Структура, склад і внутрішня організація парламенту і його палат.

Термін "парламент" мас узагальнююче значення. Представ­ницькі органи в різних державах нерідко мають інші назви: "народне зібрання" Албанія, Болгарія; "державні збори" — Естонія, Угорщина; "федеральні збори" — Росія, Швейцарія. Крім того зустрічаються інші назви, наприклад, "національні збори", "законодавчі збори", "законодавча асамблея", "палата представників", "палата депутатів". У деяких державах парламент має суто індивідуальну назву: "фолькетинг" в Данії, "альтинг" в Ісландії, "стортинг" в Норвегії, "рикстаг" в Швеції, "сейм" в Латвії і Литві, "кнесет" в Ізраїлі і Хорватії.

Конституції Австрії, Польщі, ФРН не визначають обидві палати як єдиний законодавчий орган — парламент.

Одним з визначальних моментів в характеристиці парламентів як загального явища і визначення особливостей представниць­ких органів окремих держав є їх структура.

Більшість вчених розглядають парламент як однопалатний або двопалатний орган.

До Другої світової війни двопалатність (бікамералізм) розгля­далася як ознака парламентаризму. У післявоєнні роки знач­ного поширення набули однопалатні парламенти (Греція, Данія, Португалія, Швеція, держави Азії і Африки, Центральної і Схід­ної Європи). Нині однопалатні парламенти існують майже в половині країн Європи. Проте останніми роками Польща, Ру­мунія, Словенія, Чехія і Хорватія повернулися до двопалатних парламентів.

В тому випадку, якщо відмова верхньої палати узгоджується з рішенням нижньої палати і може бути подолана останньою, верхня палата вважається слабкою (Великобританія, Польща і деякі інші); якщо без згоди верхньої палати закон не може бути прийнятий, то вона є сильною (США, Італія).

Істотне значення для характеристики структури парламентів має порядок формування їх палат. Однопалатні парламенти і нижні палати парламентів формуються у переважній більшості випадків шляхом загальних прямих виборів. Як виняток з цього правила можна привести Всекитайські збори народних пред­ставників, які обираються зборами народних представників авто­номних областей, провінцій, міст центрального підпорядкування, зборами військовослужбовців. Крім того, в деяких державах частина членів парламенту може обиратися на непрямих вибо­рах. У окремих країнах резервуються місця в парламенті для прихильників певних релігій, національностей, а також для жінок. Існують і інші винятки.

Строк повноважень нижніх палат і однопалатних парламентів зазвичай становить 4-5 років. Палата представників Конгресу США обирається на 2 роки.

У порядку формування верхніх палат спостерігається значна різноманітність. Найбільш поширеними є наступні способи:

1. Формування верхніх палат за допомогою побічних (багато­ступеневих або непрямих) виборів. Найбільш типовими прикла­дами є Індія, Норвегія і Франція.

Рада штатів Індії формується таким чином: 12 членів призна­чаються Президентом, 238 — обираються виборними членами законодавчих зборів штатів за пропорційною системою за допомогою єдиного непередаваного голосу, тобто шляхом дво­ступеневих виборів.

Стортинг Норвегії обирається за пропорційною системою без поділу депутатів парламенту за палатами. Потім депутати обирають зі свого складу 1/4 частину своїх представників, які утворюють верхню палату, — лагтинг, останні 3/4 представни­ків складають нижню палату — одельстинг.

Сенат Франції формується за допомогою дво- і трьохступе-невих виборів. У виборах беруть участь генеральні радники, потім депутати Національних зборів і регіональні радники, а також делегати або їх заступники, обрані муніципальними радами.

2. Формування верхніх палат відбувається за допомогою прямих виборів, хоча і з деякими відмінностями від тієї систе­ми, яка застосовується у відповідних країнах при формуванні нижніх палат. Прикладами такого формування верхніх палат парламентів є США, Італія і Японія.

Сенат США обирається безпосередньо населенням, але не за територіальними виборчими округами, як члени Палати пред­ставників, а від кожного штату по 2 сенатори за мажоритарною системою відносної більшості.

Сенат Італійської Республіки обирається за допомогою пря­мих виборів за змішаною мажоритарно-пропорційною системою, кількість місць в парламенті визначається відповідно до чи­сельності населення області.

У Палату радників Японії від 46 округів префектур обира­ється 150 депутатів, а останні 100 — від загальнонаціонального виборчого округу.

