Політичні партії та партійна система

Британські політичні партії займають дуже важливе міс­це у суспільно-політичному житті країни. Практика свідчить, що звичайні британці на парламентських виборах, як прави­ло, підтримують партійних кандидатів. Так, на виборах у червні 2001 р. з 659 мандатів Палати громад лише один "по­запартійний" кандидат став членом цієї Палати. Водночас у зв'язку з тим, що у Великобританії історично склалася дво­партійна система, тільки дві головні політичні партії мають можливість брати активну участь у формуванні органів вла­ди. Британська двопартійна система сформувалася наприкін­ці XVII ст., коли були утворені партії торі (лояльних до короля-католика консервативних сил) та вігів (лібералів, які виступали проти короля). Потім на базі партії торі була сформована Консервативна партія, а на основі партії вігів — Ліберальна партія. Подальший розвиток капіталістичної сис­теми Великобританії спричинив появу нової Лейбористської партії (робочої партії), яка поступово змінила на політичній арені Ліберальну партію.

Сьогодні ведучу роль у політичній системі Великобрита­нії грають Лейбористська і Консервативна партії. Таке домі­нування двох партій протягом тривалого часу пов'язане, з одного боку, політичними традиціями та консерватизмом британців, а з іншого — бажанням зберегти стабільність у суспільстві та державі. Ліберально-демократична партія, Соціал-демократична партія, партія Вільний Уельс, Шогланд-ська національна партія та інші політичні партії Британії пе­ребувають на другорядних позиціях. Результати останніх парламентських виборів 2001 р. яскраво відображають су­часний розклад політичних сил у суспільстві: лейбористи от­римали 412 місць у Палаті громад, 166 місць — консервато­ри, 52 місця — представники ліберально-демократичної партії.

Проаналізуємо статус двох основних політичних партій Великобританії — Лейбористської та Консервативної. На су­часному етапі Лейбористська партія є першою за значенням у країні. У 1997 та 2001 pp. лейбористи сформували парла­ментську більшість, під керівництвом лейбориста Ентоні Блера був утворений Уряд. Лейбористська партія створена 1900 р. за ініціативою профспілок та ряду соціалістичних ор­ганізацій з метою підтримки обрання представників робочих до Парламенту. Лейбористська партія нараховує близько 7 млн членів. Соціальну основу її складають працівники з се­реднім рівнем доходів різних секторів економіки.

Порівняно з Консервативною партією структура Лейбо­ристської партії більш децентралізована. І навпаки, роль пар­тійної конференції у лейбористів вище, ніж у торі. У Лейбо­ристській партії існує індивідуальне та колективне членство, партія має свій статут. Водночас постійної партійної програ­ми партія не має. Програмні положення формулюються у пе­ріод передвиборних кампаній та базуються на меті діяльнос­ті лейбористів. Британські лейбористи виступають за збері­гання державного регулювання економіки, розширення про­грами соціальних послуг, залучення профспілок до управління підприємствами, конституційних реформ, спря­мованих на децентраплізацію влади тощо.

Консервативна партія офіційно сформувалася 1867 р. і представляла інтереси поміщиків і вищого духовенства. Во­на нараховує близько 2 млн постійних прибічників. Соціаль­ну основу партії складають крупні фінансові, земельні та промислові власники, частина державних службовців, інте­лігенції. Ця партія організаційно не оформлена: членські квітки не виписуються і членські внески не сплачуються. Партія не має постійної програми і статуту. Як правило, пар­тійна програма знаходить вираження у передвиборних мані­фестах, які складаються з програмних положень консервато­рів на наступних виборах. Наприклад, торі тетчерівського періоду виступали за розвиток особистої ініціативи та при­ватного підприємництва, обмеження державного регулюван­ня, забезпечення правопорядку і законності. Консерватив­ний Уряд під керівництвом М. Тетчер здійснив часткову децентралізацію, у два рази зменшив максимальний рівень податків (з 83 до 40%), провів розпродаж частини муніци­пальних приміщень.

