ТОП 10:

Основи конституційного права Великобританії



Основи конституційного права Великобританії

Об'єднане Королівство Великобританії та Північної Ір­ландії (скорочено — Великобританія або Англія) розташова­не в Західній Європі на Британських островах. Столиця Ве­ликобританії — Лондон. Це порівняно невелика країна. За розміром території (244,1 тис. кв. км) Великобританія май­же у 40 разів менша за США (9373 тис. кв. км), а за кількіс­тю населення (близько 59 млн чоловік) — мало не у 5 разів (у США мешкає приблизно 270 млн чоловік). Незважаючи на це, Великобританія грає дуже суттєву роль на міжнарод­ній арені, а також є державою з багатовіковими демократич­ними традиціями. Це країна з високим показником рівня роз­витку економіки, вона посідає п'яте місце у світі за обсягом ВВП. Великобританія є центром Співдружності, політичного та економічного об'єднання країн і територій, які раніше вхо­дили до Британської імперії. Крім Великобританії членами Співдружності є Австралія, Канада, Нова Зеландія та інші держави.

Конституція Великобританії

Головним джерелом конституційного права більшості країн світу є конституція у формальному значенні, тобто єдиний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Стародавнє коріння парламентаризму, стабільні політична і правова системи, високий рівень правової культури населен­ня та своєрідний британський консерватизм дозволяють й досі не мати у Великобританії такої конституції.

Водночас британська Конституція існує у так званому "матеріальному значенні" і являє собою сукупність норма­тивно-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, доктринальних джерел, які встановлюють права і сво­боди людини, визначають порядок формування і повнова­жень органів публічної влади, а також принципи взаємовідносин між державою, суспільством і людиною. Британська Конституція у своєму роді є унікальною за особливістю фор­ми, структури та порядку внесення змін.

Відсутність у державі Конституції у вигляді єдиного пи­саного акта та, навпаки, наявність великої кількості консти­туційних угод дозволяють стверджувати, що Конституція є неписаною за формою і складається з таких частин:

статутне право;

прецедентне право;

доктринальні джерела або труди авторитетних нау­ковців у галузі юриспруденції;

     

конституційні угоди.

До статутного права входять:

так звані "історичні правові акти", що були прийняті до XX ст., але розглядаються як діюче право — Велика Хар­тія Вільностей 1215 p., Білль про права 1689 р., Акт про пре-столонаслідування 1701 року тощо;

парламентські закони — Акти про Парламент 1911 та 1949 років, Акт про перів 1958 та 1963 pp., Акт про грома­дянство 1981 р., Акт про народне представництво 1989 p., Акт про права людини 1998 р., Акт про Шотландський пар­ламент 1998 р. тощо;

акти делегованого законодавства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегування Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, публічними корпорація­ми. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, за наказом її Величності №1749 від 22.06.1999 р. Таємній раді Шотлан­дії було надано право встановлювати заборону на викорис­тання засобів комунікації засудженим.

Прецедентне право, як складова частина британської конституції, являє собою сукупність судових рішень з кон­ституційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогічних проблем. Водночас прецедентне право фор­мується тільки рішеннями вищих судових інстанцій — Пала­ти лордів і Верховного суду, який складається з трьох само­стійних судових установ: Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На сучасному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як правило, це право регулює пи­тання, що стосуються привілеїв Корони. Необхідно зауважити, що сьогодні все більше судових рішень отримують ста­тутне оформлення. Так, наприклад, до 2000 р. прецедентне право регулювало значну частину інституту прав людини. Однак 1998 р. Королевою був промульгований Акт про пра­ва людини (набрав чинності 2000 p.), який імплементував Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод до національного права та гарантував судовий захист прав і свобод, встановлених зазначеною Конвенцією.

