Поняття і особливості патронатних службовців

До державної служби належить патронатна служба. У від-повіданості до статті 15 даного Закону «Про державну службу» Президент України, Голова Верховної Ради України, члени Уряду України мають право самостійно добирати і приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і сек­ретарів згідно зі штатним розписом і категорією, яка відповідає посаді (патронатна служба). Порядок перебування на державній службі таких осіб встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999 р. «Про затвердження Порядку пе­ребування на державній службі працівників патронатної служ­би членів Кабінету Міністрів України та голів місцевих дер­жавних адміністрацій»¹ (зі змінами і доповненнями від 9 серп­ня 2001 p.).

Прийняття на патронатну службу відбувається без проведен­ня конкурсу. У разі необхідності для державного службовця патронатної служби може встановлюватися випробувальний термін, а також стажування з метою набуття практичного до­свіду, перевірки професійного рівня і ділових якостей. Строки і порядок випробування і стажування такі самі, як і для інших державних службовців.

Важливим є те, що державні службовці патронатної служби першої та другої категорій мають право на відставку. У разі відмови у відставці вони повинні виконувати свої обов'язки і мають право на звільнення в порядку, передбаченому КЗпП України.

На відміну від інших державних службовців, службовці патронатної служби звільняються із займаної посади у разі звільнення тієї особи, яка прийняла їх на службу. Особливість їхньої діяльності проявляється в тому, що вони працюють безпосередньо на посадову особу, а не на державний орган.

Офіційний вісник України. — 1999. — № 20.

Серед патронатних службовців виділяють: керівника прес-служ­би, помічника керівника, радника і консультанта.

Завдання, обов'язки та повноваження керівників прес-служ­би, помічників, радників і секретарів визначаються чинним законодавством про державну службу та типовими професійно-кваліфікаційними характеристиками. Зокрема, на керівника прес-служби покладаються такі завдання, обов'язки та повно­важення: здійснювати керівництво діяльністю підрозділу; здійс­нювати зв'язок керівника міністерства, іншого органу вико­навчої влади та його заступників із засобами масової інформа­ції; організовувати прес-конференції, брифінги, «інформаційні дні» керівників, їх виступи в засобах масової інформації, зуст­річі тощо; проводити роботу щодо поліпшення інформованості населення про діяльність органу; готувати відповідні матеріали для преси, заяви та повідомлення; організовувати вивчення матеріалів засобів масової інформації з метою виявлення їх позицій, тенденцій у висвітленні питань, пов'язаних із діяль­ністю органів місцевого самоврядування; забезпечувати кон­такт з відповідними підрозділами міністерств, інших органів виконавчої влади щодо обміну інформаційними матеріалами; здійснювати оперативне інформування засобів масової інфор­мації щодо рішень колегії міністерства, іншого органу виконав­чої влади; надавати засобам масової інформації матеріали про дільність органів виконавчої влади; організовувати вивчення громадської думки з питань, які входять до компетенції органів виконавчої влади; здійснювати підготовку і випуск рекламно-інформаційних видань, які сприяють розширенню міжнародних та міжгалузевих зв'язків, підвищенню авторитету.

Прес-секретар^ми можуть бути особи, які мають вищу осві­ту відповідною професійного спрямування за освітньо-кваліфі­каційним рівнем магістра або спеціаліста, за наявності стажу роботи за фахом у державній службі на керівних посадах не менше 3 років, або на керівних посадах у засобах масової інформації не менше 5 років.

