Об’єктивне і суб’єктивне право

 

У юриспруденції поняття «право» має двоякий сенс. Право передбачає не тільки юридичні норми, що містяться в законодавстві та інших джерелах, але й наявні (суб’єктивні) права фізичних і юридичних осіб, їхні правомочності. У першому випадку йдеться про об’єктивне право, у другому – про право суб’єктивне.

Об’єктивне право – це система всіх діючих в країні норм права, відбитих в різних джерелах права і не залежних від індивіда. Об’єктивне право – це законодавство, юридичні звичаї, юридичні прецеденти та нормативні договори, що діють в конкретній державі. Воно об’єктивним в тому сенсі, що безпосередньо не залежить від волі і свідомості окремої особи і безпосередньо не належить їй. У цьому сенсі ми можемо говорити про право Ірландії, Росії, України. У об’єктивному праві традиційно виділяють певні структурні підрозділи. Наприклад, в праві України існують галузі і інститути права.

Іноді поняття «об’єктивне право» не зовсім коректно ототожнюють з поняттям «позитивне право». Категорія «об’єктивне право» покликана виразити неперсоніфікованість, загальність і зовнішній характер правових норм щодо індивіда. Категорія «позитивне право» має іншу мету – показати, що право в широкому сенсі слова ділиться на волевстановлене (яке й називається позитивним) і природне, тобто таке, яке не залежить від волі суб’єкта нормотворчості. І позитивне, і природне право існують незалежно від бажання, волі або обізнаності конкретного індивіда. У цьому сенсі обидві ці правові цілісності є об’єктивним явищем. Отже, поняття «об’єктивне право» ширше, ніж поняття «позитивне право» і включає його.

Суб’єктивне право – це визначена об’єктивним правом міра дозволеної поведінки суб’єкта права. Відмінна риса суб’єктивного права в тому, що суб’єкт, що володіє ним, може від нього відмовитися, не потребуючи для цього отримання спеціальних повноважень і не будучи зобов’язаним в цьому перед ким-небудь звітувати. Суб’єктивними правами виступають конкретні права і свободи особи, які суб’єктивні в тому сенсі, що пов’язані із суб’єктом, належать йому і реалізуються залежно від його волі і свідомості. Використання суб’єктивного права залежить від особистого бажання і розсуду індивіда.

Об’єктивне і суб’єктивне право тісно взаємозв’язані. На основі об’єктивного права отримуються суб’єктивні права, виникають правовідносини.

 

Принципи права

 

Принципи права – це основні ідеї, початкові положення або формування, провідні засади процесу, розвитку і функціонування права. Принципи права є узагальненням і поширенням якого-небудь положення на всі явища тієї правової сфери, з якої даний принцип абстрагований.

Принципи – об’єктивні властивості права. Наука лише виявляє, обґрунтовує, вивчає і систематизує їх. Принципи права виступають як своєрідна несуча конструкція, на якій покояться всі структурні елементи системи права. Вони виражають закономірності, природу і соціальне призначення права. Принципи права або прямо закріплюються в законодавчих актах, або витікають із змісту конкретних правових норм.

Розрізняють загальносоціальні і спеціально-юридичні принципи права. До загальносоціальних принципів права відносять:

1) принцип пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими (класовими, національними) цінностями. До загальнолюдських цінностей відносяться життя, свобода, мир, безпека, природа, добро, совість тощо. Сучасне право закріплює їхнє верховенство над інтересами політичних, соціальних і національних груп;

2) принцип гуманізму. Сутність цього принципу полягає у визнанні самоцінності людини, її життя, честі, гідності. Сучасне право відкидає антигуманне гасло: «Хай восторжествує справедливість, навіть якщо загине світ!»;

3) принцип демократизму виявляється в тому, що право виражає волю народу (або, принаймні, його більшості), тобто загальну волю громадян;

Прийнято класифікувати спеціально-юридичні принципи права на загальноправові, галузеві, міжгалузеві, принципи інститутів.

