Права і свободи в теорії конституціоналізму

Права і свободи людини можна розглядати як основу кон­ституціоналізму. Адже головне значення створення конституцій спочатку полягало в захисті прав і свобод особи.

Ідея про те, що всі люди від народження рівні і рівноправні та що їм від народження належить ряд невідчужуваних, природ­них прав (прав людини), покладена в основу перших конститу­цій, що приймалися в ході англійської, американської і фран­цузької революцій XVII-XVIII століть. Права громадян пов’язані з приналежністю особи до конкретної держави. У багатьох конституціях відмінність між правами людини і громадянина наводилася в самих формулюваннях («кожен», «всі», «ніхто», «громадяни»).

Юридичну відмінність між правом (суб’єктивним) і свободою провести важко, оскільки і те і інше є мірою можливої пове­дінки особи. Наприклад, французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. (ст. 4) свідчить, що свобода полягає в можливості робити все, що не приносить шкоди іншому.

Все ж, коли мова йде про суб’єктивне право, передбачається наявність більш менш визначеного суб’єкта, на якого накладе­но відповідний цьому праву обов’язок. Наприклад, право на охорону здоров’я припускає наявність певних установ охорони здоров’я (перш за все – державних), що дають можливість реалізувати таке право.

Коли йдеться про свободу, мається на увазі заборона цю свободу заперечувати або обмежувати, звернена до невизначеного кола суб’єктів, зобов’язаних поважати цю свободу, тобто практично до будь-якого порушника свободи. Особа, чия свобода порушена, має право вимагати захисту у держави від будь-якого суб’єкта, порушника свободи.

Існує 2 основні способи конституційного закріплення прав і свобод- позитивний і негативний.

При позитивному способі конституція встановлює або кон­статує, що суб’єкт володіє певним правом.

Негативним способом є конституційна заборона будь-якому суб’єкту порушувати або обмежувати право або свободу.

Оскільки права і свободи реалізуються в суспільстві, то не­минучими є певні обмеження прав і свобод, які диктуються необхідністю поважати такі ж права і свободи інших людей. Формули обмежень конституційних прав і свобод різноманітні.

Генеральні клаузули — це застереження в текстах конституцій, що передбачають можливість обмежень прав і свобод.

Існують і конкретні застереження, що стосуються окремих прав і свобод.

Разом з тим, демократичні держави не допускають дискри­мінацію» тобто законодавче обмеження прав, що не відповідає загальнолюдським цінностям. Найбільш істотними формами дискримінації є апартеїд — обмеження прав за расовою ознакою і сегрегація — розділення білих і кольорових в місцях загаль­ного користування. Достатньо поширеним явищем, яке особ­ливо характерне для мусульманських держав, є нерівноправ’я жінок і чоловіків. У слабкорозвинутих державах поширено таке явище, як трайбализм, тобто надання пільг за ознакою належ­ності до певного племені або племінного клану.

У демократичних державах забезпечуються різні види гаран­тій конституційних прав і свобод.

Соціально-економічні гарантії пов’язані, перш за все, з воло­дінням власністю.

Політичні гарантії прийнято пов’язувати з різними формами здійснення влади народу.

Найважливішою юридичною гарантією є існування правової держави. Особливе значення надається судовому захисту прав і свобод.

Захист конституційних прав громадян є обов’язком органів конституційного контролю і омбудсманів.

У випадку, якщо держава є учасником відповідної міжна­родної конвенції і якщо вичерпані всі можливі способи захисту прав всередині держави, громадяни можуть звертатися до між­народних організацій, таких як Комітет ООН з прав людини і Європейський суд з прав людини в Страсбурзі.

КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ І ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

Конституційні права і свободи в різних країнах мають свої особливості. У більшості конституцій правам і свободам відво­дяться спеціальні розділи.

Основою конституційної регламентації прав і свобод в США є Білль про права 1791 р., що включає перші 10 поправок у Федеральну конституцію.