До повноважень помічника керівника належать: здійснення роботи з документами, які надходять на ім'я керівника та вихо­дять за його підписом; підготовка разом з керівниками підроз­ділів відповідного органу проектів поточних і перспективних

планів роботи, а також пропозицій щодо виконання указів та розпоряджень Президента України, постанов Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, доручень; редагування документів, які виходять за підписом керівника; підготовка інформаційних матеріалів, виступів, проектів доповідей, співдо­повідей, розпоряджень з питань роботи сфери (галузей) управ­ління для розгляду на сесіях, колегіях, нарадах відповідного дер­жавного органу; супроводження керівника під час його поїздок, оформлення протокольних доручень та інформування його про хід виконання; підготовка матеріалів для проведення прес-кон­ференцій, брифінгів керівника відповідного органу виконавчої влади, його зустрічей з представниками засобів масової інфор­мації; забезпечення рішення всіх організаційних питань, які пов'язані з участю керівника в заходах, що проводяться дер­жавними органами; формування пакету необхідних документів відповідно до порядку дня; контроль за своєчасним розглядом пропозицій, заяв і скарг, що надійшли на ім'я керівника, а також виконання його вказівок та доручень.

Помічником керівника може бути особа, яка має вищу осві­ту відповідного професійного спрямування за освітньо-кваліфі­каційним рівнем магістра або спеціаліста, при стажу роботи на державній службі не менше 2 років або роботи за фахом не менше 3 років.

Поноваженнями радника є: здійснення аналітичного забез­печення діяльності керівника органу виконавчої влади при вирішенні ним завдань, які покладені на відповідний орган; вивчення та аналіз матеріалів за напрямком діяльності органу та відповідного вітчизняного та зарубіжного досвіду і забезпе­чення ними керівника; розробка проектів рішень, вибір засобів обгрунтування цих рішень, оцінка наслідків із їх запроваджен­ням, розробка завдань, програм, методів і методик підготовки та реалізації управлінських рішень; розробка пропозицій щодо підвищення ефективності роботи відповідного органу влади; здійснення організації і координації наукових досліджень з питань, які входять до його компетенції; участь в організації та проведенні нарад, колегій, семінарів, конференцій; підготовка для керівника необхідних інформаційно-аналітичних записок, оглядів, звітів, проектів, доповідей, доповідних записок тощо;

здійснення робочих контактів з відповідними підрозділами та експертами державних органів влади та органів місцевого са­моврядування; забезпечення розвитку інформаційних зв'язків між структурними підрозділами різних державних органів вла­ди з підприємствами, установами, громадськими об'єднаннями, провідними вченими, державними та політичними діячами, населенням з метою своєчасного та якісного виконання служ­бових обов'язків.

Радником може бути особа, яка має вищу освіту відповід­ного професійного спрямування за освітньо-професійним рів­нем магістра або спеціаліста та стаж роботи за фахом на державній службі на керівних посадах не менше 2 років або робота за фахом не менше 3 років.

Консультант наділений повноваженнями: здійснювати нау­кову експертизу, консультації та своєчасне забезпечення ке­рівника підрозділу державного органу необхідною та повною інформацією щодо вітчизняного та зарубіжного досвіду, робіт провідних вчених, державних і політичних діячів з метою оперативного та якісного прийняття рішення; розробляти та обґрунтовувати пропозиції за різними варіантами проектів від­повідних рішень, організовувати їхню експертизу; координува­ти консультативну роботу з проблем відповідної сфери управ­ління, організовувати консультування керівника з питань соці­ально-економічних, науково-технічних, зовнішньоекономічних відносин; контролювати, оцінювати та узагальнювати якість інформації, яка подається керівникові підрозділу органу вико­навчої влади про можливі соціально-економічні наслідки реалі­зації рішень, що приймаються; вивчати та оцінювати результа­ти проведених наукових розробок, аналогів, думок вчених для проведення кваліфікованих консультацій.

Консультантом може бути особа, яка має вищу освіту від­повідного професійного спрямування за освітньо-професійним рівнем магістра або спеціаліста, стаж роботи за фахом у дер­жавній службі на керівних посадах не менше 3 років або стаж роботи за фахом не менше 5 років.

ГЛАВА 4

РАНГИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Ранг — це спеціальне звання, яке дає право його власнику — державному службовцю, займати одну з посад певної низки відповідних посад. Ранг є певним зв'язком між державним служ­бовцем і державою протягом всієї його професійної діяльності. На відміну від категорій, які чітко визначаються щодо посад у залежності від рівня державного органу (стаття 25 Закону «Про державну службу»), ранги присвоюються державним службов­цям державними органами (Президентом України, Кабінетом Міністрів України) або керівниками державних органів (на­приклад, головою обласної державної адміністрації) з наданням їм, при цьому, права на розсуд.

