Джерела конституційного права зарубіжних країн.

Джерела конституційного права — це форми, в яких знахо­дять своє віддзеркалення правові норми.

Джерела конституційного права можна поділити на форма­лізовані і неформалізовані.

Формалізовані — це закони, окремі акти глави держави і уряду, парламентські регламенти, судові прецеденти тощо.

Найважливішим формалізованим джерелом конституційного права є закон.

Закон — це виданий в установленому порядку акт верховної влади держави, який містить правові норми, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини, і має вишу юридичну силу.

Поняття "закон" в різних країнах (групах країн) має неодна­ковий зміст.

У країнах загального права (англосаксонської системи права) розрізняють закон у вузькому і широкому розумінні. У вузь­кому сенсі закон — це завжди акт парламенту. При цьому під парламентом розуміється найвищий представницький орган спільно з главою держави. Законом в широкому розумінні визнається будь-яка норма писаного і неписаного права, що підлягає судовому захисту.

У країнах континентального права (романо-германської сис­теми права), у тому числі і в Україні, переважає концепція закону як акту, прийнятого виключно парламентом. У Консти­туції України визначено, що єдиним органом законодавчої влади її Україні є Верховна Рада України. Проте, проголошуючи парламент вищим, або єдиним органом законодавчої влади, конституції більшості країн, що належать до цієї групи, надають можливість главі держави або уряду приймати нормативні акти, що мають силу закону, Крім того у деяких країнах, у тому числі і в Україні, закони можуть бути прийняті на референдумі.

У певних країнах збереглася множинність законодавчої влади (наприклад, в Китаї закони ухвалюють Всекитайські збори на­родних представників і їх постійно діючий орган — Постійний комітет).

Досить значне поширення в країнах континентального права, перш за все, у Франції, отримала концепція закону у формаль­ному і матеріальному значенні. Суть її полягає в тому, що разом із законом у формальному значенні (тобто як акт пар­ламенту, причому перелік питань, з яких парламент може приймати закони, обмежений конституцією), закріплюється право виконавчої влади приймати нормативні акти з інших питань, що мають силу закону.

Концепція закону в доктрині класичного мусульманського права (шаріату) полягає в тому, що джерелами мусульманського права є Коран і Сунна. Коран — священна книга, що є зібранням "божественних откровень", посланих Аллахом пророкові Мухамеду. Сунна — зібрання тих, що мають нормативне значення переказів (хадисів) про вислови, вчинки і навіть мовчання Мухамеда. Норми, що містяться в Корані і Сунні, мають божественне походження, вони вічні і незмінні, і наділені вищою юридичною силою. Державні органи можуть приймати норма­тивні акти тільки з питань, неврегульованих Кораном та Сунною. Ці закони повинні відповідати нормам Корану і Сунни і не можуть суперечити їм. Найбільш послідовно цієї доктрини дотримуються в державах Оман і Об'єднані Арабські Емірати, що не мають писаних конституцій. Ідея про вторинність закону визнається і в інших мусульманських державах.

Залежно від підстав, що приймаються за основу класифікації, закони поділяються за юридичною силою, змістом, способом прийняття, територіальною сферою дії.

Найбільш загальний характер має класифікація законів за таким критерієм, як юридична сила. Вона включає наступні різновиди закону: конституція, конституційні закони, органічні закони, звичайні закони і надзвичайні закони.

Конституція — основний закон держави, що наділений вищою юридичною силою.

Конституційний закон — це закон, який вносить доповнення і поправки до конституції, приймається в особливому, усклад­неному порядку, наділений тією ж юридичною силою, що і сама конституція.

Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливу категорію служить доктрина про 2 види влади: вико­навчу і законодавчу. У порядку здійснення першої приймаються конституція і поправки до неї, в порядку здійснення другої — всі інші закони. Це розмежування спричиняє ряд важливих правових наслідків, зокрема щодо процедури перегляду кон­ституцій, здійснення конституційного контролю, законодавчої компетенції парламенту. Такий підхід є характерним для більшос­ті держав і лише в деяких з них (Австрія, Швеція, Словаччина, Чехія, Нідерланди) існує думка, що конституційні закони, які доповнюють конституцію, залишаються самостійними.

Органічний закон — це закон, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, відмінному від порядку прий­няття як конституційних, так і звичайних законів, і займає в юридичній ієрархії місце між ними.

