Глава з принципи державної служби

Термін «принципи державної служби» (від лат. «principium» — основні, найзагальніші, вихідні положення) зазначає основні риси, суттєві характеристики, зміст і значення самої державної служби. Принципи державної служби — це основоположні ідеї, настанови, які виражають об'єктивні закономірності та визнача­ють науково обгрунтовані напрями реалізації компетенції, зав­дань і функцій державної служби, повноваження державних службовців.

Як зазначає Ю. М. Старилов, принципи державної служби як наукова категорія визначають вихідні положення та теоре­тичні ідеї, які віддзеркалюють об'єктивні закономірності роз­витку держави і суспільства, найбільш характерні риси органі­зації і функціонування не тільки самої державної служби, але й усієї системи органів державної влади, визначають зміст складних стосунків усередині цієї системи. Відсутність чітко сформульованих правових принципів державної служби тягне за собою появу в ній елементів бюрократизму, беззаконня та несправедливості¹.

Принципи відображають явища та процеси, які притаманні системі державної служби в цілому або її окремим елементам. їхньою особливістю є те, що вони завжди формуються з урахуванням конкретних політичних, соціально-економічних і культурних умов і мають такі властивості, як гнучкість, дина­мічність. Ці властивості, перш за все проявляються в тому, що Концепцією адміністративної реформи в Україні передбачено реформування системи державної служби і, в тому числі, її принципів з доповненням їх новими, які відсутні у названій вище статті Закону, але мають принципово важливе значення

 

12

¹ Ноздрачев А. Ф. Государственная служба: Учебник для подготовки государственных служащих. — М., 1999. — С. 43—44.

¹ Старилов Ю. Н. Государственная служба в Российской Федерации: Учебн. пособ. — Воронеж, 1995. — С 197.

з урахуванням сучасної ситуації в Україні. Саме в Концепції передбачені такі нові (для Закону «Про державну службу») принципи державної служби, як: політична і релігійна нейтраль­ність, відкритість і прозорість.

Аналіз принципів державної служби показує, що вони виз­начають:

— сутність державної служби, її найважливіші риси;

— загальний характер управлінської, законотворчої, організа­
ційно-розпорядчої, консультативно-дорадчої та іншої діяль­
ності державних службовців;

— закономірності в системі організації та функціонування
державної служби;

— значущість, законність і соціальну цінність правовідно­
син, що виникають у системі державної служби;

— об'єктивні зв'язки, які виникають у системі державно-
службових правовідносин¹.

На думку В. М. Манохіна, під принципами державної служ­би розуміють вимоги, які: 1) обов'язкові для всіх осіб і орга­нізацій, які тією чи іншою мірою мають відношення до держав­ної служби; 2) поширюються на всі види державної служби і є загальними в рамках державної служби; 3) охоплюють всі ор­ганізаційні, правові та інші сторони, із яких складається зміст державної служби².

Важливо зазначити, що принципи — це завжди суб'єктивне поняття, оскільки воно формується людиною з урахуванням та­ких суттєвих чинників, як правова культура, досвід, основні положення правової системи, рівень розвитку законодавства тощо.

Принципи державної служби нерозривно пов'язані з прин­ципами державного управління і принципами діяльності орга­нів державної виконавчої влади. Більше того, значною мірою вони є похідними від останніх, оскільки відображають най-

¹ Оболенський О. Державна служба України: концептуальні аспекти
розвитку // Збірн. наук, праць У АДУ при Президентові України:
У 2 ч. / За заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князева. — К., 1999. —
Вип. 2. - Ч. 2. - С 6-16.

² Манохин В. М. Советская государственная служба. — М., 1966. — С 16.

більш суттєві сторони організації і діяльності державних ор­ганів. Водночас важливо зазначати, що їх не можна ототож­нювати.

Отже, принципи державної служби — це основопо­ложні, ідеї, настанови, які визначають основні напрямки реа­лізації завдань, цілей і функцій державної служби, її організа­цію і функціонування, правовий статус державних службовців.