Статтею 25 Закону «Про державну службу» передбачається вичерпний перелік рангів, які можуть присвоюватись держав­ним службовцям (мова йде тільки про цивільну державну службу). Даний перелік не може бути розширений жодним нормативно-правовим актом. Особливістю рангів є те, що осо­бам, які займають посади, що відносяться до однієї категорії, присвоюється один із трьох належних даній категорії рангів, іншими словами кожній категорії посад відповідає три ранги. Це дає можливість, по-перше, на просування державного служ­бовця по рангах в межах однієї категорії посади державної служби, а, по-друге, присвоювати ранги державним службов­цям у залежності від професіонального рівня, стажу роботи, часу перебування на посаді тощо.

Порядок присвоєння рангІЕ державним службовцям регулю­ється Положенням про ранги державних службовців, затверд­жений Постановою Кабінету Міністрів України від 19 червня 1996 р.¹ За загальним правилом, ранг державному службовцю присвоюється одночасно з прийняттям на державну службу. Особам, які призначаються на відповідну посаду з установленням

ЗПУ України. — 1996. — № 14. — Ст. 370.

випробувального строку, ранг присвоюється після успішного його проходження.

Особам, які призначені на посаду державного службовця з випробувальним терміном і мають ранг, присвоєний за попе­реднім місцем роботи, надбавка за ранг в період випробування проводиться відповідно до цього рангу.

Через два роки після присвоєння державному службовцю відповідного рангу керівник державного органу за поданням безпосереднього керівника розглядає питання щодо можливос­ті присвоєння йому чергового рангу. Позитивне рішення прий­мається керівником за умови успішної роботи державного службовця.

Черговий ранг не може бути присвоєний державному служ­бовцю, до якого протягом останнього року застосовувалися дисциплінарні стягнення, а також у період проведення служ­бового розслідування або перебування під слідством.

Затримка у присвоєнні чергового рангу до одного року може застосовуватися до державного службовця як захід дисциплінар­ного впливу, саме впливу а не дисциплінарного стягнення. А це означає, що окрім затримки у присвоєнні чергового рангу, до державного службовця одночасно може бути застосований захід дисциплінарного стягнення, передбаченого КЗпП України.

В окремих випадках, державному службовцю може бути присвоєно черговий ранг достроково (тобто, до закінчення двох років після присвоєння попереднього рангу) у межах відповідної категорії посад, зокрема, у випадку виконання особ­ливо відповідальних завдань. Чинне законодавство про дер­жавну службу не передбачає конкретного переліку випадків, коли це можливо, а віддає вирішення даного питання на роз­суд керівника державного органу.

Присвоєння, зміна рангу державного службовця оформля­ється наказом або розпорядженням керівника державного ор­гану, про що робиться відповідний запис у трудовій книжці.

У разі призначення державних службовців на посади більш високої категорії їм присвоюється ранг у межах категорії по­сад, які вони зайняли.

Якщо державні службовці зайняли більш високі посади в межах категорії посад, на яких вони перебували, їм може бути

залишений попередній або присвоєний більш високий ранг у межах цієї категорії. У разі залишення попереднього рангу наступний ранг державному службовцю присвоюється з ураху­ванням часу присвоєння попереднього рангу.

Якщо державний службовець перейшов на посаду нижчої категорії або залишив державну службу, на яку він потім повернувся, за ним зберігається присвоєний ранг.

Державний службовець може бути позбавлений рангу лише за вироком суду. Дане положення цієї статті дещо відрізняється від попереднього (відміненого 11.07.1995 p.), згідно з яким дер­жавний службовець позбавлявся рангу органом, який присвоїв йому цей ранг, лише за вироком суду. В даний час вирішення питання про позбавлення рангу належить виключно до компе­тенції суду. Позбавлення рангу за вироком суду оформляється наказом або розпорядженням керівника державного органу, про що робиться відповідний запис у трудовій книжці державного службовця.