Доктринальні джерела, або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джере­ло британської Конституції. До доктринальних джерел звер­таються тоді, коли конституційно-правові відносини не вре­гульовані ані статутним правом, ані прецедентним правом, ані конституційними угодами. Так, 1920 р. Палата лордів ви­значила королівську прерогативу, посилаючись на думку ан­глійського конституціоналіста XIX ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди складають важливу частину неписа­ної британської Конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин, що пов'язані з процесом здійснен­ня державної влади. Це відносини між Монархом, законо­давчою та виконавчою владою, між членами уряду; між па­латами Парламенту. Прикладом такої конституційної угоди може бути парламентське голосування шляхом "розподілен­ня": прихильникам і противникам законопроекту пропо­нується вийти до різних приміщень, спеціально призначених для голосування, після чого голоси підраховують з допомо­гою спеціального пристрою. Ряд конституційних угод вини­кає на основі норм статутного права. Так, статути встанов­люють, що Монарх:

а) затверджує біллі, які приймає Парламент і корис­тується правом абсолютного вето;

б) розпускає та скликає Парламент;

в) призначає та зміщує міністрів, які несуть відповідаль­ність перед Монархом.

Однак ці норми статутного права стали засадою для фор­мування низки конституційних угод, згідно з якими Монарх повинний:

а*) затверджувати біллі, тобто не користуватися правом абсолютного вето;

б*) розпускати та скликати Парламент лише за порадою Прем'єр-міністра;

 

в*) призначати Прем'єр-міністром особу, яка має під­тримку більшості членів Палати громад, а за порадою з Прем'єр-міністром призначати інших членів Кабінету, які не­суть колективну та індивідуальну відповідальність перед Па­латою громад.

Щодо специфіки структури британської Конституції, то вона полягає в її несистематизованості. У зв'язку з тим, що конституція складається з різнорідних за формою, сутністю і змістом складових частин та не має чіткої класичної струк­тури (преамбула, основна частина, заключні та перехідні по­ложення), її можна віднести до групи некодифікованих кон­ституцій.

За способом внесення змін Конституція Великобританії є гнучкою, тому що у доктрині англійського права немає різ­ниці між "конституційним" і "поточним" законодавством. Іс­нує загальний порядок прийняття та змін парламентських законів, що не переглядаються судами або оголошуються не­конституційними. Гнучкість британської Конституції дозво­ляє створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а, з іншого боку, забезпечити реальність Конституції щодо відносин, які склалися в суспільстві.

На сучасному етапі британська Конституція є єдиною для Об'єднаного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність прове­дення конституційної реформи є предметом постійних диску­сій у політичному житті Великобританії. Уряд під керівницт­вом Ентоні Блера проводить програму реформ, спрямованих на значні зміни діючої конституції. Зокрема, відповідно до одного з напрямів конституційної реформи, 1998 р. були прийняті Акт про утворення Національної асамблеї Уельсу та Акт про Шотландський парламент. Ці акти надали можли­вість у кілька етапів здійснити процес децентралізації політич­ної влади та провести реформу регіонального управління.

Вищі органи державної влади

Глава держави. Конституція Великобританії встанов­лює монархічну форму правління. Хоча Монарх входить до складу Парламенту, в англійській правовій доктрині прийня­то ставити главу держави на перше місце у системі вищих органів державної влади. Монарх визнається джерелом суве­ренної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви. У зв'язку з тим, що Монарх - фігура політично нейтральна, він виступає як гарант стабіль­ності у державі та суспільстві. Згідно з Актом про престоло-наслідування 1701 р., у Великобританії діє кастильська сис­тема престолонаслідування, яка передбачає, що королів­ський трон передається за спадщиною старшому сину ко­лишнього Монарха, а якщо синів немає, то старшій доньці: З 1952 р. трон займає Єлизавета II — 42-й Монарх Велико­британії та шоста у британській історії Королева. Єлизаве­та II належить до династії Вінздорів,

Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для Монарха значні повноваження, однак, відповідно до кон­ституційної угоди, Монарх "царствує, але не править". Коро­лівські прерогативи не походять від Парламенту і поділяють­ся на особисті та політичні. До особистих прерогатив від­носять:

право на атрибути монаршої влади (корона, мантія, трон, скіпетр і держава, титул);

право на утримання за рахунок державного бюджету за цивільним листом, який нараховує близько 8 млн фунтів стерлінгів;

право мати королівський двір і власність;

право на королівські імунітети, тобто Монарх — осо­ба недоторканна, яка не підлягає кримінальній, адміністра­тивній, цивільній, політичній відповідальності.