У Великобританії конституційно-правове регулювання діяльності політичних партій має свої особливості. Політичні партії діють на основі конституційної угоди. Водночас фінан­совий бік функціонування політичних партій регламентуєть­ся низкою парламентських законів, зокрема Актом про внес­ки компаній на політичні цілі 1967 p., Актом про профспілки 1984 р. Законодавством дозволяється фінансування виборчої кампанії політичної партії з-за кордону в сумі, що не переви­щує 200 фунтів стерлінгів для однієї особи. У свою чергу, держава здійснює державні виплати опозиційним партіям у Парламенті, що символізує їх фінансову незалежність, а та­кож виплачує по 3 фунта стерлінгів за кожні 200 голосів, які отримала партія на останніх виборах.

Вищі органи державної влади

Глава держави. Конституція Великобританії встанов­лює монархічну форму правління. Хоча Монарх входить до складу Парламенту, в англійській правовій доктрині прийня­то ставити главу держави на перше місце у системі вищих органів державної влади. Монарх визнається джерелом суве­ренної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви. У зв'язку з тим, що Монарх - фігура політично нейтральна, він виступає як гарант стабіль­ності у державі та суспільстві. Згідно з Актом про престоло-наслідування 1701 р., у Великобританії діє кастильська сис­тема престолонаслідування, яка передбачає, що королів­ський трон передається за спадщиною старшому сину ко­лишнього Монарха, а якщо синів немає, то старшій доньці: З 1952 р. трон займає Єлизавета II — 42-й Монарх Велико­британії та шоста у британській історії Королева. Єлизаве­та II належить до династії Вінздорів,

Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для Монарха значні повноваження, однак, відповідно до кон­ституційної угоди, Монарх "царствує, але не править". Коро­лівські прерогативи не походять від Парламенту і поділяють­ся на особисті та політичні. До особистих прерогатив від­носять:

право на атрибути монаршої влади (корона, мантія, трон, скіпетр і держава, титул);

право на утримання за рахунок державного бюджету за цивільним листом, який нараховує близько 8 млн фунтів стерлінгів;

право мати королівський двір і власність;

право на королівські імунітети, тобто Монарх — осо­ба недоторканна, яка не підлягає кримінальній, адміністра­тивній, цивільній, політичній відповідальності.

Монарх має політичні прерогативи лише номінально, то­му в юридичній літературі їх прийнято називати "сплячими прерогативами". На сучасному етапі Монарх використовує такі прерогативи за порадою з Прем'єр-міністром і Урядом. Водночас за надзвичайних умов Монарх має можливість ко­ристуватися політичними прерогативами у повному обсязі. Наприклад, з метою збереження стабільності у державі та суспільстві після виборів до Парламенту Єлизавета II 1974 р. сформувала лейбористський Уряд, хоча ця партія не мала явної переваги у Палаті громад.

У зв'язку з тим, що політичні прерогативи досить широ­кі, їх поділяють на повноваження у сфері внутрішньої та зов­нішньої політики. У галузі внутрішньої політики існують такі королівські прерогативи:

а) у сфері управління — право формувати уряд, керува­ли збройними силами, управляти власністю Корони тощо; (б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на принципі "Монарх — джерело справедливості", тому бри­танське правосуддя здійснюється від імені Монарха;

в) у законодавчій сфері — право абсолютного вето (з 1707 р. Монарх не користується цим правом); право скли­кати Парламент та розпускати Палату громад; право відкри­вати чергову сесію Парламенту;

г) у галузі зовнішньої політики королівські прерогативиполягають у тому, що Монарх є главою Британської Спів­дружності, оголошує війну та укладає мир, укладає міжна­родні угоди, визнає зарубіжні держави тощо.

