Заняття 7. Тема 7. Глава держави в зарубіжних країнах.

3. Компетенція (повноваження) глави держави.

(4 2 2; ПЗНЗ; [1]: с. 94-101

[2]: с. 146-159)

 

1. Особливості конституційного статусу глави держави.

Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, що представляє державу в зовніш­ніх відносинах і всередині країни, є символом державності народу.

У системі вищих органів влади зарубіжних країн глава дер­жави займає юридично перше місце, хоча його фактична роль може не відповідати цьому положенню. Юридичний статус і політичне значення глави держави в сучасних умовах залежать від форми державного правління, прийнятої в тій або іншій країні. Його реальна роль в здійсненні влади значною мірою обумовлена політичним режимом, що існує в державі.

Глава держави буває одноособовим і колегіальним. У пер­шому випадку це монарх або президент, в іншому — орган парламенту, який є постійно діючим. Найбільш типовим прикла­дом можуть бути президії парламентів в колишніх соціалістичних країнах і регентські ради при малолітніх монархах.

У підручнику "Конституційне (державне) право зарубіжних країн" за редакцією професора Б.А. Страшуна виділяються наступні юридичні форми глави держави:

1. Одноосібний монарх, який успадкував свою посаду (Нідерланди, Великобританія, Японія, Іспанія, Бельгія, Марокко тощо).

2. Одноосібний монарх, призначений своєю сім'єю — правлячою династією (Саудівська Аравія).

3. Одноосібний монарх федеративної держави, обраний на встановлений період монархами суб'єктів федерації зі свого середовища (Малайзія, Об'єднані Арабські Емірати).

4. Одноосібний президент, обраний народом, парламентом або представницькою колегією на встановлений строк (США, Німеччина, Італія).

5. Колегіальний орган, обраний парламентом на встановле­ний строк. При цьому окремі повноваження глави держави, які неможливо здійснювати колегіально, як, наприклад, прийом ввірчих і відкличних грамот іноземних дипломатичних пред­ставників, передаються главі колегіального органу (Державна рада Куби).

6. Глава уряду, що здійснює також функції глави держави.

7. Представник британського монарха (генерал-губернатор) її державах, що мають статус британського домініону, тобто визнають главою держави британського монарха (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Барбадос).

8. Одноосібний або колегіальний глава держави, що узурпував кладу в державі, зазвичай без встановленого строку.

Монарх (король, султан та інші) є главою держави і главою виконавчої влади.

Правовий статус монарха відрізняється наступними особли­востями:

1.Влада монарха юридично вважається за непохідну від якої-небудь іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх володарює (обмежено або абсолютно) за власним правом і вва­жається джерелом всієї державної влади. Монарша прерогатива навіть в парламентських монархіях пронизує всю державну систему; все державне управління здійснюється від імені монарха. У конституціях більшості монархічних держав міс­титься положення про те, що монарх не несе політичної від­повідальності за свої дії як глави держави або формального і лави виконавчої влади. Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, на яких покладено відповідальність. Механізм такої взаємодії глави держави і уряду забезпечується вимогою контрасигнації актів монарха главою або членами уряду. Одночасно проголошується недоторканність особи монарха, яка, перш за все, означає, що він не може бути звинувачений в порушенні норм права і не підлягає судовому переслідуванню.

2. Влада монарха спадкова, вона переходить від одного пред­ставника правлячої династії до іншого у встановленому законом порядку. Порядок престолонаслідування встановлюється або конституціями або конституційними законами, які значною мірою доповнюються звичаями.

Більшість авторів приводить 3 основні системи престоло­наслідування, що діють в цей час: салічну, кастільську і австрій­ську. В.Є. Чиркін включає в цю класифікацію і інші системи престолонаслідування:

1. Салічна — престол успадковують тільки чоловіки, перш за все старший син. Жінки з кола престолонаслідувачів виклю­чаються повністю (Бельгія, Норвегія, Японія).

2. Кастільська — молодший брат виключає з порядку престолонаслідування старшу сестру, тобто дочки успадкову­ють престол, якщо немає синів (Великобританія, Іспанія, Ні­дерланди).

3. Австрійська — жінки можуть успадковувати престол за умови, що у всіх поколіннях цієї династії немає чоловіків. Така система існувала у минулому (наприклад, в Росії).

4. Шведська (існує з 1980 р.) — жінки успадковують престол на рівних умовах з чоловіками. Дочка короля Швеції навіть за наявності у нього молодшого сина замінює батька під час його від'їздів з країни.