Монарх має політичні прерогативи лише номінально, то­му в юридичній літературі їх прийнято називати "сплячими прерогативами". На сучасному етапі Монарх використовує такі прерогативи за порадою з Прем'єр-міністром і Урядом. Водночас за надзвичайних умов Монарх має можливість ко­ристуватися політичними прерогативами у повному обсязі. Наприклад, з метою збереження стабільності у державі та суспільстві після виборів до Парламенту Єлизавета II 1974 р. сформувала лейбористський Уряд, хоча ця партія не мала явної переваги у Палаті громад.

У зв'язку з тим, що політичні прерогативи досить широ­кі, їх поділяють на повноваження у сфері внутрішньої та зов­нішньої політики. У галузі внутрішньої політики існують такі королівські прерогативи:

а) у сфері управління — право формувати уряд, керува­ли збройними силами, управляти власністю Корони тощо; ( б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на принципі "Монарх — джерело справедливості", тому бри­танське правосуддя здійснюється від імені Монарха;

в) у законодавчій сфері — право абсолютного вето (з 1707 р. Монарх не користується цим правом); право скли­кати Парламент та розпускати Палату громад; право відкри­вати чергову сесію Парламенту;

г) у галузі зовнішньої політики королівські прерогативиполягають у тому, що Монарх є главою Британської Спів­дружності, оголошує війну та укладає мир, укладає міжна­родні угоди, визнає зарубіжні держави тощо.

Крім гого, з XIII ст. діє Таємна рада, яка є дорадчим ор­ганом при главі держави. До складу Таємної ради входять мі­ністри Кабінету, судді Апеляційного суду, архієпископи ан­гліканської церкви, спікер Палати громад та інші вищі поса­дові особи — усього 300 осіб. Кворум для засідання Таємної ради — 3 особи, тому, як правило, у засіданні беруть участь кілька членів. Уся Таємна рада збирається тільки з особливо урочистого приводу, наприклад, у зв'язку з церемонією ко­ронації Монарха. Таємна рада може утворювати різні коміте­ти, найважливішим з яких є Судовий комітет. Цей комітет був сформований 1833 р. та є апеляційною інстанцією для церковних судів, трибуналів різних профспілок. Таємна рада приймає рішення іменем Монарха у формі прокламацій і на­казів. Наприклад, скликання Парламенту та розпуск Палати громад має форму прокламації, а рішення з питань права та управління — форму наказу.

Парламент. Британський Парламент належить до групи парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою ком­петенцією, яка, за словами британців, "обмежена лише пре­рогативами Творця". Це пов'язане з принципом верховен­ства законів, які приймаються представниками народу. Од­нак на сучасному етапі вступ Великобританії до Європей­ського Союзу, практика проведення національних референдумів, ріст кількості урядових біллів призводить до обмеження "законодавчого суверенітету" британського Пар­ламенту.

Згідно з Конституцією Великобританії, британський Пар­ламент складається з трьох структурних компонентів: Коро­ни, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Розподіл Парламенту на дві палати відбувся на ос­нові Вестмінстерського статуту 1330 р. А вхід Монарха до

Парламенту пов'язаний із законотворчим процесом, який пе­редбачає, що проект стає законом тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і промульгований монархом.

На сучасному етапі існування Палати лордів вважається проявом британського консерватизму, оскільки ця палата іс­торично складалася зі спадкових і духовних лордів, довічних перів, ординарних лордів з апеляцій, загальна кількість яких перевищувала 1200 чоловік. У 1999 р. за ініціативою лейбо­ристського Уряду був скасований інститут спадкового пер­ства. Палата лордів нараховувала близько 800 спадкових пе­рів — представників старовинних родів не нижче баронів, які отримували місця у парламенті у силу свого походження. До духовних лордів належать вищі ієрархи англіканської церкви — архієпископи Йоркський і Кентерберійський, а та­кож деякі єпископи.

