Поняття і види обов'язків державних службовців

Одним із важливих обов'язків державного службовця є додер­жання Конституції України та інших актів законодавства України. Цей обов'язок безпосередньо випливає з принципу законності діяльності державної служби. Виконуючи свої по­садові обов'язки державний службовець повинен сувого дотри­муватись наданих йому повноважень, не зловживати владою, не здійснювати дій всупереч інтересам людини, суспільства і держави. Чинне законодавство про державну службу, виходя­чи з того, що діяльність державного службовця носить публіч­ний характер, досить чітко регламентує його права, обов'язки, обмеження, правила поведінки саме з метою забезпечення законності його діяльності.

Обов'язок дотримання державним службовцем чинного за­конодавства України набуває особливого змісту в правовій і соціальній державі, оскільки одним із головних завдань функ­ціонування держави в цілому, і державних органів, зокрема, є визнання та реалізація прав і законних інтересів людини і громадянина. Саме тому, вся діяльність державного службовця підпорядковується забезпеченню виконання цього основного конституційного постулату.

Діяльність державних службовців повинна бути ефективною і в межах їхніх повноважень. Здійснення ними своїх посадових обов'язків повинно приводити до конкретних позитивних ре­зультатів, виявлятися у розробці і прийнятті нормативно-пра­вових актів, юридичних документів, здійсненні інших управлін­ських дій. Обов'язок державного службовця щодо ефективності своєї діяльності виключає його формальне (бездіяльне) перебу­вання на робочому місці у робочий час. Важливо зазначити, що державний службовець повинен результативно і ефективно виконувати саме свої посадові обов'язки (тобто виступати від імені державного органу), а не вирішувати свої особисті питання

або особисті питання інших осіб, політичних партій, релігійних організацій. Ефективність діяльності державного службовця залежить від своєчасного, належного, повного, творчого, ініціа­тивного виконання покладених на нього завдань і повнова­жень. А це, в свою чергу, тісно пов'язане із суворим дотри­манням тих меж повноважень, якими наділений державний орган в цілому, і державний службовець, зокрема.

Стосовно державних службовців діє принцип — «дозволено тільки те, що передбачено законом». Прийняття управлінських рішень, здійснення інших дій поза межами своїх повноважень призводить до вчинення державним службовцем правопору­шення (дисциплінарного, адміністративного, кримінального). Перевищення своїх повноважень — це дії державного служ­бовця, які виходять за межі повноважень, закріплених за по­садою, яку він займає, і передбачених посадовою інструкцією (положенням) та іншими нормативно-правовими актами. Пере­вищення повноважень може мати місце у випадках здійснення дій: а) які відносяться до повноважень іншої посадової особи державного органу; б) які можуть здійснюватися тільки коле­гіально; в) які можуть здійснюватися і даною особою тільки за наявності у неї спеціальних повноважень (допуск до державної таємниці), або в особливих умовах (надзвичайного стану, вій­ськового стану тощо) — за їх відсутності; г) які не може здійс­нювати жодна посадова особа або державний орган (видання незаконного управлінського розпорядження).

Саме тому досить важливо чітко визначити в посадових інструкціях (положеннях) перелік повноважень щодо посади, яку займають державні службовці.

Одним із важливих обов'язків державного службовця є недо­пущення порушень прав і свобод людини та громадянина, який є продовженням обов'язку додержання Конституції Украї­ни та інших нормативно-правових актів, оскільки перелік основ­них прав і свобод людини передбачений саме в них. Даний обов'язок також тісно пов'язаний з конституційним положенням про те, що Україна є соціальною правоною державою, а це означає, що державні органи функціонують для реалізації прав і свобод людини і громадянина, а не людина існує для функ­ціонування державних органів. Конституційно визнані права та

свободи людини і громадянина зобов'язують державу, через дер­жавні органи і державних службовців, неухильно охороняти їх та створювати дійовий механізм їхньої реалізації. Саме тому, виконуючи свої посадові обов'язки, державні службовці повинні здійснювати свою діяльність під кутом забезпечення реалізації прав і свобод людини. А це означає: своєчасне видання норма­тивно-правових актів, які пов'язані з реалізацією громадянами своїх прав і свобод; обов'язкову реєстрацію (в установленому чинним законодавством порядку) нормативно-правових актів, які стосуються прав і свобод громадян; організацію виконання законів, які регулюють права та свободи громадян; надання допомоги громадянам у реалізації їхніх прав і свобод тощо. Даний обов'язок державних службовців знайшов своє відобра­ження також в тексті присяги, яку приймають особи при вступі на державну службу, а саме «...охороняти права, свободи і законні інтереси громадян...».