3.Поєднання прямих і непрямих виборів. Наприклад, в Іспанії частина сенаторів обирається безпосередньо громадяна­ми, а частина — представницькими органами автономій.

4. Формування верхніх палат за допомогою призначення. Одним з найбільш показових в цьому відношенні є Бундесрат ФРН, який складається ч членів урядів німецьких земель, котрі делегуються до нього цими урядами. Зміна уряду автоматично тягне зміну представництва від цієї землі.

5. Змішаний порядок формування, в якому поєднуються елементи виборності, призначення і спадковості застосовується при формуванні сенатів Бельгії та Ірландії.

6. У Великобританії тривалий час зберігався феодальний спосіб формування верхньої палати, який останніми роками зазнав певних змін. Закон 1958 р. поширив право довічного перства на жінок, а законом 1963 р. право заняття місць в Палаті лордів надано всім шотландським перам, які до цього обирали лордів зі свого середовища. З 1999 р. почалося рефор­мування Палати лордів, яке передбачає істотні зміни порядку її формування і скорочення чисельного складу.

Існує закономірність між способом формування верхніх палат та обсягом їх компетенції і правовим статусом. Чим далі зна­ходиться процес формування від електорату, тим менше обсяг їх компетенції.

Організація парламентів значною мірою залежить від їх складу. Чисельність парламентів часто встановлюється в консти­туціях. Чисельність нижніх палат практично завжди більша, ніж верхніх.

Характеризуючи загальну організацію роботи більшості пар­ламентів сліз зазначити, що вони працюють сесійно. Порядок і черговість сесій встановлюється за принципом — "осінь" — "весна". Перерви між сесіями називають парламентськими кані­кулами.

Тривалість сесій в різних країнах істотно відрізняється. У Франції сесії тривають 80 і 90 днів, у Великобританії — 175 днів, в Португалії — 8 місяців. Літо для парламентаріїв — період відпусток.

Позачергові сесії скликаються під час канікул або відпусток.

Сесійні засідання зазвичай відкриті. Закриті засідання прово­дяться за рішенням парламентаріїв. Квоти для ухвалення такого рішення при цьому встановлюються різні.

У двопалатних парламентах допускається можливість про­ведення спільних засідань. Вони скликаються з самих різних приводів, але, як правило, — це важливі питання внутрішньої або міжнародної політики. Крім того, спільні засідання прово­дяться з метою уникнення розбіжностей між палатами.

Припинення повноважень парламенту відбувається з різних підстав. У звичайних умовах парламент припиняє свої повно­важення після обрання нового складу парламенту, як тільки новообраний парламент почне працювати. Достроковий розпуск парламенту найчастіше відбувається з наступних підстав: якщо парламент неодноразово відхиляв кандидатуру глави уряду, запропоновану президентом (наприклад, в Росії — тричі); у разі висловлення недовіри уряду з ініціативи парламенту; якщо парламент не може сформувати уряд у визначений строк; якщо не висловив довіри уряду, який сформований цим складом парламенту; при відмові у довірі, коли це питання ставиться урядом; якщо парламент у визначений строк не може почати пленарні засідання тощо.

Розпуск однопалатного парламенту або нижньої палати може бути обмежений рядом умов: в умовах воєнного або надзви­чайного стану, протягом певного часу до закінчення строку повноважень парламенту або закінчення строку повноважень президента тощо.

Найважливішими елементами структури палат парламенту є парламентські фракції, органи і комісії. Вони своєю діяль­ністю забезпечують функціонування представницького органу, реалізацію його завдань.

Парламентські фракції (групи, клуби) створюються за прин­ципом приналежності депутатів до тієї або іншої політичної партії, блоку партій, які мають своє представництво в парламен­ті. Об'єднання за іншими принципами зазвичай не допуска­ється, хоча існують держави, де в парламенті функціонують об'єднання депутатів на основі регіональних, професійних та інших інтересів.

Фракція має певні переваги: своє приміщення в парламенті, право позачергового виступу тощо. Для створення фракції не­обхідна певна визначена кількість депутатів, різна в різних країнах. У фракції є своє керівництво — голова. У англо­саксонських країнах призначаються "батоги", в обов'язок яких входить забезпечення явки членів фракції на засідання, особ­ливо в дні голосування. Фракції приймають рішення про зміст виступів і про те, як слід голосувати.

Зазвичай представник найбільшої фракції обирається голо­вою палати, його заступники представляють інші фракції.

