Тема 1. Заняття 1. Конституційне право зарубіжних країн як галузь права, наука і навчальна дисципліна.

Тема 1. Заняття 1. Конституційне право зарубіжних країн як галузь права, наука і навчальна дисципліна.

1. Поняття і предмет конституційного права зарубіжних країн.

2. Система конституційного права.

3. Суб’єкти конституційного права. Конституційно-правове регулювання.

Джерела конституційного права зарубіжних країн.

5. Конституційне право зарубіжних країн як юридична наука і навчальна дисципліна.

(4 2 2; ПЗНЗ; [1]: с. 3-17 [2]: с. 5-23) __________________________________________________________________

Поняття і предмет конституційного права зарубіжних країн.

Поняття "Конституційне право зарубіжних країн" не означає особливу галузь права. Мова йде про відгалуження єдиної науки — конституційне право, про комплексне і порівняльне вивчення конституційного права більш ніж 200 держав, що існують в світі, оскільки в кожній з них існує своє конститу­ційне право.

Термін "конституційне право" має потрійне значення: галузь чинного в тій або іншій державі права, тобто система юридичних норм, правил, що містяться в законах і інших нормативних актах і регулюють певну сферу суспільних відносин; наука, тобто сукупність знань про чинне конституційне право, які містяться у книгах, брошурах, статтях; навчальний курс, основи знань про чинне конституційне право, стан науки, предмет викладання у вищих навчальних закладах.

Конституційне право як галузь права конкретної держави — це сукупність правових (юридичних) норм, які закріплюють певні основи економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організації і функціонування основних ланок державного механізму, територіальну організацію держа­ви, а також визначають основи відносин держави і особи.

Відмінності в термінах конституційне право і державне право обумовлені різними підходами в політико-правовій теорії XVII — ХІХ століть і, частково, національною традицією слововживання. Термін конституційне право частіше зустрічається в країнах з англосаксонською і романо-германською правовими системами, де раніше сформувався конституційний лад (Франція, США). Вперше термін "конституційне право і політичні інститути" з'явилася у французькій літературі в середині XX ст. Поняття "державне право" відображає німецьку правову традицію. Вона була сприйнята в царській Росії, а потім в СРСР і колишніх соціалістичних країнах.

Нині в переважній більшості країн вживається термін "кон­ституційне право". У Великобританії і деяких інших країнах навчальний курс називається "Конституційне і адміністративне право".

У різних країнах існують неоднакові доктринальні підходи вчених до предмету конституційного права, навіть в одній і тій же державі нерідко існують різні школи і напрями.

Більшість вчених Великобританії вбачають суть конститу­ційного права в регулюванні управління державою, відносин громадян і держави, основних державних функцій. Адміністра­тивне право при цьому розуміється як аспект конституційною права.

У США вважається, що конституційне право в найзагальнішому вигляді (залишаючи деталі адміністративному праву) регулює управління державою, відносини громадян і уряду. В узагальненому вигляді суттю конституційного права США є гарантія забезпечення в суспільстві "фундаментальної свободи", що припускає розмежування сфер свободи індивіда і меж дії державної влади.

Тобто щодо Великобританії і США можна говорити про певну єдність в підходах, хоча існують і відмінності, обумов­лені, перш за все, тим, що у Великобританії немає інституту конституційного контролю. Англо-американський підхід сприй­нятий японськими вченими, а також у науці англомовних країн, колишніх британських колоній.

Інші погляди на питання про суть конституційного права існують у Франції. Французька наукова доктрина на одне з перших місць в конституційному праві висуває політичну владу і політичний режим. Французькі вчені нерідко висловлюють думку, що найважливішою тенденцією суспільного розвитку є процес інституціоналізації, тобто створення утрупуваннями людей різних суспільних інститутів, які набувають юридичного оформлення, зокрема: держави, політичних партій, профспілок тощо. Французька наукова доктрина, з певними змінами, сприй­нята юристами колишніх французьких колоній.

