Особливості конституційного статусу глави держави

Глава держави – це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, що представляє державу в зовніш­ніх відносинах і всередині країни, є символом державності народу.

У системі вищих органів влади зарубіжних країн глава дер­жави займає юридично перше місце, хоча його фактична роль може не відповідати цьому положенню. Юридичний статус і політичне значення глави держави в сучасних умовах залежать від форми державного правління, прийнятої в тій або іншій країні. Його реальна роль в здійсненні влади значною мірою обумовлена політичним режимом, що існує в державі.

Глава держави буває одноособовим і колегіальним. У пер­шому випадку це монарх або президент, в іншому — орган парламенту, який є постійно діючим. Найбільш типовим прикла­дом можуть бути президії парламентів в колишніх соціалістичних країнах і регентські ради при малолітніх монархах. У підручнику «Конституційне (державне) право зарубіжних країн» за редакцією професора Б.А. Страшуна виділяються наступні юридичні форми глави держави:

1. Одноосібний монарх, який успадкував свою посаду (Нідер­ланди, Великобританія, Японія, Іспанія, Бельгія, Марокко тощо).

2. Одноосібний монарх, призначений своєю сім’єю – прав­лячою династією (Саудівська Аравія).

3. Одноосібний монарх федеративної держави, обраний на встановлений період монархами суб’єктів федерації зі свого середовища (Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати).

4. Одноосібний президент, обраний народом, парламентом або представницькою колегією на встановлений строк (США, Німеччина, Італія).

5. Колегіальний орган, обраний парламентом на встановле­ний строк. При цьому окремі повноваження глави держави, які неможливо здійснювати колегіально, як, наприклад, прийом
ввірчих і відкличних грамот іноземних дипломатичних представників, передаються главі колегіального органу (Державна рада Куби).

6. Глава уряду, що здійснює також функції глави держави.

7. Представник британського монарха (генерал-губернатор) в державах, що мають статус британського домініону, тобто визнають главою держави британського монарха (Канада,
Австралія, Нова Зеландія, Барбадос).

8. Одноосібний або колегіальний глава держави, що узурпував владу в державі, зазвичай без встановленого строку.

Монарх (король, султан та інші) є главою держави і главою виконавчої влади.

Правовий статус монарха відрізняється наступними особли­востями:

1. Влада монарха юридично вважається за непохідну від якої-небудь іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх володарює (обмежено або абсолютно) за власним правом і вва­жається джерелом всієї державної влади. Монарша прерогатива навіть в парламентських монархіях пронизує всю державну систему; все державне управління здійснюється від імені монарха. У конституціях більшості монархічних держав міс­іться положення про те, що монарх не несе політичної від­повідальності за свої дії як глави держави або формального глави виконавчої влади. Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, на яких покладено відповідальність. Механізм Такої взаємодії глави держави і уряду забезпечується вимогою контрасигнації актів монарха главою або членами уряду. Одночасно проголошується недоторканність особи монарха, яка, перш за все, означає, що він не може бути звинувачений в порушенні норм права і не підлягає судовому переслідуванню.

2. Влада монарха спадкова, вона переходить від одного пред­ставника правлячої династії до іншого у встановленому законом порядку. Порядок престолонаслідування встановлюється або конституціями або конституційними законами, які значною мірою доповнюються звичаями.

Більшість авторів приводить 3 основні системи престоло­наслідування, що діють в цей час: салічну, кастильську і австрій­ську. В.Є. Чиркін включає в цю класифікацію і інші системи престолонаслідування:

1. Салічна - престол успадковують тільки чоловіки, перш за все старший син. Жінки з кола престолонаслідувачів виклю­чаються повністю (Бельгія, Норвегія, Японія).

2. Кастильська – молодший брат виключає з порядку престолонаслідування старшу сестру, тобто дочки успадковують престол, якщо немає синів (Великобританія, Іспанія, Ні­дерланди).

3. Австрійська - жінки можуть успадковувати престол за умови, що у всіх поколіннях цієї династії немає чоловіків. Така система існувала у минулому (наприклад, в Росії).

4. Шведська (існує з 1980 р.) – жінки успадковують престол на рівних умовах з чоловіками. Дочка короля Швеції навіть за наявності у нього молодшого сина замінює батька під час його
від’їздів з країни.

5. Мусульманська - престол успадковує правляча сім’я (части­на династії), з складу якої призначається монарх (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія).