Надбавка за ранг виплачується державному службовцю з дня його присвоєння. Особам, які призначені на посади дер­жавних службовців з терміном випробування і мають ранги, присвоєні за попереднім місцем роботи, надбавка за ранг у період випробування проводиться відповідно до цього рангу.

Якщо державний службовець працює неповний робочий день (тиждень), надбавка за ранг здійснюється пропорційно відпрацьованому часу.

ЗДІЛ

ПОНЯТТЯ І ВИДИ ПОСАДОВОЇ ОСОБИ

ПОНЯТТЯ І ВИДИ ПОСАДОВОЇ ОСОБИ

Одним із важливих питань інституту державної служби є визначення поняття, ознак, особливостей та правового статусу посадової особи. Слід зазначити, що в юридичній науці та за­конодавстві немає єдиного підходу, єдиного визначення поняття «посадова особа», а переважає саме галузевий підхід, відповідно до якого названі питання розглядаються під певним кутом у залежності від цілей і завдань тієї чи іншої галузі права. Це призводить до однобічності у визначенні та розкритті сутності даного поняття і несприйняття його іншою галуззю права. Ви­рішення даного питання неможливе без врахування історичного аспекту визначення поняття «посадова особа». Стосовно еволю­ції поняття «посадова особа» важливо зазначити, що в правовій науці впродовж минулого століття майже не приділялося уваги вирішенню даного питання і тільки в післяреволюційні роки воно дістало поширення в радянському законодавстві. І саме в цей час поняття «посадова особа», яке завжди було властиве ад­міністративному праву, належало йому, найбільшого поширення набуло в кримінальному законодавстві.

Поняття «посадова особа» у своєму історичному розвитку характеризується протиборством двох тенденцій: розширюваль­ної (до посадових осіб відносились всі особи, які займали по­сади в державних органах, включаючи і допоміжний персонал: прибиральниці, друкарки, кур'єри, сторожі та ін.) і обмежу­вальної (поняття «посадова особа» було синонімом поняття «ке­рівник»). Розширювальна тенденція поняття «посадова особа» існувала до 1917 року. Відомий адміністративіст А. І. Єлістратов не проводив няких розмежувань між поняттями «посадова осо­ба» і «державний службовець». Він визначав державну службу як корпус посадових осіб, правове становище яких визначаєть­ся спеціальними правовими нормами¹. М. І. Лазаревський під

— М.

¹ Елистратов А. И. Основные начала административного права. 1914. — С.14.

посадовою особою розумів фізичну особу, яка виконувала поса­дові функції¹.

На початку двадцятих років минулого століття розширю­вальна тенденція поняття «посадова особа» знайшла своє ві­дображення у низці нормативно-правових актів Радянського Союзу, зокрема: Декреті ВЦВК від 9 травня 1918 року «Про надання народному комісару Продовольства надзвичайних пов­новажень по боротьбі із сільською буржуазією, яка приховує хлібні запаси і спекулює ними»², постанові ВЦВК І РНК СРСР від 2 січня 1929 року «Про заходи щодо боротьби з порушен­нями законодавства про працю»³, постанові ЦВК та РНК СРСР від 13 жовтня 1929 р. «Про Основи дисциплінарного законо­давства Союзу РСР і союзних республік»⁴.

Розширювальне трактування поняття «посадова особа» не мало однозначної підтримки в адміністративній науці. Поряд із пануванням даної тенденції як в науці, так і в законодавстві, з'являлися окремі критичні зауваження щодо надмірного роз­ширювання даного поняття. Перші критичні спроби були по­в'язані з притягненням державних службовців до відповідаль­ності. Так, А. Г. Гойхбарг у своїй концепції щодо залучення державних службовців до відповідальності зазначав, що необ­хідно враховувати не тільки зміст вчиненого службовцем пра­вопорушення, але й становище службовця в державно-службо­вій ієрархії⁵.

