Основи конституційного права Федеративної Республіки Німеччини



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основи конституційного права Федеративної Республіки Німеччини



Німеччина — офіційна назва: Федеративна Республіка Німеччина — високорозвинена європейська країна. Вона займає четверте місце у світі за обсягом внутрішнього вало­вого продукту (ВВП), після США, Китаю, Японії і 15-те, по­ряд з Францією, — за часткою ВВП на душу населення. У сучасних межах Німеччина існує з 3 жовтня 1990 року — дати об'єднання НДР з ФРН. П'ять колишніх земель Німець­кої Демократичної Республіки стали землями (суб'єктами федерації) ФРН. У зв'язку з об'єднанням НДР і ФРН Кон­ституція 1949 року піддалася змінам, але продовжує діяти. Договір про об'єднання ФРН і НДР був підписаний 31 серп­ня 1990 року. До його підписання діяв Договір про створен­ня валютного, економічного й соціального союзу від 18 трав­ня 1990 року. 1 жовтня 1990 року в Москві між СРСР, США, Великою Британією, Францією, ФРН і НДР був під­писаний Договір про остаточне врегулювання у відношенні Ні­меччини.

Німецьке право належить до континентально-європей­ського правового кола і бере свій початок як в римському праві, так і праві різних германських племен.

Римське право стало застосовуватись у Німеччині в XV—XVI століттях, але воно не витіснило цілком німецько­го звичаєвого права.

З XVIII століття німецьке право знову почало набирати сили. Великі кодифікації, Пруське Загальне Земельне Право 1794 року та австрійська Збірка Загальних Громадянських Законів прийшли на зміну римському праву і допомогли за­твердитися численним німецьким правовим ідеям, наприк­лад, щодо усного судового розгляду.

На кримінальне і процесуальне, а також державне й ад­міністративне право значно вплинули ідеї Великої Французь­кої революції, французькі кодифікації XIX сторіччя та англій­ське право.

Уніфікувати німецьке право вдалося після заснування 1871 року імперії, з допомогою важливих законодавчих тво­рів: Кримінального кодексу 1871 року, Закону про судоуст­рій, Кримінального процесуального кодексу та Цивільного процесуального кодексу 1877 року, Німецького громадян­ського уложення 1897 року.

Німецьке громадянське уложення — це суміш римського і німецького права. Про його значення свідчить також факт, що воно вплинуло як на цивільне право Японії і Греції, так і на правопорядок Австрії, Швейцарії, Туреччини, Бразилії, Мексики й Перу.

Наприкінці 1992— на початку 1993 року став дійсністю європейський внутрішній ринок і територія, на якій забезпе­чено вільне переміщення товарів, людей, побутових послуг і капіталу. Ця прогресуюча європейська інтеграція веде до по­дальшого зближення національних правопорядків країн-чле-нів.

Федеративна Республіка Німеччина розташована в серці Європи. Вона сусідує на півночі з Данією, на заході з Нідер­ландами, Бельгією, Люксембургом і Францією, на півдні з Швейцарією і Австрією та на сході з Чеською Республікою і Польщею. Це центральне місцезнаходження набуло ще біль­шого значення з часу одержання Німеччиною державної єд­ності 3 жовтня 1990 року. Більш ніж будь-коли Федеративна Республіка Німеччина стала, так би мовити, поворотним кругом між Сходом і Заходом, а також між Скандинавією і Середземномор'ям. Будучи тісно пов'язаною з Європейським співтовариством і НАТО, Німеччина утворює міст до серед­ньоєвропейських і східноєвропейських держав.

Державна територія ФРН становить 355,8 тис. км2. Дов­жина повітряного шляху з півночі на південь дорівнює 876 км, із заходу на схід — 640 км. Крайніми прикордонними пунк­тами є: Ліст на острові Зільт на півночі, саксонська Дешка на сході, баварський Оберсдорф на півдні і Зельфкант (Пів­нічний Рейн-Вестфалія) на заході. Кордони Федеративної Республіки мають загальну довжину 3758 км.

Федеративна Республіка Німеччина після Росії є най­більш заселеною державою Європи (близько 83 млн жите­лів) порівняно з Італію (58 млн), Великою Британією (57 млн), Францією (56 млн). Проте за своєю площею вона по­ступається Франції та Іспанії.

§ 1. Конституція

ц Німеччина як єдина держава існує понад 100 років. За цей час були прийняті три загальнонімецькі конституції. Прийняття кожної з них відповідало перехідним етапам в іс­торії розвитку держави.