Загальноправові принципи:

1) принцип свободи. Сутність цього принципу полягає в можливості вибору лінії поведінки в рамках права. Цей принцип виявляється: у регулюванні поведінки індивіда, який має право діяти за принципом «дозволене все, що прямо не заборонене»; у виборі народом суспільного устрою та форми правління, нацією – варіанту самовизначення;

2) принцип справедливості. Сутність принципу справедливості полягає у відповідності між поведінкою індивіда (соціальної групи) і соціально-правовим його положенням. Інакше кажучи, поведінка кожного оцінюється відповідно до його позитивних або негативних заслуг: герою – нагорода, злочинцю – покарання;

3) принцип рівності означає юридичну рівність індивідів перед законом і перед судом незалежно від етнічної, расової, релігійної приналежності, кольору шкіри, мови, статі, політичних переконань; рівність прав і обов’язків індивідів;

4) принцип взаємозв’язку прав і обов’язків полягає в тому, що суб’єктивне право одного суб’єкта права реалізується, як правило, за наявності відповідного йому юридичного обов’язку іншого суб’єкта права;

5) принцип верховенства права виявляється у відповідності нормативно–правових актів ідеалам свободи, рівності і справедливості. Цей принцип є головним керівним початком правотворчої діяльності;

6) принцип законності виражається у верховенстві закону в системі нормативно-правового регулювання, а також в необхідності слідувати закону в процесі правозастосовчої діяльності.

Галузеві принципи єхарактерними для однієї галузі права. Наприклад, для цивільного права ключовими принципами є: принцип рівності сторін у договорі, принцип добровільності вступу до цивільних правовідносин, принципу добросовісного виконання договорів.

Міжгалузеві принципи охоплюють дві або більш, як правило, суміжні галузі права. Прикладами таких принципів є: принцип рівності сторін у судовому процесі, що діє в цивільно-процесуальному, кримінально-процесуальному і господарсько-процесуальному праві; принцип рівності форм власності, який виявляється в цивільному і господарському праві; принцип винної відповідальності в адміністративному і кримінальному праві.

Принципи інститутів права діють в рамках однорідних суспільних відносин, врегульованих нормами конкретного правового інституту. Наприклад, інститут виборчого права базується на принципах свободи виборів, загальності, рівності, таємної подачі голосів, прямих виборів.

Граючи роль несучої конструкції права, правові принципи мають також безпосередньо-регулятивне значення. Вони можуть бути застосовуватися як обґрунтування рішення у конкретній справі.

 

Правові аксіоми

 

У забезпеченні стабільності та спадкоємності права важливу роль, разом із принципами права, грають правові аксіоми.

Правові аксіоми – це вироблені юридичною наукою і практикою загальні положення, які через свою простоту, ясність і багатократне підтвердження практикою сприймаються як самоочевидні істини, що не вимагають доказів.

Сутність, роль і значення правових аксіом оцінюються по-різному. У зв’язку з цим в юридичній науці розрізняють наступні види аксіом:

1) аксіоми – ідеї правосвідомості, істинність яких не вимагає особливих доказів, які слугують ідеологічними передумовами принципів права[20]. Правові аксіоми є результатами розумової діяльності людини і виражаються в поняттях і думках. Істинність і переконливість їх перевірені багаторічною, а нерідко й багатовіковою практикою. Наприклад, самоочевидним є те, що «суб’єктивному праву завжди відповідає юридичний обов’язок», а «правопорушення передбачає покарання»;

2) аксіоми юридичної науки, що складаються в результаті узагальнення багатовікового досвіду суспільних відносин. Наприклад. Г.І.Манов виділяє три аксіоми загальної теорії права: право реалізується в трьох формах (нормативні акти, правовідносини і правосвідомість), а четвертої немає; не заборонена нормами і принципам права поведінка, дозволяється; ніхто не може бути суддею у власній справі[21];

3) аксіоми – окремі принципи права, тобто виражені в праві початкові нормативно-керівні засади, що характеризують його зміст. Наприклад, таким є принцип взаємозв’язку прав і обов’язків[22];

