Норми: поняття, ознаки, види

 

Особливе місце серед соціальних регуляторів займають норми. Поняття «норма» має два основні значення: 1) звичайний природний стан об’єкту, процесу, відношення, системи (нормальний стан здоров’я, наприклад); 2) керівна засада, правило поведінки. Норми, які діють в людському суспільстві, умовно розбивають на три групи:

1) природні норми, або закони природи (наприклад, закон всесвітнього тяжіння, закони механіки, закони генетики);

2) технічні (соціально-технічні) норми – правила поводження з технічними та природними об’єктами (наприклад, державні будівельні правила). Особливостями технічних норм є те, що предмет регулювання тут не суто соціальний, і пов’язаний не тільки з людьми, але й із зовнішнім світом, природою, технікою. Найважливіші для суспільства технічні норми підтримуються правом і державою, перетворюючись вже на техніко-юридичні правила поведінки. Так, кримінальне законодавство передбачає відповідальність за порушення правил безпеки провадження будівельних робіт, за порушення правил водіння та експлуатації транспорту тощо;

3) соціальні норми – правила людського співжиття, що регулюють поведінку людей, зокрема – відносини людей між собою.

Ознаки соціальних норм:

1) соціальні норми є типовою моделлю (зразком) поведінки людини, але не самим актом поведінки, який може істотно відрізнятися від норми і навіть суперечити їй;

2) соціальні норми носять загальний характер, тобто не мають конкретного адресата, розраховані на багатократне застосування;

3) виконання соціальних норм забезпечується певними засобами дії (внутрішнє переконання людини, громадський осуд, державний примус).

Види соціальних норм:

1) норми моралі (етичні норми) – відносно стійкі уявлення людей про добро і зло. Мораль оцінює поведінку людини за допомогою понять «хороший» і «поганий». Норми моралі, як правило, не зафіксовані документально, вони існують як ціннісні орієнтири у свідомості людей;

2) правові норми – загальнообов’язкові, формально визначені, встановлені або офіційно визнані державою і забезпечені її примусовою силою правила поведінки;

3) релігійні норми – правила поведінки віруючих людей, які склалися на основі уявлення людей про Бога і бажану йому поведінку. Ця група соціальних норм зафіксована в священних книгах християн (Біблія), іудеїв (Тора), мусульман (Коран), буддистів (Веди), в усних переказах. Релігійні норми регулюють відносини віруючих у межах церкви або іншої релігійної організації, порядок відправлення культових обрядів;

4) корпоративні норми – норми, створені об’єднаннями громадян, трудовими колективами, підприємницькими союзами. В основному вони закріплюють порядок формування корпорацій, права і обов’язки їхніх членів;

5) звичаї і традиції – правила буденної поведінки, що стихійно склалися і передавалися з покоління в покоління (наприклад, весільні обряди);

6) естетичні норми – відносно мінливі уявлення людей про прекрасне і потворне, відповідно до яких люди слідують моді, обирають певний стиль і манери поведінки.

 

Право – особливий вид соціальних норм

 

Соціальні норми утворюють єдину систему, а норми права – особливу підсистему в ній. Будучи різновидом соціальних норм, норми права мають з ними багато спільного і в той же час відрізняються від них специфічними властивостями. Загальне у правових і соціальних нормах виявляється в наступному:

1) нерідко соціальні норми містять однакові приписи. Наприклад, крадіжка розцінюється правом як злочин, релігією – як гріх, мораллю – як поганий вчинок. Спричинення шкоди в результаті самооборони виправдовується і правом, і мораллю;

2) норми моралі, релігійні та корпоративні норми можуть придбати правове оформлення. Наприклад, образливі чіпляння до перехожих, нецензурна лайка в громадському місці (порушення норм моралі) розцінюються як адміністративне правопорушення (дрібне хуліганство) і як таке караються. Деякі релігійні свята (наприклад, Різдво Христове, Великдень) в Україні закріплені трудовим законодавством;

3) подібно до корпоративних норм і норм релігії, норми права зафіксовані документально. Наприклад, корпоративні норми містяться в статуті комерційної організації, норми релігії – в священних книгах (Біблія, Коран, Веди), норми права – в законі або підзаконному акті;

4) соціальні норми мають єдину мету. Вони направлені на врегулювання суспільних відносин. Норми релігії, моралі, права мають також величезний виховний потенціал, вони впливають на формування людської особистості.