Принципи державної служби закріплюються в Конституції України, Законі «Про державну службу» (стаття 3) та інших нормативно-правових актах. Єдиного вичерпного переліку нор­мативно закріплених принципів немає. Вони є досить різнома­нітними, багаточисельними і взаємообумовленими один одним. Відповідно до статті 3 Закону державна служба грунтується на таких основних принципах, як:

— служіння народові України;

— демократизм і законність;

— гуманізм і соціальна справедливість;

— пріоритет прав людини і громадянина;

— професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність,
відданість справі;

— персональна відповідальність за виконання службових
обов'язків і дисципліни;

— дотримання прав та законних інтересів органів місцевого
самоврядування;

— дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єд­
нань громадян.

В юридичній науці прийнято класифікувати принципи держав­ної служби на два види: конституційні (інколи їх називають «основні») і опганізаційно-правові («організаційно-функціональні»).

До конституційних принципів належать: служіння народові України; демократизм і законність; рівність доступу до держав­ної служби; пріоритет прав людини і громадянина, політична і релігійна нейтральність, гласність і прозорість та ін.

Організаційно-правовими принципами державної служби є: професіоналізм і компетентність; ініціативність; чесність і від­даність справі; персональна відповідальність за виконання служ­бових обов'язків і дисципліни; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян та ін.

Дещо іншої точки зору стосовно організаційно-правових (органі­заційно-функціональних) принципів дотримується В. Я. Малинов-ський, який відносить до них: єдність системи державної служби; політичну нейтральність державної служби; рівність доступу до державної служби; ієрархічність системи державної служби; уні-фікованість державної служби; стабільність інституту державної служби; ефективність державної служби; систему заслуг¹.

Принцип служіння народові України є одним з найго­ловніших і недарма законодавець помістив його в статті З Закону на першому місці. Більше того, всі наступні принципи безпосередньо обумовлені і пов'язані з ним. Принцип служіння народу України випливає зі статті 3 Закону «Про державну службу», якою встановлюється, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Украї­ні найвищою соціальною цінністю». Він, перш за все, знайшов свій прояв у тексті Присяги державного службовця «...охоро­няти права, свободи і законні інтереси громадян...». Стаття 8 Конституції України передбачає принцип верховенства права, реалізація якого вимагає підпорядкування діяльності держав­них органів потребам реалізації і захисту прав людини, забез­печення їх пріоритетності перед іншими цінностями в Україні. А це означає, що вся діяльність державної служби повинна бути спрямована на служіння інтересам народу, в цілому, і кожного громадянина, зокрема. Служіння інтересам народу можливе лише за умови запровадження такого правового ре­жиму взаємостосунків між органами держави і громадянами, за яким людині буде гарантовано як реальне дотримання її прав і свобод, так і надійний правовий захист у разі їх пору­шення. Забезпечення реалізації такого правового режиму по­кладається на державну службу. Одним із елементів такого правового режиму взаємовідносин є надання органами вико­навчої влади громадянам «адміністративних послуг». Сама назва говорить про те, що держава в особі державних (адмініст­ративних) органів через державних службовців «служить» людині в реалізації нею свого права або законного інтересу.

¹ Малиновський В. Я. Державна служба: теорія і практика: Навч. посіб. — К., 2003. — С 24.

Принцип демократизму і законності є загальним прин­ципом діяльності державних органів. Демократизм державної служби проявляється, перш за все, в тому, що вона є доступ­ною для всіх громадян України. Так, статтею 38 Конституції України встановлюється тільки одна вимога при реалізації права на державну службу — громадянство України. Важли­вою ознакою демократичної правової соціальної держави Україна є те, що не людина існує для держави, а держава існує для людини. Цей важливий постулат може бути реалі­зований тільки державними службовцями, що й підтверджує демократизм державної служби. Водночас, дане положення взаємопов'язує і обумовлює наступний принцип — принцип пріоритету прав людини і громадянина. Саме тому діяльність державних службоців спрямована на визнання, дотримання і забезпечення прав і інтересів людини і громадянина. Держав­на служба є інституцією, яка постійно змінюється (тобто, постійно проводиться ротація державних службовців), що й повинно забезпечити її ефективність, мобільність, динаміч­ність і законність.

З демократизмом державної служби нерозривно пов'язаний принцип її законності. Більше того, названі принципи обумов­люють, доповнюють і забезпечують один одного. Принцип за­конності державної служби обумовлюється приципом закон­ності діяльності державних органів, органів місцевого самовря­дування, державних підприємств, установ і організацій.