Німецька наука нині оперує 2 термінами: конституційне і державне право, причому останнє історично передує першому. Німецькі вчені вважають, що у вузькому сенсі зміст конститу­ційного права і державного права збігається, але все таки вони відрізняються один від одного: з одного боку, конституційне право ширше за державне право, оскільки конституція не об­межується встановленням державного ладу, а охоплює основи устрою недержавного життя (власність, сім'я, охорона природи тощо). З іншого боку, державне право це не тільки право держави. Воно містить норми, що регулюють питання дер­жавного управління, адміністративного, фінансового, проце­суального права.

В Італії одні вчені вважають, що предметом конституційного права є влада і права людини. Вони також вбачають специфіку цієї галузі права в регулюванні політичної поведінки. Інші схиляються до більш широкого трактування, відносячи до пред­мету конституційного права політичні партії, державу, свободу особи і "соціальні утворення".

Аналогічні погляди поширені в Іспанії, хоча і в дещо іншому аспекті. Конституційне право тут вважають нормативним елементом конституційної системи, який фіксує, встановлює, регулює основні державні інститути, що відносяться до суспіль­ного життя. У цілому тут дотримуються широкого трактування щодо предмету конституційного права.

Такий же розширювальний підхід сприйнятий переважною більшістю дослідників конституційного права Росії і України.

У мусульманських країнах в навчальних посібниках, що публікуються з питань конституційного права, особлива увага приділяється вивченню Корану, релігійних норм, коментуван­ню конституції. У сучасних дослідженнях зазначається, що галузь "владних норм" вивчає питання халіфату, публічної влади, організацію державного управління, армії, питання оподат­кування, тобто ті питання, які в інших державах регулюються в основному конституційним, адміністративним, фінансовим правом.

Додатковою підставою відмежування конституційного права від інших галузей права слугує метод правового регулювання. Переважаючою формою конституційно-правового регулювання суспільних відносин є метод зобов'язання. Конституційному праву відомі також методи заборони і дозволу. Превалювання в конституційно-правовому регулюванні владно-імперативних норм обумовлено природою суспільних відносин, які становлять зміст цієї галузі права.

 

Тема 2. Заняття 2. Конституції зарубіжних країн.

1. Теоретичні основи конституції: поняття, сутність, функції, юридичні властивості.

2. Порядок внесення змін і доповнень до конституції.

3. Еволюція змісту конституції.

4. Конституційний контроль в зарубіжних країнах.

Форма і структура конституцій.

(4 2 2; ПЗНЗ; [1]: с. 35-44 [2]: с. 24-30)

 

Заняття 3. Тема 3. Основи правового статусу особи в зарубіжних країнах. Конституційні права і свободи особи.

5. Міжнародний правовий захист прав людини.

(6 2 4; комбіноване заняття; [1]: с. 53-58 [2]: с. 69-86)

 

Тема 4. Виборче право в зарубіжних країнах.

Політичні партії в зарубіжних країнах.

1. Поняття, сутність і принципи виборчого права. 2. Поняття і види виборів. Порядок організації і проведення виборів в зарубіжних країнах.

Політичні партії, поняття, сутність, функції.

Класифікація політичних партій. Їх організаційна структура.

Інституціоналізація політичних партій.

(7 2 5; ПЗНЗ; [1]: с. 79-83 [2]: с. 99-105)

 

Прямі і непрямі.

Прямі вибори характеризуються тим, що питання про об­рання вирішують безпосередньо громадяни, які мають виборчі права.

Непрямі вибори здійснюються не громадянами, а обраними ними особами — вибірниками, депутатами та іншими. Існують 2 різновиди непрямих виборів: побічні і багатоступеневі.

Непрямі вибори можуть проводитися в 2 способи.При пер­шому способі вибори проводяться спеціально створюваною для цього виборчою колегією. Наприклад, обрання Президента США. При другому способі вибори проводяться постійно діючим орга­ном. Наприклад, обрання президентів парламентами Греції, Туреччини і деяких інших країн.

При багатоступеневих виборах низові представницькі органи обираються безпосередньо громадянами, а потім вже ці органи обирають депутатів у вищестоящі представницькі органи, ос­танні ж обирають вищестоящу ланку, і так аж до парламенту. Сьогодні така система діє в Китаї.

