Правова природа Європейського Союзу.

Європейський Союз (ЄС) - унікальна міжнародна організа­ція, специфіку якої прийнято виражати через характеристику Союзу як наддержавного (наднаціонального) об'єднання. Однією з особливих рис Європейського Союзу є праве становище його держави-члена - як щодо інших держав-членів, так і самого Со­юзу. Членство у ЄС зумовлює виникнення не лише міжнародно-правових, а й конституційно-правових феноменів, невідомих правопорядкам інших держав.

Засади правопорядків держав-членів ЄС не можна визначити па основі лише національного конституційного права. Для цього необхідно проаналізувати також право самого Європейського Союзу, що прийнято характеризувати як право «суі генеріз» - пра­во, суттєво відмінне від сучасного міжнародного права.

По закінченні Другої світової війни західноєвропейські держа­ви створили три регіональні економічні організації: Європейське співтовариство з вугілля та сталі (ЄСВС) за Паризькою угодою 1951 р., а також Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) за Римсь­кими угодами 1957 р. У 1992 р. Маастрихтською угодою був ство­рений Європейський Союз. Це створило нове середовище для міждержавного співробітництва, яке можна охарактеризувати як інтеграційне та наднаціональне.

Засновниками Співтовариств виступили шість держав - Бель­гія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція, до яких згодом приєдналися Данія, Ірландія і Сполучене Королівство (1973 р.), Греція (1981 р.), Іспанія і Португалія (1986 р.), Австрія, Фінляндія і Швеція (1996 р). З 1 травня 2004 р. до ЄС приєдна­ли 10 нових членів:

Естонія, Кіпр, Латвія, Литка, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія. У недалекому майбутньому плану­ють стати членами Європейського Союзу Болгарія та Румунія.

На порядку денному також стоїть питання про можливість всту­пу до ЄС Туреччини. Не виключено, що у майбутньому питання про вступ інших європейських країн, зокрема України, може на­бути практичного значення.

Спочатку Європейські співтовариства були організаціями з досить вузькою і конкретною сферою діяльності (суто економічні питання), згодом співробітництво охопило інші сфери, зокрема політичну, військової співпраці, боротьби зі злочинністю, що при­вело до появи у 1993 р. Європейського Союзу організації з май­же універсальною компетенцією і рисами державоподібного міжнародного об'єднання.

Європейський Союз має унікальну організаційну структу­ру. Традиційно її описують як сукупність трьох «опор», що охоп­люють інтеграційні процеси, відповідно, в соціально-економічній, зовнішньополітичній і військовій та правоохоронній галузях.

Центральною є перша опора - Європейські співтовариства разом узяті, тобто на сьогодні це - Європейське співтовариство (до 1993 р. - ЄЕС) та Євратом. Третє співтовариство (ЄСВС) припинило своє існування у 2002 р. Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір) підкреслює значення Співтова­риств для забезпечення єдності та послідовності дій Союзу в різних галузях: відповідно до ч. З ст. 1 «Союз заснований на Євро­пейських співтовариствах, доповнених політиками і формами співробітництва, встановленими цим Договором», а ч. 1 ст. З пе­редбачає, що «Союз обслуговується єдиною інституційною структурою, що забезпечує узгодженість і наступництво діяль­ності, що здійснюється з метою досягнення цілей Союзу». Друга опора - співробітництво у сфері спільної зовнішньої політики і політики безпеки, метою якого проголошено утвердження іден­тичності Союзу на міжнародній арені та створення спільної сис­теми військової оборони (ст. 2 Договору про ЄС). Третя опора - поліцейське і судове співробітництво з кримінально-правових питань, що має забезпечити громадянам Союзу «високий рівень безпеки у межах простору свободи, безпеки і правосуддя» (ст. 29 Договору про ЄС).

Існують серйозні відмінності у правовому характері співпраці держав-членів у рамках різних опор. У межах другої і третьої спор співробітництво здійснюється у формах, що потребують значно меншого обмеження суверенних прав держав, і характеризується

ся як «міжурядове». Воно є традиційним для загального міжна­родного прана і суттєво відмінним від «наднаціонального» співро­бітництва в рамках Співтовариств.