Одним із проявів даного принципу є прийняття Присяги державного службовця, в якій він присягає «...суворо дотриму­вати Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя...». Законність державної служби знаходить свій прояв у тому, що державний службовець зобов'язаний виконувати свою професійну діяльність у межах встановлених чинним законодавством повноважень державного органу, в якому він заміщає державну посаду, не виходячи за рамки своїх посадо­вих прав і обов'язків. Інакше кажучи, державний службовець може здійснювати тільки ті дії, які передбачені чинним зако­нодавством. Важливим проявом законності державної служби є те, що рішення, які приймає державний службовець, повинні знаходитися в межах його компетенції і відповідати норматив-

 

0-166 1

но-правовим актам вищої юридичної сили. Одним із факторів, які утримують від порушення даного принципу є те, що сто­совно державних службовців передбачається низка обмежень, які спрямовані на забезпечення саме законності у діяльності державних органів в цілому, і діяльності державної служби, зокрема. Державні службовці зобов'язані виконувати розпоряд­ження та вказівки своїх керівників, що забезпечує реалізацію даного принципу. Попри все, реалізація цього принципу була б не повною, якби статтею 60 Конституції України не було передбачено права на відмову від виконання незаконного роз­порядження або наказу. Даний конституційний постулат сто­сується, в першу чергу, державних службовців.

Принцип пріоритету прав людини і громадянина випли­ває безпосередньо із другого розділу «Права, свободи і обов'яз­ки людини і громадянина» і статті 3 Конституції України. Водночас, у статті 157 Конституції України закріплено, що Конс­титуція не може бути змінена, якщо зміни передбачають об­меження прав і свобод людини і громадянина, передбачених у другому розділі. Статтею 3 Конституції України встановлюється, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цін­ністю». Отже, проголошення основних конституційних прав людини і громадянина зобов'язує державу, в цілому, і її дер­жавних органів, зокрема, забезпечити їх належну реалізацію. Цей обов'язок цілком логічно покладається на державну служ­бу, яка і представляє дані органи.

Тобто, визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина є одним із головних обов'язків державних служ­бовців, які є представниками державних органів. Саме цей принцип визначає соціальний зміст і сутність діяльності держав­них службовців. Будучи представниками державних органів, державні службовці повинні спрямовувати свою діяльність на забезпечення реалізації і охорони прав і свобод людини і гро­мадянина. Однією з форм визнання, дотримання і захисту прав і свобод людини є надання їй адміністративних послуг. В юри­дичній науці під адміністративними послугами розуміють пе­редбачену законом розпорядчу діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, яка здійснюється

за ініціативою фізичних і юридичних осіб, і спрямовану на ре­алізацію їхніх прав, свобод та законних інтересів¹.

Названий принцип означає, що державні службовці у своїй професійній діяльності повинні зважати не тільки на права та свободи людини і громадянина, закріплені у національному законодавстві, а й на положення відповідних міжнародно-пра­вових актів, визнаних Верховною Радою України.

Приницип професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі є комплексним за своїм змістом і включає в себе чинники, різні за своєю сутністю, але взаємообу-мовлені і взаємопов'язані. Професіоналізм і компетентність випливає із змісту статті 1 Закону «Про державну службу», згід­но з якою державна служба є професійною діяльністю, а вико­нання повноважень державних органів є професією, яка вимагає високої кваліфікації, особливої майстерності, які набуваються і підтримуються в результаті систематичної і безперервної освіти. Слід зазначити, що ці поняття є досить близькими за змістом, однак не тотожніми. В юридичній літературі зазначається, що термін «професіоналізм» означає глибоке і всебічне знання і во­лодіння практичними навичками в певній галузі суспільної діяль­ності. Сутність терміну «компетентність» полягає у знанні пред­мета діяльності, наявності професійної освіти, навичок у роботі, вивченні і оволодінні передового досвіду. Професіоналізм і компе­тентність зобов'язують державних службовців:

— бути постійно готовими до здійснення посадових повно­
важень;

— добре знати предмет власної державно-службової діяльності;

— знати свої обов'язки і права, повною мірою і якісно здійс­
нювати функції і повноваження, передбачені законодавст­
вом і посадовими положеннями та інструкціями;

— володіти правилами і процедурами діяльності в органах
державної влади;

— мати загальну і спеціальну професійну підготовку;

— знати юридичні і морально-етичні норми у сфері держав­
ної служби.

Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В. Б. Авер'я-нова. - К., 2002. - С 174.

Водночас важливим є те, щоб державним службовцям були створені належні умови для підвищення ними своєї кваліфіка­ції і належного виконання службових обов'язків, тобто для ре­алізації принципу професіоналізму і компетентності. У зв'язку з цим, державні органи та їхні керівники зобов'язані: на нор­мативному рівні чітко визначати компетенцію державного органу і його структурних підрозділів; затверджувати посадові інструкції для кожного державного службовця; підтримувати професіоналізм і компетентність кадрів; створювати умови для стійкої службової діяльності; забезпечувати плідне співробіт­ництво в апараті державних органів молодих державних служ­бовців і державних службовців зі стажем.

Одним із чинників названого вище принципу є ініціатив­ність державного службовця. Даний принцип державної служ­би обумовив і такий обов'язок державного службовця, як іні­ціатива і творчість у роботі (стаття 10 Закону).

Принцип персональної відповідальності державного службовця за виконання обов'язків і дисципліни займає особ­ливе місце у системі принципів і відіграє важливу роль у практичній реалізації завдань і функцій держави. Даний прин­цип закріплює саме юридичну відповідальність: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову, матеріаль­ну. У першу чергу, державний службовець несе відповідаль­ність за невиконання (тобто повне ігнорування) або неналеж­не (неякісне, поверхове, несвоєчасне) виконання ним своїх службових обов'язків. Неналежне виконання може проявля­тися, наприклад, у підготовці і прийнятті неякісного управлін­ського рішення. Невиконання або неналежне виконання дер­жавним службовцем своїх службових обов'язків або недотри­мання дисципліни складає склад проступку (адміністративно­го, дисциплінарного, цивільно-правового), який є підставою для застосування того чи іншого виду юридичної відповідаль­ності.

Принцип рівності доступу до державної служби закріп­лено в статті 38 Коснтитуції України, в якій передбачено, що «громадяни користуються рівним правом доступу до дер­жавної служби, а також до служби в органах місцевого са­моврядування» та в статті 4 Закону «Про державну службу»,

згідно з якою «право на державну службу мають громадяни України... які одержали відповідну освіту і професійну підго­товку та пройшли у встановленому порядку конкурсний від­бір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Мі­ністрів України». Забороняється всяка дискримінація щодо прийняття на державну службу за такими однаками, як: ста­новище, соціальний і майновий стан, расова і національна приналежність, стать, політичні погляди, релігійні переконан­ня, місце проживання тощо (стаття 24 Конституції України). Окрім цього, чинним законодавством чітко регламентується перелік підстав, які можуть бути обмеженнями при вступі на державну службу: недієздатність особи; судимість, яка є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами або свояками та в інших випадках, встановлених законами України.

Вимоги до кандидата на державну службу безпосередньо обумовлюються тією державною посадою, на заміщення якої вони претендують, і які передбачаються посадовими інструк­ціями або положеннями.

Принцип політичної і релігійної нейтральності держав­ної служби, в цілому, і державного службовця, зокрема, обу­мовлюється статтями 35 (свобода совісті) і 36 (свобода об'єд­нання в політичні партії і громадські організації). У чинному Законі «Про державні службу» даний принцип не передбаче­ний. Попри це, він є досить актуальним і має суттєве значення для ефективності державної служби. Принцип політичної нейт­ральності відрізняється від принципу безпартійності, оскільки перший надає можливість державному службовцю бути членом політичної партії, однак забороняє йому відстоювати її інтере­си, використовуючи своє службове становище, а другий просто забороняє бути членом політичної партії. Однак, можна і не бути членом політичної партії, але захищати її інтереси при виконанні своїх посадових обов'язків.

Названий принцип має на меті захистити державних служ­бовців від випливу і контролю з боку політичних партій таким чином, щоб вони могли ефективно працювати незалежно від того, яка партія приходить до влади. Водночас принцип

політичної нейтральності також захищає державних службов­ців від втрат своїх посад за політичними мотивами у випадках, коли одна партія змінює іншу при владі. Тобто, все, що пов'язує державного службовця з політичною партією, є його особистою справою і не має ніякого відношення до його дер­жавно-службової діяльності¹.

