ТОП 10:

Правове регулювання громадських об'єднань



Конституція Франції 1958 року уперше визначила (ст. 4) роль політичних партій і угруповань, які активно впливають на політичне життя країни і сприяють вираженню думок у ході виборів. У Франції діє кілька десятків політичних пар­тій, з яких на виборах до парламенту, зазвичай, бере участь понад 40. Партійна система Франції дуже динамічна, оскіль­ки партії часто виникають, зникають, зливаються, блокують­ся, змінюють свою політичну орієнтацію й назви.

До найбільш значних політичних партій лівої частини по­літичного спектра належать такі партії: Французька соціаліс­тична партія (близько 900 тис. членів). Французька комуніс­тична партія (близько 400 тис. членів), Об'єднана соціаліс­тична партія, Рух лівих радикалів, Рух реформаторів. До лі­вих партій примикає і партія "Зелених", яка на виборах 1977 року набула парламентського представництва. До пра­вих партій належать: Республіканська партія (близько 160 тис. членів). Республіканська партія радикалів і радикал-со­ціалістів, партія "Центр соціальних демократів" (30 тис. чле­нів), Національний фронт (25 тис. членів) займає вкрай пра­ві центристські позиції, виступаючи, зокрема, за вигнання з країни емігрантів з колишніх колоній.

Важливу роль у політичному житті країни відіграє партія "Об'єднання в підтримку Республіки" (близько 900 тис. членів), заснована 1958 року прихильниками генерала де Голля. Партія відстоює самостійність Франції на міжнародній арені та "асоціацію праці й капіталу" у внутрішній політиці. Ця партія, як і Республіканська, за своєю політичною орієнта­цією є право-консервативною, що захищає режим сильної влади. На парламентських і президентських виборах 1995 року вона досягла значних успіхів. її лідер був обраний Президентом Республіки, а спільно з правоцентристськими силами вона дістала абсолютну більшість місць у Національ­них зборах.

Правоцентристські політичні групи створили політичне об'єднання — "Спілку за французьку демократію" (СФД), що найбільшого успіху досягло 1974 року, коли його лідер був обраний Президентом Республіки. На місцевих муніци­пальних і кантональних виборах СФД має стабільний успіх. В останні два десятиліття СФД виступає в основному як мо­лодший партнер об'єднання в підтримку Республіки.

Вкрай праві ("Національний фронт" ле Пена) висту­пають з ультраправих націоналістичних позицій (за наведен­ня порядку, виселення з країни арабів і мусульман, "чистоту нації", висувають інші політичні гасла). Популярність партії постійно зростає, ле Пен на президентських виборах 1995 року набрав близько 15% голосів і ледь не вийшов у 2-й тур із соціалістом Л. Жоспеном, випередивши Ж. Ширака.

В історії П'ятої республіки (тобто за останні 40 років) у Франції було тільки п'ять президентів, причому чотири з них — праві.

Визначаючи статус політичних партій, Конституція за­кріплює принципи їх створення і діяльності та основні на­прямки діяльності. Стаття 4 Конституції проголошує, що партії створюються і здійснюють свою діяльність вільно, сприяють вираженню думок голосуванням і повинні поважа­ти принципи національного суверенітету і демократії.

У Франції, як у деяких інших країнах, немає спеціально­го закону про політичні партії, а їх створення і діяльність ре­гулюються більш загальним законом про асоціації 1901 р. Вважається, що це зумовлено самим статусом партій як зви­чайних асоціацій і характеризується відсутністю юридичних ознак, які відрізняють їх від інших громадських об'єднань. Тому для своєї легалізації партія, як і будь-яке об'єднання громадян, повинна подати в префектуру департаменту поряд із зазначенням назви і мети її створення такі дані: місцезна­ходження її органів, прізвища, заняття і місце проживання членів її керівництва. До декларації додаються два примірни­ки Статуту партії.

Уперше в 1990-х роках у Франції було законодавче рег­ламентовано питання про фінансування політичних партій громадянами і державою. 1988 року було прийнято Закон про фінансову гласність політичного життя, що встановив правила фінансування політичних партій і регламентував фі­нансові витрати. Розміри цих витрат держави визначаються за пропозицією бюро парламентських палат і вносяться в державний бюджет. При цьому половина виділених коштів розподіляється між партіями пропорційно до числа одержа­них ними голосів на попередніх парламентських виборах, як­що вони мали своїх кандидатів не менш як у 50 виборчих ок­ругах або в одному чи кількох заморських департаментах і територіях. Друга частина загальної суми розподіляється між партіями пропорційно чисельності їх парламентарів.