Крім гого, з XIII ст. діє Таємна рада, яка є дорадчим ор­ганом при главі держави. До складу Таємної ради входять мі­ністри Кабінету, судді Апеляційного суду, архієпископи ан­гліканської церкви, спікер Палати громад та інші вищі поса­дові особи — усього 300 осіб. Кворум для засідання Таємної ради — 3 особи, тому, як правило, у засіданні беруть участь кілька членів. Уся Таємна рада збирається тільки з особливо урочистого приводу, наприклад, у зв'язку з церемонією ко­ронації Монарха. Таємна рада може утворювати різні коміте­ти, найважливішим з яких є Судовий комітет. Цей комітет був сформований 1833 р. та є апеляційною інстанцією для церковних судів, трибуналів різних профспілок. Таємна рада приймає рішення іменем Монарха у формі прокламацій і на­казів. Наприклад, скликання Парламенту та розпуск Палати громад має форму прокламації, а рішення з питань права та управління — форму наказу.

Парламент. Британський Парламент належить до групи парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою ком­петенцією, яка, за словами британців, "обмежена лише пре­рогативами Творця". Це пов'язане з принципом верховен­ства законів, які приймаються представниками народу. Од­нак на сучасному етапі вступ Великобританії до Європей­ського Союзу, практика проведення національних референдумів, ріст кількості урядових біллів призводить до обмеження "законодавчого суверенітету" британського Пар­ламенту.

Згідно з Конституцією Великобританії, британський Пар­ламент складається з трьох структурних компонентів: Коро­ни, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Розподіл Парламенту на дві палати відбувся на ос­нові Вестмінстерського статуту 1330 р. А вхід Монарха до

Парламенту пов'язаний із законотворчим процесом, який пе­редбачає, що проект стає законом тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і промульгований монархом.

На сучасному етапі існування Палати лордів вважається проявом британського консерватизму, оскільки ця палата іс­торично складалася зі спадкових і духовних лордів, довічних перів, ординарних лордів з апеляцій, загальна кількість яких перевищувала 1200 чоловік. У 1999 р. за ініціативою лейбо­ристського Уряду був скасований інститут спадкового пер­ства. Палата лордів нараховувала близько 800 спадкових пе­рів — представників старовинних родів не нижче баронів, які отримували місця у парламенті у силу свого походження. До духовних лордів належать вищі ієрархи англіканської церкви — архієпископи Йоркський і Кентерберійський, а та­кож деякі єпископи.

Довічні пери призначаються відповідно до Акту про перів 1958 р. Мета запровадження інституту довічних перів поля­гала в активізації діяльності Палати лордів і посиленні пози­цій правлячої партії у Парламенті. Довічними перами є пред­ставники політичної, економічної та культурної еліти, які на­бувають свого статусу через власні заслуги та досягнення. Наприклад, довічним пером є колишній Прем'єр-міністр Ве­ликобританії М. Тетчер. Дарування довічного перства здій­снюється монархом за поданням Кабінету. Титул довічного пера не передається за спадщиною. У зв'язку з тим, що Па­лата лордів є вищою судовою інстанцією у Великобританії, до складу Палати лордів були запроваджені ординарні лорди з апеляцій, які є видатними юристами країни. Вони призна­чаються довічно.

Палата лордів має свого голову — лорда-канцлера, який призначається Монархом за пропозицією Прем'єр-міністра строком на 5 років. Лорд-канцлер також займає посаду мі­ністра юстиції, є головою Апеляційного суду та канцлерсько­го відділення Високого суду. У Палаті лордів лорд-канцлер здійснює досить важливі функції:

а) виступає від імені Уряду та є його головним радникомз правових питань;

б) бере участь у дебатах і голосує;

в) у попередньому порядку оцінює запити членів Палатилордів тощо.

