Обмеження при вступі на державну службу

Враховуючи специфіку державної служби як виду трудової діяльності людини, чинне законодавство передбачає ряд обме­жень, пов'язаних із державною службою. Встановлені обме­ження можна класифікувати на дві групи: а) обмеження, пов'язані із прийняттям на державну службу; б) обмеження, пов'язані з проходженням державної служби. Стаття 12 Зако­ну «Про державну службу» передбачає обмеження, пов'язані із прийняттям на державну службу. Важливо зазначити, що їхній перелік у цій статті не є вичерпним, і вони можуть передба­чатися й іншими нормативними актами.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державний орган та його апарат особи, які:

— визнані у встановленому порядку недієздатними;

— мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

— у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпо­
рядковані або підлеглі особам, які є їхніми близькими ро­
дичами чи свояками;

— в інших випадках, встановлених законами України.

Громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумст­ва не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним у порядку, передбаче­ному Цивільним процесуальним кодексом України і над ним встановлюється опіка (стаття 16 ЦК України). Згідно зі стат­тею 256 ЦПК України право на порушення справи про визнан­ня особи недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоум­ства мають батьки, діти, один із подружжя незалежно від того, чи мешкають вони разом з цією особою та чи перебувають на її утриманні, а також інші родичі і непрацездатні утриманці, які мешкають з нею однією сім'єю. Близькі родичі (один з подруж­жя, батьки, діти) особи, яка страждає на душевну хворобу або недоумство, юридично заінтересовані у порушенні справи,

навіть коли вони мешкають окремо від цієї особи. Наприклад, один із подружжя душевнохворого має юридичний інтерес у визнанні цієї особи недієздатною для оформлення розлучення в органах РАГСу.

Під душевною хворобою розуміються важковиліковні психіч­ні захворювання, які мають довготривалий характер і тенден­цію до наростання хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч та ін. Недоумство (слабоумство) — це вроджений або набутий у ранньому дитинстві або ж такий, що розвинувся внаслідок якого-небудь психічного захворювання, хворобливий стан психіки, який характеризується неповноцін­ністю розумової діяльності (ідіотія, імбецильність, дебільність).

Визнання особи недієздатною може мати місце тільки за наявності доказів та обставин, які підтверджують душевне захворювання або недоумство. Слід мати на увазі, що такими доказами можуть бути виписки з історії хвороби, довідки про стан здоров'я, видані лікувально-профілактичними закладами, показання свідків, які підтверджують вчинення громадянином дій, не властивих психічно здоровій людині та ін.

У процесі підготовки справи до розгляду про визнання особи недієздатною суддя призначає судово-психіатричну експертизу. Така експертиза призначається тільки за наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумство особи. Не допуска­ється проведення судово-психіатричної експертизи тільки на під­ставі заяви про порушення справи без достатньо обґрунтованих припущень про наявність в особи душевної хвороби. Судово-пси­хіатрична експертиза повинна дати відповіді на питання: чи хво­ріє особа на психічну хворобу; чи розуміє вона значення своїх дій і чи може керувати ними. У виняткових випадках, коли особа явно ухиляється від проходження експертизи, ухвалою суду вона може бути направлена на експертизу в примусовому порядку.

У разі визнання в судовому порядку особи недієздатною, над нею встановлюється опіка. Особа може бути поновлена в дієздатності у разі значного поліпшення її стану або видужан­ня, яке підтверджене висновком експерта після проведення судово-психіатричної експертизи. Право на порушення справи про поновлення у дієздатності надається тим особам, які ма­ють право на порушення справи про визнання її недієздатною.

Судимість — це передбачені законом правові наслідки засуд­ження, які тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи, яка має судимість. Загальноправові наслідки судимості полягають в різноманітних обмеженнях, які встановлюються законом щодо осіб, які мають непогашену або незняту судимість. Зокрема, особа, яка має судимість, не су­місну із зайняттям посади, не може бути державним службов­цем. У ряді випадків наявність судимості за будь-який злочин є перешкодою для особи бути: суддею, прокурором, слідчим, но­таріусом; судовим експертом; членом Вищої ради юстиції. За наявності судимості за вчинення умисного злочину особа не може бути обрана до Верховної Ради України, на службу (роботу) в Управління державної охорони України (ч. З ст. 16 Закону від 4 березня 1998 р. «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»¹), в державні податкові інспекції (ч. З ст. 15 Закону «Про державну подат­кову службу в Україні»²).