4) аксіоми – конкретні норми права, закріплені у законодавстві. Наприклад, в цивільно-процесуальному праві діють такі аксіоматичні положення як: «тягар доведення лежить на позивачеві»; «кожен позов обмежений межами певного часу»; «рішення суду не повинне зачіпати тих, хто не брав участь у справі»[23];

5) аксіоми – загальновизнані норми права, що виражають зміст загальнолюдської моралі, що знаходять своє віддзеркалення в праві. Наприклад, ніхто не зобов’язаний надавати свідчення проти себе і своїх близьких[24].

Правові аксіоми здійснюють вплив на всі сфери буття права – нормотворчість, реалізацію права, інтерпретацію права, правову свідомість і правову культуру; небезпідставно їх відносять і до юридичної техніки. Для правотворчості, наприклад, аксіомами стали правила формулювання юридичних норм, викладення їх в нормативних актах, публікації, набрання чинності. Наприклад, «із двох актів з одного й того ж питання діє акт, прийнятий вищестоящим державним органом, і акт, прийнятий пізніше».

При вирішенні конкретних справ судами або іншими органами ці положення приймаються «на віру» як перевірені життям і враховуються при винесенні рішень. До таких аксіоматичних положень відносяться: «Хай буде вислухана інша сторона», «Всякий сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого», «Один свідок – не свідок».

Аксіоми виражають загальнолюдський зміст права. От чому можлива спадкоємність між правовими аксіомами різних історичних епох. Правові аксіоми служать інтересам всього населення країни, їх виконання укріплює порядок в суспільстві, вводить правове життя в цивілізоване русло. Відступ від правових аксіом приводять до свавілля та юридичного хаосу.

Правові презумпції

 

Презумпція (лат. praesumptio – припущення) – припущення про наявність або відсутність певних фактів, засноване на зв’язку між передбачуваними фактами і реальними фактами і підтверджене попереднім досвідом. В основі презумпції лежить повторюваність, типовість життєвих ситуацій. Раз щось систематично відбувається, то, ймовірно, що за аналогічних умов воно повториться.

Правові презумпції – це офіційно визнані припущення про наявність або відсутність тих або інших юридичних фактів. Правова презумпція виступає як спосіб встановлення юридичних фактів, при якому юридичний факт передбачається існуючим на підставі якого-небудь явища об’єктивної дійсності.

Необхідно відрізняти презумпції від правових аксіом, оскільки, по-перше, аксіома – це дійсна думка, а презумпція – це положення, умовно прийняте за істину. По-друге, аксіоми в праві – очевидні прості істини, завдяки чому вони є зрозумілими більшості людей, а презумпції – складніші правові категорії, їхній зміст вимагає роз’яснення.

Розрізняють спростовні та неспростовні презумпції. Спростовні презумпції можуть бути спростовані, якщо буде встановлене існування іншого, у протилежність передбачуваному, юридичного факту. До таких презумпцій належать: презумпція невинуватості підсудного (кримінальний процес); презумпція винуватості боржника (цивільне право); презумпція авторства (право інтелектуальної власності). До неспростовних презумпцій відноситься презумпція знання закону: передбачається, що кожен повинен знати закони своєї країни, а незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення.

За фактом правового закріплення презумпції бувають фактичними і законними. Фактичні презумпції в законі не виражені й тому формально не мають юридичного значення. Проте вони «спрацьовують» при формуванні внутрішнього переконання правозастосовувача. Наприклад, представляється очевидним, що людина – розумна істота, що батьки люблять своїх дітей, що боржник розуміє необхідність виконати зобов’язання. Законні презумпції – припущення, прямо або побічно закріплені в законодавстві. Такою є, наприклад, презумпція батьківства, закріплена в ст.122 Сімейного кодексу України. Вона свідчить, що батьками дитини, зачатої і народженої у шлюбі, є подружжя. Суть цієї презумпції полягає в тому, що один факт – факт сумісного проживання подружжя, дає підставу припускати наявність іншого факту, що чоловік матері – батько дитини.