Перша конституція Німеччини була дарована Імперато­ром Вільгельмом 1 1871 року. Вона юридично закріпила об'­єднання країни. 6 лютого 1919 року Національні збори, об­рані на підставі загальних виборів і наділені установчими повноваженнями, прийняли другу загальногерманську кон­ституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (м. Веймар, де проходило засідання Національних зборів). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу. Разом з тим, конструкцію державної влади, яка була закріплена кон­ституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Великі повно­важення голови держави вкупі 'з тривалим терміном повно­важень (сім років), відсутність реального "стримуючої" про­тиваги в особі парламенту, права якого були значно урізані, призвели до узурпації влади в країні фашистами в 30-х роках XX сторіччя.

Нині діюча Конституція Німеччини 1949 року офіційно іменується Основним законом.

Основний закон Федеративної Республіки Німеччини був створений 1949 року з метою надання державі на "пере­хідний період" нового, вільно-демократичного ладу. Основ­ний закон був задуманий як тимчасовий, а не як остаточна конституція. За народом Німеччини залишалося право "у вільному самовизначенні досягти єдності і свободи Німеч­чини". Згодом Основний закон виявився здатним нести на­вантаження фундаментом стабільного демократичного сус­пільства. Заповідь Основного закону про об'єднання була виконана 1990 року. На засадах Договору про об'єднання, який регулював вступ НДР до ФРН, по-новому були сфор­мульовані преамбула і заключна стаття Основного закону. Відтепер текст Конституції документує, що німецький народ з об'єднанням знову досяг своєї єдності. Від 3 жовтня 1990 року Основний закон є чинним для всієї Німеччини.

Його основні начала у вигляді "франкфуртських доку­ментів" були розроблені у червні 1948 року на Конференції представників окупаційних влад з прем'єр-міністрами земель у Франкфурті-на-Майні. На цій же конференції був створе­ний комітет з 22 німецьких фахівців у галузі конституційно­го права, який у відповідності з "франкфуртськими докумен­тами" підготував проект Конституції. Для остаточної редак­ції і схвалення проекту конституції була сформована парла­ментська рада з 65 представників земель. Робота під контролем і тиском влад країн Заходу. Після прийняття Основного закону парламентською радою, його схвалення окупаційними владами і ратифікацією ландтагами земель 23 травня 1949 року відбулася процедура його підпи­сання.

Конституція ФРН має елемент октроїрованості, оскільки в процесі її розробки та прийняття велику роль відігравали окупаційні влади. Безсумнівним впливом західних окупацій­них влад можна пояснити і зміст статті 24, яка передбачає обмеження суверенітету ФРН, який припускає можливість "передати верховну владу міждержавним установленням".

У цілому Конституція ФРН, подібно іншим післявоєнним конституціям, є відображенням нового співвідношення со­ціальних сил як в середині країни, так і на міжнародній аре­ні. Конституція Німеччини виходить із принципів загально­людських цінностей: демократії, розподілу влад, рівності, справедливості тощо. Федеративна Республіка Німеччина визначається Конституцією як демократична, соціальна і правова держава. У багатьох місцях Конституції можна від­чути прагнення уникнути помилок, що призвели до падіння демократичної Веймарської республіки. Законодавцями 1948 року були, як зазначалося, прем'єр-міністри утворених в за­хідних окупаційних зонах земель і Парламентська рада, обрана ландтагами. Ця Рада за головуванням Конрада Аде-науера схвалила Основний закон, що був обнародуваний 23 травня 1949 року.

Під час урочистостей з приводу сорокаліття Федератив­ної Республіки 1989 року Основний закон був визнаний най­кращою і найвільнішою^ Конституцією, яка будь-коли існува­ла на німецькій землі. Його вимоги стали дійсністю суспіль­ства. Основний закон увійшов у свідомість громадян і визна­вався ними. З Основним законом була народжена держава, яку до сьогодні обминали серйозні конституційні кризи.

Основні права. Перше місце у Конституції посідає ка­талог основних прав із зобов'язанням держави поважати й захищати гідність людини. Ця гарантія доповнюється загаль­ним правом на вільний розвиток особистості. Надається ши­рокий захист від протиправних втручань держави. На пова­жання людської гідності і свободу особистості можуть поси­латися в рівній мірі як німці, так і іноземці. До класичних прав, що їх називає Основний закон, належить свобода ві­росповідання, свобода слова (включаючи свободу друку) і гарантія власності. Сюди належать також свобода мистецтва й науки, право створювати коаліції, право захисту таємниці листування, поштових і телеграфних відправлень, принципо­вий захист від примусу працювати і примусової роботи, не­доторканність житла, а також право відмовлятися від війсь­кової служби з міркувань совісті.