За загальним правилом органічні закони містять норми, що належать до важливих конституційно-правових інститутів (про виборче право, конституційний контроль, громадянство, режим надзвичайного стану, політичні партії, судовий устрій тощо). У країнах з романо-германською системою права до органічних відносять ті закони, які визначають статус органів держави на основі бланкетних статей конституції. Іноді органічними нази­вають всі закони, до яких відсилає конституція.

Вперше органічні закони були визнані у Франції відповідно до Конституції 1958 р. У Російській Федерації органічні закони введені Конституцією 1993 р., яка передбачає їх прийняття з 15 питань.

Звичайні закони належать до джерел конституційного права, якщо вони регулюють менш важливі суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Приймаються вони за тією ж законодавчою процедурою, що і інші звичайні закони.

Надзвичайні (спеціальні) закони — це закони, що приймаються парламентом, як правило, в порядку тієї ж процедури, що і звичайні закони (проте для їх прийняття у деяких країнах потрібна кваліфікована більшість), але вони наділені більшою юридичною силою ніж інші закони, зокрема й конституція. Слід зазначити, йдеться не про ті закони, що регламентують інститут надзвичайного стану і які існують у всіх країнах, а про ті закони, що порушують конституцію, які згідно з кон­ституцією можуть не відповідати її положенням (які порушують права і свободи громадян тощо). Спеціальні закони, хоча і мають пріоритет над конституційними положеннями, не розгля­даються як поправки. У ряді розвинених держав конституції передбачають прийняття парламентом спеціальних законів на період надзвичайного стану (ст. 115 Основного закону ФРН ).

За територіальною сферою дії закони поділяються на за­гальнонаціональні і локальні.

У свою чергу локальні закони бувають 3 видів:

1.Закони, що приймаються національним законодавчим органом, але дія яких поширюється лише на частину території держави (наприклад, надання статусу автономії, введення режиму надзвичайного стану на частині території тощо).

2.Закони, що приймаються представницькими установами суб'єктів федерації.

3.Закони, що приймаються представницькими органами авто­номних утворень (Іспанія, Італія, Португалія і ін.).

За характером правових норм, що в них містяться, тобто за ступенем узагальненості правового регулювання, закони по­діляються на звичайні, закони-принципи або закони-рамки, програмні закони і кодекси.

Звичайні закони містять норми-правила, регулюючі окремі конкретні суспільні відносини (наприклад, закон про політичні партії).

Закони-принципи або закони-рамки встановлюють загальні принципи організації системи органів державної влади і місце­вого самоврядування (наприклад, Закон від 28 серпня 1995 р. "Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації")

Закони-програми приймаються, як правило, з питань еконо­мічного і соціального розвитку.

Кодекси — це закони, які зазвичай містять норми, які ре­гулюють комплекс відносин, що складають основу того або іншого правового інституту.

За способом прийняття закони поділяються на прийняті державними органами: парламентом, колегіальним органом виконавчої влади (президії парламентів соціалістичних країн), що є постійно діючим, військовою радою, її підрозділом (в умовах військового режиму) і прийняті на референдумі.

Нормативно-правові акти виконавчої влади. їх можна класи­фікувати за різними підставами. Головними критеріями є місце, займане тим або іншим органом в апараті виконавчої влади і юридична сила нормативно-правових актів, які видаються цим органом,

Акти глав держав (укази, декрети, ордонанси) приймаються ними як за прямим приписом конституції, так і за уповно­важенням парламенту. Наприклад, ст. 87 Конституції Італії надає право президенту видавати декрети, які мають силу закону. У іншому випадку парламент може делегувати главі держави свої законодавчі повноваження на певний строк і щодо певних питань (Казахстан, Мадагаскар, Фінляндія).

Акти урядів, інколи відомств приймаються, як правило, за аналогічними підставами. їх буде детальніше описано у від­повідній темі. Слід зазначити, що особливо в країнах конти­нентального права досить поширеною є практика делегування законодавчих повноважень парламентом саме уряду, а не главі держави.

Нормативно-правові акти органів конституційного контролю (наприклад, рішення конституційного суду). Їх специфіка залежить від моделі конституційного контролю, що діє у відповідній країні.

Регламент парламенту (норми, що визначають порядок діяль­ності палат і інших внутрішніх структур парламенту).

Рішення органів місцевого самоврядування належать до джерел конституційного права в тих випадках, коли вони регулюють суспільні відносини, пов'язані із здійсненням публічної влади.