Національні і місцеві.

Національні вибори проводяться в усій країні. На місцевих виборах обираються органи місцевого самовря­дування.

Чергові і позачергові.

Чергові проводяться в строки, встановлені в конституції або законі у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу. Періодичність виборів визначається строком повно­важень виборних органів.

Позачергов і проводяться у разі дострокового припинення повноважень виборного органу.

Якщо результати голосування встановлюються після одно­разового голосування виборців, то вважається, що вибори проводяться в один тур.Якщо проводяться 2 або більше голо­сування, то вибори проводяться в 2або більше тури.Другий і подальші тури іноді називають повторними виборами або повтор­ним голосуванням.

Якщо вибори не відбулися або визнані недійсними, то про­водяться нові вибори.

Правове регулювання підготовки і проведення виборів без­посередньо пов'язане з поняттям виборчого процесу.

Виборчий процес — це врегульована законом і іншим спе­ціальними нормами діяльність індивідів, органів, організацій, і також груп виборців з підготовки і проведення виборів в органи державної влади і місцевого самоврядування.

Виборчий процес поділяється на наступні стадії:

1. Призначення виборів — встановлення дати голосування. Датичергових або строки призначення позачергових виборів часто встановлюються в конституціях.

2. Встановлення виборчих округів.

Виборчі округи — територіальні одиниці, які об'єднують громадян для обрання в представницькі органи держави і місцевого самоврядування одного або кількох депутатів. Від того, яким чином буде встановлено територію округів, значною мірою залежать результати виборів. У деяких країнах, наприклад її Китаї, виборчі округи можуть створюватися не за територіаль­ним, а за виробничим принципом. Проте вони завжди поєдну­ються в масштабі країни або адміністративно-територіальної одиниці з територіальними округами. У окремих країнах (Сін­гапур, Фіджи) округи створюються за етнічною ознакою.

3. Встановлення виборчих дільниць.

Виборчі дільниці — територіальні одиниці, які об'єднують громадян спеціальним місцем голосування.

4. Створення виборчих органів. Вони займаються організа­цією і проведенням виборів, забезпечують контроль за дотри­мання виборчого законодавства, визначають результати виборів. Розрізняють загальнодержавні, територіальні, окружні і діль­ничні виборчі органи (комісії).

Загальнодержавні (центральні, національні) виборчі комісії наділені компетенцією, що поширюється на всю країну, у феде­ративних державах окремі комісії створюються в суб'єктах федерації. Територіальні виборчі комісії утворюються в адміні­стративно-територіальних одиницях, окружні виборчі комісії — V виборчих округах, дільничні виборчі комісії — на пунктах голосування.

5. Реєстрація виборців — включення особи до списку вибор­ців. Вона може бути публічною (обов'язковою) або особистою (добровільною).

Публічна регістрація здійснюється 2 способами:

а) списки складаються на основі відомостей про тих, хто проживає на визначеній території;

б) списки складаються шляхом обходу виборців.

Особиста — виборець сам приходить до відповідної установи і заявляє про бажання брати участь в голосуванні. Виборцеві видається виборча картка.

6. Висунення і реєстрація кандидатів.

Висунення кандидатів може здійснюватися в наступних ос­новних формах: самовисування, висунення групами виборців, висунення політичними партіями або іншими громадськими об'єднаннями.

Порядок реєстрації кандидатів встановлюється виборчим за­конодавством. Як правило, для реєстрації кандидат повинен внести виборчу заставу.

7. Агітаційна кампанія.

Агітаційна кампанія починається після офіційної реєстрації кандидатів. Встановлюються певні умови здійснення агітації. Кандидатам надається доступ до засобів масової інформації. Особлива увага приділяється рівності прав кандидатів. Законо­давство більшості демократичних держав досить жорстко регу­лює питання, пов'язані з фінансуванням виборчої кампанії.

8. Голосування.