На державного службовця покладається обов'язок безпосе­редньо виконувати покладені на нього службові обов'язки, який проявляється в тому, що він повинен особисто здійсню­вати ті завдання, які передбачені посадовою інструкцією і не може доручати їх виконання іншим особам (родичам, знайо­мим, законним представникам, адвокату). Тобто, виконання службових обов'язків не може бути передоручене нікому і з даного правила немає жодного винятку. Неможливість особис­тої участі державного службовця у виконанні покладених на нього повноважень є підставою для припинення державно-служ­бових відносин.

Виконання тих чи інших посадових обов'язків завжди пов'яза­не певними часовими рамками. Ефективність державної служ­би багато в чому залежить від своєчасного виконання держав­ним службовцем тих завдань, обов'язків, розпоряджень і вка­зівок, які на нього покладаються. Тому важливо не просто виконати певне завдання, вказівку чи розпорядження, а вико­нати його саме вчасно, тобто до певного строку. Несвоєчасне їх виконання може призвести до порушення прав і свобод людини, завдання матеріальної шкоди чи інших наслідків, за які передбачається юридична відповідальність (дисциплінарна, цивільно-правова, адміністративна, кримінальна).

На державного службовця покладається обов'язок викону­вати: а) повноваження та завдання, які передбачені норматив­но-правовими актами і посадовими інструкціями (положення­ми); б) вказівки та розпорядження своїх керівників. Щодо останнього, необхідно зазначити, що керівником є та посадова особа, яка вирішує питання прийому на державну службу, про­ходження державної служби і припинення службових відно­син. Керівник може бути безпосереднім, вищого рівня і вищого рангу. Державний службовець зобов'язаний виконувати вказів­ки і розпорядження названих керівників, оскільки саме вони відносяться до поняття «свої керівники». Водночас, державний службовець звільняється від виконання вказівок і розпоряд­жень керівників, які суперечать чинному законодавству.

В ході своєї професійної діяльності державний службовець повинен зберігати державну таємницю. Державна таємниця — це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборо­ни, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому чинним законодавством, державною та­ємницею і підлягають охороні державою. Правовою підставою режиму державної таємниці є Конституція України, закони Украї­ни «Про державну таємницю» (в редакції від 21.09.1999 р.)\ «Про інформацію»², міжнародні договори та інші нормативно-правові акти. До державної таємниці відноситься інформація: — у сфері оборони: про зміст стратегічних і оперативних планів та інших документів бойового управління, підго­товку та проведення військових операцій, чисельність, дис­локацію, бойову та мобілізаційну готовність, бойову та іншу військову підготовку, озброєння та матеріально-тех­нічне забезпечення Збройних Сил України та інших війсь­кових формувань, про сили і засоби Цивільної оборони України, можливості населених пунктів, регіонів і окремих об'єктів для захисту, евакуації і розосередження на­селення, забезпечення його життєдіяльності та виробничої

¹ Офіційний вісник України. — 1999. — № 42. — Ст. 2075.

² Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.

діяльності об'єктів народного господарства у воєнний час або в умовах надзвичайних ситуацій, геодезичні, картогра­фічні та гідрометеорологічні дані і характеристики, які мають значення для оборони тощо;

— у сфері економіки, науки і техніки: про запаси та обсяги
постачання стратегічних видів сировини і матеріалів, про
загальний обсяг поставок, відпуску, закладення, освіження
розміщення і фактичні запаси державного резерву; про ви­
користання транспорту, зв'язку, потужностей інших галу­
зей та об'єктів інфраструктури держави; про плани, зміст,
обсяг, фінансування та виконання державного замовлення
для потреб оборони та безпеки; про державні запаси доро­
гоцінних металів монетарної групи, коштовного каміння,
валюти та інших цінностей; про операції, пов'язані з виго­
товленням грошових знаків і цінних паперів, їх зберіганням,
охороною і захистом від підроблення; про наукові, науково-
дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на
базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові
види виробництва, продукції та технологічних процесів, які
мають важливе оборонне або економічне значення тощо;