ГЛАВА 4 ВИДИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

В юридичній науці і чинному законодавстві досить важли­вим є питання про види державної служби. Необхідно відмі­тити, що на законодавчому рівні це питання не знайшло свого вирішення. В теорії адміністративного права з цього приводу існують різні точки зору. Більше того, немає єдиної думки з приводу того, про що саме йде мова: про «типи», «види», «форми» чи «рівні» державної служби. Саме такі різноманітні і різноаспектні поняття часто використовуються при характе­ристиці державної служби. Найчастіше використовується по­няття «види» державної служби, рідше — «типи» і «види». Так, В. Л. Коваленко пропонує застосувати принцип поділу всієї державної служби на два основних типи — цивільну службу і мілітаризовану службу і третій, додатковий, тип — спеціалізовану службу¹. У свою чергу типи державної служби поділяються ним на види.

Більше прихильників має точка зору, згідно з якою держав­на служба поділяється тільки на два види: цивільну і міліта­ризовану. Так, Ю. М. Старилов зазначає, що «...загальновиз­нано розподіляти державну службу на два види: цивільну (наприклад, служба в державних органах Російської Федера­ції та її суб'єктів, в адміністрації області) та мілітаризовану (наприклад, військова служба, служба в органах внутрішніх справ, податкової міліції і т. д.)... цивільна служба і міліта­ризована можуть включати в себе різні підвиди цих служб, що об'єктивно необхідні державі і створені нею для реалізації спеціальних функцій та особливої внутрішньогалузевої компе­тенції»².

22

¹ Ноздрачев А. Ф. Государственная служба: Учебник для подготовки государственных служащих. — М., 1999. — С. 66.

' Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В. Б. Авер'я-

нова. - К., 2002. - С 395. ² Старилов Ю. Н. Служебное право: Учебник. — М., 1996. — С 159.

О. П. Ноздрачьов виділяє такі три види державної служби: федеральна державна служба; державна служба суб'єктів Ро­сійської Федерації і спеціалізована державна служба¹.

Дещо іншою є точка зору Ю. П. Битяка та О. В. Петришина, які пропонують класифікувати державну службу відповідно до конституційного принципу розподілу державної влади на: а) дер­жавну службу в органах законодавчої влади; б) державну службу в органах виконавчої влади; в) державну службу в органах судо­вої влади².

Заслуговує на увагу класифікація, запропонована в Концеп­ції реформи адміністративного права, згідно з якою слід зако­нодавчо закріпити такі види:

а) професійна державна служба, яка складається з:

— адміністративної державої служби (служба в державних
органах, їхньому апараті, органах місцевого самоврядування);

— спеціалізованої державної служби (судові органи, органи
прокуратури, внутрішніх справ, державної безпеки, мит­
ні, дипломатичні тощо);

— цивільної державної служби (медичні, наукові, навчальні
та інші державні установи);

б) позапрофесійна державна служба, яка вкючає в себе наступні посади:

— державні політичні посади (Президент, міністри, народні
депутати та ін.);

— посади патронатної служби (керівники прес-служби, радни­
ки, помічники, консультанти);

— допоміжні (обслуговуючі) посади (референти, секретарі
та ін.).

В. Б. Авер'янов вважає, що «...до інституту державної служби не слід включати діяльність осіб, які хоч і виконують найваж­ливіші державно-владні функції, але мають статус «політичних діячів», а не «державних службовців». До цих осіб належать

¹ Ноздрачев А. Ф. Государственная служба: Учебник для подготовки
государственных служащих. — М., 1999. — С. 45, 51.

² Битяк Ю. П., Петришин О. В. Проект Закону «Про службу в органах
виконавчої влади та їх апараті» // Вісник АПрН України. — Харків,
1998. - № 1. - С 150-159.

Прем'єр-міністр України, члени Уряду України, голови місцевих державних адміністрацій, народні депутати України, обрані поса­дові особи парламенту, в тому числі Голова Верховної Ради України. Правовий статус цих осіб має бути детально регламен­тований в окремих законодавчих актах»¹.