Судові прецеденти — рішення суду у конкретній справі, що визнається обов'язковим в подальшому при розгляді ана­логічних справ (широко застосовується в США, Великобри­танії, Індії і інших державах з англосаксонською системою права).

Міжнародні договори є джерелами конституційного права у випадках, коли регулюють конституційні питання і їх безпо­середнє застосування передбачено.

Нині практично створюється конституційне право Євро­пейського співтовариства, іменоване комунітарним, формується єдиний правовий простір Західної Європи.

Внутрішньодержавні договори — є джерелами конституцій­ного права в тому випадку, якщо вони регулюють конститу­ційні питання і коли суб'єкти, які їх уклали, є на це уповнова­женими (наприклад, територіальні громади між собою або з центральною владою).

У окремих країнах діють зводи релігійних правил, які заміня­ють конституції або що визнаються за правовим статусом вище конституцій. У деяких країнах до джерел конституційного права належать доктрини відомих учених-юристів (мусульманські країни, частково Великобританія).

Неформалізовані джерела конституційного права — це, перш за все, конституційні звичаї і угоди.

Конституційний звичай — це норма, яка регулює суспільні відносини, пов'язані із здійсненням державної влади, форму­ється в результаті тривалого і одноманітного застосування учас­никами відносин, може бути прямо або побічно санкціонована державою.

Як видно з визначення, те чи інше правило (норма), форму­ється без участі держави і набуває якості конституційного звичаю лише за наявності наступних умов:

—повторення відповідного правила протягом тривалого часу;

—постійність правила, тобто випадки застосування правила, що повторюються, не повинні суперечити один одному;

—визначеність правила;

—погодження заінтересованих конституційних органів щодо юридичної природи правила, тобто звичай набуває юридичної сили тільки в тому випадку, якщо відповідні сторони вважають його правовим;

—юридичної сили звичай набуває також в результаті його санкціонування державою.

Конституційний звичай має 2 різновиди:

—звичай, що складається в практичній діяльності консти­туційного механізму, на основі конституційних (законодавчих) положень (наприклад, конституційні угоди або конвенційні норми);

—звичай, що складається поза рамками конституційного механізму і лише санкціонується державою (традиційний пра­вовий звичай).

Конституційні угоди характерні для Великобританії. На відміну від конституційних угод традиційний правовий звичай є джерелом конституційного права лише в дуже невеликій групі держав, що розвиваються, з монархічною фор­мою правління, де складаються сильні позиції родоплемінної або феодальної знаті, діє родоплемінна структура і організації (Свазіленд, Непал). Особливий різновид традиційних звичаїв складають звичаї, що діють у ряді монархій Персидської затоки (наприклад, порядок престолонаслідування в Омані і ОАР).

Різні види джерел конституційного права існують не ізольо­вано один від одного, а знаходяться в певній підпорядкованос­ті, утворюючи систему, засновану на ієрархічному принципі. Ця система є частиною загальної системи джерел права, яка закріплюється Конституцією. Таке закріплення може здій­снюватися в 2 формах: шляхом перерахування видів джерел при визначенні нормотворчої функції окремих державних органів (більшість конституцій) і шляхом включення в кон­ституцію положень, спеціально присвячених системі джерел права (рідкісне явище).

Ієрархія писаних джерел права визначається 3 моментами:

1. Природою державного органу, який приймає нормативний акт (наприклад, органи законодавчої, виконавчої влади).

2. Процедурою його прийняття (наприклад, прийняття закону парламентом або шляхом референдуму).

3. Його юридичною силою, яка багато в чому обумовлена першими 2 моментами.

Ієрархія системи джерел конституційного права — одна з найважливіших гарантій принципу конституційної законності.

Відступи від принципу ієрархії джерел конституційного права обумовлюються, насамперед, особливостями національної правової системи. Особливо часто вони зустрічаються в країнах, що розвиваються, а так само в мусульманських країнах, де писані конституційні джерела підпорядковані релігійним наста­новам. Порушення принципу ієрархічності були властиві і для соціалістичних держав, де політичні рішення правлячої партії могли призвести до підміни або зміни конституційних нормативно-правових актів.

Значні корективи в здійснення принципу ієрархічності вносить і конституційна практика. Найбільш загальний виня­ток з цього принципу становить підміна закону як акту вищої юридичної сили нормативними актами глави держави і уряду, які наділяються силою закону.