5. Мусульманська — престол успадковує правляча сім'я (части­на династії), з складу якої призначається монарх (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія).

6. Племінна — державу очолює головний вождь племені, а його спадкоємця зі значного числа синів визначає рада пле­мені.

7. У Бутані і деяких інших державах престол успадковується певною династією, але монарх ще за життя визначає майбут­нього спадкоємця.

8.У Малайзії монарх обирається на п'ятирічний строк султа­нами монархічних суб'єктів федерації з їх числа.

Для успадкування престолу передбачений обряд коронації.

Регентство — рада з декількох осіб або один з найближчих родичів, що здійснюють тимчасове правління у разі тимча­сової недієздатності монарха або замість малолітнього монарха. Конституції багатьох парламентських монархій регламентують порядок встановлення і здійснення регентства.

Він володіє державними регаліями (скіпетр, корона, держава, трон, мантія тощо).

Монарх має свій "двір", тобто осіб, які його обслуговують. Однією з особливостей правового статусу монарха є його право на утримання за рахунок державного бюджету самого монарха, ти о найближчих родичів і двору (цивільний лист).

Іноді від монарха вимагається певна релігійна приналежність, (Великобританія, Данія, Норвегія, Швеція).

Кримінальне законодавство багатьох країн передбачає особливі склади злочинів, вчинених щодо особи монарха або його гідності.

У країнах з республіканською формою правління існує президентура (єдиноосібна або колегіальна).

Президент може займати різне становище в системі державної влади:

- бути тільки главою держави (Німеччина);

- бути одночасно главою держави і главою виконавчої влади (США, Бразилія);

- бути главою держави і фактичним керівником уряду за наявності особливої посади адміністративного прем'єр-міністра (Єгипет, Франція).

Президент обирається на певний строк. Порядок обрання президента залежить від форми державного правління.

У президентських і президентсько-парламетських республіках застосовуються, як правило, прямі вибори, але можуть застосовуватися і непрямі. До останніх належить порядок обрання Президента США колегією вибірників.

У парламентських республіках президент обирається за допо­могою непрямих виборів, серед яких можна виділити 3 основні різновиди:

1. Президент обирається парламентом, а в голосуванні беруть участь тільки депутати, ніхто інший до цієї процедури не до­пускається (Ізраїль, Туреччина, Ліван).

2. Для обрання президента створюється виборча колегія, що складається з депутатів парламенту і представників органів місцевого самоврядування найбільших адміністративно-територіальних одиниць (Італія).

3. У деяких федеративних державах для обрання президента формується особлива колегія, що складається з депутатів союз­ною парламенту і представників суб'єктів федерації. Кількість представників з одного і іншого боку, як правило, різна (ФРН, Індія).

З урахуванням різних форм обрання президента простежується наступна закономірність: чим більше парламент усунений від обрання президента, тим більшою є його роль в здійсненні державного керівництва суспільством.

У парламентських республіках з позапарламентською фор­мою обрання президента роль останнього надзвичайно велика (Фінляндія, Австрія, Ірландія).

При обранні на пост президента для кандидатів практично у всіх країнах встановлюється більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Найчастіше цей вік становить 35 років (Австрія, Ірландія, Іслан­дія, Португалія, більшість країн Центральної і Східної Європи, США та інші президентські республіки); 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Туреччина, Чехія, ФРН і деякі інші). У Італії Президентом може бути громадянин країни у віці не молодше 50 років, у Франції — 23 роки.

Як правило, при виборах президента встановлюється певний ценз осідлості. У деяких державах президентом не може бути громадянин, що натуралізується.

Строк повноважень президента зазвичай встановлюється від 4 до 7 років. Наприклад: у Ісландії, США, Росії — 4; у Греції, ФРН, Індії, Франції, більшості країн Центральної і Східної Європи — 5; у Австрії, Мексиці, Фінляндії — 6; Ірландії, Італії, Туреччині — 7; у Латвії — 3.

Конституції більшості держав встановлюють обмеження на переобрання президентів. У більшості країн президентом не можна бути більше 2 строків підряд.

Встановлюються також підстави для дострокового припи­нення повноважень президентів. Достроково звільнитися цей пост може у разі смерті, недієздатності або добровільної від­ставки президента, так само як і при усуненні його з поста в порядку імпічменту або інших подібних процедур.