У Великобританії немає акту конституційного значення, в якому б закріплювалися основи правового статусу особи. Прий­няті в процесі історичного розвитку окремі акти в основному застаріли. Прийнято вважати, що права і свободи у Великобританії формулюються судами. Рішення судів (прецеденти) обмежують право особи; а сфера поза судовими рішеннями і є сферою їх реалізації (тобто «що не заборонено – дозволено»).

Конституційні права і свободи в зарубіжній науці конститу­ційного права класифікуються залежно від характеру відобра­ження в них суспільних відносин на особисті і політичні. Іноді ще виділяють соціально-економічні права.

Особисті права визначаються як індивідуальні, які не сто­суються стану громадянства. Іноді щодо них вживається термін «цивільні права», що приводить до непорозумінь.

Політичні права, в сукупності з особистими, є так званими традиційними правами і свободами. Найбільш значущі з них: свобода слова (думок), друку; мітингів, зборів, демонстрацій; свобода асоціацій (створення об’єднань); право петицій (звернень); виборче право тощо.

Традиційними є так само основні соціально-економічні права: право на працю, освіту, медичну допомогу тощо.

Можливі і інші підстави класифікації. Наприклад, права можна визначати як індивідуальні і колективні.

Індивідуальні права можна захищати колективно, але ко­лективні права захищати індивідуально не можна. Право на винагороду за працю – індивідуальне. Його можна захистити колективно, за допомогою страйку. Право на страйк – колек­тивне, оскільки індивідуальний страйк – це прогул.

Можна класифікувати права і свободи як основні і додаткові: наприклад, право брати участь в управлінні державними спра­вами – основне, а виборче право – похідне від нього, тобто додаткове.

Тема 5

ФОРМИ ДЕРЖАВИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

ФОРМА ПРАВЛІННЯ

Форма держави - певний спосіб організації і здійснення державної влади, що характеризується єдністю структури, тери­торіальної організації і методів здійснення державної влади.

Елементами форми держави є форма правління, форма дер­жавного устрою і політичний режим.

Форма правління - це спосіб організації державної влади, обумовлений принципами взаємовідносин найвищих органів держави: глави держави, найвищих органів законодавчої і ви­конавчої влади.

Залежно від порядку заміщення посади глави держави (спад­коємство або шляхом виборів) розрізняють 2 основні форми правління: монархія і республіка.

Монархія - форма правління, коли главою держави є особа, яка одержує і передає свою державну посаду і почесний титул у спадщину і довічно. У ряді країн (Малайзія, ОАЕ) з цього правила є винятки.

З урахуванням членів британської співдружності (де монарха представляє генерал-губернатор) монархії складають біля 1/6 частини держав світу. Найбільші країни-монархії: Великобрита­нія, Іспанія, Японія, Таїланд.

Розрізняють абсолютну, дуалістичну і парламентську мо­нархію.

Абсолютна монархія характеризується перш за все тим, що в Руках монарха сконцентрована вся повнота влади. Прикладом такої держави може слугувати Султанат Оман. Замість Консти­туції тут діє Коран. Уряд формує король. Прем’єр-міністр – зазвичай його син; а губернатори – родичі.

Бахрейн, Катар, ОАЕ, Саудівська Аравія мають октройовані конституції, проте Коран стоїть вище. У цих країнах є законо-дорадчі органи (які обираються чоловічим населенням або що призначаються монархами), які насправді не обмежують владу Монарха. По суті ці країни – абсолютні монархії. Особливу Роль в них відіграють сімейні ради.

Дуалістична монархія - перша форма конституційної монархії. Виконавча і частково судова влада належить монарху; а законодавча – парламенту. Парламент обирається всіма підда­ними або їх частиною, якщо виборче право – цензове.

Монарх може призначати уряд, який відповідальний тільки перед ним. Він має право абсолютного вето. Окрім того монарх має право видавати укази, що мають силу закону та розпускати парламент.

Парламентська монархія існує у Великобританії, Японії, Ні­дерландах, Швеції, Канаді, Австралії.