Громадянські права, що на протилежність вищезазначе­ним стосуються лише німецьких громадян, торкаються пере­важно політичних прав співучасті і права вільної професій­ної діяльності. По суті до них належать: право на проведен­ня зборів, право засновувати спілки і товариства, право віль­но пересуватися територією Федеративної Республіки (включаючи виїзд за межі), право вибору професії і роботи за фахом, заборона видачі громадян іншим державам, а та­кож виборче право.

Поруч з правами свободи стоять права рівноправності. Основний закон конкретизує загальне положення про рів­ність усіх людей перед законом визначенням, що ніхто не може зазнати обмежень або одержати перевагу з причин статі, свого походження, своєї раси, своєї мови, своєї бать­ківщини або країни прибуття, своєї віри або свого політично­го світогляду. Виразно зазначається рівноправність чоловіка й жінки, і нарешті, Конституція гарантує усім німцям рівний доступ до громадських служб.

Основні права розглядають і відношення окремого грома­дянина до таких соціальних об'єднань, як шлюб, сім'я, церк­ва, школа, а також до держави. Вони частково гарантують громадянинові безпосередні домагання на послуги з боку держави, як, наприклад, на державне забезпечення.

Основним правом, що вже за своєю суттю стосується ли­ше іноземців, є вперше гарантоване в німецькій конституції право притулку, яке дає політичне переслідуваним інозем

       

цям право на політичний притулок на терені Федеративної Республіки. Багаторічне, а в останні роки майже неконтро-льоване прибуття до Німеччини сотень тисяч шукачів при­тулку, що в переважній більшості не зазнавали ніякого полі­тичного переслідування у своїх країнах і мали лише еконо­мічні мотиви у своїх домаганнях на отримання притулку, загрожувало вичерпати можливість застосування основного плану на політичний притулок до дійсно переслідуваних.

Після довгих, здебільшого палких, дебатів між прихиль­никами необмежене діючого від 1949 року безприкладного у світі основного права на політичний притулок і поборниками нової редакції права на притулок, що відповідає дійсності, з метою зберегти його основне значення і привести у відповід­ність з правовими нормами всіх інших країн ЄС була схвале­на потрібними для цього двома третинами голосів Німецько­го бундестагу поправка до права на політичний притулок. Не торкаючись основного положення "Переслідувані з політич­них мотивів мають право на притулок", від липня 1993 року діє нова стаття Основного закону 16а, що уможливлює нову процедуру розгляду заяв щодо надання притулку. Наріжни­ми положеннями нового формулювання права на притулок є такі:

Іноземці з держав ЄС або "надійних третіх країн", тоб­то країн, де гарантується застосування Женевської конвенції про біженців і Європейської конвенції про права людини, не можуть посилатися на право політичного притулку; не вини­кає навіть (тимчасового) права на отримання притулку.

Процедура розгляду заяв щодо надання притулку ско­рочується.

Внаслідок запобіжних заходів унеможливлюється бага­торазове одержання державної допомоги.

Прожитковий мінімум шукачів притулку забезпечуєть­ся принципово шляхом натуральної допомоги.

Окремі основні права можуть згідно з Конституцією об­межуватися у тісних межах безпосередньо законом або по­середньо на підставі певного закону. Але ніколи ніякий за­кон не може змінювати суттєвого змісту основного права. Основні права є безпосередньо діючим правом. Це одне з найважливіших нововведень Основного закону порівняно з минулими конституціями, каталоги основних прав яких у правовому відношенні мали характер на зобов'язуючих програмних деклараціях. Сьогодні всі три державні влади, пар­ламенти як законодавці, так само як і уряди, суди, адмініст­ративні органи, поліція та збройні сили зобов'язані суворо дотримуватися основних прав. Кожний громадянин має пра­во оскаржити рішення або дії держави у Федеральному кон­ституційному суді, якщо він відчуває себе позбавленим одно­го з основних прав. Внаслідок приєднання д Європейської конвенції захисту прав людини і основних свобод 1952 року Федеративна Республіка Німеччина від 1955 року підлягає міжнародному контролю за дотриманням прав людини. Стат­тя 25 цієї Конвенції дає право громадянам країн, що її підпи­сали, на оскарження власної держави перед Європейською комісією і Європейською судовою палатою. 1973 року Феде­ративна Республіка ратифікувала також Міжнародні пакти прав людини Організації Об'єднаних Націй.