Довічні пери призначаються відповідно до Акту про перів 1958 р. Мета запровадження інституту довічних перів поля­гала в активізації діяльності Палати лордів і посиленні пози­цій правлячої партії у Парламенті. Довічними перами є пред­ставники політичної, економічної та культурної еліти, які на­бувають свого статусу через власні заслуги та досягнення. Наприклад, довічним пером є колишній Прем'єр-міністр Ве­ликобританії М. Тетчер. Дарування довічного перства здій­снюється монархом за поданням Кабінету. Титул довічного пера не передається за спадщиною. У зв'язку з тим, що Па­лата лордів є вищою судовою інстанцією у Великобританії, до складу Палати лордів були запроваджені ординарні лорди з апеляцій, які є видатними юристами країни. Вони призна­чаються довічно.

Палата лордів має свого голову — лорда-канцлера, який призначається Монархом за пропозицією Прем'єр-міністра строком на 5 років. Лорд-канцлер також займає посаду мі­ністра юстиції, є головою Апеляційного суду та канцлерсько­го відділення Високого суду. У Палаті лордів лорд-канцлер здійснює досить важливі функції:

а) виступає від імені Уряду та є його головним радникомз правових питань;

б) бере участь у дебатах і голосує;

в) у попередньому порядку оцінює запити членів Палатилордів тощо.

На перший погляд Палата лордів є більш консерватив­ною у британському Парламенті. Водночас на сучасному етапі там проводяться демократичні реформи. Так, на відмі­ну від Нижньої палати, у 2001 р. Палатою лордів було схва­лено Кодекс поведінки члена палати, метою якого є не лише встановлення стандартів поведінки при виконанні парла­ментських і громадських обов'язків, а й забезпечення відкри­тості й підзвітності перед громадськістю. Крім того, всі чле­ни Палати лордів, за виключенням ординарних лордів з апе­ляцій та лорда-канцлера, виконують свої обов'язки безоплатно.

Щодо компетенції Палати лордів, то її можна розподіли­ти на а) законодавчу, б) контрольну та в) судову. У зв'язку з тим, що Білль про права 1689 р. встановив верховенство Нижньої палати в галузі законодавства, законодавча компе­тенція Палати лордів дуже обмежена. У руках Верхньої па­лати є тільки право затримати прийняття закону на один рік (Палата громад долає вето Палати лордів простою більшістю голосів на наступній сесії), а фінансових законопроектів — лише на місяць. Водночас, як свідчить практика, конфлікти на законотворчій ниві між палатами виникають досить рідко. Контрольна компетенція виявляється у практиці проведення "днів Уряду" та утворення комітетів ad hoc, які досліджують окремі питання діяльності Уряду. Що стосується судової компетенції, то, як було вище зазначено, Палата лордів є ви­щою судовою інстанцією Об'єднаного Королівства.

Нижня палата Парламенту Великобританії — Палата громад формується на основі загальних, рівних виборів шля­хом таємного голосування на базі мажоритарної системи від­носної більшості. Відповідно до Акта про парламент 1911 р. строк повноважень Палати громад не може перевищувати 5 років. Для того щоб зареєструватися як кандидат до Пала­ти громад, особа має подати відповідну заяву до місцевого органу влади (на базі якого працює окружна виборча дільни­ця), заручитися підтримкою 10 осіб, наділених виборчим правом, та сплатити виборчу заставу у розмірі 500 фунтів стерлінгів. Якщо кандидат перемагає у відповідному вибор­чому окрузі, то виборча застава йому повертається.

Депутати Палати громад наділені індемнітетом, але у ра­зі порушення етико-моральних норм їх можуть позбавити мандатів. Депутати мають імунітет від притягнення до цивільно-правової відповідальності, який, однак, не поширюється на кримінальні справи проти них. За умови чіткої фінансової звітності член Палати громад може за сумісницт­вом займатися підприємницькою діяльністю. Член Нижньої палати Парламенту отримує державну платню у розмірі близько 50 000 фунтів стерлінгів (станом на 2001 p.).

Двопартійна система впливає на створення парламент­ських фракцій у Палаті громад. Парламентська фракція, яка має більшість,, формує Уряд. До складу Палати громад вхо­дить опозиція її Королівської Величності, яка має офіційний статус і утворюється на основі партії, що здобула на виборах друге місце. Офіційна опозиція створює "тіньовий кабінет", який у разі приходу опозиції до влади може запропонувати альтернативну програму дій. У залі засідань місця опозиції розміщуються напроти місць урядової більшості. У палаті за партійною дисципліною наглядають так звані "батоги", які забезпечують явку всіх представників парламентських пар­тій, спостерігають за одностайністю голосування членів своєї фракції, ведуть переговори про досягнення компромісу з "батогами" інших фракцій.