Головна відмітна ознака парламентської монархії – відпові­дальність уряду перед парламентом. Недовіра парламенту уряду означає його відставку. У свою чергу, уряд може запропонувати монархові розпустити парламент (нижню палату).

Інші ознаки:

- верховенство парламенту над виконавчою владою;

- судова влада — незалежна;

- уряд повинен користуватися довірою парламенту (або його нижньої палати);

- глава уряду – лідер партії, що має більшість місць в парламенті;

- акти монарха контрасигнуватимуться главою уряду або відповідним міністром.

Республіка - (лат., суспільна справа) форма правління, яка характеризується виборністю глави держави, зазвичай прези­дентом. Республіка – найбільш поширена в сучасних умовах форма державного правління.

Президентська республіка. Класичним прикладом такої рес­публіки є США.

Головна відмітна ознака - відсутність відповідальності вико­навчої влади перед парламентом за політику, що проводиться.

Інші ознаки:

- витримується формальна вимога жорсткого поділу влад і наявність збалансованої системи заборон і противаг. Президент має право суспенсивного (відкладального) вето. Верхня палата
парламенту може перешкодити призначенню президентом посадових осіб і не ратифікувати підписані ним договори;

- обрання президента відбувається на загальних виборах;

- президент об’єднує повноваження глави держави і глави уряду;

- уряд формує президент при обмеженій участі парламенту;

- уряд, як правило, не є колегіальним органом;

- глава держави не має права розпускати парламент;

- відсутній інститут контра сигнатури;

Парламентська республіка. Прикладом такої республіки можуть слугувати Німеччина, Італія, Індія, Угорщина, Чехія, Естонія.

Головна відмітна ознака - політична відповідальність уряду перед парламентом. Інші ознаки:

- здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами;

-у сфері виконавчої влади реальні повноваження належать уряду;

- повноваження президента — обмежені;

- уряд формується парламентом, участь президента в цьому процесі в багатьох країнах фактично є номінальною;

- право глави держави розпускати парламент, яке, як пра­вило, ефективно контролюється урядом;

- контрасигнація актів глави держави главою уряду або відповідним міністром;

- нерідко спостерігається солідарна відповідальність уряду.

Змішана: парламентсько-президентська або президентсько-парламентська республіка (Австрія, Ірландія, Ісландія, Македо­нія, Польща, Румунія, Словаччина, Фінляндія, Франція, Хорва­тія, більшість країн СНД).

Інші ознаки:

- парламент і президент обираються громадянами;

- президент – нерідко харизматичний (або популярний в народі) лідер;

- президент може керувати урядом або призначати його (коли керує прем’єр-міністр);

- президент може розпускати парламент. Він має право активно втручатися в політичне життя, але, як правило, цим правом не користується (проте у країнах СНД президенти користуються цим правом дуже активно);

- уряд повинен користуватися довірою парламенту (нижньої палати).

Така форма правління ефективна, якщо парламентська біль­шість, уряд і президент належать до однієї політичної партії.

У деяких мусульманський країнах існують теократичні (ісламські) республіки (Іран). Разом з президентом і парламен­том в них є посада керівника, наділеного верховною духовною політичною владою і виконуючого функції вождя нації.

Республіка колишнього СРСР. Ознаки: ради – «представ­ницькі» органи; не визнається розподілу влад; вибори суддів Радами; пріоритет партії над органами державної влади тощо.

У сучасному світі нівелюються відмінності між монархіями і республіками, виникають змішані форми: (виборність монарха ^в Малайзії кожні 5 років); (довічні президенти – Домініканська Республіка).

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

Форма державного устрою - це спосіб організації держав­ної влади, який визначається характером відносин держави в цілому і її складових частин.

Форма державного устрою виявляється в особливостях політико-територіальної організації (устрою) держави і її адмі­ністративно-територіального устрою.

У теорії і практиці сучасного конституціоналізму розрізняють 2 основні форми державного устрою – федеративну і унітарну.