За Законом 1995 року, кожній партії додатково виді­ляється фінансова допомога у розмірі 2 млн франків навіть якщо партія не виконала зазначені вище вимоги, але одер­жала пожертвувань не менше 1 млн франків принаймні від 10 тис. фізичних осіб, які проживають щонайменше у 30 де­партаментах чи територіальних колективах заморських де­партаментів і територій. Пожертвування від фізичних осіб обмежені сумою у 50 тис. франків на рік.

Контроль за фінансуванням політичних партій здійс­нюється Національною комісією по рахунках виборчих кам­паній і політичному фінансуванню, перед якою партії фінан­сово звітують.

Проголошена Конституцією свобода створення політич­них партій сприяла утвердженню у Франції багатопартійної системи. Основу цієї системи становлять, як правило, значні загальнонаціональні політичні партії і об'єднання, що актив­но впливають на функціонування всього державного меха­нізму і формування політичного курсу країни. Існує також значна кількість порівняно невеликих за чисельністю і впли­вом політичних партій, у тому числі й у межах регіонів і де­партаментів. Політичний плюралізм і багатопартійність роз­глядаються у Франції як одні з головних умов демократії.

Давні традиції у Франції має профспілковий рух, в якому виділяються три основні об'єднання. Загальна конфедерація праці додержується у своїй діяльності комуністичного на­прямку. Інше об'єднання — "Форс увриєр" ("Робоча сила") поділяє в основному позиції Соціалістичної партії. Французь­ка демократична конфедерація праці містить 2300 профспіл­кових організацій, поєднує у своїй діяльності боротьбу за по­ліпшення становища трудящих з християнським світогля­дом. У країні існують і дрібніші профспілкові об'єднання.

Профспілки у Франції організовані в основному за вироб­ничим принципом. Вони виконують важливу роль у виробни­чих радах на підприємствах. Проте при цьому необхідно ма­ти на увазі значну роздрібненість профспілкового руху, орієнтацію керівництва профспілкових об'єднань на різні по­літичні сили.

Основною організацією підприємців Франції є Національ­на рада французького патронату, створеного 1946 року. Він об'єднує власників і керівників півтори тисячі компаній. Крім цього, у Франції діють торгові й промислові палати, об'­єднані в Асамблеї палат торгівлі та промисловості, а також Торгову і промислову палати Парижа. Членство підприємств Франції у цих двох палатах є обов'язковим, оскільки вони здійснюють і деякі інші публічні функції.

Вибори і референдум

Процес формування виборних органів у Франції детально регламентований. Основні принципи виборчого права закріп­лені у ст. З Конституції Франції, а головні положення поряд­ку обрання виборних державних органів — у відповідних її розділах.

Докладно відносини, пов'язані з організацією і проведен­ням виборів, визначені нормами Виборчого кодексу. Проте слід зазначити, що особливістю цього Кодексу є те, що він не приймався Парламентом як єдиний акт і являє собою ін­корпорацію виданих з 1852 р. норм органічних і звичайних законів.

Правове регулювання виборів. Активним виборчим правом наділені громадяни, що мають політичні та громадян­ські права, досягли до дня виборів 18 років (ст. 2 Кодексу). Не вносяться до списків виборців особи, засуджені за перераховані в Кодексі злочини до певних покарань, банкрути, а також ті, хто позбавлений судом права голосу і участі у ви­борах на встановлений у вироку строк.

Передбачається ценз осілості, який полягає в тому, що до списків виборців вносяться громадяни, котрі мешкають у комуні, як правило, не менше шести місяців.

Громадяни зобов'язані зареєструватися як виборці, але оскільки участь у виборах не є обов'язковою, невиконання цієї вимоги не карається. Громадяни Франції, що прожи­вають за кордоном, можуть голосувати в дипломатичних представництвах або дати доручення будь-якому виборцю в тій комуні, де вони народилися або жили.

Пасивне виборче право надається для обрання в Націо­нальні збори по досягненні 23 років, у Сенат — 35 років, у регіональні та генеральні ради — 21 року, у муніципальні ра­ди — 18 років. Для посади президента вікові межі не вста­новлено. Доктринально вважається, що вік тут збігається з визначеним для обрання у нижню палату парламенту.