Місце норм права серед соціальних норм не вичерпується схожістю – є й відмінності, які визначають специфіку права в системі соціального регулювання:

1) норми права пов’язані з державою. Держава встановлює, змінює, скасовує або санкціонує правові норми;

2) порушення норми права тягне за собою негативну реакцію держави у вигляді юридичної відповідальності. Порушення ж норм моралі спричиняє лише громадський осуд, порушення корпоративних норм – реакцію з боку організації, в якій діють ці норми, а порушення релігійної норми – санкції з боку церкви;

3) дія норм права поширюється на всіх людей, а не тільки на прихильників тієї або релігії або членів корпорації.

 

Право і мораль

 

У регулюванні суспільних відносин право взаємодіє з мораллю. Застосування норм права вимагає проникнення в етичну оцінку життєвих відносин, обставин у конкретній юридичній справі (зокрема, при розгляді сімейних, багатьох цивільних і кримінальних справ).

Мораль і право – головні регулятори поведінки людей. Співвідношення між ними складне і включає взаємозв’язок єдності та відмінності.

Єдність права і моралі полягає в наступному:

1) системність. Право і мораль – це системи соціальних норм;

2) єдина мета. Право і мораль переслідують одні й ті ж цілі – впорядкування суспільних відносин, утвердження свободи, рівності, гуманізму і справедливості;

3) збіг приписів. Приписи права і моралі багато в чому співпадають. Одні й ті ж акти поведінки право і мораль забороняють або рекомендують;

4) однакове коло адресатів. Право і мораль адресуються одному колу осіб;

5) єдині цінності. Право і мораль виникають як фундаментальні загальнолюдські цінності, як показники соціального і культурного прогресу суспільства.

Відмінність права і моралі полягає в наступному:

1) способи встановлення. Правові норми створюються або офіційно визнаються державою, а норми моралі не є продуктом якоїсь спеціальної цілеспрямованої діяльності, вони виникають і розвиваються в суспільстві стихійно. На відміну від права мораль носить неофіційний (недержавний) характер;

2) методи забезпечення. Право забезпечується і охороняється державою, яка стежить за дотриманням правових норм і карає тих, хто їх порушує, а мораль спирається на силу громадської думки, а її внутрішнім гарантом виступає совість людини;

3) форма виразу. Правові норми виражають волю держави і закріплюються в спеціальних юридичних актах, а моральні норми виникають і існують у свідомості людей;

4) оцінні поняття. В оцінці поведінки людей право оперує поняттями правомірного і неправомірного, законного і незаконного, караного і некараного, а мораль оцінює людські вчинки з позицій добра і зла, справедливості і несправедливості, совісті, честі, обов’язку;

5) різний характер відповідальності за порушення і різний порядок реалізації відповідальності. Порушення норми права служить підставою негативної реакції держави у вигляді юридичної відповідальності. Форми юридичної відповідальності та порядок її реалізації строго регламентовані законом. Інший характер носить відповідальність за порушення норм моралі. Тут немає ні встановлених форм, ні чіткої процедури. До порушника застосовуються різні форми морального впливу (бойкот, висміювання, публічне засудження), які складаються стихійно;

6) сфери дії. Мораль регулює, як правило, міжособистісні відносини (між друзями, членами однієї сім’ї), а право регулює відносини, найбільш значущі з погляду суспільства в цілому, а саме – відносини власності, владні відносини, трудові та управлінські відносини, відправлення правосуддя;

7) зміст. Правові норми характеризуються більшою конкретністю розпорядження, моральні вимоги відрізняються релятивізмом, тобто відносністю. Не завжди однозначно можна оцінити вчинок людини як моральний або аморальний. Тоді як з точки зору права межа між правомірним і неправомірним завжди очевидна.

