порівняно вузьке коло осіб. У Україні право законодавчої ініціативи мають народні депутати України, Президент, Кабінет Міністрів України;

2) розробка законопроекту. Вона може бути доручена парламентським комітетам, міністерствам, колективам учених-фахівців. Перша і друга стадії законодавчого процесу можуть співпадати, і тоді на розгляд парламенту вноситься готовий законопроект;

3) обговорення законопроекту. Прийнятий до розгляду законопроект поетапно обговорюється парламентаріями, до нього вносяться поправки і доповнення (цей процес називають першим і другим читанням законопроекту);

4) ухвалення закону (звичайно в результаті третього читання). Ухвалення закону здійснюється голосуванням. За загальним правилом, закон повинен дістати схвалення простої більшості членів парламенту (тобто 50 % + 1 голос). Деякі закони повинні бути схвалені 2/3 голоси парламентаріїв (кваліфікована більшість);

5) підписання закону главою держави. На цю стадію відводиться строго певний термін (наприклад, в Україні – 15 днів). Як правило, глава держави має право повернути закон на повторний розгляд з своїми мотивованими зауваженнями (відкладне вето). Якщо закон повторно приймається кваліфікованою більшістю голосів, то глава держави зобов’язаний підписати його та обнародувати. Якщо Президент України не підписав повторно прийнятий закон, то після закінчення десяти днів закон невідкладно обнародується Головою Верховної Ради України;

6) обнародування закону. Ця стадія має важливе значення. Неопубліковані і, таким чином, не доведені до зведення людей закони не застосовуються;

7) набрання законом чинності. За загальним правилом, закон набирає чинності протягом певного терміну (у Україні – через десять днів після публікації), якщо інше не вказане самим законом.

 

Систематизація нормативно–правових актів

 

Для того, щоб система законодавства була внутрішньо узгоджена і несуперечлива, нормально функціонувала, удосконалювалася і розвивалася, вона потребує постійної дії на неї спеціального процесу – систематизації.

Систематизація – це діяльність, направлена на впорядкування нормативно-правових актів, приведення їх у певну узгоджену систему.

Необхідність систематизації обумовлена тим, що постійно йде процес видання нових нормативно-правових актів, з часом деякі акти фактично втрачають силу, застарівають, накопичуються суперечності між юридичними розпорядженнями.

Розрізняють наступні види систематизації нормативно-правових актів:

1) облік нормативно-правових актів є збором державними органами і неофіційними організаціями чинних нормативних актів, їх обробкою і розташуванням за певною системою, що забезпечує пошук необхідної правової інформації в масиві актів, узятих на облік. Облік здійснюється практично всіма державними органами і юридичними особами для задоволення власних потреб в правовій інформації або в комерційних цілях для забезпечення правовою інформацією інших суб’єктів.

Сукупність нормативних актів, узятих на облік, складає інформаційний фонд, в якому нормативні акти зберігаються в певному порядку. Для швидкого знаходження нормативно–правового розпорядження, прийнятого з того або іншого питання (темі), створюються інформаційно-пошукові системи. У Україні існує ІПС «Законодавство України» на офіційному веб-сайті Верховної Ради України, а також неофіційні пошукові системи «Юрист+», «Ліга–Закон» тощо.

Крім самостійного значення, облік нормативно–правових актів є підготовчою стадією для інших видів систематизації;

2) інкорпорація – це об’єднання нормативно-правових актів без їх зміни в збірку за певною ознакою.

Різновиди інкорпорації по суб’єкту здійснення: офіційна інкорпорація – здійснюється державним органом; неофіційна інкорпорація – здійснюється видавництвами, науковими і учбовими закладами, окремими фахівцями. Прикладами офіційної інкорпорації є «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України».

Різновиди інкорпорації по критерію відбору нормативно-правового матеріалу: хронологічна – нормативно-правові акти збираються за часом їх видання або вступи до сили («Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України»); предметна – нормативно–правові акти систематизувалися по галузях або інститутах права, сферах державної діяльності (тематичні бюлетені Міністерства юстиції України).

Різновиди інкорпорації за об’ємом охоплюваного нормативно–правового матеріалу: генеральна – в збіркувключаються всі нормативно-правові акти суб’єкта правотворчості (наприклад, багатотомне видання «Законі України»); часткова – в збірку включаються нормативно-правові акти у певній сфері правового регулювання (наприклад, збірки, присвячені правовому регулюванню нотаріату, банкам і банківській діяльності, правовому положенню неповнолітніх в Україні);

3) консолідація – ухвалення укрупненого уніфікованого акту на основі об’єднання норм розрізнених актів. При цьому нові норми не створюються, всього лише усуваються повтори, виправляється застаріла термінологія. Особливість консолідації полягає в тому, що вона містить в собі деякі риси кодифікації та інкорпорації. Консолідований акт є зведеним нормативно-правовим актом, що формально зближує його з кодифікованим; а той факт, що він по суті не вносить нічого нового в регулювання суспільних відносин, ріднить його з інкорпорацією. Ця форма систематизації з успіхом застосовується в англомовних країнах (Звід законів США) і деяких країнах СНД (у Російській Федерації виданий Звід законів);

Різновидами консолідації є використовувані у США компіляція та ревізія. Компіляція полягає в тому, що нормативні акти публікуються в хронологічному порядку, при цьому виключаються частини актів, що втратили силу, і вносяться частини актів, які замінені пізнішими рішеннями законодавчого органу.

Ревізія полягає в тому, що нормативні акти та їхні частини приводяться в логічний порядок за предметною ознакою, виключаються положення, що фактично втратили силу, скорочується множинність актів, поліпшується їх граматична структура. Результати ревізії законодавства підлягають затвердженню законодавчим органом або як самостійний закон, або шляхом прийняття закону, що схвалює документ, що висловлює зміст ревізії законодавства;

4) кодифікація – створення нового логічно цілісного нормативно-правового акту (кодексу, основ) на основі старих актів, з частковою або повною зміною їхнього змісту, усуненням прогалин і суперечностей. Кодифікація – один з прийомів правотворчості і як такий може здійснюватися тільки державою.

Різновиди кодифікації за об’ємом охоплюваного нормативно-правового матеріалу:

– загальна – утворення зведеного акту по всіх галузях законодавства («кодексу кодексів»). Наприклад, такий характер мав Звід законів Російської імперії;

– галузева – об’єднання правових норм тієї або іншої галузі – Цивільний кодекс України, Кримінальний кодекс України;

– міжгалузева (комплексна) – об’єднання правових норм різних галузей права, що регулюють суспільні відносини у певній сфері, наприклад, Повітряний кодекс України, Кодекс торгового мореплавання України;

– спеціальна (внутрігалузева) – об’єднання правових норм окремого інституту або підгалузі права (прикладом є Водний кодекс України, Кодекс України про надра, Лісовий кодекс України).

Співвідношення різних видів систематизації по глибині «вторгнення» в нормативно-правовий матеріал є наступним: облік нормативно-правових актів та інкорпорація не вносять змін у текст і зміст нормативно-правових актів, консолідація вносить зміни в текст нормативно-правового акту, не міняючи змісту норм і не створюючи нових норм права, а кодифікація є різновидом правотворчості.