Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Англосаксонська, континентальна і інші системи місцевого управління і самоврядування.Содержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
У науковій літературі, присвяченій проблемам муніципального права, можна знайти різні підходи до класифікації систем місцевого самоврядування, що існують в теперешній час. В.Є. Чиркін виділяє англосаксонську, романо-германську (континентальну), іберійську і радянську системи. Іноді французьку і німецьку системи виділяють як самостійні, через відмінності, що в них існують. Певними особливостями характеризуються муніципальні системи країн Азії і Африки. Основним критерієм для визначення того, яка муніципальна система діє в конкретній країні, є співвідношення місцевого самоврядування і державного управління. Місцеве управління — це управлінська діяльність в місцевій територіальній одиниці, здійснювана центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління. Місцеве самоврядування — це діяльність самого населення місцевої територіальної одиниці — територіального колективу (співтовариства) і його виборних органів з управління його справами. Для англосаксонської системи, що діє в країнах Британської Співдружності, США та деяких інших, характерна наявність місцевого самоврядування на всіх нижчих за державу рівнях, суб'єкта федерації або державно-автономного регіону. На місцях відсутні повноважні представники уряду, які опікають місцеві виборні органи. Іншою характерною рисою англосаксонської системи місцевого самоврядування є затверджений в XIX ст. у Великобританії принцип, згідно з яким муніципальні органи можуть робити лише те, що їм прямо дозволено законом. Муніципалітети розглядаються як автономні утворення, що здійснюють повноваження, покладені на них парламентом. Обсяг їх повноважень визначається шляхом докладного перерахування їх прав і обов'язків. Це зумовило роль британського парламенту у формуванні муніципального права. Загальні (публічні) парламентські акти закріплюють статус муніципалітету як корпорації, забезпечують автономність місцевих органів і встановлюють правові підстави діяльності урядових відомств зі здійснення контролю за роботою місцевих представницьких органів. Відносини між центральною владою і муніципалітетами визначаються принципом «інтер вірес» (діяти в межах повноважень), тобто муніципалітети можуть здійснювати лише дії, які прямо визначені законом. Інакше акти місцевих органів влади вважаються прийнятими з перевищенням повноважень і можуть бути визнані судом такими, що не мають сили. У США вказаний принцип знайшов відображення в "правилі Діллона", згідно з яким "будь-який справедливий, розумний, істотний сумнів в наявності того або іншого повноваження тлумачиться судами проти муніципальних корпорацій і спірні положення заперечуються". В цілому, якщо муніципальні органи діють в межах своїх повноважень, то контроль уряду обмежується узгодженням питань з відповідними міністерствами. Проте контроль центру не є відсутній повністю. Значну роль в правовому регулюванні діяльності місцевих органів влади відіграють місцеві статути, що встановлюють додаткові повноваження і пільги, а також акти делегованого (субординаційного) законодавства. У країнах з континентальною муніципальною системою органи місцевого управління розглядаються, перш за все, як політичні інститути, за допомогою яких місцеві громади здійснюють управління своїми справами. Тут домінує принцип, в рамках якого місцеві органи наділені своєрідними залишковими повноваженнями. Відповідно до цього принципу місцеві органи влади мають право здійснювати ті дії, які прямо не заборонені законом і не закріплені за будь-якими іншими органами (тобто наділені загальною компетенцією вирішувати питання місцевого значення в рамках закону). У найзагальнішому вигляді вказаний принцип зафіксовано в Європейській хартії місцевого самоврядування 1985 року. Він набув поширення в таких європейських державах, як Франція і ФРН. Основні принципи організації самоврядування у Франції, закладені ще в кінці XVIII — на початку XIX століть, істотно відрізнялися від принципів, покладених в основу організації місцевого самоврядування у Великобританії. Для Франції завжди був характерний високий ступінь централізації місцевого управління і самоврядування. Це виявилося в розвитку системи адміністративного контролю центральної влади над місцевими органами, бюрократичній субординації у відносинах центру і місцевих органів управління. У розпорядженні центральної влади знаходився широкий спектр засобів з різними назвами (анулювання, схвалення, тимчасове припинення, заміщення, відкликання, відставка, розпуск тощо), але що мав єдину мету — жорстке підпорядкування собі діяльності місцевих громад. Існуючий попередній контроль призводив до "роззброєння" територіальних самоврядних громад, роблячи замах на їх самостійність. Ключову роль в системі місцевого управління Франції відігравав префект, що був представником урядової влади і що визначав всі напрями місцевої діяльності. Поява цього ключового інституту в адміністративному механізмі управління була якоюсь мірою обумовлена встановленням після Революції 1789 р. принципу єдиної і неподільної нації. Регіональна різноманітність, раніше характерна для системи управління, була скасована: були створені департаменти, на