Важливим структурним елементом Палати громад є пар­ламентські комітети, які утворюються для попереднього об­говорення законопроектів. Система комітетів досить розга­лужена: Комітет усієї палати, постійні, спеціальні, спільні комітети. Комітет усієї палати представляє собою Палату громад у повному обсязі та скликається для обговорення конституційних і фінансових питань. Постійні комітети по­значаються першими буквами латинського алфавіту — А, В, С тощо. Як правило, у палаті 7—8 таких комітетів, до складу яких входять 15—50 парламентарів. Форма постійних комі­тетів аналогічна схемі парламентських слухань. У таких ко­мітетах ретельно обговорюються законопроекти. Так, існу­ють: Комітет з розгляду публічних біллів, Комітет з делего­ваного законодавства, Комітет в європейських справах тощо.

Спеціальні комітети найчисленніші. Вони можуть фун­кціонувати на постійній основі, а можуть створюватися тіль­ки на час сесії. Наприклад, Комітет з відбору займається пи­таннями організації розгляду законопроектів і розподілу чле­нів Парламенту за комітетами, Комітет з аудиту виконує функції рахункової палати. Комітет з відшкодування вирішує проблеми відшкодування збитків, завданих діяльністю уряду тощо. Спільні комітети формуються на паритетних началах обома палатами Парламенту з метою узгодження непорозу­мінь або компетенційних спорів з приводу законотворчої діяльності.

Для того щоб організувати роботу Палати громад, з чис­ла депутатів обирають голову Палати громад — спікера. Як правило, спікером стає найавторитетніший і старіший за кар'єрою депутат. Незалежність спікера забезпечується по­літичною нейтральністю, високою заробітною платнею та пенсією. Основне призначення спікера Палати громад — за­безпечення зв'язку між Палатою громад і Монархом. Спікер наділений дуже серйозними повноваженнями у сфері органі­зації роботи Палати. Під час дебатів він має право застосу­вати так звану процедуру "гільйотина" — у певний момент звестися на ноги, що означатиме закінчення дебатів. Він мо­же на власний розсуд визначити порядок виступів членів Палати, слідкувати за змістом їх промов. Спікер має право самостійно обирати час розгляду конкретних статей законо­проектів, запропонованих членами Палати. Така процедура у британському Парламенті дістала назву "кенгуру". Голова Палати громад визначає характер біллів (публічні, фінансо­ві, грошові тощо), що надає йому можливість впливати на процедуру і час проходження законопроектів у Парламенті. Відповідно до Акта про Парламент 1911 p., рішення спікера є остаточним.

Відповідно до статутного права, основна законотворча робота проходить у Палаті громад. Офіційно всі британські законопроекти (біллі) розподіляються за сферою регулюван­ня. Публічні біллі складають переважну більшість серед ін­ших біллів, які приймаються сучасним британським Парла­ментом. Вони регламентують сферу загальнонаціональних інтересів і встановлюють загальні нормативні приписи. За конституційною угодою ініціаторами публічних біллів мо­жуть виступати депутати Палати громад і депутати-члени Уряду. Законопроекти, що вносяться останніми, мають наз­ву "урядові біллі" та є пріоритетними серед інших при розг­ляді у Парламенті.

Члени Палати лордів володіють правом подання приват­них біллів, які найчастіше самі й розглядають. Також ініціа­торами внесення приватних біллів можуть бути місцеві орга­ни влади або групи осіб. Тому ці біллі поширюються на кон­кретну місцеву територію або регулюють правовий статус окремих осіб. Сьогодні у зв'язку з поширенням делегованого законодавства роль приватних біллів значно зменшилася. Гібридні (hybrid bills) або змішані біллі встановлюють припи­си окремим особам, але певною мірою стосуються національ­них інтересів. У сучасній парламентській практиці гібридні біллі зустрічаються досить рідко.