На початку тридцятих років вперше, на законодавчому рів­ні, з прийняттям таких нормативно-правових актів, як Закон СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій і зміцнення громадської (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 р.⁶, Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. «Про кримінальну відповідальність за розкрадання

¹ Лазаревский Н. И. Ответственность за убытки. — М., 1905 — С 124

² СУ. - 1918. - № 35. - Ст. 468.

³ СЗ СССР. - 1929. - № 4. - Ст. 31.

⁴ Там же. — 1929. — № 71. — Ст. 670.

⁵ Кабалевский В. Советское административное право. — Харьков 1929
- С. 397-399.

⁶ СЗ СССР. - 1932. - № 62. - Ст. 630.

державного і громадського майна»¹ було зроблено спробу зву­зити коло службових осіб, які відносились до «посадових осіб». Однак, загальна спрямованість на розширене трактування по­няття «посадова особа» ще залишалася.

Через відсутність в адміністративному праві визначення по­няття «посадова особа», при вирішенні питань про притягнення до адміністративної відповідальності, органи адміністративної юрисдикції використовували поняття, закріплене у кримінально­му кодексі. Водночас, в адміністративній науці увага вчених стала зосереджуватися на особливостях правового статусу окре­мих категорій державних службовців з точки зору здійснення ними державно-владних повноважень. В результаті їхньої діяль­ності було прийнято ряд нормативних актів, які встановлювали спеціальні критерії для визначення поняття «посадова особа». Так, відповідно до Положення про дисциплінарну відповідаль­ність у порядку підпорядкованості, затвердженого Постановою ВЦВК і РНК РСФСР від 20 березня 1032 р., дисциплінарні стягнення у порядку підпорядкованості за службові провини, зокрема, за порушення трудової дисципліни, не переслідувані у кримінальному порядку, могли бути накладені лише на посадо­вих осіб, до яких відносилися:

— посадові особи, які користуються правом найму і звіль­
нення;

— виборні посадові особи;

— відповідальні працівники інших категорій (до таких відно­
силися керівники підприємств, установ і організацій, їхні
заступники і помічники, головні інженери, головні бух­
галтери, головні лікарі, начальники цехів, старші майстри
і майстри, керівники управлінь, відділів та ін.)².

Водночас було зроблено першу спробу вирішити питання щодо визначення поняття посадової особи і встановити її спеціальні критерії у судовому порядку. Так, 27 березня 1935 року в поста­нові Пленуму Верховного Суду СРСР роз'яснювалося, що до по­садових осіб колгоспів і радгоспів відносяться категорії працівни­ків, які виконують функції адміністративно-господарські та опера-

¹ Ведомости Верховного Совета СССР. — 1947. — № 19. — Ст. 55.

² СУ РСФСР. — 1932. — № 32. — Ст. 152.

тивно-розпорядницькі¹. У даній постанові визначення поняття «посадова особа» давалося не через поняття посади, як це було в кримінальному кодексі, а через особливості змісту і характеру службових функцій, хоча сам зміст таких функцій не розкривався.

Подальше визначення поняття і особливостей «посадової осо­би» в адміністративному праві проводилося шляхом класифікації всіх службовців на види. Зокрема, 1.1. Євтіхєєв і А. А. Власов у 1946 р. запропонували розділити всіх службовців на: 1) праців­ників, які виконують винятково господарсько-технічну роботу або функції підсобного господарського обслуговування (допоміж­ний технічний персонал); 2) керівних і оперативних працівників, які виконують функції адміністративно-управлінського характеру, здійснення яких пов'язане з виданням актів управління, спрямо­ваних на настання юридичних наслідків (посадові особи у вузь­кому розумінні цього слова)².

Важливий внесок у визначення поняття посадової особи внесли такі відомі вчені-адміністративісти, як С. С Студенікін і Ц. А. Ямпольська, які вважали, що «посадовими особами є ті дер­жавні службовці, які за службовою компетенцією мають право на здійснення юридично значимих дій і, зокрема, видання адмініст­ративних актів»³. Можна стверджувати, що з цього часу панівною стала обмежувальна тенденція визначення посадової особи.