Найбільша фракція, що знаходиться в опозиції, зазвичай створює свій "тіньовий кабінет": визначені фракцією особи спостерігають за роботою міністрів і готуються зайняти їх місце у разі перемоги на виборах.

Керівні органи парламентів бувають індивідуальні і колегіальні. У англомовних країнах, Японії і деяких інших державах ке­рівництво палатами здійснюють їх голови. У однопалатних парламентах і нижніх палатах голови обирають самі депутати, іноді тільки на період сесії. Проте реально вони залишаються на цій посаді впродовж всього періоду роботи парламенту цього скликання.

У англомовних країнах голову парламенту називають "спіке­ром". Обсяг його повноважень в різних країнах різний. Зазвичай спікер стежить за дотриманням регламенту, керує дебатами, організовує виконання парламентських рішень тощо.

Кількісний склад колегіальних керівних органів істотно відрізняється. Як правило їх склад: 3 — 5 осіб. У Швейцарії бюро нижньої палати — 10 осіб, верхньої — 5; у Франції від­повідно 22 і 25; у Італії — 16 осіб. У президію Бундестагу ФРН входить 19 осіб.

До складу колегіальних органів окрім голів і їх заступників можуть входити секретарі і квестори. Останні підтримують по­рядок в залі засідань, кулуарах, буфеті, забезпечують підрахунок голосів при відкритому голосуванні.

Роль керівного колегіального органу в керівництві парламен­том досить обмежена. Відповідальність за ведення парламент­ських справ несе голова цього органу. Колегіальні органи палат парламентів зазвичай розглядаються як робочі органи палат. У більшості країн ці органи не виконують політичних функцій загального характеру і обмежуються внутрішньопарламентськими справами.

Окрім керівних органів, в парламентах нерідко створюються інші колегіальні структури, які також вирішують лише органі­заційні питання і, зокрема, займаються парламентськими процедурами (наприклад конференції голів тощо). До їх складу, окрім керівників палат, входять голови постійних парламент­ських комісій (Франція) або керівники фракцій (Австрія, Бель­гія, Португалія).

Основним елементом внутрішньої структури палат парламентів є комісії або комітети. Теоретично їх роль зводиться, перш за все, до підготовки питань, які згодом розглядаються на сесійних засіданнях. Проте, часто, ці питання фактично вирішуються в

комісіях, а парламенти їх потім формально затверджують. Крім того, найважливішою їх функцією є детальний розгляд законо­проектів.

Комітети (комісії) парламентів можуть бути постійними або тимчасовими. У ряді випадків можуть створюватися підкомісії (підкомітети). У переважній більшості випадків комітети (комісії) мають предметно-визначену компетенцію. їх система певною мірою відповідає системі міністерств, діяльність яких підкон­трольна цим комітетам.

В деяких випадках палата парламенту може ухвалювати рішення про перетворення в комітет всієї палати. У такому випадку комітет тільки обговорює питання, але не приймає рішення.

У Франції при проведенні закритих засідань палата перетво­рюється в секретний комітет.

У двопалатних парламентах комісії створюються в кожній палаті. Разом з цим існує практика створення об'єднаних комісій (комітетів) на паритетних началах.

У разі виникнення розбіжностей між палатами парламенту можуть створюватися тимчасові погоджувальні комітети.

Ще одним різновидом парламентських структур є слідчі комі­сії або комітети з розслідувань. Вони розслідують справи, що мають суспільний резонанс.

У більшості країн депутати мають право бути членами 2 або декількох парламентських комісій. У Норвегії, Франції, Шве­ції — лише однієї комісії.

Основний принцип формування комітетів (комісій) — пропор­ційне представництво депутатів від фракцій парламенту.

В парламенті можуть створюватися і інші органи, що не входять у внутрішню структуру палат. Найбільш поширеними з них є:

— рахункові (контрольні) палати, що здійснюють контроль за бюджетною дисципліною, фінансовою і господарською ді­яльністю;

— омбудсмани (парламентські комісари) — уповноважені з прав людини, національних меншин, з охорони довкілля, у справах збройних сил тощо.

Апарат парламенту включає 3 види органів і посадових осіб:

—допоміжні служби парламенту, його палат і комісій — секретаріат, бібліотека, друкарня, господарська частина тощо;

—консультанти парламенту, що виконують роботи з підго­товки разових експертних висновків;

—особисті помічники парламентарів, їх референти і сек­ретарі.

 

Компетенція парламентів.