Це головна стадія, оскільки саме на цій стадії здійснюється народне волевиявлення. Голосування може бути очним, коли сам виборець приходить у виборчу комісію і отримує бюлетень. При заочному голосуванні, волю виборців реалізують інші особи. Таке голосування може здійснюватися за дорученням. У деяких країнах (Великобританія, Німеччина та інші) можливе голосу­вання поштою.

По відношенню до виборців, що знаходяться у від'їзді, застосовуються самі різні підходи.

Поширеним явищем є абсентеїзм— масове ухилення вибор­ців від участі в голосуванні. У ряді держав (Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Італія та інші) закон встановлює обов'язковість голосування. За ухилення від голосування пе­редбачаються різні види відповідальності.

9. Підрахунок голосів і встановлення результатів виборів.

10. Можливий другий тур голосування і/або нові вибори.

11. Остаточне визначення і публікація результатів виборів.

 

Політичний режим.

(4 2 2; комбіноване заняття; [1]: с. 65-72 [2]: с. 115-131)

 

1. Форма правління.

Форма держави — певний спосіб організації і здійснення державної влади, що характеризується єдністю структури, тери­торіальної організації і методів здійснення державної влади.

Елементами форми держави є форма правління, форма дер­жавного устрою і політичний режим.

Форма правління — це спосіб організації державної влади, обумовлений принципами взаємовідносин найвищих органів держави: глави держави, найвищих органів законодавчої і ви­конавчої влади.

Залежно від порядку заміщення посади глави держави (спад­коємство або шляхом виборів) розрізняють 2 основні форми правління: монархія і республіка.

Монархія — форма правління, коли главою держави є особа, яка одержує і передає свою державну посаду і почесний титул у спадщину і довічно. У ряді країн (Малайзія, ОАЕ) з цього правила є винятки.

З урахуванням членів британської співдружності (де монарха представляє генерал-губернатор) монархії складають біля 1/6 частини держав світу. Найбільші країни-монархії: Великобрита­нія, Іспанія, Японія, Таїланд.

Розрізняють абсолютну, дуалістичну і парламентську мо­нархію.

Абсолютна монархія характеризується перш за все тим, що в руках монарха сконцентрована вся повнота влади. Прикладом такої держави може слугувати Султанат Оман. Замість Консти­туції тут діє Коран. Уряд формує король. Прем'єр-міністр — зазвичай його син; а губернатори — родичі.

Бахрейн, Катар, ОАЕ, Саудівська Аравія мають октройовані конституції, проте Коран стоїть вище. У цих країнах є законодорадчі органи (які обираються чоловічим населенням або що призначаються монархами), які насправді не обмежують владу монарха. По суті ці країни — абсолютні монархії. Особливу роль в них відіграють сімейні ради.

Дуалістична монархія — перша форма конституційної монар­хії. Виконавча і частково судова влада належить монарху; а законодавча — парламенту. Парламент обирається всіма підда­ними або їх частиною, якщо виборче право — цензове.

Монарх може призначати уряд, який відповідальний тільки перед ним. Він має право абсолютного вето. Окрім того монарх має право видавати укази, що мають силу закону та розпускати парламент.

Парламентська монархія існує у Великобританії, Японії, Ні­дерландах, Швеції, Канаді, Австралії.

Головна відмітна ознака парламентської монархії — відпові­дальність уряду перед парламентом. Недовіра парламенту уряду означає його відставку. У свою чергу, уряд може запропонувати монархові розпустити парламент (нижню палату).

Інші ознаки:

—верховенство парламенту над виконавчою владою;

—судова влада — незалежна;

—уряд повинен користуватися довірою парламенту (або його нижньої палати);

—глава уряду — лідер партії, що має більшість місць впарламенті;

—акти монарха контрасигнуватимуться главою уряду або відповідним міністром.

Республіка — (лат., суспільна справа) форма правління, яка характеризується виборністю глави держави, зазвичай прези­дентом. Республіка — найбільш поширена в сучасних умовах форма державного правління.

Президентська республіка. Класичним прикладом такої рес­публіки є США.

Головна відмітна ознака — відсутність відповідальності вико­навчої влади перед парламентом за політику, що проводиться.