На перший погляд Палата лордів є більш консерватив­ною у британському Парламенті. Водночас на сучасному етапі там проводяться демократичні реформи. Так, на відмі­ну від Нижньої палати, у 2001 р. Палатою лордів було схва­лено Кодекс поведінки члена палати, метою якого є не лише встановлення стандартів поведінки при виконанні парла­ментських і громадських обов'язків, а й забезпечення відкри­тості й підзвітності перед громадськістю. Крім того, всі чле­ни Палати лордів, за виключенням ординарних лордів з апе­ляцій та лорда-канцлера, виконують свої обов'язки безоплатно.

Щодо компетенції Палати лордів, то її можна розподіли­ти на а) законодавчу, б) контрольну та в) судову. У зв'язку з тим, що Білль про права 1689 р. встановив верховенство Нижньої палати в галузі законодавства, законодавча компе­тенція Палати лордів дуже обмежена. У руках Верхньої па­лати є тільки право затримати прийняття закону на один рік (Палата громад долає вето Палати лордів простою більшістю голосів на наступній сесії), а фінансових законопроектів — лише на місяць. Водночас, як свідчить практика, конфлікти на законотворчій ниві між палатами виникають досить рідко. Контрольна компетенція виявляється у практиці проведення "днів Уряду" та утворення комітетів ad hoc, які досліджують окремі питання діяльності Уряду. Що стосується судової компетенції, то, як було вище зазначено, Палата лордів є ви­щою судовою інстанцією Об'єднаного Королівства.

Нижня палата Парламенту Великобританії — Палата громад формується на основі загальних, рівних виборів шля­хом таємного голосування на базі мажоритарної системи від­носної більшості. Відповідно до Акта про парламент 1911 р. строк повноважень Палати громад не може перевищувати 5 років. Для того щоб зареєструватися як кандидат до Пала­ти громад, особа має подати відповідну заяву до місцевого органу влади (на базі якого працює окружна виборча дільни­ця), заручитися підтримкою 10 осіб, наділених виборчим правом, та сплатити виборчу заставу у розмірі 500 фунтів стерлінгів. Якщо кандидат перемагає у відповідному вибор­чому окрузі, то виборча застава йому повертається.

Депутати Палати громад наділені індемнітетом, але у ра­зі порушення етико-моральних норм їх можуть позбавити мандатів. Депутати мають імунітет від притягнення до цивільно-правової відповідальності, який, однак, не поширюється на кримінальні справи проти них. За умови чіткої фінансової звітності член Палати громад може за сумісницт­вом займатися підприємницькою діяльністю. Член Нижньої палати Парламенту отримує державну платню у розмірі близько 50 000 фунтів стерлінгів (станом на 2001 p.).

Двопартійна система впливає на створення парламент­ських фракцій у Палаті громад. Парламентська фракція, яка має більшість,, формує Уряд. До складу Палати громад вхо­дить опозиція її Королівської Величності, яка має офіційний статус і утворюється на основі партії, що здобула на виборах друге місце. Офіційна опозиція створює "тіньовий кабінет", який у разі приходу опозиції до влади може запропонувати альтернативну програму дій. У залі засідань місця опозиції розміщуються напроти місць урядової більшості. У палаті за партійною дисципліною наглядають так звані "батоги", які забезпечують явку всіх представників парламентських пар­тій, спостерігають за одностайністю голосування членів своєї фракції, ведуть переговори про досягнення компромісу з "батогами" інших фракцій.

Важливим структурним елементом Палати громад є пар­ламентські комітети, які утворюються для попереднього об­говорення законопроектів. Система комітетів досить розга­лужена: Комітет усієї палати, постійні, спеціальні, спільні комітети. Комітет усієї палати представляє собою Палату громад у повному обсязі та скликається для обговорення конституційних і фінансових питань. Постійні комітети по­значаються першими буквами латинського алфавіту — А, В, С тощо. Як правило, у палаті 7—8 таких комітетів, до складу яких входять 15—50 парламентарів. Форма постійних комі­тетів аналогічна схемі парламентських слухань. У таких ко­мітетах ретельно обговорюються законопроекти. Так, існу­ють: Комітет з розгляду публічних біллів, Комітет з делего­ваного законодавства, Комітет в європейських справах тощо.