Федерація - це держава, територія якої складається з тери­торій її суб’єктів (державних утворень). Нині таких держав налічується близько 20. Останніми роками від федеративної форми устрою відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія, деякі інші держави, що розвиваються.

Серед існуючих федерацій можна назвати: Австралію, Бра­зилію, Індію, Малайзію, Мексику, Нігерію, США (суб’єкти феде­рації – штати), Аргентину, Канаду, Пакистан (суб’єкти феде­рації – провінції), Швейцарію (суб’єкти федерації – кантони), ФРН (суб’єкти федерації – землі).

Така різноманітність не заважає визначити загальні ознаки цієї форми державного устрою.

Залежно від критеріїв, прийнятих за основу, федерації можна класифікувати таким чином.

Залежно від порядку утворення федерації поділяються на ство­рені на основі союзу (договірні) і федерації утворені на основі автономії (конституційні).

Інтеграційні (централізовані) і деволюційні (відносно децентра­лізовані). У першому випадку при збереженні особливостей складових частин спостерігається високий ступінь централіза­ції, в другому – більш повно враховується специфіка різних суб’єктів федерації, у зв’язку з чим, їх положення може бути не зовсім однаковим.

Відповідно до структури розрізняють симетричні і асиметрич­ні федерації.

Симетричні федерації - всі суб’єкти, що входять до складу федерації, – рівні за своїм становищем (штати в США, землі в Австрії і ФРН, емірати в ОАР).

Асиметричні федерації. Яскравим прикладом такої федерації є Росія. Окрім республік, суб’єктами федерації тут є краї, об­ласті, міста федерального значення (Москва, Санкт-Петербург), автономні області, автономні округи. Хоча всі суб’єкти визна­ються рівноправними, їх статус визначається по-різному. Статус республік визначається федеральною конституцією і конституціями самих республік; статус інших суб’єктів – федераль­ною конституцією і їх статутами. При цьому одні суб’єкти федерації можуть входити до складу інших суб’єктів (автономні округи знаходяться у складі країв і областей).

Всі ці суб’єкти є державними утвореннями, але не є дер­жавами, оскільки не мають державного суверенітету (тобто з багатьох питань вони не можуть проводити самостійної внутріш­ньої політики, а також зовнішньої політики). З цим пов’язано і те, що за суб’єктами федерації не визнається право сецесії - тобто право виходу з федерації.

Суб’єкти багатьох федерацій можуть приймати власні консти­туції, які повинні відповідати федеральним основним законам.

Одночасно спільною рисою є наявність у кожного суб’єкта власної системи органів влади, зокрема – законодавчої, вико­навчої і судової.

Наявність у федерації 2 систем органів влади робить необ­хідним розмежування компетенції між ними.

Конституції встановлюють 5 основних способів розмежу­вання компетенції між федераціями і суб’єктами федерацій:

1. У конституціях встановлена сфера виняткової компетен­ції федерації (Танзанія, Ефіопія), а сфера компетенції суб’єктів федерації створюється шляхом передачі їм так званих залиш­кових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями виключно до федеральних.

2. Встановлюється виняткова компетенція суб’єктів федера­ції, в яку федеральні органи не можуть втручатися (у чистому вигляді не застосовується, але в окремих випадках використо­вується, наприклад в США і Швейцарії).

3. Конституція Канади визначає 2 сфери виняткової компе­тенції – сфера федерації і сфера суб’єктів федерації. Для цього встановлено 2 переліки питань, віднесених відповідно до повнова­жень федерального парламенту і законодавчих органів суб’єктів.

4. Основний закон ФРН також встановлює 2 сфери компе­тенції: виняткову компетенцію федерації і конкуруючу компе­тенцію. У сфері останньої рішення можуть приймати як феде­ральні органи, так і органи земель. За суб’єктами федерації безумовно залишається тільки право законотворчості з тих питань, які включено в обидва переліки.

5. У Індії прийнятий інший принцип розмежування компе­тенції. Там Конституція встановлює 3 сфери компетенції: виняткову компетенцію федерації, виняткову компетенцію штатів,
загальну (конкуруючу) компетенцію федерації і штатів. Деталь­но регламентується зміст відповідних сфер. Наприклад, перелік Питань, віднесених до компетенції федерації, налічує близько 100 пунктів.