Інші ознаки:

—витримується формальна вимога жорсткого поділу влад і наявність збалансованої системи заборон і противаг. Президент має право суспенсивного (відкладального) вето. Верхня палата парламенту може перешкодити призначенню президентом поса­дових осіб і не ратифікувати підписані ним договори;

—обрання президента відбувається на загальних виборах;

—президент об'єднує повноваження глави держави і глави уряду;

—уряд формує президент при обмеженій участі парламенту;

—уряд, як правило, не є колегіальним органом;

—глава держави не має права розпускати парламент;

- відсутній інститут контрасигнатури.

Парламентська республіка. Прикладом такої республіки можуть слугувати Німеччина, Італія, Індія, Угорщина, Чехія, Естонія.

Головна відмітна ознака — політична відповідальність уряду перед парламентом. Інші ознаки:

—здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами;

—у сфері виконавчої влади реальні повноваження належать уряду;

—повноваження президента — обмежені;

—уряд формується парламентом, участь президента в цьому процесі в багатьох країнах фактично є номінальною;

—право глави держави розпускати парламент, яке, як пра­вило, ефективно контролюється урядом;

—контрасигнація актів глави держави главою уряду або відповідним міністром;

—нерідко спостерігається солідарна відповідальність уряду.

Змішана: парламентсько-президентська або президентсько-парламентська республіка (Австрія, Ірландія, Ісландія, Македо­нія, Польща, Румунія, Словаччина, Фінляндія, Франція, Хорва­тія, більшість країн СНД).

Інші ознаки:

—парламент і президент обираються громадянами;

—президент — нерідко харизматичний (або популярний в народі) лідер;

—президент може керувати урядом або призначати його (коли керує прем'єр-міністр);

—президент може розпускати парламент. Він має право активно втручатися в політичне життя, але, як правило, цим правом не користується (проте у країнах СНД президенти ко­ристуються цим правом дуже активно);

—уряд повинен користуватися довірою парламенту (нижньої палати).

Така форма правління ефективна, якщо парламентська біль­шість, уряд і президент належать до однієї політичної партії.

У деяких мусульманський країнах існують теократичні (ісламські) республіки (Іран). Разом з президентом і парламен­том в них є посада керівника, наділеного верховною духовною і політичною владою і виконуючого функції вождя нації.

Республіка колишнього СРСР. Ознаки: ради — "представ­ницькі" органи; не визнається розподілу влад; вибори суддів радами; пріоритет партії над органами державної влади тощо.

У сучасному світі нівелюються відмінності між монархіями і республіками, виникають змішані форми: (виборність монарха в Малайзії кожні 5 років); (довічні президенти — Домініканська республіка).

Форма державного устрою.

Форма державного устрою — це спосіб організації держав­ної влади, який визначається характером відносин держави в цілому і її складових частин.

Форма державного устрою виявляється в особливостях політико-територіальної організації (устрою) держави і її адміністративно-територіального устрою.

У теорії і практиці сучасного конституціоналізму розрізняють 2 основні форми державного устрою — федеративну і унітарну.

Федерація — це держава, територія якої складається з тери­торій її суб'єктів (державних утворень). Нині таких держав налічується близько 20. Останніми роками від федеративної форми устрою відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія, деякі інші держави, що розвиваються.

Серед існуючих федерацій можна назвати: Австралію, Бра­зилію, Індію, Малазію, Мексику, Нігерію, США (суб'єкти феде­рації — штати), Аргентину, Канаду, Пакистан (суб'єкти феде­рації — провінції), Швейцарію (суб'єкти федерації — кантони), ФРН (суб'єкти федерації — землі).

Така різноманітність не заважає визначити загальні ознаки цієї форми державного устрою.

Залежно від критеріїв, прийнятих за основу, федерації можна класифікувати таким чином.

Залежно від порядку утворення федерації поділяються на ство­рені на основі союзу (договірні) і федерації утворені на основі автономії (конституційні).

Інтеграційні (централізовані) і деволюційні (відносно децентра­лізовані). У першому випадку при збереженні особливостей складових частин спостерігається високий ступінь централіза­ції, в другому — більш повно враховується специфіка різних суб'єктів федерації, у зв'язку з чим, їх положення може бути не зовсім однаковим.