Спеціальні комітети найчисленніші. Вони можуть фун­кціонувати на постійній основі, а можуть створюватися тіль­ки на час сесії. Наприклад, Комітет з відбору займається пи­таннями організації розгляду законопроектів і розподілу чле­нів Парламенту за комітетами, Комітет з аудиту виконує функції рахункової палати. Комітет з відшкодування вирішує проблеми відшкодування збитків, завданих діяльністю уряду тощо. Спільні комітети формуються на паритетних началах обома палатами Парламенту з метою узгодження непорозу­мінь або компетенційних спорів з приводу законотворчої діяльності.

Для того щоб організувати роботу Палати громад, з чис­ла депутатів обирають голову Палати громад — спікера. Як правило, спікером стає найавторитетніший і старіший за кар'єрою депутат. Незалежність спікера забезпечується по­літичною нейтральністю, високою заробітною платнею та пенсією. Основне призначення спікера Палати громад — за­безпечення зв'язку між Палатою громад і Монархом. Спікер наділений дуже серйозними повноваженнями у сфері органі­зації роботи Палати. Під час дебатів він має право застосу­вати так звану процедуру "гільйотина" — у певний момент звестися на ноги, що означатиме закінчення дебатів. Він мо­же на власний розсуд визначити порядок виступів членів Палати, слідкувати за змістом їх промов. Спікер має право самостійно обирати час розгляду конкретних статей законо­проектів, запропонованих членами Палати. Така процедура у британському Парламенті дістала назву "кенгуру". Голова Палати громад визначає характер біллів (публічні, фінансо­ві, грошові тощо), що надає йому можливість впливати на процедуру і час проходження законопроектів у Парламенті. Відповідно до Акта про Парламент 1911 p., рішення спікера є остаточним.

Відповідно до статутного права, основна законотворча робота проходить у Палаті громад. Офіційно всі британські законопроекти (біллі) розподіляються за сферою регулюван­ня. Публічні біллі складають переважну більшість серед ін­ших біллів, які приймаються сучасним британським Парла­ментом. Вони регламентують сферу загальнонаціональних інтересів і встановлюють загальні нормативні приписи. За конституційною угодою ініціаторами публічних біллів мо­жуть виступати депутати Палати громад і депутати-члени Уряду. Законопроекти, що вносяться останніми, мають наз­ву "урядові біллі" та є пріоритетними серед інших при розг­ляді у Парламенті.

Члени Палати лордів володіють правом подання приват­них біллів, які найчастіше самі й розглядають. Також ініціа­торами внесення приватних біллів можуть бути місцеві орга­ни влади або групи осіб. Тому ці біллі поширюються на кон­кретну місцеву територію або регулюють правовий статус окремих осіб. Сьогодні у зв'язку з поширенням делегованого законодавства роль приватних біллів значно зменшилася. Гібридні (hybrid bills) або змішані біллі встановлюють припи­си окремим особам, але певною мірою стосуються національ­них інтересів. У сучасній парламентській практиці гібридні біллі зустрічаються досить рідко.

Наявність у Парламенті проурядової більшості та обов'язкова належність до неї всіх міністрів призводять до домінування там урядових біллів (до 95% від загальної кіль­кості нормативних актів). Цікавим є й розподіл часу у Пар­ламенті для законодавчої ініціативи різних суб'єктів: з 5 днів на тиждень, коли відбуваються засідання, 4 належать урядо­вим біллям і лише один день присвячений прийняттю біллів окремих парламентарів.