§ 2. Партії та вибори

У сучасній демократії конститутивне значення мають по­літичні партії, що конкурують між собою. Обрані на певний час, вони виконують політичні завдання керування і конт­рольні функції. Партії відіграють значну роль у формуванні політики.

Основний закон враховує цю обставину і присвячує пар­тіям окрему статтю (21), в якій наголошено: "Партії беруть участь у політичному волевиявленні народу. їх заснування вільне, їх внутрішній устрій має відповідати демократичним засадам. Вони повинні давати звіт громадськості про похо­дження своїх коштів".

У Німеччині існує багатопартійна система. Згідно з дію­чою Конституцією, саме вона сприяє формуванню політичної волі народу. На сьогодні найбільш впливовими партіями є такі: 1) Християнсько-демократичний союз (ХДС), створе­ний після другої світової війни як партія, що спирається на підстави християнського розуміння людини і її відповідаль­ності за свої справи перед Богом. Основний напрямок у діяль­ності цієї партії у сучасних умовах є орієнтація на екологіч­но спрямовану ринкову економіку; 2) Християнсько-соціаль­ний союз (ХСС; — існує тільки на території Баварії. Соці­альна база союзу — католицьке населення Баварії. Кінцева мета діяльності партії аналогічна позиціям ХДС; 3) Соціал-демократична партія Німеччини — найстаріша партія Німеч­чини, створена ще в останній третині XIX сторіччя, на сьо­годні — ведуча ліва партія у країні. Вона виступає за еконо­мічне перетворення ринкової економіки, соціальну справед­ливість, збереження приватної власності, охорону та збере­ження існуючої держави; 4) Вільна демократична партія (ВДП) — невелика права, дуже впливова партія. Вона відс­тоює вільні ринкові відносини, виступає проти введення пла­нового господарства. Має велику підтримку у колах інтелі­генції; 5) Партія "зелених" (Союз '90. Зелені) — екологічна й антивійськова партія, яка виступає за екологічний гума­нізм, здійснює заходи щодо поліпшення роботи енергетики, підприємств, транспорту, а також житлового будівництва; 6) Партія демократичного соціалізму (ПДС) — ліва партія, наступник колишньої СЄПГ (яка колись була керівною в НДР). Вона користується певною підтримкою в землях, які були створені на території колишньої НДР. Програма партії визначає, що вона підтримує ринкову економіку, виступає за екологічну безпеку, охорону природи, права людини.

Традиційно у країні ведеться боротьба між двома най­більш впливовими партіями — правий блок ХДС/ХСС та лі­ва СДПГ. Голоси, які збирають ці партії, поділяються більш-менш порівну, тому жодна з них не може самостійно сфор­мувати уряд — кожній з них потрібен союзник. ВДП, яка посідає третє місце на виборах, виступає в якості такого союзника. Вона підтримує то одну, то другу партію і бере участь у формуванні уряду.

Що стосується Республіканської партії (РП), то це від­верто правоекстремістська партія, яка проголошує націона­лістичні погляди, має певний вплив у деяких землях (на­приклад, вона має своїх представників у ландтазі Баварії). Відповідальність за соціальні проблеми вона цілком покладає на іноземних робітників і вимагає їх видворення з країни, та­кож вимагає посилення правоохоронних органів і називає себе партією "закону й порядку".

Партії в бундестазі. Після перших загальнонімецьких виборів 1990 року у німецькому бундестазі представлені шість партій. Це — Християнсько-демократичний союз Ні­меччини (ХДС), Соціал-демократична партія Німеччини (СДП), Вільна демократична партія Німеччини (ВДП), Хрис­тиянсько-соціальний союз (ХСС), Партія демократичного соціалізму і об'єднана за списком група Союз 90/Зелені. ХДС не має земельної спілки у Баварії, в той час як ХСС висту­пає лише у Баварії. Проте у бундестазі ХДС і ХСС утво­рюють спільну фракцію. СДП, ХДС, ХСС і ВДП виникли між 1945 і 1947 роками у західних федеральних землях. СДС була заново організована під назвою, що і партія, яка раніше обиралася переважно робітниками й була заборонена гітлерівським режимом у 1933 р. Решта — нові партії. Хрис­тиянські партії, ХДС і ХСС, на протилежність старій Като­лицькій центристській партії за часів Веймарської республі­ки зверталися до виборців обох християнських конфесій. ВДП у своїй програмі орієнтувалися на традиції німецького лібералізму.