У унітарній державі жодна з частин її території не наділена статусом державного утворення. У такій державі діє єдина система права і єдина система органів влади. Територія навіть фор­мально є єдиною.

За формою унітарні держави поділяються на прості і складні.

У складній унітарній державі є автономні одиниці, в простій існує тільки адміністративно-територіальний поділ.

Адміністративно-територіальні одиниці (АТЕ) – це частини території держави, організаційно відособлені для виконання загальних завдань державного механізму. Вони є територіаль­ною базою для здійснення функцій такого управління. Проте в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні цього поняття (тобто адміністративні функції), але і окремі політичні функції.

АТЕ не є виключно географічним явищем. Це матеріальна основа організації публічної влади, яка склалася на окремій частині державної території.

Є декілька систем адміністративно-територіального поділу, проте для розвинених країн характерніші дво- і трьохступеневі системи (у Франції – чотирьохступенева).

Автономія в таких умовах розглядається як засіб децентра­лізації. За своєю юридичною природою автономія є самоорга­нізацією населення на частині території держави, що зазвичай характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Статус автономних одиниць відрізняється від звичайних адміністративно-тери­торіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається не всім, а тільки окремим частинам держави. Виняток становлять авто­номії Іспанії і Італії.

У літературі зазвичай виділяють 2 форми автономії: на­ціонально-територіальну і культурно-національну.

Національно-територіальна залежно від обсягу повноважень буває політичною і адміністративною.

Політична має ознаки державності (право приймати закони з місцевих питань, наявність парламенту, органів виконавчої влади). На відміну від суб’єктів федерації автономії не воло­діють власною судовою системою. Дуже рідко автономії мають свою конституцію і громадянство.

Адміністративна автономія не наділена правом приймати закони, а може видавати тільки підзаконні нормативні акти в межах своєї компетенції, має представницькі органи, на її тери­торії може застосовуватися місцева мова тощо.

Культурно-національна автономія створюється там, де етнічні групи, національності живуть розрізнено, змішані з представниками інших етнічних груп. В цьому випадку національності створюють свої організації, виборні органи, які займаються питаннями мови і культури. Вони можуть направляти своїх представників до парламенту.

Деякі автори (наприклад, В.Є. Чиркін) виділяють нову форму державного устрою – регіоналістська держава, тобто держава, вся територія якої складається з автономних утворень. Ці автономії можуть бути територіальною автономією (більшість з 20 областей Італії), будуватися з урахуванням особливостей життя населення і географічних чинників (5 областей Італії), будуватися на основі етнічних, лінгвістичних, історичних тощо особливостей населення (Країна Басків, Андалузія і інші області в Іспанії), або за змішаною – етнічною і територіальною озна­кою (Шрі-Ланка). У Іспанії до більших автономних утворень входять дрібніші.

Конфедерація - союз суверенних держав. Конфедерація може мати свій парламент, уряд, главу держави, але на відміну від федерації акти зазначених органів не діють (не чинні) безпосе­редньо на територіях держав-членів. Вони набувають чинності тільки після ратифікації відповідними органами держав, що входять доскладу конфедерації.

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

Політичний (державний) режим - це узагальнена характе­ристика форм і методів здійснення державної влади в тій або іншій країні.

Його характер визначається багатьма чинниками: існуючою партійною системою; взаємовідносинами між органами дер­жавної влади; прямими і зворотними зв’язками політичних партій, громадських організацій, органів державної влади з насе­ленням; пануючою в суспільстві ідеологією; рівнем політичної культури, багатьма іншими обставинами, включаючи іноді особу глави держави.

Елементи державного режиму:

1. Державна влада, яка виходить від народу або певної пануючої соціальної групи, монарха.