Особливість пасивного виборчого права по виборах до місцевих рад полягає у тому, що обиратися можуть не тільки виборці відповідної територіальної одиниці, а й інші громадя­ни, що сплачують там податки. Проте кількість радників да­ної категорії обмежується.

Не можуть обиратися кадрові військовослужбовці і, як правило, не допускається суміщення двох виборних мандатів і посад.

На всіх виборах існує виборча застава. При виборах Пре­зидента Республіки сума застави дорівнює 10 тис. франків, при обранні сенаторів •— 2 тис, депутатів — 1 тис. франків.

Важливим етапом виборчого процесу є висування канди­датів. Законодавче визначено: кожний французький грома­дянин, який має активне і пасивне виборче право, може бу­ти кандидатом у представницьку установу. Практично кан­дидати висуваються тільки політичними партіями й організа­ціями. На парламентських виборах кандидат не може бути -висунутий більш як в одному окрузі. При цьому не заборо­няється члену однієї палати парламенту балотуватися в ін­шу. Але у разі обрання він припиняє своє членство в першій палаті.

Парламентарі можуть висувати свої кандидатури в інші представницькі установи.

Особливістю генеральних і муніципальних Рад є членст­во в них багатьох парламентарів і членів Уряду на відміну від установленої Конституцією несумісності членства в Уря­ді та парламенті.

Депутати Національних зборів (близько 600) обираються в два тури за уніномінальною та мажоритарною системами. У першому турі для обрання необхідно одержати абсолютну більшість голосів, але не менше чверті загальної кількості виборців, зареєстрованих по виборчому округу. Якщо такої більшості не дістав жодний кандидат, то через тиждень про­водиться другий тур, в якому балотуються всі кандидати, що одержали в першому турі не менш як 12,5% голосів вибор­ців, зареєстрованих у даному виборчому окрузі. Якщо таку кількість голосів отримав тільки один кандидат, то в другому турі беруть участь два кандидати, що набрали в першому ту­рі найбільшу кількість голосів. У першому турі обирається незначне число депутатів. (В умовах багатопартійності це своєрідне випробування сил.) У другому турі політичні пар­тії блокуються і висувають кандидата, що набрав найбільшу кількість голосів.

Невеликі політичні угруповання в другому турі, як пра­вило, участі не беруть.

На відміну від Національних зборів Сенат (понад 300 се­наторів) обирається непрямими виборами, що забезпечує йо­му інший політичний склад.

Ця палата парламенту формується шляхом непрямих ви­борів і поновлюється на третину кожні три роки.

Сенатори обираються за департаментами виборними ко­легіями (колегіями вибірників), що складаються з обраних у департаменті депутатів Національних зборів (близько 600) та регіональних і генеральних радників (понад 3 тис.) даного департаменту, делегатів муніципальних рад або їхніх заступ­ників (близько 108 тис). У зв'язку з тим, що депутати від комун у багато разів перевершують за чисельністю інші ка­тегорії вибірників, можна вважати, що французьких сенато­рів практично обирають представники комун.

Від департаменту обираються два і більше сенаторів (усього сенаторів, як уже зазначалося, понад 300).

Вибори сенаторів, таким чином, в основному як би трис­тупеневі: спочатку обираються муніципальні радники, потім вони зі свого середовища обирають представників у виборну колегію і, нарешті, ці представники беруть участь у виборах сенаторів.

У 13 департаментах Франції, що обирають по п'ять і біль­ше сенаторів, вибори проводять за пропорційною виборчою системою абсолютної більшості за правилом найбільшої се­редньої. У цих департаментах вакансії, що з'явилися після виборів, заміщуються необраними кандидатами з того само­го списку, за яким був обраний екс сенатор.

В інших департаментах, де сенаторів не більше чотирьох, вибори проводять за мажоритарною виборчою системою у два тури. При цьому одночасно із сенаторами обираються їх­ні заступники.

Президентські вибори. Порядок обрання Президента Республіки за всю історію П'ятої республіки замінювався один раз. Замість колегії вибірників, що обирали Президента до 1962 року, були введені прямі вибори. Вибори Президен­та регламентуються ст. 7 Конституції, законом про вибори Президента Республіки загальним голосуванням і Декретом про застосування цього закону.