Відповідно до принципу розподілу влад парламенти є, перш за все, органами законодавчої влади.

У двопалатних парламентах відповідну компетенцію має кожна з палат. У більшості країн повноваження нижньої палати набагато ширші, ніж верхньої. У США і Італії компетенція палат приблизно однакова.

Залежно від того, який обсяг компетенції парламенту можна виділити 3 її види.

У більшості країн англосаксонського права, у зв'язку з кон­цепцією верховенства парламенту вважається, що парламенти володіють необмеженою компетенцією, тобто вони можуть приймати рішення з будь-якого питання. Проте і в таких країнах існує монарша прерогатива. Наприклад, у Великобританії це питання щодо війни і миру. У цих країнах прийнято жорсткий розподіл влад, діють органи конституційного контролю. Також необмежену компетенцію мали парламенти в країнах тоталі­тарного соціалізму.

У тих країнах, де компетенція парламентів обмежена, обме­ження може бути абсолютним і відносним.

Абсолютно обмежена компетенція парламентів характерна для Франції і франкомовних країн Африки. Конституції цих країн встановлюють точний перелік питань, з яких парламент може приймати закони.

Відносно обмежена компетенція парламентів характерна для федеративних і децентралізованих унітарних держав. Обмеження тут пов'язане з наявністю прав у суб'єктів федерацій або інших територіальних утворень.

У ряді мусульманських країн існують консультативні пар­ламенти. Вони не приймають закони, або приймають їх лише за умови схвалення їх монархом.

На питання про класифікацію компетенцій парламентів за видами існують різні погляди. Найчастіше виділяють наступні види компетенцій:

1. Законодавча — це сукупність повноважень по прийняттю законів, тобто головна компетенція парламентів.

Парламенти можуть розглядати тільки законопроекти, внесені визначеними в конституції суб'єктами законодавчої ініціативи. Такими суб'єктами найчастіше є: глава держави; уряд; палати парламенту, їх постійні комісії, групи депутатів або окремі де­путати; деякі інші органи державної влади, але тільки з питань, що є предметами їх відання.

Процес законотворчості складається з декількох стадій: вне­сення на розгляд законопроекту, його обговорення, прийняття закону, промульгація.

Обговорення законопроекту складається, як правило, з З стадій (читань) і відбувається тільки на пленарних засіданнях. Робота над законопроектом в постійній комісії називається комітетською стадією.

У першому читанні обговорюються принципові положення проекту. Іноді зачитується тільки заголовок або автор робить повідомлення, за яким слідує обговорення. Після цього відбу­вається голосування. При негативному результаті голосування проект знімається з порядку денного. При позитивному — проект передається в парламентську комісію відповідного профілю.

Друге читання відбувається з доповіддю автора проекту і співдоповіддю постійної комісії. На цій стадії обговорюється і голосується кожна стаття проекту, а також поправки до статей.

У третьому читанні обговорюється і голосується проект в цілому. На цій стадії в нього можуть вноситися тільки редак­ційні поправки.

Прийняття закону здійснюється більшістю голосів депутатів (кваліфікованою, конституційною або присутніх на цьому за­сіданні).

Промульгація закону главою держави включає наступні елементи: засвідчення закону і того факту, що він прийнятий відповідно до встановленої процедури; підписання закону; роз­порядження про його публікацію і виконання.

2. Фінансова — це перш за все повноваження парламентів затверджувати розпис доходів і витрат держави, а також вста­новлювати податки.

3.Ратифікація і денонсація міжнародних договорів. Ратифікація — це остаточна згода держави на укладення

договору, що виражається у встановленій формі.

Денонсація — це виражене у встановленій формі волевияв­лення держави, направлене на розірвання договору.

4. Призначення референдумів.

5. Формування державних органів і установ, призначення або обрання посадових осіб або участь в такому обранні. Коло таких органів і осіб різне в різних державах.

Розрізняють наступні форми і способи участі парламентів в процедурі обрання посадових осіб:

—на власний розсуд;

—за поданням інших органів або посадових осіб;

—формування органу в цілому без визначення його керів­ника;

—формування органу з призначенням його керівника;

—обрання або призначення тільки керівника або керівника і його заступників;

—формування частини органу;

—участь у складі колегій, що формують орган;

—надання згоди на формування органу або призначення посадової особи.

6. Контроль за діяльністю державних органів, установ і поса­дових осіб. Форми парламентського контролю в президентських республіках (дуалістичних монархіях) і в парламентських рес­публіках і монархіях різні.