Аналіз різних точок зору щодо видів державної служби дає можливість стверджувати, що, оскільки саму державну службу в юридичній науці прийнято розуміти у широкому і вузькому аспектах, то і класифікувати її також можна виходячи з різних аспектів її розуміння. Види державної служби в широкому розумінні відповідають тій класифікації, яка запропонована В. Б. Авер'яновим і Концепцією реформи адміністративного пра­ва. У вузькому розумінні державної служби можна виділити наступні її види (деякі вчені називають їх типами державної служби):

а) цивільна державна служба (державні службовці дер­
жавних органів та їхнього апарату);

б) мілітаризована державна служба (державні службов­
ці збройних державних формувань, які мають військові або
спеціальні звання);

в) спеціалізована державна служба (державні службов­
ці органів виконавчої влади зі спеціальним статусом).

Якщо проаналізувати названі види державної служби, то в їхній структурі можна виділити підвиди, а саме: а) у цивілізованій державній службі:

— служба в Адміністрації Президента України та апараті
органів, створюваних при Президентові України;

— служба в Апараті Верховної Ради України та секретаріа­
тах комітетів Верховної Ради;

— служба в Секретаріаті Кабінету Міністрів України та в
апаратах урядових органів;

— служба в патронатних службах державних органів;

— служба в апаратах Національного банку України, його
обласних (та прирівнених до них) відділеннях;

— служба в апаратах міністерств та інших центральних ор­
ганів виконавчої влади;

¹ Авер'янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — С. 43.

— служба в апаратах місцевих органів виконавчої влади;

— цивільна служба в апаратах органів прокуратури;

— цивільна служба в апаратах органів внутрішніх справ;

— цивільна служба в апаратах (штабах) військових формувань;

— несуддівська служба в апаратах судових органів;

— служба державних нотаріусів;

— служба державних судових виконавців;

— деякі інші види служб, визначені законом;

б) у спеціалізованій державній службі:

— державна дипломатична служба;

— державна санітарно-епідеміологічна служба;

— державна пожежна служба;

— державна контрольно-ревізійна служба;

— державна служба прокурорів;

— державна служба судів;

— державна митна служба;

— державна податкова служба;

— служба державних судово-медичних експертів;

— державна фельд'єгерська служба;

— деякі інші види служб, визначені законом;

в) у мілітаризованій службі:

— військова служба у Збройних Силах України (служба в
усіх видах Збройних Сил України);

— служба в Прикордонних військах України;

— служба у Внутрішніх військах МВС України;

— служба в СБУ;

— служба в Державній службі охорони України;

— служба в органах виконання покарань;

— служба атестованих працівників органів внутрішніх справ;

 

— служба атестованих працівників військ центрального ор­
гану виконавчої влади з питань надзвичайних ситуацій;

— деякі інші види служб, визначені законом¹.

ГЛАВА 5 ПРАВО НА ДЕРЖАВНУ СЛУЖБУ

Право на державну службу є невід'ємним правом громадя­нина України. Так, стаття 38 Конституції України закріпила, що «громадяни користуються рівним правом доступу до дер­жавної служби, а також до служби в органах місцевого само­врядування». Таким чином Конституція України ставить тільки одну вимогу до особи, яка претендує на посаду державного службовця — наявність громадянства України.

Назване конституційне право знайшло своє подальше відоб­раження і деталізацію в статті 4 Закону «Про державну службу», згідно з якою «право на державну службу мають громадяни України незалежно від положення, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповід­ну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаче­ною Кабінетом Міністрів України». Аналіз цієї статті дає підстави виділити три основні вимоги щодо права на державну службу:

— громадянство України;

— відповідна освіта і професійна підготовка;

— проходження конкурсного відбору або іншої процедури,
передбаченої Кабінетом Міністрів України.

Однією з важливих вимог щодо реалізації права на державну службу є громадянство України. Відповідно до Закону України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство»¹ громадянами України є:

— усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголо­
шення незалежності України (24 серпня 1991 року) постій­
но проживали на території України;

— особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,
релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соці­
ального походження, майнового стану, місця проживання,

 

Виконавча влада і адміністративне право.... — С 397—398.

¹ Офіційний вісник України. — 2001. — № 9. — Ст. 342.

 

мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

— особи, які прибули в Україну на постійне проживання
після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадя­
нина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внут­
рішніх справ України внесено запис «громадянин Украї­
ни», а також діти таких осіб, які прибули разом з бать­
ками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони
не досягли повноліття;

— особи, які набули громадянство України відповідно до
законів України та міжнародних договорів України.