Мораль і право взаємно доповнюють одне одного. Норми права служать і повинні служити провідниками моралі, закріплювати і захищати моральні засади суспільства. Сила законів стократ збільшується, якщо вони спираються не тільки на владу, але й на суспільну мораль. Правова система державно-організованого суспільства закріплює життєво важливі для всього суспільства вимоги моралі. Законодавча влада в роботі по вдосконаленню права враховує стан суспільної моралі, етичну культуру населення, виходить з того, що право повинне бути етичним, закони повинні бути справедливими і гуманними.

За допомогою права держава добивається утвердження в свідомості громадян, всього населення прогресивних норм моралі, бореться з несправедливістю, злом і пороками. У свою чергу мораль впливає на правове життя суспільства, розвиток права, разом з ним сприяє зміцненню громадського порядку.

 

Право і звичай

 

Звичай – це правило поведінки, що історично склалося, увійшло до звички в результаті багатократного повторення і через це стало регулятором суспільних відносин. Звичаї утілюють в собі певні підсумки життєдіяльності, суспільний досвід, закріплюють те, що склалося в результаті тривалої соціальної практики.

Звичаї є вельми різноманітними, бо складаються в рамках життєдіяльності певної соціальної спільноти. Свої звичаї мають різні етноси, соціальні групи, професійні співтовариства. Різняться звичаї й залежно від регіонів, оскільки відображають всю своєрідність життєдіяльності людей, яка визначається специфікою життя в різних умовах. Наприклад, весільні обряди гагаузів і болгар, що живуть поряд, мають як схожість, що обумовлено близькістю мешкання, так і істотні відмінності, обумовлені різним етнічним походженням.

У основі звичаїв лежать зразки конкретної поведінки. Звідси висока деталізованість їхніх приписів, що представляють, по суті справи, досить докладний опис самої поведінки. Зміст звичаю – це сам зразок поведінки, а формою його фіксації є звичка, поведінкова традиція. Звідси й специфіка регулятивної дії норм звичаїв. На відміну від права або моралі вони передбачають не узгодження поведінки з наказаними вимогами, а відтворення самої поведінки в її усталених варіантах.

Іноді до різновидів звичаю відносять традиції. Проте слід при цьому враховувати, що звичай завжди складається стихійно, а традиція може бути встановлена свідомо. Наприклад, такими є корпоративні та професійні традиції – відзначати день заснування фірми, день професії тощо.

Звичаї не так тісно пов’язані з правом, як норми моралі. Проте, виступаючи особливим різновидом соціальних норм, звичаї мають наступні зв’язки з правом:

1) найдавніше право виникало багато в чому саме із звичаїв, які офіційно визнавалися державою, набуваючи тим самим юридичного характеру. Як приклад тут можна назвати Закони XII таблиць, Салічну Правду, Руську Правду тощо. І сьогодні у ряді країн окремі звичаї у разі потреби трансформуються у правові норми, тобто набувають форми і змісту правового звичаю. Так, ст. 148 Кодексу торгового мореплавання України визначає, що термін, впродовж якого вантаж повинен бути завантажений на судно або вивантажений з судна (сталійний час), визначається угодою сторін, а за відсутності такої угоди – нормами, прийнятими в порту вантаження (розвантаження);

2) право може підтримувати соціально цінні звичаї та традиції, створювати для них режим найбільшого сприяння, стимулювати їх здійснення (урочиста реєстрація браку, приведення до присяги посадовців держави);

3) право може забороняти соціально шкідливі звичаї, дотримання яких суперечить способу життя, що склався, в конкретному суспільстві, можуть обмежувати сферу їх дії. Так, російське законодавство, враховуючи особливості звичаїв народів Кавказу, встановлює підвищену відповідальність за вбивство на ґрунті кровної помсти;

4) право може ставитися нейтрально до тих звичаїв, які не мають яскраво вираженого соціально цінного або соціально шкідливого характеру (святкування дня народження, наприклад).