Такими, що не мають судимості визнаються особи, які:

а) звільнені судом від кримінальної відповідальності з нереабі-
літуючих підстав, а саме: у зв'язку з примиренням винного з по­
терпілим (ст. 46 КК); у зв'язку з передачею на поруки (ст. 47 КК);
у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48 КК); у зв'язку із закін­
ченням строків давності притягнення до кримінальної відпові­
дальності (ст. 49 КК); звільнені судом від кримінальної відпові­
дальності на підставі закону про амністію (ч. 2 ст. 86 КК);

б) звільнені від покарання, яким покарання судом признача­
ється, але у вироку постановляється про його остаточне і
безумовне невиконання (закінчення строків давності виконан­
ня обвинувального вироку (ст. 80 КК), амністія (ст. 86 КК);

в) відбули покарання за діяння, злочинність і карність яких
усунута законом;

г) реабілітовані.

^1Відомості Верховної Ради України. ^2Відомості Верховної Ради України.

Судимість виникає з дня набрання обвинувальним вироком законної сили і продовжується до її погашення або зняття у встановленому законом порядку. Виникнення судимості завжди

1998.	— №	35.	- Ст.	236.
1994.	— №	15.	- Ст.	84.

пов'язане з призначенням покарання, тому вважаються несу-димими особи, звільнені від кримінальної відповідальності або від покарання у порядку статей 48, 50 або 51 КК України, а також звільнені від покарання в силу акта про амністію.

Судимість не є довічною. Вона припиняється шляхом пога­шення або зняття судом або актом помилування. Припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загально-правові наслідки засудження та призначення покарання. Особа, суди­мість якої погашена або знята, вважається такою, яка раніше злочин не вчиняла і покарання не відбувала. Вона не зобов'я­зана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Врахування погашеної або знятої судимості при вирішенні будь-яких пи­тань, у т. ч. і при характеристиці особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості і є протиправним.

Найбільш типовим і поширеним способом припинення суди­мості є її погашення. При цьому ніякого додаткового рішення про погашення судимості не приймається, а вона погашається автоматично але за умови, щоб з моменту набуття чинності обвинувальним вироком, яким засудженому призначене пока­рання, пройшов певний термін, встановлений ст. 89 КК. Сто­совно ряду категорій засуджених, судимість погашається одра­зу ж після відбування таких видів покарання, як: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; б) службового обмеження для військовослужбовців; в) триман­ня в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; г) три­мання на гауптвахті замість арешту (для військовослужбовців). В інших випадках умовами погашення судимості є: а) відбуван­ня особою основного і додаткового покарання; б) сплив строку погашення судимості, передбаченого ст. 89 КК (такий строк становить від одного до восьми років і залежить від виду по­карання); в) не вчинення особою протягом цього строку нового злочину.

Зняття судимості здійснюється постановою суду. Достроко­ве зняття судимості застосовується лише до осіб, які відбули покарання у вигляді обмеження волі або позбавлення волі, а не якесь інше, за таких умов: а) спливло не менше половини

строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89 КК; б) зраз­ковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці особа до­вела своє виправлення.

Пункт 3 статті 12 Закону передбачає обмеження можливості державної служби за наявності двох взаємопов'язаних умов:

а) наявність близьких родинних зв'язків;

б) безпосередня підпорядкованість близьких родичів або
свояків.

Поняття близьких родичів дається у сімейному законодавст­ві, згідно з яким близькими родичами є: батьки, подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки. Визначення понят­тя свояків у чинному законодавстві не дається.

В теорії сімейного права використовується поняття «свояцтво», під яким прийнято розуміти відносини між родичем одного з подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кож­ного з подружжя. При цьому свояцтво поділяється на дві ка­тегорії: до першої належать відносини, що складаються між чоловіком (зятем) і тещею, дружиною і свекрухою, між вітчи­мом і пасинком (мачухою і падчеркою) та ін.; до другої — відносини, що складаються між братом жінки і братом чолові­ка, матір'ю дружини і матір'ю чоловіка та ін.¹ Таким чином, свояцтво не грунтується ані на походженні, ані на кровному спорідненні.

Безпосередня підпорядкованість пов'язана з прийняттям пра­вових рішень щодо особових справ підлеглого державного служ­бовця, зокрема: надання чергової і позачергової відпустки або відмова у відпустці, а також дозвіл на звільнення із служби; прийом заяв про звільнення, встановлення факту невідповід­ності до займаної посади; видання офіційних документів; прий­няття рішень ідодо дисциплінарних справ; контроль за дотри­манням обмежень, пов'язаних з державною службою; атеста­ція персоналу; прийняття рішень з питань роботи з персона­лом (переведення на іншу посаду, у тому числі в тому самому державному органі; переведення в інший державний орган та ін.).

- К.:

Сімейне право України: Підручник / За ред. Гопанчука В. С Істина, 2002. — С 33.

ГЛАВА З