Ці чотири партії протягом свого існування (понад чотири десятиріччя від дня заснування) зазнали чималих змін. На рівні федерації протягом цього часу вони всі принаймні один раз створювали коаліції одна з одною або були в опозиції. Сьогодні вони вважають себе народними партіями, що пред­ставляють усі кроки суспільства. Вони мають різні крила, що віддзеркалюють різноманітні позиції у лавах однієї партії.

Від 1983 до 1990 року в бундестазі була представлена партія "Зелених". Вона була заснована на рівні федерації 1979 року, а з бігом часу ввійшла до кількох земельних пар­ламентів. Партія, яка спочатку об'єднувала супротивників атомної енергії і групи протесту з пацифістськими тенденція­ми, виникла з радикального Руху за охорону навколишнього середовища. Під час виборів до бундестагу 1990 року Зелені не набрали потрібних п'яти відсотків голосів. Проте об'єдна­ний з ними за списком Союз 90 спромігся ввійти до бундес­тагу. Це угруповання походить від руху за громадянські пра­ва, який у 1989—1990 pp. разом з іншими партіями і рухами досяг змін у колишній НДР. Партії "Союз 90" і "Зелені" 14 травня 1993 року об'єдналися в одну партію "Союз 90/Зелені", яку 1994 року було обрано до бундестагу.

ПДС, як вже зазначалося, є наступницею колишньої дер­жавної партії НДР — Соціалістичної Єдиної Партії Німеччи­ни (СЄПН). В об'єднаній Німеччині вона не змогла стати ве­ликою політичною силою. ПДС увійшла 1990 року в німець­кий бундестаг, так само як і об'єднана за списком група Союз 90/Зелені, лише з причини спеціального регулювання для партій у нових федеральних землях — роздільне застосування п'ятивідсоткового обмеження у нових і старих зем­лях. Під час виборів до бундестагу 1994 року ПДС увійшла до німецького бундестагу на основі чотирьох прямих манда­тів, здобутих у Берліні.

П'ятивідсоткове обмеження. Із тих 36 партій, що бра­ли участь у перших виборах до бундестагу 1949 року, в об­раному 1990 року парламенті залишилося лише чотири. Ця концентрація пояснюється передусім запровадженим у 1953 році і загостреним у 1957 році застереженням щодо об­меження. Згідно з цим у парламент проходять тільки ті пар­тії, що отримають щонайменше п'ять відсотків дійсних голо­сів виборців або три прямих мандати. Федеральний консти­туційний суд визнав це застереження. Мета цього регулю­вання — уникнути розщеплення політичного ландшафту після досвіду з Веймарською республікою і уможливити ут­ворення здатної до урядування більшості.

Щодо представництва національних меншин, п'ятивід­соткове обмеження не застережується. Так, наприклад, Пів-денно-Шлезвізька спілка виборців, що репрезентує датську меншість, має одного депутата в ландтазі Шлезвігу-Голь-штейна, хоча він набрав менше п'яти відсотків голосів.

Дуже відрізняється від виборів до бундестагу та ландтагу картина комунальних виборів на рівні районів і общин. Тут важливу роль часто відіграють так звані "ратушні партії" у вигляді виборчих товариств.

Вибори і референдум. Населення Німеччини обирає нижню палату парламенту — Бундестаг, законодавчі органи влади земель — ландтаги, а також місцеві органи влади: крейстаги в районах, представництва в громадах (у містах обираються збори місцевих уповноважених або рада міста).