Системи джерел конституційного права окремих країн роз­різняються за своєю структурою: за складом, становищем кож­ного з джерел в цій системі, їх взаємовідношенням. Так, на відміну від більшості сучасних держав, у Великобританії, Новій Зеландії і Ізраїлі немає писаної конституції (у формальному або юридичному розумінні); у країнах, де не створюються ор­гани конституційного контролю, природно, відсутній такий вид джерела, як їх рішення; у ряді країн, що розвиваються, джерела­ми є традиційний звичай, релігійне право; у країнах загального права судовий прецедент — важливе джерело конституційного права, в країнах континентального права він або не визнається таким, або відіграє значно меншу роль.

Один і той же вид джерела конституційного права може займати різне місце в юридичній ієрархії. У одних країнах міжнародно-правові акти визнаються частиною внутрішнього права, тобто вони мають силу закону; у інших — вони наділені більшою юридичною силою, чим національний закон; у тре­тіх — мають силу конституційного закону (Австрія); у деяких країнах вони можуть стояти вище за конституцію (Нідерланди),

Істотно розрізняються системи джерел конституційного права в державах з авторитарним і демократичним політичним режи­мом (при військовому режимі конституції взагалі перестають бути чинними).

Система джерел конституційного права постійно змінюється. Прикладом може слугувати Франція у момент переходу від IV до V республіки. Це також стосується країн, що розвиваються, в яких відбувається процес демократизації. Аналогічні явища спостерігаються в постсоціалістичних державах, де йде актив­ний процес формування нової системи джерел конституцій­ного права.

 

5. Конституційне право зарубіжних країн як юридична наука і навчальна дисципліна.

Наука конституційного права вивчає конституційно-правові норми і інститути, а також суспільні відносини, які регулю­ються, можуть або повинні регулюватися ними. Наука вивчає також практику реалізації конституційно-правових норм і ін­ститутів, прагнучи зрозуміти закономірності їх розвитку і дати обґрунтовані рекомендації законодавцеві і правозастосовувачу щодо вдосконалення і застосування відповідних норм права, а окремим особам — рекомендації з їх використання.

З цією метою вивчаються також теорії і погляди, що роз­робляються дослідниками конституційного права, умови і погляди, що впливають на їх еволюцію, тобто наука вивчає і сама себе.

Методи дослідження: порівняльний аналіз; формально-логіч­ний аналіз; історичний підхід; соціологічні дослідження; вивчен­ня статистики тощо.

До недавнього часу в науці конституційного права існували 2 напрями, які умовно можна було назвати радикалістським і ліберальним.

Радикалістів можна розділити на вчених-марксистів (у ленін­ському розумінні), революційних демократів (що обстоюють соціальну орієнтацію країн, що розвиваються) і лівих радикалів.

Ліберали вважають, що конституція є виразом соціального контракту між різними групами населення.

У зарубіжній науці конституційного права існує 3 школи:

1. Юридична школа (спочатку мала визначальний, а до 20 років XX ст. — значний вплив). Для ЇЇ представників характер­ним є вивчення держави, ЇЇ органів, прав людини з юридичних позицій.

2. Політологічна (отримала перемогу в середині 50 років XX ст.). її прихильники закликають вивчати не стільки норми конституційного права (іноді їх навіть ігнорують), скільки реальну роль тих або інших інститутів державності, політич­них інститутів.

3. Теологічна. Характеризується строкатістю поглядів. Праве крило межує з радикалістами, але в особливій, релігійній інтер­претації. Помірніші представники обстоюють ліберальні погля­ди, прикриті релігійною оболонкою. Головним чином, ця школа представлена дослідженнями мусульманських юристів. Для них характерна пропаганда ідей халіфату: вселенський суверенітет належить Аллаху; вибори слід замінити консультативним прав­лінням; визнається пріоритет принципів шаріату - нерівноправ'я чоловіків і жінок, правові і моральні обов'язки перед Аллахом і громадою "правовірних" важливіші за права і свободи людини.

Обсяг і зміст конституційного права як навчальної дисципліни визначається навчальними програмами, які розробляються ка­федрами і затверджуються радами факультетів, а іноді і вузів.

Навчальний матеріал складається з 2 частин: загальної, в якій концептуально вивчаються основні інститути конституцій­ного права і особливої, де викладено основні риси політичних інститутів і основ конституційного права окремих країн.

Конституційне право має пізнавальне значення, дозволяє пізнати закономірності розвитку цієї галузі права, сприяє ро­зумінню специфіки його розвитку, розширює кругозір тощо.