Новий порядок обрання Президента зміцнив його ліди­руюче становище в системі державних органів. У Конститу­ції не визначається можливість або неможливість переобран­ня Президента. Отже, кількість переобирань президента на новий строк не обмежена. Законодавство не встановлює мі­німального віку для кандидатів на цю посаду. Президент обирається на п'ятирічний строк (референдум 24 вересня 2000 p.).

Вибори президента проводяться не пізніш як за 35 днів до закінчення повноважень нинішнього президента. Для ви­сування кандидата потрібно 5 тис. підписів осіб, що мають відповідний виборний мандат, — членів парламенту, регіо­нальної або генеральної ради. Ради Парижа, Вищої ради французів, що проживають за кордоном, територіальних збо­рів заморської території, мера. При цьому ті, хто підписали­ся, повинні представляти в сукупності не менш як ЗО депар­таментів і заморських територій, а представники одного й то­го самого департаменту або заморської території кількісно не можуть перебільшувати десятої частини тих, хто підписався.

Кандидатів у Президенти реєструє Конституційна рада, що виконує функції Центральної виборчої комісії.

Якщо в першому турі виборів жодний кандидат не дістав абсолютної більшості голосів виборців, то через два тижні проводиться другий тур, в якому беруть участь два кандида­ти, що набрали найбільшу кількість голосів. З 1965 р. усі президенти обиралися в другому турі. Результати виборів оголошуються в десятиденний строк Конституційною радою.

Регіональні ради і збори Корсики обираються по департа­ментах на шість років за пропорційною виборчою системою за правилом найбільшої середньої. При розподілі мандатів врахо­вують кандидатів, які дістали не менш як 5% поданих голосів. Регіональні ради кожні вибори поновлюються цілком.

Генеральні ради департаментів обираються за мажори­тарною системою теж на шість років, але кожні три роки по­новлюються на половину. Одномандатними виборчими окру­гами є кантони — території, які історично склалися і які не мають нині ні адміністрації, ні самоврядування. Для обрання кандидата в першому турі потрібна абсолютна більшість по­даних голосів, але не менше чверті загальної кількості за­реєстрованих виборців. У другому турі достатньо відносної більшості голосів за будь-якої кількості виборців, що брали участь у голосуванні.

Муніципальні ради обираються на шість років і кожні ви­бори поновлюються цілком. При цьому використовуються різноманітні виборчі системи. У великих комунах (понад 3,5 тис. жителів) застосовується мажоритарна виборча сис­тема, але за списками партій. Кожна партія, що бере участь у виборах, повинна висунути стільки кандидатур, скільки членів ради обирається, а виборець голосує за той чи інший партійний список.

У невеликих комунах вибори проходять за змішаною ви­борчою системою. У другому турі виборів достатньо віднос­ної більшості.

Список, що набрав абсолютну більшість голосів у першо­му турі або найбільшу кількість голосів у другому турі, одер­жує половину місць у раді, а інші місця розподіляються між усіма списками за пропорційною системою із застосуванням правила найбільшої середньої.

Референдум. Конституційне право Франції передбачає широке застосування національних і місцевих референдумів. Стаття 3 Конституції визначає референдум як один із спосо­бів здійснення народом волевиявлення. Статті 11 і 89 Конституції безпосередньо визначають підстави й умови прове­дення референдумів. Необхідність проведення референдуму випливає також зі змісту ст. 53 Конституції, яка встановлює, що будь-яка зміна статусу тієї або іншої території (обмін, приєднання) не може бути дійсною без згоди заінтересова­ного населення.

Конституційний референдум передбачається, якщо закон про поправки до Конституції прийнято з ініціативи депутатів парламенту. Коли такий закон прийнято з ініціативи Прези­дента, то можливі як референдум, так і затвердження попра­вок конгресом парламенту, тобто на спільному засіданні па­лат парламенту.

Референдум може проводитися Президентом за пропози­цією Уряду або за спільною пропозицією обох палат парла­менту з питань, вичерпний перелік яких установлено ст. 11 Конституції в редакції 1995 року. Зокрема, це організація публічних влад, реформи в економічній і соціальній політиці та публічних службах, які здійснюють цю політику, ратифі­кація міжнародних договорів, що можуть відбитися на фун­кціонуванні державних інститутів.

Місцевий референдум можливий з питань поступки, при­єднання або обміну території держави, а також у разі об'єд­нання комун.