— у сфері зовнішніх відносин: про директиви, плани,
вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовніш­
ньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України,
спрямовані на забезпечення її національних інтересів і
безпеки; про військове, науково-технічне та інше співро­
бітництво України з іноземними державами, якщо розго­
лошення відомостей про це завдаватиме шкоди національ­
ній безпеці України тощо;

— у сфері державної безпеки та охорони правопоряд­
ку: про особовий склад органів, які здійснюють оператив-
но-розшукову діяльність; про засоби, зміст, плани, орга­
нізацію, фінансування та матеріально-технічне забезпе­
чення, форми, методи і результати оперативно-розшу-
кової діяльності; про осіб, які співпрацюють або раніше
співпрацювали на конфіденційній основі з органами, які
проводять таку діяльність тощо.

Чинне законодавство закріпило перелік відомостей, які не можуть бути віднесені до державної таємниці, якщо при цьому

будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення:

— про стан довкілля, про якість харчових продуктів і пред­
метів побуту;

— про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та
інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і
загрожують безпеці громадян;

— про стан здоров'я населення, його життєвий рівень,
включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслугову­
вання та соціальне забезпечення, а також про соціально-
демографічні показники, стан правопорядку, освіти і
культури населення;

— про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;

— про незаконні дії органів державної влади, органів місце­
вого самоврядування та їхніх посадових осіб;

— інша інформація, яка відповідно до законів та міжнарод­
них договорів не може бути засекречена.

За порушення законодавства про державну таємницю винні особи (громадяни і посадові особи) несуть дисциплінарну, кри­мінальну та адміністративну відповідальність.

Окрім державної таємниці, державні службовці зобов'язані зберігати:

— комерційну таємницю — відомості, пов'язані з виробницт­
вом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами
та іншою діяльністю підприємства чи іншого суб'єкта гос­
подарської діяльності, розголошення яких може завдати
шкоди його інтересам;

— лікарську трємницю — певним чином задокументовану
інформацію про хворобу, медичне обстеження, огляд та
їх результати, інтимну та сімейну сторони життя грома­
дянина;

— таємницю усиновлення (удочеріння);

— відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під за­
хист;

— відомості про проведення медичного огляду на виявлення
зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої неви­
ліковної інфекційної хвороби;

— банківську таємницю — відомості про операції, рахунки і вклади кореспондентів.

Обов'язок постійно вдосконалювати організацію своєї роботи і підвищувати професійну кваліфікацію передбачає необхідність постійно підтримувати і підвищувати державним службовцем рівня своєї кваліфікації, вести пошук нових форм і методів управлінської діяльності. Оскільки державний служ­бовець є представником держави, він повинен виконувати по­кладені на нього державні повноваження на високому профе­сійному рівні. Важливу роль у цьому повинна відіграти Комп­лексна програма підготовки державних службовців, затверд­жена Указом Президента України від 9 листопада 2000 р.¹, яка передбачає підготовку державних службовців, що відзнача­тимуться:

а) здатністю запроваджувати цінності демократичної, право­
вої, соціальної держави та громадянського суспільства, неухиль­
но відстоювати права і свободи людини і громадянина;

б) професійними уміннями і навичками, що ґрунтуються на
сучасних спеціальних знаннях, аналітичних здібностях та
майстерності застосування засобів і методів управлінської
науки;

в) стратегічним мисленням та особистісними якостями, необ­
хідними для прийняття та успішної реалізації управлінських рі­
шень.

Проведення адміністративної реформи в Україні ставить од­ним із завдань забезпечення державних органів працівниками з високим рівнем професіоналізму і культури, здатних компе­тентно і відповідально виконувати завдання і функції держави, впроваджувати новітні соціальні технології, сприяти інновацій­ним процесам.

Обов'язок сумлінно виконувати свої посадові обов'язки без­посередньо випливає із вищенаведеного обов'язку і включає в себе низку таких складових, як своєчасне, точне, чітке, інтен­сивне, ефективне виконання покладених завдань. Сумлінність нерозривно пов'язана з творчістю та ініціативністю державного службовця.

Діяльність державного службовця повинна носити творчий характер. Недостатньо любою ціною виконувати службові обо­в'язки, доручення чи вказівки керівника, а необхідно проявля­ти при цьому творчість у виборі того варіанту рішення, яке буде найбільш ефективним, доцільним та оптимальним в даній ситуації. На державного службовця покладається обов'язок проявляти ініціативність у своїй діяльності, яка виявляється в його активній поведінці щодо внесення нових пропозицій при вирішенні тих чи інших питань, що відносяться до його пов­новажень. Тобто державний службовець не повинен тихо си­діти і чекати вказівок та розпоряджень з боку керівника, а має сам ініціювати вирішення певних питань.