Контроль за діяльністю Уряду є ще одним з найважливі­ших напрямів діяльності Палати громад і здійснюється відпо­відно до конституційного принципу відповідального правлін­ня. Парламентський контроль має публічний характер, поєд­нується з громадським контролем і інститутом політичної відповідальності правлячої партії на чергових виборах. Це досягається, зокрема, постійною трансляцією засідань Пала­ти громад. У Палаті громад застосовуються такі форми конт­ролю: усні запити; письмові запити (інтерпеляція); резолю­ція догани; вотум недовіри; функціонування спеціальних парламентських комітетів з нагляду за діяльністю кожного окремого міністерства та усього уряду в цілому; контроль парламентського уповноваженого зі справ адміністрації. На­приклад, відповідно до регламенту Палати громад, щоденне засідання (крім п'ятниці) починається з "години запитів". Щорічно до Уряду надходить близько 40 тис. усних запитів. Усі форми контролю, по-перше, дозволяють Уряду найбільш глибоко аналізувати існуючі проблеми, а по-друге, вдоскона­лювати діяльність органів влади.

Найстарішою прерогативою Парламенту є фінансова компетенція — прийняття бюджету та інших фінансових біллів. За конституційною угодою, фінансові біллі вносяться Урядом тільки до Палати громад. Як правило, прийняттю бюджету передує обговорення у профільному комітеті. Тому 1000-сторінковий бюджет обговорюється у Палаті громад 26 днів. Використовуючи різноманітні форми парламентського контролю, Палата громад спостерігає за витрачанням державних фінансів.

Уряд. Згідно зі статутним правом, вищим органом вико­навчої влади у Великобританії є Монарх. Водночас на прак­тиці, за конституційною угодою, країною керує "Уряд її Ве­личності", в якому головну роль грає Прем'єр-міністр. Прем'єр-міністром призначається лідер партії, яка після ви­борів має більшість у Палаті громад. Він здійснює загальне керівництво Урядом, підтримує зв'язок між Монархом і Уря­дом, займає посаду Першого канцлера Казначейства, після парламентських виборів формує Уряд тощо.

Уряд Великобританії має досить своєрідну структуру: Кабінет (власне Уряд) та офіційний Уряд не збігаються. Ка­бінет існує на основі конституційної угоди та складається з 20—22 міністрів найважливіших міністерств, наприклад: Прем'єр-міністр, лорд-канцлер, канцлер казначейства, мі­ністри внутрішніх справ, оборони тощо. До Кабінету входить так званий "внутрішній кабінет" — неформальне об'єднання З—5 міністрів, які користуються довірою Прем'єр-міністра. Офіційний Уряд формується Прем'єр-міністром з депутатів правлячої партії у кількості близько 100 чоловік і складаєть­ся з чотирьох груп. До першої групи входять міністри, які займають ключові позиції і є членами Кабінету. Друга група — це міністри без портфелів, члени Уряду, які займають тради­ційні посади — лорд-голова Ради, лорд-охоронець печатки та інші. Міністри третьої групи називаються державними мі­ністрами та є заступниками у найбільших міністерствах. Четверта група складається з молодших міністрів, які при­значаються для забезпечення зв'язку між міністрами і Пар­ламентом.

У рамках Уряду створюють допоміжні органи — коміте­ти (секретаріати). Статутне право не встановлює їх назви і кількість. Як правило, вони формуються Прем'єр-міністром за напрямами діяльності Уряду. Наприклад, Комітет законо­творчості, Комітет оборони, Комітет зовнішньої політики то­що. Основне призначення таких комітетів полягає в інфор­муванні міністерств, забезпеченні контактів з Парламентом, підготовці документів тощо.

Відповідно до конституційної угоди, Уряд не збирається на засідання у повному складі, тому всі питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішуються Кабінетом, який фактично здійснює вищу виконавчу владу. Компетенція Кабіне­ту не залежить від його політичної орієнтації та була визна­чена ще в урядовій доповіді 1918 p.:

а) визначення політичного курсу держави, який затвер­джується Парламентом;

б) реалізація контролю за виконанням актів Парламенту;

в) здійснення постійної координації діяльності органів ви­конавчої влади.