чолі яких поставлені представники центральної влади, наділені широкими повноваженнями в управлінні підконтрольними їм територіями. Ця високоцентралізована система проіснувала у Франції майже 200 р. Проведена в 1982 р. децентралізація розширила повноваження територіальних громад, забезпечила їм велику самостійність у вирішенні справ, зберігши разом з тим за центральною владою достатньо сильні позиції на місцях. В цілях реалізації нової урядової політики децентралізації влади в 1983 р. були прийняті закони про розподіл компетенції між комунами, департаментами, регіонами і державою та про розподіл джерел фінансування. Ці акти потім були доповнені іншими законами, що вирішують питання організаційної побудови регіонів, місцевого управлінського апарату, проведення місцевих виборів, міжрегіональної співпраці і участі громадян в діяльності місцевих органів влади. Для французької моделі місцевого самоврядування характерна наявність на місцевому рівні спеціального уповноваженого від уряду, що здійснює контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. Крім того, необхідно відзначити, що в основу правового регулювання компетенції органів місцевого самоврядування Франції покладено принцип: муніципальним органам дозволені всі дії, які прямо не заборонені законом і не належать до компетенції інших органів. Муніципальні реформи, проведені останніми роками у Франції і Великобританії, певною мірою знівелювали відмінності 2 основних систем місцевого самоврядування, не усунувши, проте, ці відмінності повністю. Разом з англосаксонською і французькою моделями місцевого самоврядування як самостійну муніципальну систему зазвичай виділяють місцеве (комунальне) самоврядування Німеччини. Значну роль в розвитку муніципального (комунального) права цієї країни на початку XIX ст. відіграли реформи уряду барона фон Штейна. Правовою основою формування місцевого самоврядування стало "Пруське укладання про статути міст", введене фон Штейном в 1808 р. Цей акт допускав розвиток системи громадського самоврядування: разом з представницьким міським органом утворювався колегіальний виконавчий орган — магістрат. Його очолював бургомістр, який був одночасно і головою представницького органу влади. Вже в реформі барона фон Штейна простежувалася ідея усунення паралелізму урядових органів і органів місцевого самоврядування, що зливаються мов би в одну цілісну організацію. Згідно зі статутом органи місцевого самоврядування зобов'язані були вирішувати місцеві справи не тільки від свого імені, але і за дорученням держави. Надалі магістрати були включені в систему державного управління. На початку XX ст. здійснювався процес одержавлення громад, які потрапили під суворий державний контроль, а держава здійснювала керівництво їх діяльністю. Це було прямим результатом безпосереднього впливу законодавства, з одного боку, на розвиток компетенції державних органів в комунальній сфері, а з іншого боку, на залучення і міських, і сільських громад в процес виконання державних завдань. Перш за все, такі відносини виникли у фінансовій сфері. Самоврядування, згідно з сучасною німецькою доктриною, означає, що державні завдання вирішуються юридичними особами публічного права. Інакше кажучи, держава делегує частину своїх функцій органам місцевого самоврядування. Федерація і землі, таким чином, є не єдиними суб'єктами державного управління: громади і райони виконують покладені на них функції або як інститути місцевого самоврядування, або від імені держави за розпорядженням державного органу, в рамках делегованих їм повноважень. Іберійська система, що існувала раніше в Іспанії, збереглася нині в багатьох іспаномовних державах Латинської Америки і в Бразилії. У різних державах вона має істотні відмінності. Об'єднуючою ознакою є те, що населення адміністративно-територіальних одиниць обирає представницький орган (раду) і головну посадову особу (алькальда, префекта, мера, регидора) або колегію посадових осіб. Іноді головна посадова особа обирається радою. Така посадова особа затверджується урядом і є його представником у відповідній адміністративно-територіальній одиниці. Префекти (алькальди і інші) очолюють ради і одночасно є їх виконавчим органом. Вони володіють широкими повноваженнями, у тому числі і правом контролю за діяльністю ради. Система рад діяла і збереглася в країнах тоталітарного соціалізму, де сама ідея місцевого самоврядування в її традиційному розумінні заперечувалася. Місцеві ради, що обиралися населенням, були органами державної виконавчої влади. Ради обирали виконавчі комітети — органи державного управління в цій адміністративно-територіальній одиниці. Керував роботою ради голова виконкому. Ради не були постійно діючими органами і на сесіях фактично лише затверджували рішення, заздалегідь підготовлені виконавчими комітетами. Члени виконкомів очолювали відділи і управління, що займалися управлінням відповідними сферами місцевого життя. Для радянської системи характерне підпорядкування нижчестоящих органів вищестоящим. Оскільки офіційна ідеологія закріплювала принцип керівної і направляючої ролі політичних партій, на практиці основний зміст діяльності рад визначали партійні органи відповідного рівня.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; просмотров: 594; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.32.238 (0.008 с.) |