6. Племінна - державу очолює головний вождь племені, а його спадкоємця зі значного числа синів визначає рада племені.

7. У Бутані і деяких інших державах престол успадковується певною династією, але монарх ще за життя визначає майбут­нього спадкоємця.

8. У Малайзії монарх обирається на п’ятирічний строк султа­нами монархічних суб’єктів федерації з їх числа.

Для успадкування престолу передбачений обряд коронації.

Регентство – рада з декількох осіб або один з найближчих родичів, що здійснюють тимчасове правління у разі тимча­сової недієздатності монарха або замість малолітнього монарха. Конституції багатьох парламентських монархій регламентують порядок встановлення і здійснення регентства.

Монарх має право на особливий титул, іноді дуже довгий. Він володіє державними регаліями (скіпетр, корона, держава, _трон, мантія тощо).

Монарх має свій «двір», тобто осіб, які його обслуговують. Однією з особливостей правового статусу монарха є його право на утримання за рахунок державного бюджету самого монарха, його найближчих родичів і двору (цивільний лист).

Іноді від монарха вимагається певна релігійна приналеж­ність (Великобританія, Данія, Норвегія, Швеція).

Кримінальне законодавство багатьох країн передбачає особ­ливі склади злочинів, вчинених щодо особи монарха або його гідності.

У країнах з республіканською формою правління існує президентура (єдиноосібна або колегіальна).

Президент може займати різне становище в системі державної влади:

- бути тільки главою держави (Німеччина);

- бути одночасно главою держави і главою виконавчої влади (США, Бразилія);

- бути главою держави і фактичним керівником уряду за наявності особливої посади адміністративного прем’єр-міністра (Єгипет, Франція).

Президент обирається на певний строк. Порядок обрання президента залежить від форми державного правління.

У президентських і президентсько-парламетських республіках застосовуються, як правило, прямі вибори, але можуть засто­совуватися і непрямі. До останніх належить порядок обрання Президента США колегією вибірників.

У парламентських республіках президент обирається за допо­могою непрямих виборів, серед яких можна виділити 3 основні різновиди:

1. Президент обирається парламентом, а в голосуванні беруть Участь тільки депутати, ніхто інший до цієї процедури не до­ пускається (Ізраїль, Туреччина, Ліван).

2. Для обрання президента створюється виборча колегія, що складається з депутатів парламенту і представників органів Місцевого самоврядування найбільших адміністративно-тери­торіальних одиниць (Італія).

3. У деяких федеративних державах для обрання президента формується особлива колегія, що складається з депутатів союзного парламенту і представників суб’єктів федерації. Кількість
Представників з одного і іншого боку, як правило, різна (ФРН, Індія )

З урахуванням різних форм обрання президента простежу­йся наступна закономірність: чим більше парламент усунений від обрання президента, тим більшою є його роль в здійсненні державного керівництва суспільством.

У парламентських республіках з позапарламентською фор­мою обрання президента роль останнього надзвичайно велика (Фінляндія, Австрія, Ірландія).

При обранні на пост президента для кандидатів практично у всіх країнах встановлюється більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Найчастіше цей вік становить 35 років (Австрія, Ірландія, Іслан­дія, Португалія, більшість країн Центральної і Східної Європи, США та інші президентські республіки); 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Туреччина, Чехія, ФРН і деякі інші). У Італії Президентом може бути громадянин країни у віці не молодше 50 років, у Франції – 23 роки.

Як правило, при виборах президента встановлюється певний ценз осідлості. У деяких державах президентом не може бути громадянин, що натуралізується.

Строк повноважень президента зазвичай встановлюється від 4 до 7 років. Наприклад: у Ісландії, США, Росії – 4; у Греції, ФРН, Індії, Франції, більшості країн Центральної і Східної Європи – 5; у Австрії, Мексиці, Фінляндії – 6; Ірландії, Італії, Туреччині – 7; у Латвії – 3.

Конституції більшості держав встановлюють обмеження на переобрання президентів. У більшості країн президентом не можна бути більше 2 строків підряд.

Встановлюються також підстави для дострокового припи­нення повноважень президентів. Достроково звільнитися цей пост може у разі смерті, недієздатності або добровільної від­ставки президента, так само як і при усуненні його з поста в порядку імпічменту або інших подібних процедур.