Разом з тим звичаї та норми права відрізняються одне від одного:

1) за походженням: звичаї з’явилися з виникненням людського суспільства, норми права існують в державно-організованому суспільстві;

2) за формою виразу: звичаї не закріплюються в спеціальних актах, а містяться в свідомості людей, норми права існують у певних формах;

3) за способом забезпечення реалізації: дія звичаїв забезпечується силою громадської думки, норми права можуть реалізовуватися і з урахуванням можливості державного примусу.

Держава, яка прагне забезпечити дотримання норм права, повинна використовувати сильні сторони звичаїв, а саме – авторитетність, стійкість, масовість, популярність, апробованість.

 

Право і релігія

 

Релігія (від лат. «religio» – набожність, святиня, предмет культу) – світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка і специфічні дії (культ), засновані на вірі в існування бога або богів, надприродного. Релігія є, перш за все, сферу духовності, віри, і в той же час в ній присутній нормативний компонент.

Зв’язок права і релігії найяскравіше розкриває шлях становлення соціальних норм, величезний вплив релігії на формування заборон, дозволів, розпоряджень, що набували згодом правового характеру. Право і релігія покликані закріплювати і затверджувати етичні цінності, в цьому основа їх взаємодії.

На ранніх етапах розвитку норми права не відділялися від релігійних і були з ними тісно пов’язані. Найдавніші норми права були одночасно й релігійними законами; і тільки потім, коли люди стали розрізняти «злочин» і «гріх», правові норми відділяються від чисто релігійних. Ця відмінність вперше була вироблена, як вважають учені, в римському праві.

На різних етапах розвитку суспільства і в різних правових системах ступінь і характер взаємодії права і релігії були різними. Так, у деяких правових системах зв’язок релігійних і правових норм був настільки тісним, що їх слід вважати релігійними правовими системами. Найдавніша з таких правових систем – індуське право, в якому тісно переплелися норми моралі, звичаєвого права і релігії. Інший приклад – мусульманське право, яке по суті є однією із сторін ісламу і називається «шаріатом». Таким чином, релігійна правова система – єдиний релігійно-етичний і правовий регулятор всіх сторін життя суспільства.

Характер взаємодії норм права і релігійних норм в системі соціального регулювання того або іншого суспільства визначається зв’язком правових релігійних норм з мораллю і зв’язком права з державою. Держава за допомогою правової форми може визначати свої відносини з релігійними організаціями та їхній правовий статус у конкретному суспільстві.

Більшість сучасних держав є світськими. Кожному гарантується свобода совісті та віросповідання. Жодна релігія не може встановлюватися як державна або обов’язкова. Релігійні об’єднання відокремлені від держави і рівні перед законом. Забороняються будь-які обмеження прав громадян за ознакою їх релігійної приналежності. Забороняються створення і діяльність громадських об’єднань, мета та дії яких направлені на розпалювання соціальної, расової, національної та релігійної ворожнечі.

Правові і релігійні норми можуть співпадати з погляду свого змісту. Наприклад, серед десяти заповідей християнства є норми «не убий» і «не вкради». При цьому потрібно також враховувати, що з погляду механізму дії релігійні норми – могутній внутрішній регулятор поведінки. Тому вони – необхідний і важливий інструмент підтримки і збереження етичного та правового порядку в суспільстві.

 

Право і корпоративні норми

 

Корпоративні норми – це правила поведінки, що створюються в організованих співтовариствах, поширюються на його членів і направлені на забезпечення організації та функціонування цього співтовариства. Найбільш поширеним прикладом корпоративних норм є норми об’єднань громадян (політичних партій, громадських організацій, профспілок, клубів різного роду тощо).

Предметом регулювання корпоративних норм є відносини, не врегульовані юридично (через неможливість або недоцільність такого регулювання). Вони «належать» структурам громадянського суспільства і відображають специфіку природи останніх.