В адміністративній науці була зроблена спроба дати визна­чення поняття «посадова особа» через виокремлення однієї визначальної ознаки: «фізична особа, яка виконує посадові функції»⁴, «державний службовець, який при реалізації своїх службових повноважень має право здійснювати юридично зна­чимі дії, зокрема видавати адміністративні акти»⁵, «державний

' Социалистическая законность. — 1935. — № 5. — С. 10.

² Евтихеев И. И., Власов А. А. Советское административное право. —
М., 1946. — С. 49—50.

³ Студеникин С. С. Советская государственная служба / / Вопросы со­
ветского административного права. — М.-Л., 1949. — С. 77.

⁴ Кабалевский В. Советское административное право. — Харьков, 1929.
- С. 64.

⁵ Ямпольская Ц. А. О должностном лице в советском государственном
аппарате // Вопросы советского административного права. — М.-Л.,
1949. - С. 141.

службовець як суб'єкт державно-владних повноважень»¹, «служ­бовець, який здійснює управління людьми, і особа, діяльність якої пов'язана з рухом матеріальних і грошових цінностей»², «службовець, який наділений розпорядчими повноваженнями»³. Така спроба показала, що дати визначення посадової особи через одну визначену особливість неможливо, що зумовило наступні спроби вчених-адміністративістів виділити низку таких особливос­тей. В результаті було запропоновано ряд визначень посадової особи. Так, Ю. М. Старилов⁴ запропонував дев'ять ознак і визна­чив, що посадовою особою є громадянин, який:

— займає посаду в державних органах і/або органах місце­
вого самоврядування, в державних і муніципальних уста­
новах тощо;

— реалізує владні повноваження;

— представляє державу і муніципальні утворення;

— має, як і всі державні і муніципальні службовці, права,
обов'язки, обмеження і заборони по службі;

— може застосовувати заходи примусу;

— реалізує повноваження щодо накладення дисциплінарних
стягнень;

— може видавати адміністративні акти;

— здійснює контрольно-наглядові повноваження;

— може бути суб'єктом юридичної відповідальності.

На відміну від такого розширювального переліку ознак поса­дової особи, М. Ф. Забалуєва визначає, що посадовій особі при­таманні тільки три ознаки: 1) управлінські функції; 2) обов'язки щодо забезпечення якості праці інших осіб; 3) владні повнова­ження⁵.

Оскільки окремі державно-службові відносини регулюються нормами трудового права, представниками цієї галузі також

¹ Пахомов И. Н. Виды советских государственных служащих, их права
и обязанности. — Львов, 1965. — С. 56.

² Петров Ю. А. К понятию должностного лица // Правоведение. —
1974. - № 6. — С. 36.

³ Манохин В. М. Советская государственная служба. — М., 1966. — С. 123.

⁴ Старилов Ю. Н. Служебное право: Учебник. — М., 1996. — С. 380—381.

⁵ Ноздрачев А. Ф. Государственная служба: Учебник. — М., 1999. —
С. 175.

робились спроби дати визначення посадової особи. Як правило, в якості ознак посадової особи найчастіше визначались дер­жавно-владні повноваження і право здійснювати юридично зна­чимі дії¹.

Аналізуючи вищеназвані точки зору щодо визначення ознак посадової особи, можна зробити висновок, що такими є: а) наявність владних повноважень, які спрямовані на прийнят­тя правових актів управління або здійснення юридично значи­мих дій; б) право на здійснення державно-розпорядницьких повноважень щодо реалізації компетенції державного органу; в) заміщення посади в державному органі на підставі спеціаль­них актів управління.

Вперше поняття посадової особи на законодавчому рівні за­кріплено в статті 2 Закону «Про державну службу», згідно з якою «посадовими особами вважаються керівники та заступни­ки керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консульта-тивно-дорадчих функцій». Таким чином, визначення поняття посадової особи дається виходячи із двох основних ознак: 1) посади — керівники та заступники керівників; 2) функцій — організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих.