Відповідно до структури розрізняють симетричні і асиметрич­ні федерації.

Симетричні федерації — всі суб'єкти, що входять до складу федерації, — рівні за своїм становищем (штати в США, землі в Австрії і ФРН, емірати в ОАР).

Асиметричні федерації. Яскравим прикладом такої федерації є Росія. Окрім республік, суб'єктами федерації тут є краї, об­ласті, міста федерального значення (Москва, Санкт-Петербург), автономні області, автономні округи. Хоча всі суб'єкти визна­ються рівноправними, їх статус визначається по-різному. Статус республік визначається федеральною конституцією і конституціями самих республік; статус інших суб'єктів — федераль­ною конституцією і їх статутами. При цьому одні суб'єкти федерації можуть входити до складу інших суб'єктів (автономні округи знаходяться у складі країв і областей).

Всі ці суб'єкти є державними утвореннями, але не є дер­жавами, оскільки не мають державного суверенітету (тобто з багатьох питань вони не можуть проводити самостійної внутріш­ньої політики, а також зовнішньої політики). З цим пов'язано і те, що за суб'єктами федерації не визнається право сецесії — тобто право виходу з федерації.

Суб'єкти багатьох федерацій можуть приймати власні консти­туції, які повинні відповідати федеральним основним законам.

Одночасно спільною рисою є наявність у кожного суб'єкта власної системи органів влади, зокрема — законодавчої, вико­навчої і судової.

Наявність у федерації 2 систем органів влади робить необ­хідним розмежування компетенції між ними.

Конституції встановлюють 5 основних способів розмежу­вання компетенції між федераціями і суб'єктами федерацій:

1. У конституціях встановлена сфера виняткової компетен­ції федерації (Танзанія, Ефіопія), а сфера компетенції суб'єктів федерації створюється шляхом передачі їм так званих залиш­кових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями виключно до федеральних.

2. Встановлюється виняткова компетенція суб'єктів федера­ції, в яку федеральні органи не можуть втручатися (у чистому вигляді не застосовується, але в окремих випадках використо­вується, наприклад в США і Швейцарії).

3. Конституція Канади визначає 2 сфери виняткової компе­тенції — сфера федерації і сфера суб'єктів федерації. Для цього встановлено 2 переліки питань, віднесених відповідно до повнова­жень федерального парламенту і законодавчих органів суб'єктів.

4. Основний закон ФРН також встановлює 2 сфери компе­тенції: виняткову компетенцію федерації і конкуруючу компе­тенцію. У сфері останньої рішення можуть приймати як феде­ральні органи, так і органи земель. За суб'єктами федерації безумовно залишається тільки право законотворчості з тих питань, які включено в обидва переліки.

5. У Індії прийнятий інший принцип розмежування компе­тенції. Там Конституція встановлює 3 сфери компетенції: винят­кову компетенцію федерації, виняткову компетенцію штатів, загальну (конкуруючу) компетенцію федерації і штатів. Деталь­но регламентується зміст відповідних сфер. Наприклад, перелік питань, віднесених до компетенції федерації, налічує близько 100 пунктів.

У унітарній державі жодна з частин її території не наділена статусом державного утворення. У такій державі діє єдина система права і єдина система органів влади. Територія навіть фор­мально є єдиною.

За формою унітарні держави поділяються на прості і складні.

У складній унітарній державі є автономні одиниці, в простій існує тільки адміністративно-територіальний поділ.

Адміністративно-територіальні одиниці (АТЕ) — це частини території держави, організаційно відособлені для виконання загальних завдань державного механізму. Вони є територіаль­ною базою для здійснення функцій такого управління. Проте в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні цього поняття (тобто адміністративні функції), але і окремі політичні функції.

АТЕ не є виключно географічним явищем. Це матеріальна основа організації публічної влади, яка склалася на окремій частині державної території.

Є декілька систем адміністративно-територіального поділу, проте для розвинених країн характерніші дво- і трьохступеневі системи (у Франції — чотирьохступенева).