Виборче право ФРН має широке коло джерел, до яких належать: основний закон ФРН, конституції земель, держав­но-правові закони, акти виконавчої влади, рішення судів. В них містяться положення, які торкаються організації та порядку проведення виборів, способів голосування. Основ­ний закон ФРН закріплює лише загальні принципи виборчо­го права (ст. 38), зазначаючи, що вибори повинні проводи­тись на підставі загального, прямого, вільного і рівного виборчого права, а також таємного голосування. Його де­тальну регламентацію Конституція відносить до ведення фе­дерального законодавства. Попередніх виборів не буває. Кандидати на вибори вису­ваються партіями. Система виборів до німецького бундеста­гу є "персоналізованим правом пропорційних виборів". Кож­ний виборець має два голоси. Першим голосом він обирає кандидата свого виборчого округу, а саме, за відносним ма­жоритарним виборчим правом: хто одержить більшість голо­сів, той є обраним (перші голоси). Другим голосом він вирі­шує про депутатів, які потрапляють до бундестагу через так звані земельні списки партій (другі голоси). Голоси з окре­мих виборчих округів і по земельних списках підраховують так, що бундестаг складається майже в такому самому від­ношенні, яке є в розподілі за окремими партіями. Якщо якась партія отримала у виборчих округах більше прямих мандатів, ніж їй належало б за її часткою голосів, то вона має право залишити собі ці "надмандати". Ось чому бундес­таг замість 656 передбачених законом членів нараховує нині 672 депутати. Завдяки земельним спискам виборче право має на меті бачити представленими у парламенті всі партії відповідності до відданих за них голосів. З другого боку, пря­мі вибори у виборчих округах дають громадянам змогу відда­ти перевагу певним політикам. Як правило, населення вияв­ляє до виборів великий інтерес. У виборах до бундестагу 1994 року взяли участь 79,1 відсотка виборців. Під час вибо­рів до ландтагів і комунальних виборів кількість учасників коливається, але здебільшого вона становить приблизно 70 відсотків.

Члени і фінанси. За станом на 1994 рік партії, пред­ставлені у бундестазі, мали таку кількість членів, тисяч: СДН — 851, ХДС — 690, ХСС - 177, ВДП — 94, ПДС — 123, Союз 90/Зелені — 43. Усі партії збирають внески від своїх членів. Але в такий спосіб вони можуть лише частково покрити свої фінансові потреби. Не вистачає також і по­жертвувань від симпатизуючих. Останнє не позбавлене не­безпеки: надто великі жертводавці можуть мати вплив на во­левиявлення партії. Тому згідно із законом про фінансування партій, що набув чинності 1 січня 1994 року, партії під час виборів до бундестагу, Європейського парламенту та ландта­гів одержують від держави за кількість дійсних голосів до п'яти мільйонів (1,3 марки за голос). За кожний подальший голос надається одна марка. Крім того виплачуються п'ятде­сят пфенінгів за кожну марку, яку окрема партія одержує від членських внесків або пожертвувань. Ці суми не повинні перевищувати річні доходи партії. Дотації для всіх партій ра­зом не можуть перевищувати 230 млн марок.

§ З Основи державного ладу

П'ять принципів визначають державний лад Основного за­кону: Німеччина є республікою і демократичною, федератив­ною державою, правовою державою й соціальною державою.

Республіканська державна форма знаходить свій консти­туційний вираз передусім у назві "Федеративна Республіка Німеччина". Зовнішньо вона виявляється у тому, що главою держави є призначений шляхом виборів федеральний прези­дент. Основною демократичною державною формою є прин­цип народного суверенітету. Конституція наголошує, що вся державна влада виходить від народу. При цьому Основний закон висловився за посередню, представницьку демократію. Це означає: державна влада має визнаватися і схвалюватися народом, але вона, за виключенням виборів, не виконується безпосередньо через рішення народу. Це доручається "спе­ціальним органам" законодавства виконавчої влади і судо­чинства. Сам народ виконує належну йому державну владу переважно у виборах парламенту, що періодично повторю­ються. Такі форми безпосередньої демократії, як референдум або народна ініціатива, Основний закон на відміну від кон­ституції деяких земель передбачає лише у винятковому ви­падку, а саме, тільки тоді, коли йдеться про новий поділ те­риторії Федеративної Республіки. Основний закон висловив­ся за концепцію "спірної демократії". Це походить з досвіду Веймарської республіки, що була похована радикальними антиконституційними партіями. Основною думкою спірної демократії є те, що вільна гра політичних сил мусить припи­нитися там, де демократія має бути усунена засобами демок­ратії. Тому Основний закон відкриває можливість через Фе­деральний конституційний суд заборонити такі партії, які хо­чуть заподіяти шкоду демократичному ладу або зовсім усу­нути його.

