Демократичний політичний режим: основні риси.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Демократичний політичний режим: основні риси.



Демократичний політичний режим: основні риси.

Демократія - це одна з основних форм пристрою будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і ухваленні в ній рішень по більшості; ідеал суспільного пристрою: свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність і т.д.; соціальний і політичний рух за народовладдя .

Демократичний режим - характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяє йому робити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу.

Характерні риси демократичного режиму:

1) Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх. Вибори повинні бути чесними, змаганнями, регулярно проводяться.

2) Періодична виборність основних органів держави. Уряд народжується з виборів і на певний, обмежений термін. Для розвитку демократії недостатньо регулярно проводити вибори, необхідно, щоб вона спиралася на виборний уряд.

3) Демократія захищає права окремих осіб і меншини. Думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, проте, зовсім не недостатнє. Лише поєднання правління більшості і захист прав меншості складають один з основних принципів демократичної держави. Якщо ж відносно меншини застосовуються дискримінаційні заходи, режим стає недемократичним, незалежно від частоти і чесності виборів і зміни законно вибраного уряду.

4) Рівність прав громадян на участь в управлінні державою: свобода створення політичних партій та інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.

Поняття та основні функції політичної ідеології.

Політи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури.

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і політичне пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все більше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології.

Пізнавальна функція, її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об'єднаннями людей.

Ліберальна ідеологія: основні положення та представники.

Лібералізм – ідеологія, що проголошує свободу найвищою цінністю. Розвиток ліберальної ідеології в найширшому розумінні цього слова тотожний розвитку ідеї свободи. Її коріння, отже, сягає найдавніших часів, коли в результаті розкладу общинно-родових відносин людина, яка досі ототожнювала себе з общиною, починає усвідомлювати свою індивідуальність.

Ідеалом лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю і свободою приватного підприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу і роль релігії як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальна рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм також віддає перевагу відкритому суспільства, заснованому на плюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремих громадян.

Представники: І. Бентам, Б. Констан, Д. С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гайєк.

Консервативна ідеологія: основні положення та представники.

Консервати́зм — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

Консерватори виступають за право власності. У економічних питаннях вони зазвичай ліберали, погляди яких виходять із класичного лібералізму Адама Сміта. Дехто із консерваторів прагне до модифікованого вільного ринку, наприклад до американської системи, ордолібералізму або національної системи Фрідріха Ліста. Ці погляди відрізняються від строгого laissez-faire тим, що у них державі відводиться роль підтримувати конкуренцію, водночас захищаючи національні інтереси, національне суспільство та ідентичність.

Більшість консерваторів сильно підтримують суверенітет своїх держав, патріотично ідентифікуючись із своїми народами. Націоналістичні сепаратистські рухи можуть бути водночас радикальними та консервативними.

Представники: Э. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бональда, С. Колриджа

Комуністична ідеологія: основні положення та представники.

Комуні́зм — політична ідеологія, заснована на ідеї спільної власності, суспільства загальної рівності та свободи, безгрошового забезпечення товарами та послугами.

· Безкласовий стан суспільства

· Лад соціальної організації суспільства, в якому суспільство є власником усього майна. В реальності — держава є власником усього майна. Держава також планує і контролює економіку під структурою однопартійного політичного уряду. (Наприклад політика «військового комунізму» під час Громадянської війни 1918–1921)

· Теоретична концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації, що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва й може розглядатися як відгалуження соціалізму. Він виходить з принципу:«від кожного — за здібностями, кожному — за потребами».

· Політичне утопічне вчення та програма політичних партій і рухів, що безпосередньо походить з цієї концепції.

Представники: Карл Маркс, Ф. Енгельс, , В. Лібкнехт,

Ознаки та сутність держави.

Держава є багатоаспектним суспільним утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об´єктивно утруднюють з´ясування та визначення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення.

Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія — це просторова основа держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.

Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію.

Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути багатонаціональним.

Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого.

Суверенітет держави — це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

Теорії походження держави.

Теологічна теоріявиникла за часів глибокої давнини. Відповідно до неї державний устрій було даровано людям вищими силами на виконання божественного задуму влаштування світу. Усяка влада, таким чином, походить від бога. Верховний правитель є або уособленням божества, або його представником на землі. Поняття «держава» і «влада правителя» ототожнюються, і ні в якому разі не можуть розглядатися окремо одне від одного.