Відмітна особливість корпоративних норм – поширення їх тільки на певне коло осіб – членів певного співтовариства. Крім того, слід враховувати, що корпоративні норми регулюють виключно внутрішні відносини у співтоваристві. Як правило, вони визначають цілі, завдання і функції цих співтовариств, компетенцію їхніх підрозділів, перелік прав та обов’язків їхніх членів, порядок вступу і виходу із співтовариства, гарантії дотримання встановлених корпоративних норм.

Схожість корпоративних норм і права виражається в тому, що вони:

1) закріплюються, як і право, в письмових документах;

2) мають обов’язковий для членів організації характер;

3) вимагають зовнішнього контролю над їх здійсненням;

4) забезпечуються певними засобами (наприклад, загрозою виключення із співтовариства за недотримання його норм);

5) є системою норм, тобто впорядкованою сукупністю правил поведінки.

Разом з тим між правовими та корпоративними нормами існують і наступні відмінності:

1) у способі встановлення. Якщо норми права встановлюються державою, то корпоративні норми – недержавними об’єднаннями громадян;

2) у способі забезпечення. Реалізація права забезпечується заходами державного впливу, реалізація корпоративних норм – силою думки членів співтовариства;

3) за колом адресатів. Норми права загальнообов’язкові, а корпоративні норми є обов’язковими тільки для членів співтовариства;

4) за сферою дії. Право покликане регулювати широке коло суспільних відносин, а корпоративні норми – тільки внутрішні організаційні відносини.

Правові і корпоративні норми можуть взаємодіяти між собою у сфері встановлення правоздатності різних організацій (наприклад, профспілкових), при оцінці правомірності ухвалених ними рішень.

Корпоративні норми громадських організацій можуть міститися в актах, що видаються спільно з державними органами. При цьому вони набувають значення нормативного правового акту. Всі недержавні організації можуть брати участь в правотворчості, проте здійснюють вони цю функцію у різних формах і в різному обсязі. В основному лише профспілкам надається право приймати нормативно-правові акти в межах свого відання.

Особливим різновидом корпоративних норм є політичні норми, що містяться в програмних документах партій, виборчих блоків, громадських рухів. У них незмінно присутня конкуренція ідей та програм. Серед політичних норм немає норми, що має силу авторитету, здатну стримувати протиборство інтересів і цілей різних соціальних груп. Така сила – право – знаходиться поза політичними нормами.

Політичні норми знаходять вираз у різних документах: у політичних деклараціях, маніфестах держави, у програмних документах політичних партій, рухів, конституціях держав. Політичні норми, виражені в юридичних актах держави, набувають значення правових норм.

 

Право і політика

 

Термін «політика» вперше з’явився в Стародавній Греції; він походить від грецького слова «polis» – місто-держава. Політика – це система цілей та способів їх досягнення у внутрішньому і зовнішньому житті держави. Політику можна визначити як соціальну сферу, в якій стикаються, борються, реалізуються інтереси великих соціальних груп: класів, народів, національних, релігійних, професійних співтовариств та інших соціальних спільнот.

Політика виникає як явище разом з соціальною диференціацією суспільства, розшаруванням його на великі соціальні спільності, що володіють своїми особливими (а подекуди й антагоністичними, тобто прямо протилежними) інтересами. Тому політики не існувало в первісному суспільстві, де навіть індивід не відокремлював свої інтереси від інтересів родової громади.

Нерегульована політична боротьба могла б висадити суспільство, знищити його як форму соціального буття людини, і саме тому виникає потреба в особливій формі організації суспільної влади (держава) і в особливій нормативній системі соціальної регулювання (право), які покликані зберегти цілісність суспільства в його новому стані.

Все це визначає політичну природу держави і права, робить їх явищами політики, політичного життя суспільства. Більш того, держава – «головний політик», центральний суб’єкт політичного життя та політичної організації будь-якого суспільства: якщо все інші суб’єкти політики (політичні партії, профспілки, окремі політики тощо) виражають інтереси тільки своєї соціальної групи, то держава покликана направляти, координувати політичну діяльність, політичну боротьбу всіх інших учасників політики.