2. Організаційно-правовий поділ влад і рольова автономія різних гілок державної влади з одного боку, або принцип єдності Державної влади – з іншого. Деякі автори трактують принцип
єдності державної влади як її зосередження в руках однієї гілки влади.

3. Змагальність, пошуки компромісу в діяльності державних органів або, навпаки, обмеження політичної діяльності, орієнта­ція на боротьбу з політичними опонентами і їх придушення.

4. Реалізація політичних свобод громадян або, навпаки, їх формальне проголошення.

5. Самоврядування територіальних громад або, навпаки, повне підпорядкування призначеним державним чиновникам.

В умовах будь-якого державного режиму використовуються однакові методи (стимулювання, нейтралізму, лібералізму і насильства), проте використовуються вони різною мірою і з різною спрямованістю.

Найбільш поширеною є наступна класифікація політичних режимів.

Демократичний режим. Він характеризується наступними ознаками:

1. Визнання політичних прав і свобод в такому обсязі, який забезпечує можливість самостійної і активної участі громадян у визначенні державної політики, у тому числі і свободи діяль­ності опозиційних партій.

2. Політичний плюралізм і перехід політичного керівництва від однієї партії до іншої; юридична рівність всіх об’єднань громадян.

3. Розподіл влад, ефективна система заборон і противаг.

4. Обов’язкова і реальна участь в здійсненні державної влади загальнодержавного представницького органу (парламенту).

5. Свобода ідеології (але не закликів до насильства тощо).
Ліберальний режим - був характерний для розвинених країн в XIX ст. Нині він зберігся в деяких країнах, що розвиваються. Для нього характерні:

1. Висока міра політичної свободи, проте, внаслідок куль­турної відсталості більшості членів суспільства реально користу­ватися демократичними інститутами може порівняно невелика
кількість осіб.

2. Державі доводиться вдаватися до форм примусової дії, оскільки соціальна база правлячої еліти досить вузька.

3. Демократичні інститути, включаючи опозицію, функціону­ють як би на поверхні суспільного життя.

Авторитарний (владний) режим характеризується наступними ознаками:

1. Політичні права і свободи громадян визнаються в обме­женому обсязі, який не дозволяє їм реально брати участь у визначенні державної політики, а деякі опозиційні партії не можуть діяти легально.

2. Влада переходить від однієї партії до іншої на основі виборів, але сам вибір партії виборцями обмежений (депутатів часто обирають на основі етнічних і релігійних пристрастей; президент – харизматичний лідер, стає по суті незмінним).

3. Політичний плюралізм обмежений, дозволені тільки деякі організації і то з огляду на певні умови; рішення прийма­ються більшістю правлячої партії без врахування прав меншості;
цензура; тощо.

4. Принцип розподілу влад може бути лише регламентова­ний в конституції, але фактично ігнорується.

5. Обмежений ідеологічний плюралізм.

6. Збройні сили часто відіграють політичну роль.
Для тоталітарного режиму характерні наступні ознаки:

1. В основу режиму покладено концепцію вождизму, полі­тичні права і свободи громадян, можливість їх активної участі у визначенні державної політики принципово не розглядаються.

2. Перехід політичного керівництва від однієї партії до іншої не може бути здійснений шляхом виборів: зазвичай існує одна легальна партія, а інші якщо і існують, то тільки
під її контролем.

3. Політичний плюралізм принципово не розглядається, по­літична опозиція не допускається, захист прав меншості не визнається; у деякі конституції вміщено принцип демократич­ного централізму.

4. Розподіл влад не здійснюється; закріплюється принцип єдності влади. Представницькі органи розпущені. Місцеве самоврядування позбавлене будь-якого реального значення. На
місцях управляють представники глави держави, органи на кшталт «рад», партійні органи.

5. Існує єдина обов’язкова ідеологія.

Ця класифікація державних режимів спирається на класи­фікацію політичних режимів, прийняту в політології.

У літературі з конституційного права пропонується також спеціальна класифікація державних режимів. Розрізняють наступні режими: абсолютистський, міністеріальний, дуалістичний, президентський, партократичний, парламентарний.