Антропологічна (патріархальна) теорія. Вона не може жити без суспільства, і з цієї необхідності в об'єднанні виникає сім'я. Сім'ї об'єднуються в селище, а селища в місто-державу. У XIX столітті ці погляди розвинулися у патріархальній теорії англійця Роберта Філмера, згідно з якою держава виникла в процесі механічного з'єднання родів у племена, а племен — у більш велику спільноту.

Договірна теорія. Згідно з цією теорією держава виникає з об'єктивної потреби людей у спеціальному механізмі, який міг би регулювати відносини між індивідами, вирішувати соціальні конфлікти. Виходячи з цієї необхідності люди домовилися між собою про передачу своїх політичних прав (або їхніх частин), загальній організації, створивши таким чином державу.

Психологічна теорія. Держава виникає з психологічної потреби більшості людей як організація, створена для управління суспільством творчою меншиною, вона покликана бути основою адекватної ієрархічної соціально-політичної структуриДержава є організацією для здійснення такого керівництва.

Теорію завоювання Походження держави пов'язується з притаманними історії розвитку людства війнами, що є проявом закону природи, який передбачає підкорення слабких сильними. Для закріплення такого підкорення і створюється держава як особливий апарат примусу.

Історико-матеріалістичну теорію Поява держави зумовлюється економічними причинами: суспільним поділом праці, виникненням приватної власності та розшаруванням суспільства на соціальні верстви з протилежними економічними інтересами. Економічно пануючий у суспільстві клас сконцентрував у своїх руках не лише власність, але і необхідну для її захисту політичну владу.

Гідравлічна («іригаційна») теорія Вітфогеля передумовою ранньої державності вважає перехід до іригаційного землеробства. Його впровадження не тільки сприяло зростанню обсягу сільськогосподарської продукції, а ще й створювало необхідні організаційні умови розгалуженого державного апарату

Функції держави.

Функції держави — це основні напрямки діяльності держави, в яких відображаються та конкретизуються її завдання і цілі, вияв­ляється сутність та соціальне призначення держави у суспільстві.

1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;

3) оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;

5) екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

7) інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;

8) правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Форми державного правління.

Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи: - монархії; - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору

При такій формі прав­ління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викла­дені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати кон­ституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Республіка— це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи.

Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис­циплінарну).

Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Форми державного устрою.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Унітарна держава — проста, єдина держава, яка характеризується відсутністю у адміністративно-територіальних одиниць ознаки суверенітету. Виділяють централізовані і децентралізовані складні держави, з наявністю або відсутністю автономних утворень.

Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави.

Федерація — складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями з певним державним суверенітетом. Будується на розподілі функцій управління між центром і суб'єктами федерації.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається.

Федерація: поняття, види.

Федерація — форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації — це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб'єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів.

За способом утворення федерації поділяються на:договірні, конституційні, конституційно-договірні.

Договірні федерації виникають на підставі договору між суб'єктами про створення федеративної держави. Особливістю таких федерацій є те, що суб'єкти федерації в договорі можуть вимагати для себе надання окремих суверенних прав. Конституційні федерації закріплюються в конституції, що приймається суб'єктами федерації чи затверджується ними. В таких федераціях усі їх суб'єкти мають рівний обсяг повноважень. Конституційно-договірні федерації виникають на основі договору і підтверджуються прийняттям конституції.

За змістовним критерієм:територіальні, національні, змішані федерації.

Територіальні федерації — за основу поділу території на території суб'єктів федерації взято ландшафт місцевості, густоту населення, господарсько-економічні зв'язки та ін.. Такі федерації є досить стійкими і стабільними. Національні федерації — за основу поділу на суб'єкти взято національний склад населення суб'єктів федерації. Як показала практика, федерації, побудовані за національним критерієм, є нестабільними. Тут завжди є небезпека розбіжностей між національностями, що може призвести до їх розпаду. Змішані федерації — за основу поділу взято обидва попередні критерії.

За способами здійснення владних повноважень:централізовані, децентралізовані.

Централізовані федерації — їх суб'єкти обмежені у прийнятті рішень на місцевому рівні Децентралізовані федерації — їх суб'єкти мають широкі повноваження у регулюванні власних внутрішніх питань.

За характером владних повноважень між суб'єктами:симетричні(коли усі суб'єкти мають однаковий політико-правовий статус), асиметричні (коли суб'єкти мають різний політико-правовий статус).

Види політичних партій.