КОМПЕТЕНЦІЯ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ

Особливості конституційного статусу глави держави визна­чають обсяг і характер його функцій і повноважень. Конкретний зміст компетенції глави держави тою чи іншою мірою спів­відноситься із здійсненням законодавчої, виконавчої і судової влади. її обсяг і прояви обумовлені формою правління і формою політичного режиму.

У президентських республіках глава держави отримує свій мандат безпосередньо від виборців і завжди наділений широкими і реальними повноваженнями. Президент тут займає найважливіше місце в державному механізмі і відіграє дуже важливу роль в суспільно-політичному житті. Це стосується і глав держав в деяких країнах із змішаною республіканською формою правління.

У парламентських республіках глава держави отримує мандат від парламенту. Зазвичай він не має істотних владних повно­важень і реалізує свою компетенцію у взаємодії з урядом. Статус президентів парламентських республік і монархів парламентських монархій приблизно однаковий.

Компетенція глави держави і його інституційне значення нерідко встановлюються в конституціях в загальному вигляді. у ст. 87 Конституції Італії записано, що Президент є главою держави і представляє національну єдність. У Японії імператор є символом держави і єдності народу.

У узагальненому виді повноваження глав держав можна роз­ділити на наступні основні групи:

1. Повноваження з представництва держави в зовнішніх від­носинах і усередині держави.

Внутрішні повноваження: узгодження функцій і взаємодії органів державної влади; діяльність, спрямована на збережен­ня єдності держави; погоджувальні процедури в спорах між суб’єктами федерації тощо.

Зовнішні повноваження: представництво держави у між­народних переговорах, прийом ввірчих і відкличних грамот представників інших держав, призначення дипломатичних пред­ставників в інші держави. У багатьох країнах глава держави має право ратифікувати міжнародні договори або брати участь У ратифікації. Іноді найважливіші договори глава держави може ратифікувати тільки за попередньою згодою парламенту (Італія), за умови делегування йому такого права (Польща), при схва­ленні договору парламентом (Норвегія).

2. Повноваження щодо парламенту і здійснення ним законо­давчої влади: призначає дату виборів до парламенту, скликає парламент на сесії (видає декрет); підписує і публікує закони (промульгація); має право суспенсивного (відкладального) вето;
як правило, наділений правом законодавчої ініціативи. Що сто­сується права розпуску парламенту, то в деяких парламентських Монархіях (Великобританія, Бельгія, Данія, Люксембург), це право встановлено лише формально. На практиці монарх ухвалює
рішення з урахуванням думки глави уряду.

3. Повноваження з формування інших органів держави: призначає уряд самостійно або за пропозицією лідера партії Коаліції партій), що займає більшість місць в парламенті; у деяких країнах призначає прем’єр-міністра або міністрів з відома парламенту; призначає багатьох вищих посадових осіб держави.

4. У сфері нормотворчої діяльності глава держави видає нормативні акти, скасовує акти органів виконавчої влади. Акти глави держави, що мають силу закону, зазвичай видаються до прий­няття закону з відповідного питання.

У парламентській республіці акти глави держави потребу­ють контрасигнацій, тобто підписання їх прем’єр-міністром або відповідальним міністром.

Акти президента, за загальним правилом, мають підзаконний характер, але на практиці можуть відігравати домінуючу роль.

5. До повноважень глав держав, що стосуються судової влади, відноситься встановлене в конституціях багатьох держав право призначати суддів або брати участь в процедурі таких призна­чень. Відповідні призначення в країнах, які за формою правління є парламентськими республіками і парламентськими монархіями здійснюються за пропозицією уряду або спеціального органу, який може мати назву вищої ради магістрату (вищої судової
ради). Зокрема, створення таких органів передбачено основними законами Болгарії, Греції, Іспанії, Молдови, Румунії.

6. Повноваження з врегулювання надзвичайних ситуацій: оголошує надзвичайний, воєнний, облоговий стан (на певний строк і під контролем парламенту); президент може встановити своє правління в суб’єктах федерації, здійснювати федеральне втручання.

7. Повноваження з управління збройними силами. Глава держави є головнокомандувачем, призначає вищий командний склад армії, надає вищі військові звання, відповідає за безпеку
держави. При цьому зазвичай створюється дорадчий орган – рада безпеки. Серед розвинених країн винятки з надання главі держави повноважень головнокомандуючого збройними силами
складають ФРН і Японія, що обумовлено конкретними істо­ричними обставинами.