Конституційне надання переваги федеральній державі оз­начає, що не лише федерації, а й 16 окремим федеральним землям надається ранг держав. Вони мають власну, обмеже­ну на певні царини, верховну владу, яку вони виконують власним законодавством, виконавчою владою й судочин­ством. Після розподілу державних завдань і компетенцій між федерацією і землями центр ваги законодавства всупереч конституційно-правовому задуму падає дійсно на центральну державу, федерацію, у той час як до компетенції земель на­лежить передусім урядування, тобто виконання законів. Цей розподіл завдань є суттєвим елементом системи Основного закону щодо поділу влади та її балансу.

Ядром принципу правової держави, як це здійснюється в Основному законі, є поділ влади. Функції державної влади долучаються незалежним одне від одного органам законодав­ства, виконавчої влади і судочинства. Значення розподілу компетенцій полягає у стримуванні державної влади шляхом взаємного контролю і обмежень. Таким чином, він слугує за­хисту свободи окремої особи. Другим суттєвим 'принципом правової держави є непорушна чинність закону для всіх дер­жавних дій. Цей принцип закономірності управління перед­бачає, що виконавча влада не може порушувати діюче пра­во, особливо конституцію і закони (перевага закону); крім того, втручання у сферу прав і свобод окремої особи вимагає формальної підстави закону (застереження закону). Усі дії державної влади можуть перевірятися незалежними суддями щодо їх відповідності праву, якщо потерпілий їх оскаржує.

Принцип соціальної держави є сучасним доповненням традиційного мислення щодо правової держави. Він зобов'я­зує державу знаходити соціально незабезпечених і постійно дбати про соціальну справедливість. Численні закони і виро­ки судів наповнили цей принцип життям. Соціальна держава виявляється у соціальному страхуванні з його пенсіями за ві­ком та в разі інвалідності, виплатами в разі хвороби та без­робіття, у соціальній допомозі малозабезпеченим, у допомозі на утримання житла, у виплатах для сімей з дітьми, таких як гроші на дітей, у праві на захист праці і права на робочий час, якщо навести лише деякі приклади. Щодо конкретного формулювання принципів економічного ладу, Основний за­кон не робить виразних зобов'язань: він залишається еконо­мічно нейтральним. Але свобода законодавця щодо розробки засад економічного ладу обмежується вимогами правової держави, а також основними правами на власність і правом на спадщину, а також основним правом свободи вибору про­фесії.

Зміни Основного закону. Основний закон може бути змінений лише за згодою двох третин членів бундестагу (пар­ламенту) і двох третин голосів бундесрату (палата земель). Ос­кільки одна партія або коаліція партій надзвичайно рідко має таку більшість як в бундестазі, так і бундесраті, то зміна Ос­новного закону вимагає дуже широкого консенсусу. Вона мож­лива лише за умови, що частина опозиції голосує за неї.

Деякі положення Основного закону не можуть бути змі­неними навіть більшістю у дві третини голосів. До цих недо­торканних засад конституції належать: федеральний держав­ний лад, поділ влади, принципи демократії, правової і со­ціальної держави. Недоторканними є також визначення гід­ності людини і суттєві основні права рівності та свободи.

15 листопада 1994 року набрали чинності найостанніші зміни в Основному законі ФРН. По-перше, вони відобра­жають державну мету в галузі захисту довкілля та фактич­ного запровадження рівноправності жінок і чоловіків, а та­кож стосовно захисту інвалідів.

По-друге, внесено відповідні зміни до питань розподілу законодавчої компетенції, між федерацією та федеральними землями.

Наступна зміна Конституції була спричинена Маастрихт­ською угодою. Нова ("європейська") стаття 23 Основного закону чітко визначає, що Федеративна Республіка Німеччи­на прагла до об'єднаної Європи з демократичною, державно-правовою, соціальною та федеративною структурою. При цьому особливу роль відіграє принцип субсидіарності. Нова стаття 23 регулює також питання, яку роль відіграватимуть бундестагу федеральні землі в подальшому розвитку євро­пейської інтеграції.

§ 4. Вищі органи державної влади

Конституційними органами з переважно легіслативними (законодавчими) завданнями є бундестаг і бундесрат. Вико­навчі завдання, тобто державні дії, здійснюють передусім фе­деральний уряд з федеральним канцлером і федеральний президент. Функція судочинства на конституційному рівні припадає Федеральному конституційному суду.

Федеральний президент. Главою держави у Федера­тивній Республіці Німеччині є федеральний Президент. Він

 

обирається строком на п'ять років Федеральними зборами — конституційним органом, який скликається лише з цією метою і складається з депутатів бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Часом до Федеральних зборів висуваються видатні і заслу­жені особи, які не належать до парламенту землі. Федераль­ним президент обирається більшістю голосів Федеральних зборів строком на п'ять років. Дозволяються одноразові пе­ревибори.