Наявність у Парламенті проурядової більшості та обов'язкова належність до неї всіх міністрів призводять до домінування там урядових біллів (до 95% від загальної кіль­кості нормативних актів). Цікавим є й розподіл часу у Пар­ламенті для законодавчої ініціативи різних суб'єктів: з 5 днів на тиждень, коли відбуваються засідання, 4 належать урядо­вим біллям і лише один день присвячений прийняттю біллів окремих парламентарів.

Контроль за діяльністю Уряду є ще одним з найважливі­ших напрямів діяльності Палати громад і здійснюється відпо­відно до конституційного принципу відповідального правлін­ня. Парламентський контроль має публічний характер, поєд­нується з громадським контролем і інститутом політичної відповідальності правлячої партії на чергових виборах. Це досягається, зокрема, постійною трансляцією засідань Пала­ти громад. У Палаті громад застосовуються такі форми конт­ролю: усні запити; письмові запити (інтерпеляція); резолю­ція догани; вотум недовіри; функціонування спеціальних парламентських комітетів з нагляду за діяльністю кожного окремого міністерства та усього уряду в цілому; контроль парламентського уповноваженого зі справ адміністрації. На­приклад, відповідно до регламенту Палати громад, щоденне засідання (крім п'ятниці) починається з "години запитів". Щорічно до Уряду надходить близько 40 тис. усних запитів. Усі форми контролю, по-перше, дозволяють Уряду найбільш глибоко аналізувати існуючі проблеми, а по-друге, вдоскона­лювати діяльність органів влади.

Найстарішою прерогативою Парламенту є фінансова компетенція — прийняття бюджету та інших фінансових біллів. За конституційною угодою, фінансові біллі вносяться Урядом тільки до Палати громад. Як правило, прийняттю бюджету передує обговорення у профільному комітеті. Тому 1000-сторінковий бюджет обговорюється у Палаті громад 26 днів. Використовуючи різноманітні форми парламентського контролю, Палата громад спостерігає за витрачанням державних фінансів.

Уряд. Згідно зі статутним правом, вищим органом вико­навчої влади у Великобританії є Монарх. Водночас на прак­тиці, за конституційною угодою, країною керує "Уряд її Ве­личності", в якому головну роль грає Прем'єр-міністр. Прем'єр-міністром призначається лідер партії, яка після ви­борів має більшість у Палаті громад. Він здійснює загальне керівництво Урядом, підтримує зв'язок між Монархом і Уря­дом, займає посаду Першого канцлера Казначейства, після парламентських виборів формує Уряд тощо.

Уряд Великобританії має досить своєрідну структуру: Кабінет (власне Уряд) та офіційний Уряд не збігаються. Ка­бінет існує на основі конституційної угоди та складається з 20—22 міністрів найважливіших міністерств, наприклад: Прем'єр-міністр, лорд-канцлер, канцлер казначейства, мі­ністри внутрішніх справ, оборони тощо. До Кабінету входить так званий "внутрішній кабінет" — неформальне об'єднання З—5 міністрів, які користуються довірою Прем'єр-міністра. Офіційний Уряд формується Прем'єр-міністром з депутатів правлячої партії у кількості близько 100 чоловік і складаєть­ся з чотирьох груп. До першої групи входять міністри, які займають ключові позиції і є членами Кабінету. Друга група — це міністри без портфелів, члени Уряду, які займають тради­ційні посади — лорд-голова Ради, лорд-охоронець печатки та інші. Міністри третьої групи називаються державними мі­ністрами та є заступниками у найбільших міністерствах. Четверта група складається з молодших міністрів, які при­значаються для забезпечення зв'язку між міністрами і Пар­ламентом.

У рамках Уряду створюють допоміжні органи — коміте­ти (секретаріати). Статутне право не встановлює їх назви і кількість. Як правило, вони формуються Прем'єр-міністром за напрямами діяльності Уряду. Наприклад, Комітет законо­творчості, Комітет оборони, Комітет зовнішньої політики то­що. Основне призначення таких комітетів полягає в інфор­муванні міністерств, забезпеченні контактів з Парламентом, підготовці документів тощо.

Відповідно до конституційної угоди, Уряд не збирається на засідання у повному складі, тому всі питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішуються Кабінетом, який фактично здійснює вищу виконавчу владу. Компетенція Кабіне­ту не залежить від його політичної орієнтації та була визна­чена ще в урядовій доповіді 1918 p.:

а) визначення політичного курсу держави, який затвер­джується Парламентом;

б) реалізація контролю за виконанням актів Парламенту;

в) здійснення постійної координації діяльності органів ви­конавчої влади.