У зв'язку з тим, що члени Кабінету є й членами Парла­менту, Уряд має можливість впливати на діяльність законо­давчого органу: складати порядок денний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулю­вати час проведення дебатів тощо.

З метою здійснення своїх функцій Уряд займається нор-мотворчою діяльністю. Акти Уряду можна розділити на дві групи:

А) акти підзаконного характеру;

б) акти делегованого законодавства, яких щорічно прий­мається у 18 разів більше, ніж парламентських законів.

Судова система

Незважаючи на численні судові реформи, на сучасному етапі британська судова система й досі залишастьса склад­ною і децентралізованою. У зв'язку з тим, що прецедентне право є суттєвою складовою частиною Конституції, система вищих судових інстанцій дуже розгалужена. Вищою судовою інстанцією в Об'єднаному Королівстві є Палата лордів, яка розглядає апеляції апеляційних інстанцій Англії та Уельсу, а також Шотландії (тільки з цивільних справ). Висновок Пала­ти лордів передається до відповідної апеляційної інстанції, яка формулює постанову відповідно до цього висновку.

Верховний суд Англії та Уельсу очолюється лорд-канцле­ром і складається з трьох самостійних судових установ — Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. Судді Верховного суду призначаються Королевою довічно за реко­мендацією лорда-канцлера з числа баррістерів (юристів, що мають виступати виключно у вищих судових інстанціях).

Апеляційний суд складається з цивільного та криміналь­ного відділень та колегіально розглядає апеляції на постано­ви інших суддів. Високий суд має три відділення — королівська лава, канцлерське та сімейне відділення. Відділення ко­ролівської лави у першій інстанції розглядає найскладніші цивільні справи та апеляції на вироки магістратських судів. Канцлерське відділення у першій інстанції заслуховує ци­вільні справи, пов'язані з власністю, банкрутством тощо. Сі­мейне відділення розглядає скарги на рішення магістрат­ських судів з усіх сімейних відносин.

У зв'язку із судовою реформою 1971 р. був утворений Суд Корони, який у першій інстанції за участю присяжних (в інших британських кримінальних судах присяжних не­має) розглядає найбільш серйозні кримінальні злочини, а тй-кож апеляції на вироки та рішення магістратських судів.

До категорії нижчих судів британської судової системи належать суди графств і магістратські суди. Суди графств (їх нараховується близько 350) є основними органами ци­вільного правосуддя, які у першій інстанції розглядають 90% усіх цивільних справ. Магістратські суди вирішують близько 98% кримінальних справ, але, якщо злочин особли­во серйозний, то справа передається до Суду Корони.

Поряд із судами загальної юрисдикції в Англії та Уельсі функціонують спеціалізовані суди (трибунали), які утво­рюються за галузевим принципом. Наприклад, Суд з розгля­ду скарг на обмеження свободи підприємців, промислові три­бунали тощо.

Судова система Північної Ірландії в основному аналогіч­на англійській. До вищих судів належать: Верховний суд, який включає Високий суд, Апеляційний суд і Суд Корони. До нижчих судів належать суди графств і магістратські суди. Що стосується судової системи Шотландії, то відносно англійської судової системи вона має значну самостійність. З кримінальних справ вищою судовою інстанцією є Високий суд юстиціаріїв, розташований в Единбурзі. Сесійний суд, розташований також в Единбурзі, є вищою судовою інстан­цією з цивільних справ. Важливу ланку в судовій системі Шотландії займають шерифські суди. Шерифи — це профе­сійні судді, які очолюють кожне з шерифств і розглядають кримінальні та цивільні справи. Нижчою інстанцією з кримі­нальних справ є окружні суди, в яких магістри або мирові судді розглядають малозначущі правопорушення.