Однією із ознак посадової особи є посада — визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встанов­лене нормативними актами коло службових повноважень. Досить важливо зазначити, що поняття «посадова особа» не є сумою слів «посада» і «особа». Іншими словами, можна займа­ти певну посаду в державному органі, згідно із штатним роз­писом, але не бути «посадовою особою».

Поняття та сутність посади можна розглядати у трьох аспектах: в статутно-правовому; конкретно-функціональному і бюджетному (фінансовому) розумінні. Статутно-правове ро­зуміння посади включає в себе правове положення держав­ного службовця (тобто, обсяг його функцій та повноважень).

¹ Маврин С. П., Плиев И. П. Понятие должностного лица в трудовом праве // Правоведение. — 1983. — № 4. — С. 2.

Конкретно-функціональне розуміння посади визначає характерис­тика його компетенції, що відповідає правовому положенню да­ного службовця. У цьому розумінні більший акцент робиться саме на обов'язках державного службовця за його посадою. Стосовно бюджетного (фінансового) розуміння посади слід за­значити, що його особливість проявляється в тому, що кожна посада обов'язково включається до штатного розпису державно­го органу, який враховується в Державному бюджеті України. Посада характеризується двома ознаками:

— вона є частиною організаційної структури державного орга­
ну. Посада є незалежною від самого державного службов­
ця, а державний службовець не може бути «власником»
посади, яку він займає. Стосовно даної ознаки, посаду
можна визначити, як передбачену в установленому порядку
державним органом первинну структурну одиницю, яка
відображає зміст і обсяг повноважень особи, яка її займає,
і утримується за рахунок фінансування з державного бюд­
жету;

— включає в себе частку компетенції державного органу, яка
визначена в нормативно-правових актах. Кожна посада
являє собою сукупність конкретних професійно-кваліфіка­
ційних характеристик, які випливають із загальної компе­
тенції даного державного органу. Таким чином, займаючи
посаду державного службовця, особа реалізує не свої
власні інтереси, або інтереси третьої особи, а публічно-
правові інтереси, які визначаються компетенцією даного
державного органу. При цьому державний службовець не
може виходити за рамки своєї компетенції, яка є складо­
вою загальної компетенції державного органу.

Статус кожної посади державного службовця визначається конкретною посадовою інструкцією, яка включає в себе профе­сійно-кваліфікаційну характеристику даної посади, розробляєть­ся на основі Типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців і затверджується керівником від­повідного державного органу у межах чинного законодавства та повноважень даного органу. Такі посадові інструкції мають сприяти правильному вирішенню питань розподілу і перерозпо­ділу обов'язків між державними службовцями, забезпечувати

єдність при визначенні їхніх посадових обов'язків, повноважень та кваліфікаційних вимог, які до них ставляться.

Важливою ознакою «посадової особи» є ті функції, які на неї покладаються. Функції — це основні напрямки діяльності. Отже функції посадової особи — це основні напрямки її діяль­ності в межах, передбачених чинним законодавством і компе­тенцією державного органу. Законодавець визначає, що сут­ність посадової особи визначають два види функцій: організа­ційно-розпорядчі і консультативно-дорадчі. Однак, суттєвою прогалиною даної статті є те, що в ній не визначається зміст названих функцій, що дає право на їх досить розширене і не­однозначне трактування. Визначення поняття названих функцій не передбачено в жодному нормативно-правовому акті. Тільки постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику в справах про хабарництво»¹, передбачає, що організаційно-розпорядчі функції — це «функ­ції щодо здійснення керівництва галуззю промисловості, трудо­вим колективом, ділянкою роботи на підприємствах, в устано­вах чи організаціях...». Іншими словами, це повноваження щодо безпосереднього управління людьми, ділянками роботи, виробничими або технологічними процесами. Ці повноваження виявляються у правах і обов'язках щодо підбору і розстановки кадрів, прийому і звільнення, в плануванні діяльності підпри­ємства, установи, організації і керівництва ними.