Масові та кадрові партії. Масові партії мають складну організаційну структуру і досить численних послідовників. Переважним джерелом фінансування є членські внески. Між послідовниками партій існує постійний і тісний зв'язок. Значну увагу ці партії приділяють ідейно-виховній роботі. Керівництво в партії належить професійним політикам, партійній бюрократії. Центр партійної влади перебуває не в парламенті, а в самій партії. Масові партії користуються реальним впливом у політичній системі, в якій вони діють. КПРС була масовою партією, сюди ж треба віднести більшість західноєвропейських соціал-демократичних партій. Кадрові партії нечисленні, складаються з діячів, що користуються авторитетом (Республіканська і Демократична партії США). Членство в такій партії аморфне, немає механізму прийняття, фіксованих членських внесків. Кадрові партії діють переважно в період передвиборних кампаній.

Мобілізуючі партії. їх мета – мобілізувати населення на виконання яких-небудь завдань. До цієї категорії належала більшість партій колишніх соціалістичних держав.

Патронатні партії створюють переваги для лідера і його оточення.

Класово-станові партії спрямовують свою діяльність на захист інтересів певних соціальних верств або груп.

Стосовно реальної дійсності партії поділяються на консервативні, реформістські та революційні залежно від того, чи мають вони намір зберегти її, частково змінити або перетворити радикальним чином.

Є партії з індивідуальним або колективним членством, коли прийняття до партії здійснюється опосередковано, через інші організації, наприклад профспілки (Лейбористська партія Великобританії).

За місцем у політичній системі партії можна поділити на правлячі й опозиційні. Є партії парламентські й позапарламентські, легальні й нелегальні або напівлегальні.

За характером політичних дій можна виокремити помірковані, радикальні й екстремістські партії.

За місцем у політичному спектрі розрізняють партії ліві, центристські, праві.

Типи партійних систем.

Парті́йна систе́ма — система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями .

2) Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин, а у вузькому, суто інституційному розумінні — систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

Відсутність партійної системи. Вона може виникати у випадках: а) панування у суспільстві такої політичної культури, що не пердбачає існування та діяльності політичних партій в їх сучасному розумінні (таким у докапіталістичні часи було становище в більшості феодальноих країн); б) введення вищою державною владою заборони (тимчасової або, виходячи з принципових засад”, - “назавжди”) на створення будь-яких політичних партій.

Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім несхожими один на одного варіантами: а) системи, в яких всі інші, крім правлячої, партії недвозначно офіційно забороні, або їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах плюралістичної демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії просто ще не робились, або зазнали невдачі через хиби дій самх ініціаторів, а не через протидію їм з боку політичної влади.

Двопартійні системи. Серед багатьох її варіантів найхарактернішими є такі: А). Неальтернативна ротаційна суто двопартійна. В). Альтернативна ротаційна суто двопартійна.

Неальтернативні багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій Їх головна риса полягає в тому, що хоча в них офіційно визнається той чи інший ступінь свободи діяльності політичних партій (при цьому фактично не має значення ані наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектру партій, ані характер їх взаємовідносини та співвідношення сил між ними)

Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій.

Де-факто неальтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона.

Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здіснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двоа групами політичних партій

Багатополюсна система багатопартійної роздробленості, за якої правлячі коаліції політичних партій не є стабільними і часто змінюють одна одну.

Демократичний політичний режим: основні риси.

Демократія - це одна з основних форм пристрою будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і ухваленні в ній рішень по більшості; ідеал суспільного пристрою: свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність і т.д.; соціальний і політичний рух за народовладдя .

Демократичний режим - характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяє йому робити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу.

Характерні риси демократичного режиму:

1) Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх. Вибори повинні бути чесними, змаганнями, регулярно проводяться.

2) Періодична виборність основних органів держави. Уряд народжується з виборів і на певний, обмежений термін. Для розвитку демократії недостатньо регулярно проводити вибори, необхідно, щоб вона спиралася на виборний уряд.

3) Демократія захищає права окремих осіб і меншини. Думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, проте, зовсім не недостатнє. Лише поєднання правління більшості і захист прав меншості складають один з основних принципів демократичної держави. Якщо ж відносно меншини застосовуються дискримінаційні заходи, режим стає недемократичним, незалежно від частоти і чесності виборів і зміни законно вибраного уряду.

4) Рівність прав громадян на участь в управлінні державою: свобода створення політичних партій та інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.234.247.75 (0.02 с.)