Держава є найбільш могутнім, найбільш довершеним інструментом реалізації політичних інтересів, тому серед суб’єктів політики йде постійна боротьба за володіння важелями державної влади, за наближення до неї. В результаті такої боротьби держава може стати «надбанням» якої-небудь однієї партії, соціальної групи, і тоді суспільству загрожує біда: тоталітарні режими є слідством саме такого повороту подій. Держава – «власність» суспільства, воно повинне належати тільки суспільству в цілому (що й виражається терміном «демократія») і виражати загальні інтереси всіх соціальних груп і шарів.

Політична діяльність може бути і антидержавницькою, і антинародною, і антинаціональною, і антигуманною. Проте у будь-якому випадку вона стосується інтересів держави і суспільства.

Право має політичну природу, бо за своєю сутністю є нормативною формою узгодження волі та інтересів соціальних спільнот. Проте взаємини права і політики далеко не однозначні. Право може служити формою виразу і здійснення політики лише до тих пір, поки сама ця політика будується на вихідних засадах права і справедливості, тобто до тих пір, поки право використовується державою відповідно до його природи. Як тільки держава почне використовувати законодавчу владу на користь якогось одного соціального шару або проводити антинародну політику, правовий зміст із офіційних джерел випарується і в руках держави залишиться беззмістовна юридична форма («неправовий закон»), використання якої на користь політичної кон’юнктури має свої межі і може привести до руйнування всієї політико-правової системи.

Право є лише однією із форм здійснення політики. Політика може здійснюватися на основі чистого свавілля, поза всякими правилами. Домінування політичних норм над правовими породжує насильство і створює ґрунт для тоталітарних режимів. Тоталітаризм неминуче виникає там, де політика, політичні норми не мають правової основи, де право не є обмежувачем політичної влади, де права людини не виступають як засіб контролю над її здійсненням.

Домінування права над політикою, політичною владою – непорушний принцип сучасної культури. Право може служити формою виразу і здійснення політики лише до тих пір, поки сама політика будується на вихідних засадах права і справедливості.

 

Питання, завдання та тести для самоконтролю

1. Дайте визначення соціального регулювання.

2. Наведіть приклади різних видів нормативних актів.

3. Дайте визначення та охарактеризуйте ознаки соціальної норми.

4. Порівняйте різні види соціальних норм за допомогою таблиці «Соціальні норми»:

 

Критерій порівняння	Моральні	Релігійні	Звичаї	Корпоративні	Правові
1. Походження
2.Спосіб встановлення
3. Ким встановлюються норми
4. Спосіб підтримання
5. Відповідальність за порушення
6. Ступінь формальної визначеності

 

5. Знайдіть відповідність між стовпцями таблиці «Ознаки різних видів соціальних норм» (кожній літері має відповідати декілька цифр)

А. Право	1. Поширення дії на всіх людей
2. Поширення на визначену соціальну групу
3. Негативна реакція на порушення норми у вигляді громадського осуду
Б. Мораль	4. Норми створюються певною групою осіб
5. Регулятивність
В. Релігійні норми	6. Оцінка поведінки в категоріях „поганий”-„добрий”
7. Негативна реакція на порушення норми у вигляді юридичної відповідальності
Г. Корпоративні норми	8. Норми створюються стихійно
9. Норми, як вважається, мають надприродне походження
10. Норми створюються державою

 

6. Охарактеризуйте співвідношення: права та моралі; права та релігії; права та звичаїв; права та корпоративних норм; права та політики.

 

Додаткова література

 

Берман Г.Дж. Вера и закон: Примирение права и религии. – М.: Ad marginem, 1999. – 431 с.

Жуков К.С., Карнышев А.Д. Нормы в политике: психология их освоения и реализации // Сибирский Юридический Вестник. - 2004. - № 1. (находится на сайте www.law.edu.ru)

Лукашева Е.А. Политика, право, мораль. – М.: Наука, 1986. – 264 с.