 

118

Урядовий кур'єр. — 2000. — 6 груд.

ГЛАВА З

ПОНЯТТЯ І ВИДИ ОБМЕЖЕНЬ ПРИ ПРОХОДЖЕННІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

Як зазначалося вище, стосовно державних службовців чин­ним законодавством передбачаються два види обмежень, у тому числі й обмеження при проходженні державної служби (стаття 16 Закону «Про державну службу). Указана стаття за своїм змістом має відсильний характер, оскільки в ній перед­бачається, що державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією». Таким чином основний перелік діянь, які станов­лять обмеження для державного службовця, передбачається в названому законі. Перш за все державний службовець не має права вчиняти корупцію і корупційні діяння.

Під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання мате­ріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Вона характе­ризується наступними основними ознаками:

— може здійснюватися тільки особами, уповноваженими на
виконання функцій держави;

— дане діяння пов'язане з протиправним використанням осо­
бами, уповноваженими на виконання функцій держави,
наданих їм повноважень;

— така діяльність має на меті одержання матеріальних благ,
послуг, пільг та інших переваг.

Визначення корупційного діяння, на відміну від корупції, в статті 1 Закону «Про боротьбу з корупцією» не дається, а тільки вказується які діяння є такими:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на вико­нання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій, матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх

придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою за фак­тичну (дійсну) вартість. Подарунок (винагорода), отриманий зазначеними особами за даних обставин (у тому числі такий, що надійшов без відома державного службовця), а також вар­тість незаконно одержаних послуг, підлягають стягненню в дохід держави. Особливістю даного діяння є те, що уповнова­жена особа одержує матеріальні блага, послуги тощо з вико­ристанням певних «полегшень», на які вона не має права. Таке «полегшення» може бути у формі одержання чи придбання їх за ціною, яка є істотно нижчою за фактичну вартість. Чинне законодавство не передбачає визначення терміну «фактична вартість». Визначення дається у постанові Пленуму Верховно­го Суду України № 7 від 4 жовтня 1991 р. «О практике при­менения судами законодательства, регулирующего право собст­венности граждан на жилой дом»¹, згідно з яким «під дійсною вартістю житлового будинку мається на увазі грошова сума, за яку будинок може бути проданий в даному населеному пункті або місцевості на час розгляду справи у суді». Незаконне одержання предмету або послуги може бути здійснене «із рук в руки», або ж через членів сім'ї, через третіх осіб або іншим способом. При цьому спосіб і обстановка прийняття предметів і послуг не має значення для визнання діянням корупційним. Водночас, не може бути визнано корупційним одержання осо­бою, уповноваженою на виконання функцій держави, винаго­роди, премії, інших матеріальних благ у зв'язку із викладаць­кою, творчою, науковою діяльністю або медичною практикою (наприклад, одержання гонорару за опубліковану книгу, заро­бітну плату за лекції, плату за консультації тощо);

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, неру­хомості або іншого майна з використанням при цьому пільг або переваг, не передбачених чинним законодавством. Даний пункт відрізняється від наведеного вище тим, що в ньому мова йде про одержання кредитів, позичок тощо з використанням пільг або переваг, які взагалі не передбачені чинним законодавством

¹ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1995. — №1. - С 287.

(на відміну від попереднього, в якому мова йшла про те, що такі пільги передбачені чинним законодавствам, але не передбачені для даної особи). Кредит — це гроші, цінності або товар, які надаються іншій особі на умовах повернення і, як правило, з оплатою процентів за це. Позичка — це гроші або речі, визна­чені родовою ознакою, які передаються зайомщику заимодавцем у власність за умови повернення такої ж суми грошей або такої ж кількості грошей того роду і якості. Для окремих категорій осіб чинним законодавством передбачаються пільги і переваги при одержанні кредитів або позичок (наприклад, законами «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали від нас­лідків Чорнобильської катастрофи»¹, «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні»², «Про сприяння і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей»³ та ін.). Інші пільги та переваги, не передбачені чинним законодавством, не можуть бути підставою для придбання державним службов­цем матеріальних благ або послуг.

