Анархізм як ідеологія: основні положення та представники.

Анархіз́м — суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів.

Анархізм характеризується такими ознаками; уявлення про державу як абсолютне зло? заперечення будь-якої влади, у тому числі і державної, тлумаченні її як посягання на свободу людини; утвердження повної свободи без будь-яких меж; відмова від організованості і дисципліни як засіб переходові до суспільства без класів, держави і політики; вимога негайного здійснення соціальної революції, встановлення бездержавного суспільного л4ду, руйнування усіх форм суспільного життя; відмова від матеріальних і духовних цінностей (у тому числі політичних), які виробило людство;

захист дрібної приватної власності, дрібного землекористування:; розгляд майбутнього бездержавного, неполітичного суспільства як федерації виробничих асоціацій, комун, що гарантують свободу особ і є формою самоорганізації і самоврядування.

Представники: П. Прудон, М. Штірнер, М. О. Бакунін, П. О. Кропоткін

Фашизм як ідеологія: основні положення та представники.

Фаши́зм — різновид політичного режиму, а також радикальна авторитарна імперіалістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни й панування. Самоназва правого руху в Італії під Беніто Муссоліні, який правив з 1922 по 1943 рр.

Ознаки фашизму як ідеології, політичного руху і соціальної практики:

· фашисти зазвичай мають тверду позицію проти будь-якого розділу зв'язку політичних поглядів на лівий-правий спектр, вважаючи його недостатнім для опису своїх переконань.

· обґрунтування переваги і обраності однієї, обраної в силу цього панівної нації (під нацією, як і під державою, розуміється один індивід, або їх невеличка група, що триває історично і об'єднаних однією ідеєю сильної особистості, мілітаризму, тоталітаризму, постійної війни, і панування) дискримінація стосовно інших «чужорідних», «ворожих» націй і національних меншин

· утвердження насилля і терору з метою придушення політичного противника і будь-яких форм інакодумства

· насадження режиму, заснованого на принципах тоталітарно-корпоративної державності, однопартійності та вождізму

· заперечення демократії та відкритості влади

· проти ліберальних доктрин

Представник: Беніто Муссоліні

Нацизм як ідеологія: основні положення та представники.

націона́л-соціалі́зм — політична ідеологія, яка була політичною доктриною керівництва Німеччини (у часи Третього рейху), а також у деяких інших країнах.

Від 1920 до 1923 року А. Гітлер сформулював ідеологію, що була викладена ним у біографічній книзі «Моя боротьба», яка вийшла друком у 1925-26 роках як політичний маніфест.

Учені ототожнюють нацизм на практиці як одну з форм ультраправої політики.Ультраправі теми нацизму включають аргументи, що окремі люди мають право домінувати над іншими, і суспільство повинне за допомогою чистки позбавлятися від нижчих верств. Адольф Гітлер та інші прихильники офіційно зображують нацизм як ні лівий, ні правий, але синкретичний.

Представники: А. Гітлер, О. Мослі, Д. Л. Росквеллом

Націоналізм як ідеологія: основні положення та представники.

Націоналі́зм — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.

· Ідеологія і політика у національному питанні, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок іншої, проголошення національної нетерпимості, розпалює національну ворожнечу; виступає у двох формах: великодержавний шовінізм пануючої нації і місцевий націоналізм пригнобленої нації.

· Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.

· Рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і т. ін.; патріотизм.

Представники: Д. Донцов, М.Сціборський, С. Бандера

Ознаки та сутність держави.

Держава є багатоаспектним суспільним утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об´єктивно утруднюють з´ясування та визначення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення.

Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія — це просторова основа держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.

Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію.

Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути багатонаціональним.

Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого.

Суверенітет держави — це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

Теорії походження держави.

Теологічна теорія виникла за часів глибокої давнини. Відповідно до неї державний устрій було даровано людям вищими силами на виконання божественного задуму влаштування світу. Усяка влада, таким чином, походить від бога. Верховний правитель є або уособленням божества, або його представником на землі. Поняття «держава» і «влада правителя» ототожнюються, і ні в якому разі не можуть розглядатися окремо одне від одного.

Антропологічна (патріархальна) теорія. Вона не може жити без суспільства, і з цієї необхідності в об'єднанні виникає сім'я. Сім'ї об'єднуються в селище, а селища в місто-державу. У XIX столітті ці погляди розвинулися у патріархальній теорії англійця Роберта Філмера, згідно з якою держава виникла в процесі механічного з'єднання родів у племена, а племен — у більш велику спільноту.

Договірна теорія. Згідно з цією теорією держава виникає з об'єктивної потреби людей у спеціальному механізмі, який міг би регулювати відносини між індивідами, вирішувати соціальні конфлікти. Виходячи з цієї необхідності люди домовилися між собою про передачу своїх політичних прав (або їхніх частин), загальній організації, створивши таким чином державу.

Психологічна теорія. Держава виникає з психологічної потреби більшості людей як організація, створена для управління суспільством творчою меншиною, вона покликана бути основою адекватної ієрархічної соціально-політичної структуриДержава є організацією для здійснення такого керівництва.

Теорію завоювання Походження держави пов'язується з притаманними історії розвитку людства війнами, що є проявом закону природи, який передбачає підкорення слабких сильними. Для закріплення такого підкорення і створюється держава як особливий апарат примусу.

Історико-матеріалістичну теорію Поява держави зумовлюється економічними причинами: суспільним поділом праці, виникненням приватної власності та розшаруванням суспільства на соціальні верстви з протилежними економічними інтересами. Економічно пануючий у суспільстві клас сконцентрував у своїх руках не лише власність, але і необхідну для її захисту політичну владу.

Гідравлічна («іригаційна») теорія Вітфогеля передумовою ранньої державності вважає перехід до іригаційного землеробства. Його впровадження не тільки сприяло зростанню обсягу сільськогосподарської продукції, а ще й створювало необхідні організаційні умови розгалуженого державного апарату

Функції держави.

Функції держави — це основні напрямки діяльності держави, в яких відображаються та конкретизуються її завдання і цілі, вияв­ляється сутність та соціальне призначення держави у суспільстві.

1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;

3) оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;

5) екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

7) інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;

8) правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Форми державного правління.

Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи: - монархії; - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору

При такій формі прав­ління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викла­дені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати кон­ституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи.

Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис­циплінарну).

Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.