Матузов Н. И. Право в системе социальных норм //Правоведение. – 1996. – № 2. – С. 144-157.

Пеньков Е.М. Социальные нормы - регуляторы поведения личности: Некоторые вопросы методологии и теории. – М.: Мысль, 1972. – 198 с.

Плахов В.Д. Социальные нормы и девиантное поведение //Юридическая мысль. - 2002. - № 2. - С. 91-104.

Плахов В.Д. Социальные нормы: Философские основания общей теории. – М.: Наука, 1985. -182 с.

Селиванов В., Діденко Н. Правова природа регулювання суспільних відносин // Право України. – 2000. – № 10. – С. 10-20.

Сорокин П.А. Право, мораль и политика в социологизированной юрисдикции // Право и политика. - 2000. - № 2.

Халфина Р.О. Право как средство социального управления. – М.: Наука, 1988. – 255 с.

Харт Г.Л.А. Позитивизм и разграничение права и морали: Пер с англ.// Правоведение. - 2005. - № 5. - С. 104-136.

Хархаліс У.М. Звичай, традиція, обряд, ритуал як форми відображення суспільних відносин// Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44 (http://filosof.com.ua/Jornel/M_44/Harhalis.htm).

 

Розділ 13. Норми права

Норма права, її ознаки

 

Правова норма – це формально визначене, встановлене або офіційно визнане державою і забезпечене її примусовою силою правило поведінки загального характеру, направлене на врегулювання суспільних відносин.

Ознаки норми права:

1) загальний характер (неперсоніфікованість). Норми права поширюються на всіх людей, незалежно від того, чи знайомі вони з цими нормами, і розраховані на багатократну реалізацію. Припис правової норми може носити зобов’язуючий, дозвільний або заборонний характер;

2) формальна визначеність. Норми права чітко сформульовані та зафіксовані в офіційному джерелі права (законі, міжнародно-правовому договорі тощо). Норма права чітко і недвозначно визначає лінію дозволеної або належної поведінки свого адресата (суб’єктивні права або юридичні обов’язки);

3) зв’язок із державою. Норми права або встановлюються державою (наприклад, шляхом ухвалення закону, видання підзаконного акту), або визнаються державою (наприклад, шляхом ратифікації міжнародного договору). Зв’язок із державою виявляється і в тому, що виконання норм права забезпечується силою державного примусу;

4) системність. Норма права сама по собі є мікросистемою, що складається із гіпотези, диспозиції та санкції. Крім того, кожна норма нерозривно пов’язана з іншими, утворюючи цілісну систему національного або міжнародного права;

5) регулятивність. Правова норма виступає як регулятор суспільних відносин і засіб вирішення конфліктів.

Будучи первинним елементом права як соціального явища, правова норма має основні його властивості–ознаки.

 

Класифікація норм права

 

Кожна система права складається із величезної кількості правових норм. Правові норми відрізняються не тільки системністю, але й спеціалізацією – кожна з них «відповідає» за власну ділянку «роботи».

1) по ролі в механізмі правового регулювання розрізняють конкретні та спеціалізовані норми. Конкретні норми безпосередньо встановлюють права та обов’язки адресатів норм. Спеціалізовані норми розділяються на відправні та інші спеціалізовані нормативні приписи.

Відправні спеціалізовані норми охоплюють норми-засади, установчі норми, норми-дефініції, норми-принципи, норми-презумпції. Завдяки ним визначаються цілі, завдання, принципи, межі та методи правового регулювання, закріплюються правові категорії та поняття. До інших спеціалізованих норм можуть бути віднесені: норми-строки, норми-фікції, норми-конструкції, оперативні норми.

Норми-засади – це правові приписи, які закріплюють засади конституційного порядку держави, основи соціально–економічного, політичного та державного життя, взаємовідносини держави і особи, форми власності тощо.