Контроль парламенту може мати політичний характер (на­приклад, вираз недовіри міністрові) і юридичний (діяльність створених парламентом слідчих комісій).

В.Є. Чиркін виділяє наступні форми парламентського кон­тролю:

—питання до уряду. У регламентах парламентів багатьох держав передбачений особливий час і встановлена процедура розгляду цього питання. У президентських республіках і дуаліс­тичних монархіях ця форма контролю зазвичай не використо­вується, хоча бувають винятки (наприклад, Єгипет);

—дебати зі заздалегідь визначених питань і загальної полі­тики уряду. їх, як правило, пропонує опозиція, але такі пропо­зиції можуть надходити і від уряду, який прагне забезпечити собі підтримку громадськості;

—інтерпеляція, яка використовується тільки в парламент­ських республіках і монархіях, а також в деяких парламентсько-президентських республіках, передбачає постановку якого-небудь важливого, суспільно значущого питання на пленарному засідан­ні, за якою слідує пояснення глави уряду або відповідального міністра, обговорення і прийняття рішення шляхом голосуван­ня. Незадовільна оцінка відповіді, висловлення недовіри тощо можуть спричинити відставку уряду. У свою чергу, уряд, діючи через главу держави, може домогтися розпуску парламенту;

—постановка питання про вотум недовіри або внесення резолюції осуду уряду (вирішується голосуванням);

—доповіді і звіти уряду і міністрів про свою діяльність на пленарних засіданнях палат;

—парламентські слухання. Ця форма активно використову­ється в президентських і президентсько-парламентських респуб­ліках і вкрай рідко — в парламентських;

—парламентські розслідування, які проводять спеціальні комісії, створені парламентом;

—діяльність парламентських комісарів і інших органів при парламенті;

—скликання спеціальних засідань парламенту для контролю за діяльністю органів виконавчої влади в особливих ситуаціях (наприклад, при введенні надзвичайного стану);

—імпічмент — як правило, це звинувачення президента, що висувається нижньою палатою, згідно з встановленою про­цедурою, яка може завершитися усуненням від влади глави держави;

—контроль за делегованим законодавством.

7. Повноваження у сфері оборони і безпеки: перш за все, право оголошення війни і укладення миру.

8. Судові повноваження не типові для парламентів, але зустрічаються. Наприклад, Палата лордів Великобританії сама є вищою судовою інстанцією. Слідчими повноваженнями наділені всі комітети парламенту США.

Право парламенту виносити на розгляд судових органів питання щодо обвинувачення проти вищих посадових осіб.

У деяких країнах парламенти можуть створювати спеціальні судові органи зі свого складу.

9. Право приймати інші нормативні акти, окрім законів.

10. Право делегувати повноваження.

 

Статус депутата парламенту.

Для характеристики парламентів важливе значення має кон­ституційно-правовий статус самих парламентаріїв. Практично у всіх розвинених країнах депутати не зв'язані юридичними зобов'язаннями щодо своїх виборців. Вони вважаються пред­ставниками не певних виборчих округів, а всього народу і не можуть бути відкликані виборцями. Такий депутатський мандат не має імперативного (наказового) характеру. Його прийнято називати вільним. Зазвичай це фіксується в конституціях.

Відсутність імперативного мандата зовсім не означає, що між депутатами і їх безпосередніми виборцями не існує прямих зв'язків. Робота з виборцями в округах є одним з найважливіших видів діяльності парламентаріїв, від якої значною мірою зале­жить їх подальша кар'єра.

До умов, які забезпечують ефективність роботи парламента­ріїв, насамперед відносяться депутатські імунітет і індемнітет.

Депутатський імунітет означає, що депутат не може бути підданий затриманню або арешту, проти нього не може бути відкрито кримінальну справу без згоди палати, членом якої він є. Винятки можливі, як правило, лише у випадках, якщо депутат був затриманий на місці злочину. Імунітет може розповсюд­жуватися на весь період діяльності парламенту (Німеччина, Іспанія, Італія), тільки на період сесії (Японія), на період сесії і на час шляху на сесію і назад (СІЛА). Імунітет може поши­рюватися не на всі випадки порушення депутатом правопорядку (у США, наприклад, імунітет не поширюється на тяжкі злочи­ни, порушення членом парламенту громадського порядку). Зміст і обсяг депутатського імунітету не є однаковими в різних країнах, але в жодній він не має абсолютного характеру. Роз­виток конституційного права в демократичних країнах харак­теризується послабленням депутатського імунітету.