У зв'язку з тим, що члени Кабінету є й членами Парла­менту, Уряд має можливість впливати на діяльність законо­давчого органу: складати порядок денний засідання палат Парламенту, визначати процедуру розгляду біллів, регулю­вати час проведення дебатів тощо.

З метою здійснення своїх функцій Уряд займається нор-мотворчою діяльністю. Акти Уряду можна розділити на дві групи:

А) акти підзаконного характеру;

б) акти делегованого законодавства, яких щорічно прий­мається у 18 разів більше, ніж парламентських законів.

Судова система

Незважаючи на численні судові реформи, на сучасному етапі британська судова система й досі залишастьса склад­ною і децентралізованою. У зв'язку з тим, що прецедентне право є суттєвою складовою частиною Конституції, система вищих судових інстанцій дуже розгалужена. Вищою судовою інстанцією в Об'єднаному Королівстві є Палата лордів, яка розглядає апеляції апеляційних інстанцій Англії та Уельсу, а також Шотландії (тільки з цивільних справ). Висновок Пала­ти лордів передається до відповідної апеляційної інстанції, яка формулює постанову відповідно до цього висновку.

Верховний суд Англії та Уельсу очолюється лорд-канцле­ром і складається з трьох самостійних судових установ — Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. Судді Верховного суду призначаються Королевою довічно за реко­мендацією лорда-канцлера з числа баррістерів (юристів, що мають виступати виключно у вищих судових інстанціях).

Апеляційний суд складається з цивільного та криміналь­ного відділень та колегіально розглядає апеляції на постано­ви інших суддів. Високий суд має три відділення — королівська лава, канцлерське та сімейне відділення. Відділення ко­ролівської лави у першій інстанції розглядає найскладніші цивільні справи та апеляції на вироки магістратських судів. Канцлерське відділення у першій інстанції заслуховує ци­вільні справи, пов'язані з власністю, банкрутством тощо. Сі­мейне відділення розглядає скарги на рішення магістрат­ських судів з усіх сімейних відносин.

У зв'язку із судовою реформою 1971 р. був утворений Суд Корони, який у першій інстанції за участю присяжних (в інших британських кримінальних судах присяжних не­має) розглядає найбільш серйозні кримінальні злочини, а тй-кож апеляції на вироки та рішення магістратських судів.

До категорії нижчих судів британської судової системи належать суди графств і магістратські суди. Суди графств (їх нараховується близько 350) є основними органами ци­вільного правосуддя, які у першій інстанції розглядають 90% усіх цивільних справ. Магістратські суди вирішують близько 98% кримінальних справ, але, якщо злочин особли­во серйозний, то справа передається до Суду Корони.

Поряд із судами загальної юрисдикції в Англії та Уельсі функціонують спеціалізовані суди (трибунали), які утво­рюються за галузевим принципом. Наприклад, Суд з розгля­ду скарг на обмеження свободи підприємців, промислові три­бунали тощо.

Судова система Північної Ірландії в основному аналогіч­на англійській. До вищих судів належать: Верховний суд, який включає Високий суд, Апеляційний суд і Суд Корони. До нижчих судів належать суди графств і магістратські суди. Що стосується судової системи Шотландії, то відносно англійської судової системи вона має значну самостійність. З кримінальних справ вищою судовою інстанцією є Високий суд юстиціаріїв, розташований в Единбурзі. Сесійний суд, розташований також в Единбурзі, є вищою судовою інстан­цією з цивільних справ. Важливу ланку в судовій системі Шотландії займають шерифські суди. Шерифи — це профе­сійні судді, які очолюють кожне з шерифств і розглядають кримінальні та цивільні справи. Нижчою інстанцією з кримі­нальних справ є окружні суди, в яких магістри або мирові судді розглядають малозначущі правопорушення.