Норми-принципи – це правові приписи, які виражають і закріплюють принципи права. Так, ст.8 Конституції України закріплює декілька норм–принципів: принципи верховенства права, верховенства конституції, прямої дії норм конституції. Норми–принципи можуть виступати як нормативно–правова основа рішення юридичної справи, зокрема при виявленні прогалин у праві.

Установчі норми (інакше, норми-цілі, декларативні норми) – це правові приписи, які визначають мету, завдання окремих інститутів або галузей права (наприклад, завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції – ст.2 Закону «Про Конституційний Суд України»).

Норми-дефініції – це норми, які містять визначення правових категорій і понять (наприклад, визначення злочину в ст.11 Кримінального кодексу України).

Норми-презумпції – це закріплене в нормативно–правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища. Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються виключно в нормативних актах.

Темпоральні норми (норми-строки) – це такі правові приписи, які указують на якийсь час, настання або закінчення якого тягне певні юридичні наслідки (наприклад, термін позовної давності).

Норми-преюдиції – це нормативні приписи, які виключають заперечування вже доведеного факту. Наприклад, факти в одній справі, встановлені рішенням суду, що набрало чинності, не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, в яких беруть участь одні й ті ж особи.

Норми-фікції – це закріплені у правових актах нормативні приписи, які умовно проголошують факт (або обставину), що не є встановленим.

Норми-конструкції – це нормативні приписи, які узагальнюють складні за своєму складом юридичні явища. Так, в юридичній практиці використовується конструкція складу злочину. Вона не має чітко визначеного законодавчого закріплення і встановлюється сукупністю положень, які розміщені у різних статтях Кримінального кодексу.

Оперативні норми – норми, яку грають підсобну роль, визначаючи час набрання чинності нормативно-правовим актом, його поширення на нове коло або нові відносини осіб.

Норми-арбітри (колізійні норми) – норми, які регулюють вибір норми у разі розбіжності між декількома нормами;

2) залежно від предмету правового регулювання розрізняють конституційні, кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові норми та інші галузеві норми;

3) залежно від основних методів правового регулювання розрізняють імперативні норми (містять владні приписи, що не допускають жодних відхилень) і диспозитивні норми (їхні приписи можуть варіюватися за розсудом учасників відносин). Імперативні норми є характерними для конституційного, адміністративного, кримінального права. Такі норми неможливо змінити приватною угодою сторін. Диспозитивні норми характерні для цивільного, сімейного, комерційного права. Їхні приписи залишають місце для розсуду сторін;

4) залежно від характеру правового припису, що міститься в нормі, розрізняють дозвільні, зобов’язуючі та заборонні норми. Дозвільна норма надає адресату норми право здійснити яку-небудь дію. Зобов’язуюча норма містить обов’язок адресата норми здійснити якусь дію. Заборонна норма наказує адресату утриматися від вказаної в нормі дії;

5) залежно від часу дії розрізняють постійні, тимчасові танадзвичайні правові норми. Як правило, норми права створюються як постійні. Проте у ряді випадків спеціально зазначається їхня тимчасова дія. Наприклад, Закон України «Про податок на доходи фізичних осіб» встановив ставку податку в 13 % на період до кінця 2006 р. Закон України «Про надзвичайний стан» встановлює, що, наприклад, комендантська година може бути введена тільки на період надзвичайного положення в Україні не більше ніж на 30 діб;

6) залежно від кола осіб, на які поширюється дія норми, розрізняють загальні, спеціальні та виняткові правові норми. Загальні поширюються на все населення, спеціальні – на певне коло осіб (наприклад, державні службовці, діти, біженці), виняткові норми права роблять вилучення із загальних і спеціальних норм (наприклад, для дипломатичних представників);

7) залежно від дії в просторі розрізняють загальні та локальні правові норми. Наприклад, Конституція України поширюється на всю територію країни (носить загальний характер), а Конституція Автономної Республіки Крим – тільки на один регіон нашої країни – територію Криму (носить локальний характер);