Термін "депутатський індемнітет" має 2 значення:

1. Невідповідальність за свої виступи в парламенті і за дії, які депутат підтримував своїм голосуванням, навіть якщо ці дії потім будуть визнані протизаконними. У деяких країнах (Ні­меччина, Білорусія) індемнітет не поширюється на наклеп і образи, висловлені в ході засідання палати.

Друге значення терміна індемнітет — депутатська винагорода. Депутатська діяльність розглядається як почесна політична служ­ба, а не засіб отримання матеріальних благ. У зв'язку з цим винагорода сприймається як часткова компенсація тих доходів, які депутат отримував би працюючи за фахом або займаючись бізнесом, як приватна особа. Призначенням її фактично є не тільки компенсація витрат парламентаріїв на представницьку діяльність, а й забезпечення певного рівня добробуту. Це має важливе значення, оскільки депутати часто не можуть вико­нувати свою попередню роботу. Особливо це стосується тих випадків, коли згідно із законом попередня професія депутата несумісна з членством у парламенті. Депутатська винагорода встановлюється як фіксована грошова сума, що виплачується щомісячно. За розміром вона відповідає заробітній платі вищих категорій державних службовців. У багатьох країнах додатково до цієї суми нараховуються добові, які виплачуються, як правило, у разі присутності депутата на засіданні палати або її органів. Тим самим досягається взаємозв'язок між парламентською активністю депутата і розмірами його винагороди.

У більшості розвинених країн встановлюються спеціальні депутатські пенсії. Практично кожен депутат, який засідав в парламенті впродовж встановленого періоду (зазвичай 8—10 років), з часом має право на таку пенсію. Пенсійний вік при цьому знижений, порівняно зі звичайним.

Зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв визна­чає також принцип несумісності депутатського мандата. Відпо­відно до цього принципу, депутат впродовж всього строку своїх повноважень не може обіймати визначені законом посади. Це повинно сприяти його незалежності на період роботи в пред­ставницькому органі. Цей принцип може доповнюватися умовою щодо дискваліфікації на виборах кандидатів в депутати, що обіймають певні посади — принцип невиборності. Різниця полягає в тому, що в одному випадку мова йде про кандидата в депутати, а в іншому — про обраного парламентарія, який зобов'язаний відмовитися від своєї попередньої роботи, щоб зайняти місце в парламенті.

У звичайній ситуації повноваження парламентаріїв припи­няються у зв'язку із закінченням строку скликання представ­ницького органу, його достроковим розпуском або саморозпус­ком. Проте можливі і інші підстави дострокового припинення повноважень парламентаріїв. Наприклад, у разі порушення принципу несумісності депутатського мандата і інших посад. Практично у всіх державах депутат може сам відмовитися від свого мандата. Тільки у Норвегії така відмова не допускається. У деяких країнах формально ця відмова має бути прийнята самим парламентом або його керівним органом (Італія, Туреч­чина, Швеція, Японія). У Великобританії відповідне бажання депутата може бути реалізовано шляхом його призначення на одну з номінальних посад на королівській службі. Всі такі по­сади вважаються несумісними з членством у парламенті, і тим самим питання вирішується з врахуванням думки депутата.

Припинення повноважень може відбутися і у зв'язку з по­збавленням депутата його мандата. В більшості випадків це відбувається, коли депутат обраний з порушенням норм права. Підставою для цього є рішення суду. У Португалії і Туреччині депутат втрачає свій мандат, якщо він не бере участі в роботі парламенту або перевищив кількість нез'явлень туди без по­важних причин, встановлених конституцією або регламентом, або вступив до партії, від якої він не балотувався на виборах.

Існує також практика тимчасового відсторонення депутата, що використовується як дисциплінарна санкція за грубі пору­шення регламенту і порядку в палаті. Зазвичай строк такого відсторонення обмежений і не перевищує двох тижнів. Проте, у будь-якому випадку, застосування таких санкцій і позбав­лення депутатських мандатів нетипове для розвинених демок­ратичних держав. По-перше, депутати зазвичай дотримуються вимог культури політичної поведінки, встановлених парла­ментськими регламентами і традиціями. По-друге, такі заходи застосовуються дуже обережно з урахуванням того, що вони не повинні заперечувати принцип парламентаризму, саму ідею народного представництва.