За сферою дії розрізняються галузеві та загальноправові презумпції.

Галузева презумпція діє тільки в межах однієї галузі або декількох суміжних галузей права. Такими є: презумпція, згідно якої з одного й того ж самого правового питання не може бути двох судових рішень; презумпція про компетентність вищестоящого державного органу в питаннях, що відносяться до ведення нижчестоящого (підлеглого) державного органу. Наприклад, вищестоящий орган прокуратури приймає до провадження справу, підслідну нижчестоящому органу.

Загальноправові презумпції діють у всіх без винятку галузях права, перетворилися у свого роду загальноправові принципи. У сучасних правових системах – це презумпція доброчесності громадян, презумпція знання закону, презумпція істинності нормативно-правового акту.

Презумпція доброчесності громадянина означає, що кожна людина, яка вступає у правові відносини з іншими суб’єктами права, вважається доброчесною (добросовісною). Доброчесною відповідно до правових вимог може вважатися особа, яка не здійснює дій, що завдають шкоди іншим людям, їхнім інтересам, суспільству та державі, та здійснює певні дії (або утримується від них), коли закон цього вимагає. Презумпція доброчесності знаходить вираз також у кримінальному процесі в презумпції невинуватості обвинуваченого,

Презумпція знання закону є найдавнішою юридичною презумпцією, була сформульована і застосовувалася ще в римському праві і знаходила вираз у формулі «nemo ignorantia juris recusare potest» – ніхто не може відмовлятися незнанням закону. Без такого юридичного припущення було б взагалі неможливо застосувати правову норму, вирішити ту або іншу юридичну справу. Правозастосвчі органи і посадовці виходять при цьому із того, що громадянин повинен знати закони своєї держави. Інакше їм довелося б нескінченно з’ясовувати питання: «Знав або не знав громадянин закон?» І навряд чи б вони з цієї причини дісталися до суті вирішуваної справи. Умовами, що забезпечують реальність цієї презумпції, є: широка участь населення країни в обговоренні проектів найважливіших нормативних актів; ясність і чіткість самих актів, добре відпрацьована процедура їх ухвалення та публікації, широке тиражування цих актів.

Презумпція істинності нормативно-правового акту означає, що акт, прийнятий нормотворчими державними органами, перш за все законодавчими, передбачається істинним, правильним.

Істинність нормативно-правового акту визначається наступними параметрами. Нормативно-правовий акт має: 1) правильно відображати стан регульованих суспільних відносин; 2) давати їм правильну юридичну оцінку, що знаходить вираз в правових розпорядженнях, санкціях, рекомендаціях; 3) видаватися в межах компетенції та повноважень відповідного державного органу; 4) відповідати вимогам, що пред’являються до його структури, форми, порядку видання, придбання їм юридичної сили.

Акт, що відповідає вказаним вимогам, є підстава вважати істинним. Але оскільки далеко не всі акти істинні, діє не категоричне твердження, а припущення (презумпція) їхньої істинності. Ця презумпція вносить стабільність у правове життя суспільства, створює необхідні умови для вирішення соціальних і інших завдань правовими засобами. Презумпція істинності нормативно-правового акту – умова обов’язковості цього акту для всіх суб’єктів, яким він адресований.

Правові фікції

 

Поняття правової фікції було введено в науковий обіг німецьким юристом ХІХ ст. К.Ф.Савіньї, хоча цей прийом законодавчої техніки використовувався і раніше. Зокрема, правовою фікцією Савіньї вважав юридичну особу.

Правова фікція (від лат. fictio – вигадка) – це прийом юридичної техніки, за допомогою якого особі, предмету або явищу в цілях захисту законних приватних, суспільних і державних інтересів свідомо приписується характеристика, якою особа, предмет або явище насправді не володіє.