Якщо закон схвалений на референдумі, то він повинен бути промульгований протягом 15 днів після оголошення ре­зультатів референдуму. До такого закону не застосовується відкладальне вето президента.

Вищі органи державної влади

Парламент. Законодавча влада належить парламенту, що складається з двох палат: Національних зборів (555 депу­татів від метрополії і 22 від заморських територій) і Сенату (321 член).

Парламент збирається один раз на рік на сесію, що від­кривається в перший робочий день жовтня і закінчується в останній робочий день червня. Кількість днів, протягом яких палати можуть засідати, не повинна перевищувати 120. Мо­жуть проводитися як додаткові засідання, так і надзвичайні сесії, відкриття і закриття яких здійснюється декретом Пре­зидента республіки.

Члени парламенту захищені депутатським індемнітетом, а з 1995 року — обмеженим депутатським імунітетом. Вони мають вільний мандат при жорсткій фракційній партійній дисципліні. Будь-який імперативний мандат недійсний, пра­ва відкликання не існує. Суміщення депутатського мандата з державними посадами заборонено.

Для керівництва роботою кожна палата парламенту створює бюро, до якого крім голови палати входять віце-голови, секретарі та квестори. Головою палати обирається представник найбільш значної партійної фракції в палаті. Крім керівництва на засіданнях палати голова має й інші важливі повноваження: голови палат призначають по три члени у Конституційну раду, голова нижньої палати є пред­ставником у Конгресі парламенту при затвердженні попра­вок до Конституції, а голова верхньої палати виконує функ­ції Президента Республіки у разі введення надзвичайного стану. Голова палати за потребою має право викликати в па­лату військові частини.

Голова Національних зборів обирається на весь строк ле­гіслатури (п'ять років при повному поновленні на кожних виборах), а голова Сенату — після кожного часткового по­новлення цієї палати (сенат обирається на дев'ять років і по­новлюється на третину кожні три роки).

У палатах створюються наради голів у складі голови і ві-це-голів, голів постійних комісій, голів парламентських пар­тійних фракцій, одного з міністрів, а в національних зборах ще й генерального доповідача фінансової комісії. На цих на­радах визначається організація обговорення питань порядку денного.

Як і в інших парламентах, у палатах французького пар­ламенту відповідно до ч. 2 ст. 43 Конституції, створюється по шість постійних комісій, що попередньо розглядають за­конопроекти й певною мірою контролюють діяльність Уряду. Кожний парламентар повинен входити до складу будь-якої постійної комісії.

Поряд з постійними комісіями за вимогою Уряду або за рішенням відповідної палати можуть створюватися спеціаль­ні комісії для вивчення якогось конкретного законопроекту. До цих комісій на основі пропорційного представництва вхо­дять 41 член нижньої палати і 24 члени, що обираються верхньою палатою. У разі необхідності створюються на пріоритетних началах погоджувальні комісії і тимчасові спе­ціальні комісії з розслідування і контролю, а також особливі комісії (наприклад, з питань позбавлення парламентської не­доторканності).

У кожній палаті засновується парламентська делегація по справах Європейських співтовариств. Причому така деле­гація в Національних зборах призначається на весь строк ле­гіслатури, а в Сенаті — після кожного часткового його по­новлення.

Залежно від партійної належності парламентарі об'єд­нуються у фракції, іменовані політичними групами. У Націо­нальних зборах політична група повинна нараховувати не менш як 20 членів, а в Сенаті — не менш як 14. Фракції на основі пропорційного представництва формують бюро пала­ти і постійні комісії та визначають їхню політичну лінію. По­запартійний парламентар може або приєднатися до будь-якої політичної групи з обов'язковим підкоренням її дисципліні, або залишитися позафракційним парламентарем, тобто та­ким, "що не записався".

Повноваження парламенту. Французький парламент, як і парламенти інших держав, має законодавчі, контрольні, судові, зовнішньополітичні та інші повноваження.

Здійснюючи законодавчу діяльність, парламент приймає звичайні (прості) органічні та конституційні (що змінюють конституцію) закони. Законодавче регулювання суспільних відносин шляхом прийняття звичайних законів обмежено ст. 34 Конституції, в якій міститься перелік питань про зако­нодавчі повноваження парламенту. Відносини, що виходять за межі цих повноважень, належать до компетенції уряду.