Визначення консультативно-дорадчих функцій відсутнє як у законодавстві, так і у судовій практиці. Виходячи з лексичного тлумачення слів «консультант» — спеціаліст, який дає пора­ди, «радник» — той, хто дає настанови як діяти стосовно Закону «Про державну службу», можна вважати, що консуль­тативно-дорадчі функції — це повноваження щодо розробки проектів нормативно-правових актів і рішень, що видаються посадовими особами, які здійснюють організаційно-розпорядчі функції. Такі функції виконують помічники, радники і секре­тарі Президента України, Голови Верховної Ради України, членів Уряду та ін.

Юридичний вісник України. — 2002. — № 28.

Для порівняння слід відмітити, що ст. 1 Закону від 21 трав­ня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»¹ та ст. 2 Закону від 7 червня 2001 р. «Про службу в органах місцевого самоврядування»² закріплено, що посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого са­моврядування, має відповідні посадові повноваження у здійс­ненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюд­жету. Поряд із цим, позитивним є те, що даний Закон в ст. 2 закріпив, що дія Закону не поширюється на технічних праців­ників та обслуговуючий персонал органів місцевого самовря­дування.

Поняття «посадова особа» визначається і в Кримінальному кодексі. З приводу цього, досить важливо зазначити, що понят­тя «посадова особа» в кримінальному і в адміністративному праві не співпадають. Більше того, новий Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 року, в статті 364 — «Зло­вживання владою або службовим становищем» закріпив визна­чення поняття не «посадової особи» а «службової особи». Від­повідно до даної статті службовими особами визнаються особи, «які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприєм­ствах, в установах чи організаціях незалежно від форми влас­ності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпоряд­чих чи адміністративно-господарських обов'язків, або викону­ють такі обов'язки за спеціальними повноваженнями. При цьому, дана стаття передбачає, що службовими особами визна­ються також іноземці або особи без громадянства, які викону­ють зазначені вище обов'язки. Визначення службової особи через представника влади зумовлює необхідність розкриття його поняття. У чинному законодавстві визначення такого поняття немає. Вищеназвана постанова Пленуму Верховного Суду України роз'яснює, що представник влади — це праців­ник державного органу або установи, який наділений правом у межах своєї компетенції пред'являти вимоги, а також прий-

- 1997. - № 24. - Ст. 170. - № 26. - Ст. 1151.

¹ Відомості Верховної Ради України. •

² Офіційний вісник України. — 2001.

мати рішення, обов'язкові для виконання фізичними і юридич­ними особами незалежно від їх відомчої належності або підлег­лості. До представників влади належать, зокрема, народні депутати України, депутати Верховної Ради АРК, депутати місцевих рад, судді, слідчі, прокурори, оперативний склад СБУ, працівники міліції і податкової міліції, інспектори державних інспекцій, військові коменданти тощо. Поняття організаційно-розпорядчих функцій розглядалися вище, а організаційно-гос­подарськими обов'язками визнаються повноваження з управ­ління чи розпорядження державним, муніципальним чи при­ватним майном (установлення порядку його зберігання, пере­робки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Важливо зазначити, що в теорії адміністративного права немає єдиної думки з приводу віднесення управління майном до ознаки «посадової особи». Так, Петров Ю. А. до посадових осіб відносить усіх службовців, які тією чи іншою мірою здійс­нюють управління як людьми, так і речами¹. На противагу йому, О. Т. Усольцев зазначає, що «той, хто керує тільки ре­чами, безпосередньо відповідає лише за власні технічні опера­ції, але не діяльність інших осіб»². З цього приводу слід зазна­чити, що переважна більшість службовців, які управляють речами, одночасно здійснюють управління людьми. А це зна­чить, що здійснення адміністративно-господарських функцій також є ознакою посадової особи.

В адміністративній науці посадових осіб класифікують у залежності від різних підстав. Однією з класифікаційних ознак, за якою можливо здійснювати поділ посадових осіб державної служби, є сфера організаційної діяльності. У залежності, від даної ознаки їх можна поділити на три види:

1) посадові особи, які мають лише внутрішньоорганізаційні
(начальник автогосподарства) повноваження;