Особи, які претендують на державну службу, окрім грома­дянства, повинні мати відповідну освіту і професійну підготовку. Закон «Про державну службу» не передбачає освітньо-кваліфі­каційні рівні, яким повинні відповідати претенденти. Це дає підстави стверджувати, що державним службовцем (у будь-яко­му випадку теоретично) може бути особа, яка не має, наприк­лад, вищої освіти (наприклад, секретар судового засідання, яка має, як правило, повну середню освіту). Однак, дане законодав­че положення щодо «відповідної освіти» знайшло свою конкре­тизацію в посадових інструкціях і положеннях, які містять та­кий розділ, як «Кваліфікаційні вимоги», в якому й передбачають­ся вимоги щодо освіти. Аналіз типових професійно-кваліфікацій­них характеристик посад державних службовців показує, що більше ніж у 95% ставиться вимога щодо наявності вищої освіти і, переважною більшістю, за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.

Попри відповідну освіту претендент на посаду державного службовця повинен мати відповідну професійну підготовку. Під професійною підготовкою мається на увазі процес навчання професійним знанням, умінням і навичкам, необхідним для на­лежного виконання посадових функцій і повноважень щодо займаної посади на державній службі.

Третьою умовою реалізації особою права на державну служ­бу є проходження встановленої Кабінетом Міністрів України процедури заміщення вакантної посади. Чинне законодавство

передбачає, що в переважній більшості випадків такою про­цедурою є конкурсний відбір, який застосовується майже в 95% випадків. Проте, окрім конкурсу існують і такі процедури, як призначення на посаду, зарахування на посаду, вибори на посаду державного службовця.

Водночас статтею 4 Закону передбачається рівність доступу всіх громадян України до державної служби, а також при її проходженні, незалежно від прямих чи непрямих обмежень або привілеїв. Дане положення повністю відповідає статті 25 Між­народного пакту про громадянські і політичні права від 16 груд­ня 1966 р.

Право на державну службу, окрім статті 4, регламентується статтею 12 Закон «Про державну службу», яка встановлює ряд обмежень, які можуть бути перепоною для вступу на державну службу: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прий­няття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або під­леглі особам, які є їх близькими родичами або свояками; в інших випадках, встановлених законами України.

Важливе значення при вступі на державну службу має вік. Згідно із статтею 23 Законом «Про державну службу», держав­ними службовцями можуть бути чоловіки до досягнення ними 60 років і жінки — 55 років. Тобто, названа стаття передбачає тільки граничний вік перебування на державній службі, тобто вік, по досягненні якого державно-службові відносини, як пра­вило, припиняються. Водночас, Закон не передбачає (на жаль) по досягненні якого віку особа має право на державну службу. Використовуючи аналогію трудового права, для ліквідації даної прогалини, можна вважати, що після досягнення 16 років особа може поступити на державну службу при дотриманні інших вимог. Уявляється, що такий підхід до вирішення даного пи­тання є неправовим, оскільки повна дієздатність особи насту­пає тільки після досягнення 18 років (участь у виборах, рефе­рендумі, право балотуватися в державні органи та органи міс­цевого самоврядування, тобто участь в управлінні державою). В даному ж випадку виходить, що, будучи представником дер­жави через державні органи, особа, водночас, не може брати участі в управлінні державою. Варто було б передбачити, що

право на державну службу мають особи, які досягли 18-річного віку.

Державними службовцями можуть бути тільки особи, які за станом здоров'я взмозі виконувати покладені на нього обов'яз­ки та повноваження. Закон «Про державну службу» не перед­бачає вимог щодо стану здоров'я претендентів на посади дер­жавних службовців. Однак, чинне законодавство про державну службу передбачає обов'язковість проходження кандидатами на зайняття посад керівників, заступників керівників централь­них органів виконавчої влади, а також голів місцевих держав­них адміністрацій медичного огляду лікарсько-консультативною комісією з метою визначення стану їхнього здоров'я. Відповідні вимоги щодо стану здоров'я передбачаються і стосовно інших державних службовців (МВС, СБУ, Збройних Сил України, податкової міліції тощо).

зо

ГЛАВА 6