Крім того, повноваження парламенту в цій сфері обме­жуються можливістю Президента проводити референдуми з цих питань, обминувши парламент, та інститутом делегова­ного законодавства, передбаченого ст. 38 Конституції.

Законодавча ініціатива належить прем'єр-міністру і пар­ламентарям.

Президент республіки формально таким правом не воло­діє. Урядові законопроекти подаються в будь-яку палату, а законодавчі пропозиції парламенту — тільки в бюро його па­лати. Потім ці законопроекти передаються в постійну або спеціальну комісію. Подальша процедура складається із зви­чайних етапів — загальної дискусії, постатейного обговорення, голосування за проектом у цілому. Можливими є четвер­те і п'яте читання, якщо законопроект повертається з іншої палати неприйнятим.

При цьому Уряд вправі припинити розгляд законопроек­ту і затребувати "блокованого голосування" з урахуванням тільки поправок Уряду. Ця процедура дозволяє Уряду в будь-який час припинити дискусію за законопроектом. При цьому допускаються лише п'ятихвилинні виступи по одному парламентарю від фракції для пояснення мотивів голосування.

Законопроект передається в іншу палату не після оста­точного його прийняття, а після кожного читання, що зумов­лює можливість його тривалого руху з палати в палату спо­собом "човника". Це може бути припинено Урядом, який вправі відповідно до ст. 45 Конституції затребувати від пар­ламенту створення паритетної комісії, поправки котрої по­винні бути узгоджені з Урядом. Якщо комісія не зможе роз­робити узгоджений текст законопроекту або її варіант текс­ту не приймається обома палатами парламенту, Уряд може затребувати від Національних зборів прийняття остаточного рішення. Це дає змогу Уряду допускати нескінченне "ходін­ня" законопроекту з палати в палату, якщо його доля для нього байдужа і, навпаки, у випадку заінтересованості пара­лізувати вето верхньої палати і прискорити прийняття зако­ну. Уряд може також заявити про терміновість проекту до закінчення загальної дискусії в палаті, розраховуючи при цьому прийняти закон шляхом звичайної процедури без створення змішаної паритетної комісії.

Істотні особливості має процедура прийняття парламен­том фінансових законопроектів. Проект вноситься в Націо­нальні збори не пізніше третього вівторка жовтня поперед­нього року. Протягом 40 днів збори повинні провести перше читання законопроекту. Сенат зобов'язаний прийняти рі­шення в 20-денний строк після передачі йому проекту. Якщо збори не приймають проект у першому читанні, то Уряд пе­редає первинний проект у Сенат, який може врахувати по­правки, внесені Зборами і схвалені Урядом. У цьому разі Се­нат повинен визначитися за законопроектом в 15-денний строк. Якщо парламент у 70-денний строк не прийме проект фінансового закону, то він може бути введений у дію ордо­нансом Президента. Така жорстка процедура прийняття проектів фінансових законів розцінюється як позитивне явище в силу їх особливої важливості для держави, хоча, з ін­шого боку, це деякою мірою обмежує можливості впливу парламенту на їхній зміст.

Після прийняття парламентом закон передається Прези­денту для промульгації. Підготовку закону до промульгації здійснює генеральний Секретар уряду. Він збирає підписи міністрів, забезпечує закон необхідними додатками. Протя­гом 15 днів Президент може застосувати слабке вето, тобто зажадати нового розгляду закону в парламенті, що може бу­ти переборено простою більшістю.

Президент до підписання звичайного закону може напра­вити його для висновку в Конституційну раду, органічні ж закони направляються туди в обов'язковому порядку. До під­писання закону Президентом звернутися в Конституційну раду можуть депутати і сенатори (не менш як 60 членів кож­ної палати).

Особливості проходження проектів і пропозицій органіч­них законів визначені ст. 46 Конституції. За цими законами обговорення і голосування в палаті мають бути завершені протягом 15 днів. Якщо між палатами виникнуть розбіжнос­ті, то застосовується розглянута вище процедура (ст. 45 Конституції). Проте в останньому читанні Національні збори приймають закон абсолютною більшістю голосів своїх депу­татів. При цьому, якщо органічний закон стосується Сенату, то без згоди останнього він не може бути прийнятий. Усі ор­ганічні закони до їх промульгації перевіряються Конституцій­ною радою.