За допомогою правової фікції конструюється неіснуюча або, точніше, умовна реальність. Вона служить засобом вдосконалення юридичного складу і застосовується, коли інші засоби досягнення певної мети вичерпані або мало ефективні. Правова фікція дозволяє істотно спростити структуру фактичного складу і тим самим сприяє економії в правовому регулюванні суспільних відносин.

Основною ознакою правової фікції є те, що норма-фікція умовно заповнює невідомі обставини і надає їм значення юридичного факту. Таке заповнення досягається наступними способами:

1) штучне уподібнення або прирівнювання одне до одного таких понять та обставин, які насправді є різним або навіть протилежними. Наприклад, фікцією є електронний цифровий підпис (реально це не власноручний підпис);

2) визнання реальними неіснуючих обставин і заперечення існуючих. Наприклад, Цивільний кодекс України допускає визнання фізичної особи померлою, якщо за місцем її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Фізична особа оголошується померлою з дня набрання чинності рішенням суду про оголошення її померлою;

3) визнання існуючими обставин і ситуацій до того, як вони стали існувати насправді або виникли пізніше, ніж це було насправді. Наприклад, такими є законні інтереси дитини, що ще не народилася;

4) штучна реконструкція фактів, що реально мали місце. Наприклад, кримінально-процесуальне право визнає доказом відтворення обстановки і обставин події.

За допомогою правових фікцій досягаються цілі законодавчої політики. Правова фікція, що діє в системі правового регулювання суспільних відносин, вносить якісну визначеність в правові інститути і тим самим сприяє стабільності правопорядку.

Питання, завдання та тести для самоконтролю

 

1. Дайте визначення права та охарактеризуйте його ознаки.

2. Як ви розумієте категорію «сутність права»? Відповідь обґрунтуйте.

3. Складіть схему «Функції права».

4. У чому, на вашу думку, полягає цінність права?

5. Які етапи розвитку права виділяють сучасні вчені-юристи?

6. Дайте визначення права в об’єктивному та суб’єктивному сенсі слова.

7. Складіть схему «Принципи права».

8. Знайдіть відповідність між стовпцями таблиці

 

1. Принцип права	А. Прийом, коли явищу свідомо приписується характеристика, якою явище насправді не володіє
2. Правова аксіома	Б. Основна ідея розвитку і функціонування права
3. Правова презумпція	В. Основний напрям впливу права на людину і суспільство
4. Правова фікція	Г. Положення, яке сприймається як самоочевидна істина, що не вимагає доказів
5. Функція права	Д. Офіційно визнане припущення про наявність або відсутність тих або інших юридичних фактів

 

Додаткова література

Байтин М.И. Сущность права: Современное нормативное правопонимание на грани двух веков. – 2-е изд., доп. – М.: Издательский дом „Право и государство”, 2005. – 543 с.

Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

Коростей В. Про функції права // Право України. – 2004. - №9. – С.124.

Луць Л.А., Фулей Т.І. Деякі аспекти впровадження загальнолюдських принципів права в юридичну практику України // Держава і право. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2003. - Вип.20.

Крестовська Н.М. До питання про функції ювенального права// Актуальні проблеми держави і права. Зб.наук.праць. – Одеса: Юрид.літ, 2003. – Вип.21. – С.180-185.

Матузов Н.И. О праве в объективном и субъективном смысле: Гносеологический аспект //Правоведение. -1999. - № 4. - С. 129 – 143.

Поляков А.В. Постклассическое правоведение и идея коммуникации //Правоведение. -2006. - № 2. - С. 26-43.

Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – 2-е изд., стереотип. – Одеса: Юрид.літ., 2006. – 166 с.

Скурко Е.В. Правовые принципы в правовой системе, системе права и системе законодательства: Теория и практика //Правоведение. – 2006. – № 2. – С. 55-61.

Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса: Юрид. літ., 2001. – С.95-108.

Чиркин В.Е. Общечеловеческие ценности, философия права и позитивное право // Право и политика. - 2000. - №8.

Розділ 12. Соціальні норми