Утім, юридично Європейський Союз сконструйовано як єдину організацію, що забезпечується єдиним складом держав-членів та єдиною системою керівних органів, які одночасно обслугову­ють Співтовариства і Союз.

Найважливіші п'ять органів отримали спеціальну назву «інсти­тут». Рада ЄС, що включає представників урядів усіх держав-членів на рівні міністрів є головним законодавчим органом. Євро­пейський Парламент, що обирається громадянами ЄС кожні п'ять років на прямих загальних виборах, здійснює суттєвий вплив на законодавчий процес. Європейська Комісія - своєрідний вико­навчий орган Союзу, що має право законодавчої ініціативи та кон­тролює виконання прийнятих рішень. Суд Європейських співто­вариств здійснює правосуддя у справах про застосування і тлу­мачення установчих договорів Співтовариств і Союзу. Рахункова палата (Палата аудиторів) здійснює контроль за виконанням бюд­жету ЄС.

Лише Європейська Рада - єдиний орган, що діє в рамках тільки Союзу, а не Співтовариств. Вона складається з глав держав-членів або їх урядів і голови Європейської Комісії та покликана «нада­вати необхідний імпульс для розвитку Союзу і визначати його загальні політичні дороговкази» (ст. 4 Договору про ЄС). Остан­німи роками цей орган скликається тричі на рік.

Щодо правової природи Союзу точаться суперечки від само­го моменту його створення. Умовно всі точки зору можна звести до трьох варіантів: Союз є особливим різновидом міжнародної міждержавної організації; специфічним державним утворенням (різновидом конфедерації чи навіть федерації); новим типом полі­тичного утворення.

Загалом можна стверджувати, що більшість науковців і політич­них діячів не вважає ЄС різновидом держави, навіть конфедерації чи функціональної федерації. Дійсно, Союз не має класичних оз­нак держави, що використовуються у міжнародному публічному праві (власні територія і населення, суверенна влада).

Деякі науковці пропонують розглядати ЄС як нову форму над­національної політичної організації, що прийшла на зміну системі суверенних національних держав. Вони позначають Союз разом з його державами-членами такими термінами як «компонентна (або багаторівнева) конституційна система», «консоціативна фе­дерація» тощо. Такі міркування ґрунтуються на тому, що легітимність Союзу має два джерела: волю держав-членів та грома­дян ЄС. Причому наголошується на постійному зростанні зна­чення другого джерела внаслідок усвідомлення громадянами ЄС своєї європейської ідентичності і формування європейського пол­ітичного простору. Для такої точки зору є певні підстави. Хоча Союз створений державами, але не заради них самих. У ст. 1 До­говору про ЄС однозначно визначено, що він є союзом народів: Договір «позначає новий етап у процесі створення як ніколи тісно­го союзу поміж народами Європи, у якому рішення приймаються максимально відкрито та максимально наближено до громадян».

На сьогодні переважає точка зору, що Європейський Союз є міжнародною організацією. Це об'єднання міжнарод­но-правове, позаяк створене шляхом укладання державами міжна­родних договорів, що регулюються міжнародним публічним пра­вом. Ці договори є «первинним» правом Співтовариств і Союзу, на основі якого створені інституційна структура та «вторинне» право ЄС. Держави-члени залишаються суверенними, незважа­ючи на факт передачі частини своїх суверенних повноважень, що не заборонено міжнародним правом, оскільки вона є добровільною і без порушення норм міжнародного права.

У 1986 р. Суд Європейських співтовариств охарактеризував Договір про утворення ЄЕС як «основоположну конституційну хартію» Співтовариства. Таке порівняння має певний сенс, оск­ільки установчий договір Співтовариства виконує ті ж функції, що і конституція держави: встановлює органи влади, надає їм певні повноваження, організує політичний процес, визначає статус та права індивідів. Тому в науковій літературі можна зустріти вжи­вання терміну «конституційне право ЄС», яким охоплюються його установчі договори та основоположні нормативні акти.

Звичайно, значення терміну «конституція», що використо­вується для позначення установчих договорів, має переносне зна­чення і відрізняється від змісту терміну, що вживається у внут­рішньодержавному конституційному праві.

Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що на сьогодні Союз є особливою регіональною міжнародною організа­цією суверенних держав із сильним федеративним потенціалом.