Парламент може делегувати свої законодавчі повнова­ження Уряду за умови тимчасового характеру такого делегу­вання і наявності в Уряді програми здійснення цих повнова­жень. Уряд за делегованими повноваженнями видає ордо-нанси, які повинні бути внесені на розгляд парламенту до закінчення строку, визначеного в делегуючому законі. В ін­шому разі вони втрачають юридичну силу і стають недійсни­ми. Якщо парламент до закінчення строку делегування не затвердить проект закону про ратифікацію ордонанса, то ос­танній розглядається як декрет Уряду з правом оскарження в Державну раду — вищий орган адміністративної юстиції.

Французький парламент активно використовує багато ві­домих світовій парламентській практиці форм контролю за діяльністю Уряду. Водночас така поширена форма парламентського контролю, як інтерпеляція, хоча і передбачена ст. 156 Регламенту Національних зборів, проте, у зв'язку з тим, що її процедура збігається з процедурою резолюції осу­дження, практично не застосовується.

Для здійснення контролю використовуються питання до міністрів на пленарному засіданні, створюються різні слідчі та контрольні комісії. З контрольними повноваженнями пов'язане право подачі в парламент петицій, тобто звернень, що направляються парламенту або через голову палати, або через свого парламентаря.

Важливу роль у здійсненні парламентського контролю ві­діграє заснований 1973 року парламентський посередник, призначений Урядом. Громадяни не можуть звертатися без­посередньо до посередника, а направляють заяви через своїх депутатів і сенаторів. Для поновлення порушених прав гро­мадян посередник не має ніяких власних повноважень. Згід­но з законом про посередника 1973 і 1976 років, останній дає рекомендації, необхідні для вирішення даної справи, і пропозиції про поліпшення діяльності відповідного органу.

За результатами парламентського контролю санкції до Уряду може застосовувати тільки нижня палата. Вона може змусити Уряд піти у відставку в результаті винесення резо­люції осудження або відмови в довірі. У разі відмови в довірі Уряд не може розпустити нижню палату, а верхня взагалі не підлягає розпуску. Право розпустити нижню палату має Президент.

Група депутатів (не менш як 1/10 чисельності парла­менту) може внести резолюцію осудження, що голосується не раніше як через 48 годин після її внесення. Резолюція приймається абсолютною більшістю голосів від загальної чи­сельності нижньої палати. Це означає, що всі, хто утримався від голосування, та відсутні депутати автоматично вва­жаються такими, що голосували проти.

При відхиленні резолюції осудження її авторам забороня­ється її повторне внесення протягом тієї ж звичайної або надзвичайної сесії. Проте, якщо резолюція осудження внесе­на у відповідь на постановку питання про довіру, то ця забо­рона не діє.

Зовнішньополітичні повноваження парламенту зводяться до оголошення війни, стану облоги та ратифікації міжнарод­них, договорів. До судових повноважень парламенту належить створення ним особливих судів для розгляду справ ви­щих посадових осіб — Високої палати правосудця і Суду правосуддя республіки — й оголошення амністії. Висока па­лата правосуддя формується для здійснення правосуддя сто­совно Президента республіки за державну зраду, а Суд пра­восуддя республіки — для розгляду справ членів уряду з приводу злочинів або деліктів, вчинених ними при виконанні своїх функцій. Інституту імпічменту у Франції не існує.

Президент. Президенту Республіки належить централь­не місце в системі державних органів П'ятої республіки. Ра­зом з Урядом він утворює центральну виконавчу владу. Від­повідно до ст. 5 Конституції, він стежить за додержанням Конституції, забезпечує своїм арбітражем нормальне функ­ціонування державних інститутів, спадкоємність держави, вживає заходів щодо забезпечення її територіальної ціліснос­ті, забезпечує дотримання міжнародних угод і договорів.

Президент Республіки обирається шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Строк повнова­жень Президента — п'ять років. Обмежень для переобрання не існує. Кандидат у Президенти повинен задовольняти всі вимоги, що ставляться до осіб, які обираються в Парламент. Через те, що у Франції немає інституту Віце-президента, у випадку дострокової вакансії посади Президента його обов'язки тимчасово виконує Представник Сенату, а якщо він теж не в змозі виконувати ці обов'язки, їх виконує Уряд.

Нові вибори проводяться не раніш як через 20 і не пізніш як через 35 днів після відкриття вакансії. За весь час існу­вання П'ятої республіки двічі мали місце випадки достроко­вої вакансії посади Президента і проведення дострокових ви­борів: у 1969 р. у зв'язку з відставкою Президента де Голля і у 1974 р. у зв'язку зі смертю Президента Жоржа Помпіду.