8. Як вища посадова особа глава держави призначає певних державних службовців.

9. Повноваження у сфері правового статусу особи: надання і припинення громадянства (підданства), помилування, наго­родження, надання почесних звань. Глава держави є гарантом
конституції, прав і свобод людини.

10. Право ініціювати референдум. Це право встановлено в конституціях цілого ряду держав з парламентською і парламентсько-президентською формою правління.

11. Право на звернення до парламенту і народу.

Разом з правами, конституції передбачають і обов’язки глав держав та встановлюють певні заборони. Для президентів, як правило, передбачається заборона на будь-яке поєднання посад, _а в деяких країнах встановлена вимога припинення членства в партії.

На відміну від монарха, президент несе відповідальність за свої дії. У разі порушень до нього може бути застосовано про­цедуру імпічменту. Підставою для імпічменту найчастіше може слугувати здійснення президентом державної зради або будь-якого злочину. Як правило, для прийняття рішення про імпічмент потрібна кваліфікована більшість голосів членів парламенту.

Президент має свій апарат, резиденції тощо.

Для президентів встановлюються певні розміри окладів. Наприклад, оклад Президента США складає 200 тис. доларів на рік.

Тема 8

ПАРЛАМЕНТИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

ПАРЛАМЕНТ І ПАРЛАМЕНТАРИЗМ

Термін «парламент» походить від англійського «parliament», який, у свою чергу, походить від французького «parler» – говорити.

Батьківщиною парламенту вважається Англія, де з XIII ст. збори найбільших феодалів (лордів), вищого духовництва (пре­латів), представників міст і графств обмежили владу короля.

Сучасний парламент – це вищий орган народного пред­ставництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати найважливіші суспільні відносини, головним чином,

прийняття законів та здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.

До компетенції парламенту віднесено і інші важливі питання.

Представницька природа парламенту характеризується, перш _За все, його виборністю, але не тільки цим. У багатьох країнах глава держави також обирається народом, однак тільки пар­ламент може претендувати на роль своєрідного «дзеркала суспіль­ства». Це пов’язано з найважливішою відмітною рисою всіх парламентів – колегіальністю в прийнятті рішень.

На відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких органів (конституційних асамблей, конвентів тощо) парламенти діють на постійній основі.

Поняття парламенту тісно пов’язано з поняттям парламен­таризму. Поняття ці взаємообумовлені, але не рівнозначні.

Парламентаризм - це система взаємодії держави і суспіль­ства, для якої характерними є визнання провідної або особли­вої і достатньо істотної ролі в здійсненні державно-владних функцій законодавчого колегіального органу, що діє на постійній основі.

Парламентаризм не пов’язаний з певними конкретними формами державного правління. Тою чи іншою мірою явище парламентаризму властиво будь-якій сучасній демократичній державі. Основою парламентаризму є сильний повновладний парламент. Але парламентаризм є в той же час якістю пар­ламенту, ознаки якої він може втрачати. Парламент може існу­вати без істотних елементів парламентаризму, що характерно для авторитарних політичних режимів.

Юридичним виразом парламентаризму і його визначальною рисою є контроль парламенту за діяльністю уряду. Саме у ньому виражається привілейоване становище парламенту. Форми пар­ламентського контролю значною мірою залежать від форми Державного правління.

Характеризуючи сучасний стан парламентаризму, слід зазначити, що сам державно-правовий розвиток країн світу обумовлює необхідність певного коректування ролі представ­ницьких органів. Заінтересовані в збереженні іміджу цих орга­нів і стабільності всього державного механізму правлячі кола багатьох країн проводять парламентські реформи. Наприклад, Розширюються повноваження представницьких органів у сфері Контролю за діяльністю органів виконавчої влади. У деяких країнах виникли нові парламентські органи – спеціальні комісії, які контролюють діяльність органів виконавчої влади. Там, де такі органи існували раніше, розширюється їх компетенція.

Новацією є також введення в цілому ряді країн посади парламентського уповноваженого з прав людини, до компетенції якого віднесено розгляд скарг на діяльність органів виконавчої влади.

Парламенти продовжують відігравати важливу роль у сфері ідеологічного впливу на суспільство. Це обумовлено напрямом еволюції парламентаризму, яка, у свою чергу, викликана про­цесами демократизації виборчого права, розширення повнова­жень парламентів. Цей процес навіть в демократичних країнах може переживати спади і підйоми.