Корупція і корупційні діяння мають за мету одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Матеріаль­ні блага — це речі, предмети, які здатні дати достаток, мате­ріальний добробут, задовільнити меркантильні інтереси. Під послугами розуміють діяльність щодо надання побутових зруч­ностей, які вимагають матеріальних затрат (ремонт квартири, будівництво дачі, пошив одягу тощо). Пільги — це вигоди, полегшення, які надаються особам, уповноваженим на вико­нання функцій держави, як виняток із загальних правил, пов'я­заних з можливістю одержати матеріальні блага або послуги, або з можливістю уникнути матеріальних затрат. Чинне зако­нодавство не передбачає переліку інших переваг. Як правило, до них відносять переваги, не названі вище, привілеї, виключні права на дещо, які здатні задовольнити матеріальні інтереси осіб, уповноважених на виконання функцій держави.

Важливим є питання щодо визначення переліку тих осіб, які можуть бути суб'єктами корупції. Закон «Про боротьбу з

№ 13. - Ст. 178. № 15. — Ст. 190.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. Урядовий кур'єр. — 2000. — 26 квітн. Відомості Верховної Ради України. — 1992.

корупцією» визначає, що такими особами є особи, уповноважені на виконання функцій держави. До таких осіб відносяться:

— державні службовці;

— посадові особи місцевого самоврядування, діяльність яких
спрямована на здійснення повноважень місцевого само­
врядування;

— народні депутати України, депутати Верховної Ради
Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищ­
них, міських, районних, обласних рад.

Посадові особи, які не відносяться до державних службов­ців, не можуть бути суб'єктами корупції і корупційних діянь (наприклад, директор школи, ректор університету та ін.).

Стаття 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» передбачає вичерпний перелік діянь, які є обмеженнями для державних службовців. Так, державний службовець або інша особа, упов­новажена на виконання функцій держави, не має права:

а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізич­ним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів або пільг з метою незаконного одержання за це мате­ріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Сприяння — це надання допомоги, яка стає причиною для виникнення, розвитку чи припинення певних відносин або діяльності. Воно може ви­ражатися у діях державного службовця, спрямованих на надан­ня допомоги підприємцю в одержанні ним ліцензії в порушення порядку, передбаченого чинним законодавством; наданні йому допомоги у реєстрації або перереєстрації тощо.

Використання службового становища може проявлятися у тому, що особа vпoвнoвaжeнa на виконання функцій держави, здійснює ті чи інші дії в межах своїх повноважень і з викорис­танням авторитету того державного органу, в якому вона здій­снює свою діяльність, або з використанням своїх службових зв'язків для вирішення конкретної справи неслужбового харак­теру, наприклад, надає протиправну допомогу у легалізації під­приємницької діяльності. Під підприємницькою діяльністю ро­зуміють безпосередню, самостійну, систематичну, на власний ризик, діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється

фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єк­ти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законо­давством;

б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо або через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім нау­кової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної прак­тики). Дане обмеження не поширюється на депутатів сільсь­ких, селищних, міських, районних, обласних рад, які здійсню­ють депутатські повноваження, не пориваючи з виробничою чи службовою діяльністю.

Визначення поняття «підставна особа» чинним законодавст­вом не передбачене. Виходячи із змісту статті 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» підставною особою можна вважати посередника, на якого покладається виконання певних юридич­них дій без належного юридичного оформлення його відносин з особою, яка виконує функції держави.

Державному службовцю заборонено виконувати роботи на умовах сумісництва. Під сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної ро­боти час на тому ж або іншому підприємстві, в установі, органі­зації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом.

Відповідно до чинного законодавства не є сумісництвом:

— літературна робота, в тому числі робота по редагуванню,
перекладу та рецензуванню окремих творів, яка оплачу­
ється з фонду авторського гонорару;

— технічна, медична, бухгалтерська та інша експертиза з
разовою оплатою праці;

— педагогічна робота з погодинною оплатою праці в обсязі
не більш як 240 годин на рік;

— виконання обов'язків медичних консультантів установ
охорони здоров'я в обсязі не більш як 12 годин на місяць
з разовою оплатою праці;

— керівництво аспірантами в науково-дослідних установах і
вищих навчальних закладах науковців та висококваліфіко­
ваних спеціалістів, які не перебувають у штаті цих уста-