 

Конституція Франції

Французька Республіка є однією з найбільш розвинутих демократичних держав. Чисельність її населення дорівнює кількості населення Великої Британії (60,9 млн чоловік у 1998 p.), але за територією (551,6 тис. км2) Франція вдвічі більша за цю країну. Франція посідає шосте місце у світі за обсягом ВВП і п'ятнадцяте — за часткою ВВП на душу на­селення (поряд з Німеччиною).

У повоєнний період Франція пройшла два основних ета­пи у своєму конституційному розвитку. Перший етап (1946—1958) — період Четвертої республіки — характери­зувався широким демократичним піднесенням після другої світової війни, що зумовило прийняття 1946 р. найбільш де­мократичної Конституції за всю історію країни. Проте неза­баром фактично сформований політичний режим став суперечити формальним положенням цього Основного зако­ну. Гостра внутрішньо- й зовнішньополітична криза, путч в Алжирі (на той час французька колонія), а також погроза громадянської війни в самій метрополії зумовили прийняття 1 червня 1958 р. закону про наділення генерала де Голля повноваженнями з підготовки нової Конституції.

Делегуючи ці повноваження генералу де Голлю, який під час другої світової війни керував збройною боротьбою фран­цузького народу проти фашистських загарбників, парламент висловив ряд обов'язкових умов, що визначають як порядок розроблення проекту Конституції, так і основні її риси: пар­ламент бере участь у його підготовці, маючи 2/3 місць у Консультативному комітеті; загальне голосування повинно залишатися джерелом законодавчої і виконавчої влади; у Конституції має бути реалізований принцип поділу влади; уряд відповідальний перед парламентом; Конституція повин-на закріпити основи регулювання відносин між Францією і народами її колоній.

Делегований спосіб створення конституції не відповідав французьким традиціям підготовки Основного закону, ос­кільки всі конституції Республіки розроблялися парламент­ськими установами.

Підготовлений співробітниками Шарля де Голля проект нової Конституції після обговорення в Консультативному ко­мітеті й Раді міністрів був прийнятий на референдумі 28 ве­ресня 1958 р. Чинності Конституція набрала 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 p., вона "сформувала" 22-й від початку існування країни політичний режим і ознаменувала в історії Франції народження П'ятої республіки — другий етап.

Стаття 91 цієї Конституції надала Урядові право протя­гом чотиримісячного строку з моменту промульгації цього акта вживати всіх заходів законодавчого характеру, необхід­них для застосування Конституції і функціонування держав­ної влади. Використовуючи це перехідне конституційне по­ложення, Уряд за період до 4 лютого 1959 р. прийняв 296 ор-донансів, що створили нормативну базу для існування П'ятої республіки і встановлення нового конституційного режиму.

Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15 розді­лів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумера­цію з позначками (статті 53, 54, 68, 88). На відміну від кон­ституцій багатьох інших зарубіжних країн у ній не містяться положення про соціально-економічну структуру суспільства, майже не додаються формулювання про політичну систему суспільства (крім статті про партії), а також немає розділу про правовий статус особи. Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична Конституція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 p., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Це під­тверджується тим, що Конституційна рада у своїх рішеннях неодноразово посилалася на Декларацію 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. як на складові частини чинної Конститу­ції і включила їх до переліку законів, відповідність яким ін­ших актів вона перевіряє.

Конституція 1958 р. в основному закріплює сутність французької держави і регулює взаємовідносини її органів. Вона встановила, що Франція є неподільною, світською, де­мократичною і соціальною республікою, та проголосила принцип народного суверенітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі. Конституція ствердила девіз Республіки "Свобода, рівність і братерство" і проголосила принцип Республіки "Правління народу, із во­лі народу і для народу" (ст. 2). Ця Конституція запровадила змішану республіканську форму, яка визначається насампе­ред тим, що глава держави (Президент) обирається без учас­ті парламенту, а Прем'єр-міністр призначається Президен­том без згоди парламенту (ознаки президентської республі­ки). Водночас Уряд відповідає перед нижньою палатою пар­ламенту (парламентська форма правління). В Основному законі закріплене важливе положення про те, що республі­канська форма правління не може бути предметом перегля­ду (ст. 89).

За формою територіально-політичного устрою Франція є складною унітарною державою (Корсика —* політична авто­номія, Нова Каледонія — асоційована держава).







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.234.140.184 (0.017 с.)