Федеральний президент представляє Федеративну Рес­публіку Німеччину з точки зору міжнародного права. Він ук­ладає від імені федерації договори з іноземними країнами, акредитує і приймає послів. Сама зовнішня політика є спра­вою федерального уряду.

Федеральний президент призначає і звільняє "федераль­них суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів. Він може милувати злочинців. Він перевіряє кон­ституційне ухвалення законів, після чого вони публікуються у Ціснику Федеральних законів.

Він пропонує бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів. Якщо заява федерального канцлера виявити йому довіру не має згоди бундестагу, то федеральний президент за пропозицією канцлера може розпустити бундестаг. У 1972 і 1983 роках у такий спосіб були здійснені дострокові вибори. Федеральний президент своєрідно уособлює єдність політичного устрою держави. Він стоїть за партійними межа­ми і символізує все те, що єднає державу \ конституційний лад. Попри його переважно представницькі завдання феде­ральний президент як вирівнююча нейтральна сила над полі­тичною боротьбою дня може здобути великий особистий ав­торитет. Завдяки принциповим позиціям на тему дня він спроможний поза щоденними політичними справами встано­вити мірки для політичної і модальної орієнтації громадян: Більшість актів президента повинні бути контрасигнованими головою уряду або відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність.

Бундестаг. Німецький бундестаг є народним представ­ництвом Федеративної Республіки Німеччини. Він обираєть­ся народом на чотири роки і вважається відповідно до Конституції однопалатним, а фактично складається з двох палат — Бундестагу (Федеральний з'їзд) та Бундесрату (Федеральна рада). Власно парламентом є Бундестаг, у складі якого 496 депутатів, які обираються загальними виборами строком на чотири роки. Бундесрат згідно зі ст. 50 Основного Закону вважається органом, через який земля бере участь у законо­давстві й управлінні федерацією та у справах Європейського Союзу. У складі Бундесрату — 69 чоловік, які призначають­ся урядами земель на чотири роки зі свого складу. Кожна земля має в ньому від 3 до 5 голосів залежно від чисельності населення. Палати обирають своїх головуючих і створюють постійні комітети. Засідання палат, зазвичай, відкриті, якщо тільки депутати не приймуть рішення проводити закрите за­сідання. Основний Закон визначає коло питань, що нале­жать до галузі виключної законодавчої компетенції феде­рального парламенту і до галузі конкуруючої законодавчої компетенції центру й земель.

Процедура прийняття федеральних законів полягає у та­кому. Законопроект приймається Бундестагом і відразу пере­дається до Бундесрату. Якщо Бундесрат його не схвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний комітет, до складу якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет запропонує якісь зміни до прийнятого законо­проекту, то останній повинен вдруге розглядатися Бундеста­гом. Законопроект, схвалений при другому розгляді Бундес­тагом, може бути знову відхилений Бундесратом протягом тижня. Коли законопроект надсилається у Бундестаг втретє і якщо за нього проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестагу належать також контрольні повноваження по відношенню до уряду. Вони виявляються у формі інтерпеля­цій, усних питань, в роботі слідчих комісій і в праві вимагати відставки уряду.

Розпуск (достроковий) Бундестагу можливий лише як виняток і є справою федерального президента. Найважливі­шими завданнями бундестагу є законодавство, вибори феде­рального канцлера і контроль за роботою Уряду.

Пленум бундестагу є форумом великих парламентських дебатів, передусім, якщо там дискутуються вирішальні пи­тання зовнішньої та внутрішньої політики. На переважно за­критих для публіки засіданнях парламентських комісій провадиться попередня робота над кожним законом, там має бути погодженою політична конструктивна воля з компе­тентністю експертів. Комісії вважаються центром парла­ментського контролю за діяльністю Уряду. Різноманітність специфічних питань інакше не можна було б подолати. Свої комісії бундестаг сформував, наслідуючи відомий розподіл федерального уряду. Робота комісій сягає від Комісії до справ зовнішньої політики через Комісію до соціальних пи­тань Бюджетної комісії, яка має особливе значення, оскільки втілює бюджетні повноваження парламенту. До Петиційної комісії може звернутися кожний громадянин з проханням або скаргою.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.178.91 (0.025 с.)