Автономія в таких умовах розглядається як засіб децентра­лізації. За своєю юридичною природою автономія є самоорга­нізацією населення на частині території держави, що зазвичай характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення. Статус автономних одиниць відрізняється від звичайних адміністративно-тери­торіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається не всім, а тільки окремим частинам держави. Виняток становлять авто­номії Іспанії і Італії.

У літературі зазвичай виділяють 2 форми автономії: на­ціонально-територіальну і культурно-національну.

Національно-територіальна залежно від обсягу повноважень буває політичною і адміністративною.

Політична має ознаки державності (право приймати закони з місцевих питань, наявність парламенту, органів виконавчої влади). На відміну від суб'єктів федерації автономії не воло­діють власною судовою системою. Дуже рідко автономії мають свою конституцію і громадянство.

Адміністративна автономія не наділена правом приймати закони, а може видавати тільки підзаконні нормативні акти в межах своєї компетенції, має представницькі органи, на її тери­торії може застосовуватися місцева мова тощо.

Культурно-національна автономія створюється там, де етнічні групи, національності живуть розрізнено, змішані з представниками інших етнічних груп. В цьому випадку національності створюють свої організації, виборні органи, які займаються питаннями мови і культури. Вони можуть направляти своїх представників до парламенту.

Деякі автори (наприклад, В.Є. Чиркін) виділяють нову форму державного устрою — регіоналістська держава, тобто держава, вся територія якої складається з автономних утворень. Ці автономії можуть бути територіальною автономією (більшість з 20 областей Італії), будуватися з урахуванням особливостей життя населення і географічних чинників (5 областей Італії), будуватися на основі етнічних, лінгвістичних, історичних тощо особливостей населення (Країна Басків, Андалузія і інші області в Іспанії), або за змішаною — етнічною і територіальною озна­кою (Шрі-Ланка). У Іспанії до більших автономних утворень входять дрібніші.

Конфедерація — союз суверенних держав. Конфедерація може мати свій парламент, уряд, главу держави, але на відміну від федерації акти зазначених органів не діють (не чинні) безпосе­редньо на територіях держав-членів. Вони набувають чинності тільки після ратифікації відповідними органами держав, що входять до складу конфедерації.

Політичний режим.

Політичний (державний) режим — це узагальнена характе­ристика форм і методів здійснення державної влади в тій або іншій країні.

Його характер визначається багатьма чинниками: існуючою партійною системою; взаємовідносинами між органами дер­жавної влади; прямими і зворотними зв'язками політичних партій, громадських організацій, органів державної влади з насе­ленням; пануючою в суспільстві ідеологією; рівнем політичної культури, багатьма іншими обставинами, включаючи іноді особу глави держави.

Елементи державного режиму:

1. Державна влада, яка виходить від народу або певної пануючої соціальної групи, монарха.

2. Організаційно-правовий поділ влад і рольова автономія різних гілок державної влади з одного боку, або принцип єдності державної влади — з іншого. Деякі автори трактують принцип єдності державної влади як її зосередження в руках однієї гілки влади.

3. Змагальність, пошуки компромісу в діяльності державних органів або, навпаки, обмеження політичної діяльності, орієнта­ція на боротьбу з політичними опонентами і їх придушення.

4. Реалізація політичних свобод громадян або, навпаки, їх формальне проголошення.

5. Самоврядування територіальних громад або, навпаки, повне підпорядкування призначеним державним чиновникам.

В умовах будь-якого державного режиму використовуються однакові методи (стимулювання, нейтралізму, лібералізму і насильства), проте використовуються вони різною мірою і з різною спрямованістю.

Найбільш поширеною є наступна класифікація політичних режимів.

Демократичний режим. Він характеризується наступними ознаками:

1. Визнання політичних прав і свобод в такому обсязі, який забезпечує можливість самостійної і активної участі громадян у визначенні державної політики, у тому числі і свободи діяль­ності опозиційних партій.

2. Політичний плюралізм і перехід політичного керівництва від однієї партії до іншої; юридична рівність всіх об'єднань громадян.

3. Розподіл влад, ефективна система заборон і противаг.