Відповідно до ч. 11 ст. 7 період, коли Президент відсут­ній або не може здійснювати свої функції, не допускається ні голосування довіри Уряду, ні перегляд Конституції.

Повноваження виконуючого обов'язки дещо обмежують­ся. Зокрема, він не може проводити референдум і розпусти­ти Національні збори.

Президент Республіки має широкі повноваження. Згідно зі ст. 19 Конституції існує дві основні групи повноважень:

1) ті, що здійснюються Президентом самостійно, тобто в дискреційному порядку (особисті повноваження);

2) ті, що потребують для свого здійснення контрасигна-тури Прем'єр-міністра (іноді також окремих міністрів, відпо­відальних за виконання даного акта Президента).

До першої групи особистих повноважень Президента на­лежать:

Право розпуску Національних зборів (з цього питання Президент повинен проконсультуватися з головами палат Парламенту і Прем'єр-міністром, хоча ці консультації його ні до чого не зобов'язують). Це право Президента обмежене трьома умовами: а) не може бути здійснений розпуск протя­гом року після попереднього розпуску; б) під час дії надзви­чайного стану; в) виконуючим обов'язки Президента.

Право призначати Прем'єр-міністра і за його поданням інших членів Уряду; а також відкликати їх. Призначення Уряду Президентом потребує наступного схвалення урядо­вої програми нижньою палатою парламенту, а це означає, що при призначенні Прем'єр-міністра Президентові дово­диться враховувати позицію партійної більшості Національ­них зборів.

Право за пропозицією Уряду під час сесії парламенту або за спільною пропозицією обох палат передавати на рефе­рендум будь-який законопроект з питань організації публіч­ної влади, економічних або соціальних реформ і публічних служб, що сприяють їм або дозволяють ратифікацію міжна­родного договору, який не суперечить Конституції, впливає на функціонування державних інститутів.

Право звертатися з посланнями до палат на їх розділь­них засіданнях.

Право за своїм розсудом головувати в Раді міністрів. Ніяке засідання Уряду у формі Ради міністрів неможливо за відсутності Президента, крім випадку, коли він безпосеред­ньо уповноважив іншу посадову особу здійснювати голосу­вання на конкретному засіданні й у зв'язку з конкретним по­рядком денним.

Право вводити в країні надзвичайний стан. До введен­ня надзвичайного стану Президент повинен провести такі самі консультації, як і при розпуску Національних зборів.

Право звернення в Конституційну раду із запитами і призначення однієї третини його членів.

Президент — глава Збройних сил, він головує у ви­щих радах і комітетах Національної оборони. У разі потреби

Прем'єр-міністр може заміщати Президента як голова на за­сіданнях рад і комітетів Національної оборони.

9. Право помилування.

До повноважень Президента, що потребують контрасиг-натури прем'єр-міністра або окремих членів Уряду, нале­жать: скликання парламенту на надзвичайну сесію; підпи­сання декретів і ордонансів, прийнятих Радою міністрів; при­значення вищих цивільних і посадових осіб та їх усунення; ратифікація окремих міжнародних договорів; призначення дипломатичних представників; участь у розгляді законопро­ектом уряду.

Президенту належить право законодавчої ініціативи з пи­тань, що стосуються конституційних переглядів, передачі за­конопроектів на референдум, а також право відкладального вето на закони, прийняті парламентом, або право звернення в Конституційну раду на предмет відповідності закону Кон­ституції.

Президент має широку регламентарну владу, що пов'яза­но з визначеною у ст. 34 Конституції важливою особливістю конституційного режиму П'ятої республіки, яка полягає в обмеженні сфери застосування закону. У зв'язку з тим, що парламент вправі регулювати своїми законами тільки ті сус­пільні відносини, які визначені Конституцією, все інше регу­люється актами виконавчої влади. Цим обумовлено те, що акти, які підписуються Президентом, не розглядаються як звичайні підзаконні акти, прийняті на основі й у виконання закону. Тому ордонанси і декрети, що підписуються Прези­дентом, є самостійними нормативно-правовими актами, які виконують у регулюванні окремих суспільних відносин таку саму роль, що і закон.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.219.167.194 (0.022 с.)