4. Обов'язкова і реальна участь в здійсненні державної влади загальнодержавного представницького органу (парламенту).

5. Свобода ідеології (але не закликів до насильства тощо).

Ліберальний режим — був характерний для розвинених країн в XIX ст. Нині він зберігся в деяких країнах, що розвиваються. Для нього характерні:

1. Висока міра політичної свободи, проте, внаслідок куль­турної відсталості більшості членів суспільства реально користу­ватися демократичними інститутами може порівняно невелика кількість осіб.

2. Державі доводиться вдаватися до форм примусової дії, оскільки соціальна база правлячої еліти досить вузька.

3. Демократичні інститути, включаючи опозицію, функціону­ють як би на поверхні суспільного життя.

Авторитарний (владний) режим характеризується наступними ознаками:

1. Політичні права і свободи громадян визнаються в обме­женому обсязі, який не дозволяє їм реально брати участь у визначенні державної політики, а деякі опозиційні партії не можуть діяти легально.

2. Влада переходить від однієї партії до іншої на основі виборів, але сам вибір партії виборцями обмежений (депутатів часто обирають на основі етнічних і релігійних пристрастей; президент — харизматичний лідер, стає по суті незмінним).

3. Політичний плюралізм обмежений, дозволені тільки деякі організації і то з огляду на певні умови; рішення прийма­ються більшістю правлячої партії без врахування прав меншості; цензура; тощо.

4. Принцип розподілу влад може бути лише регламентова­ний в конституції, але фактично ігнорується.

5. Обмежений ідеологічний плюралізм.

6. Збройні сили часто відіграють політичну роль.

Для тоталітарного режиму характерні наступні ознаки:

1. В основу режиму покладено концепцію вождизму, полі­тичні права і свободи громадян, можливість їх активної участі у визначенні державної політики принципово не розгляда­ються.

2. Перехід політичного керівництва від однієї партії до іншої не може бути здійснений шляхом виборів: зазвичай існує одна легальна партія, а інші якщо і існують, то тільки під її контролем.

3. Політичний плюралізм принципово не розглядається, по­літична опозиція не допускається, захист прав меншості не визнається; у деякі конституції вміщено принцип демократич­ного централізму.

4. Розподіл влад не здійснюється; закріплюється принцип єдності влади. Представницькі органи розпущені. Місцеве самоврядування позбавлене будь-якого реального значення. На місцях управляють представники глави держави, органи на кшталт "рад", партійні органи.

5. Існує єдина обов'язкова ідеологія.

Ця класифікація державних режимів спирається на класи­фікацію політичних режимів, прийняту в політології.

У літературі з конституційного права пропонується також спеціальна класифікація державних режимів. Розрізняють наступні режими: абсолютистський, міністеріальний, дуалістич­ний, президентський, партократичний, парламентарний.

 

 

 

Компетенція глави держави.

Особливості конституційного статусу глави держави визна­чають обсяг і характер його функцій і повноважень. Конкретний зміст компетенції глави держави тою чи іншою мірою спів­відноситься із здійсненням законодавчої, виконавчої і судової влади. її обсяг і прояви обумовлені формою правління і формою політичного режиму.

У президентських республіках глава держави отримує свій мандат безпосередньо від виборців і завжди наділений широ­кими і реальними повноваженнями. Президент тут займає най­важливіше місце в державному механізмі і відіграє дуже важливу роль в суспільно-політичному житті. Це стосується і глав держав в деяких країнах із змішаною республіканською формою правління.

У парламентських республіках глава держави отримує мандат від парламенту. Зазвичай він не має істотних владних повноважень і реалізує свою компетенцію у взаємодії з урядом. Статус президентів парламентських республік і монархів парламентських монархій приблизно однаковий.

Компетенція глави держави і його інституційне значення нерідко встановлюються в конституціях в загальному вигляді. В ст..87 Конституції Італії записано, що Президент є главою держави і представляє національну єдність. У Японії імператор є символом держави і єдності народу.

У узагальненому виді повноваження глав держав можна розділити на наступні основні групи:

1. Пов