нов та учбових закладів, з оплатою їхньої праці з роз­рахунку 50 годин на рік за керівництво кожним аспіран­том; завідування кафедрою висококваліфікованими спеціа­лістами, у тому числі тими, що займають керівні посади в навчальних закладах і науково-дослідних установах з оплатою в розрахунку 100 годин на навчальний рік;

- проведення консультацій науковими працівниками науко­
во-дослідних інститутів, викладачами вищих навчальних
закладів та інститутів удосконалення лікарів, головними
спеціалістами органів охорони здоров'я в лікувально-про­
філактичних установах в обсязі до 240 годин на рік з
погодинною оплатою праці;

- робота за договорами провідних наукових, науково-педа­
гогічних і практичних працівників по короткостроковому
навчанню кадрів на підприємствах і в організаціях;

- робота без зайняття штатної посади на тому самому під­
приємстві, в установі, організації, виконання учителями
середніх загальноосвітніх та викладачами професійних
навчально-освітніх, а також вищих навчальних закладів
обов'язків по завідуванню кабінетами, лабораторіями і
відділеннями, педагогічна робота керівних та інших пра­
цівників навчальних закладів, керівництво предметними
та цикловими комісіями, керівництво виробничим навчан­
ням та практикою учнів і студентів, чергування медичних
працівників понад місячну норму робочого часу і т. ін.;

- робота учителів і викладачів середніх загальноосвітніх,
професійних та інших навчально-виховних закладів, а та­
кож вищих навчальних закладів, прирівняних до них по
оплаті праці працівників, концертмейстерів і акомпаніато­
рів навчальних закладів з підготовки працівників мистецтв
та музичних відділень (факультетів) інших вищих навчаль­
них закладів, у тому самому навчальному закладі понад
установлену норму навчального навантаження, педагогіч­
на робота та керівництво гуртками в тому самому навчаль­
ному закладі, дошкільному виховному, позашкільному нав­
чально-виховному закладі;

• переписування нот, яке виконується за завданнями під­приємств;

— організація та проведення екскурсій на умовах погодинної
або відрядної оплати праці, а також супроводження ту­
ристських груп у системі туристично-екскурсійних установ
профспілок;

— інша робота, яка виконується в тому разі, коли на основ­
ній роботі працівник працює неповний робочий день і від­
повідно до цього отримує неповний оклад (ставку), якщо
оплата його праці по основній та іншій роботі не перевищує
повного окладу (ставки) за основним місцем роботи;

— виконання обов'язків, за які установлена доплата до окла­
ду (ставки) в процентах або в українських карбованцях.

Водночас, стаття 5 Закону «Про боротьбу з корупцією» доз­воляє особі, яка виконує функції держави, займатися науковою, викладацькою, творчою діяльністю та медичною практикою. Чинне законодавство не передбачає визначень даних понять, однак на підставі основних положень законів «Про освіту» від 23 березня 1996 р.¹, «Про вищу освіту»², Основ законодавства про охорону здоров'я від 11 листопада 1992 р. (з наст. змін, і доповн.)³, можна визначити, що наукова діяльність — це діяльність осіб, які мають відповідну освіту, пов'язана з роз­робкою системи знань про закономірності розвитку природи, суспільства, мислення, окремих галузей знань тощо.

Під викладацькою діяльністю слід розуміти діяльність щодо забезпечення всебічного розвитку учнів, студентів, слухачів, курсантів, аспірантів, ад'юнктів і докторантів; формуванню у них загальнолюдської моралі; освоєнню ними визначеного сус­пільними, національно-культурними запитами обсягу знань про природу, людину, суспільство; фізичному удосконаленню; одер­жанню ними професії; підвищенню їхньої виробничої кваліфі­кації; забезпеченню фундаментальної наукової, загальнокультур­ної, спеціальної практичної підготовки і перепідготовки.

Творча діяльність — це діяльність у сфері літератури, театрального, музикального, хореографічного, циркового, обра­зотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, архітектури,

№ 21. - Ст. 84. № 4. — Ст. 19.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1996.

² Урядовий кур'єр. — 2002. — 15 травн.

³ Відомості Верховної Ради України. — 1993.

кінематографії, журналістики, дизайнерської, науково-дослідної та іншої діяльності, спрямованої на розвиток культури.

Медична практика є однією з чотирьох видів діяльності, якою може займатися державний службовець. Вона являє собою діяльність особи, яка має відповідну спеціальну освіту і відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, пов'язана з профі­лактикою захворювань, обстеженням, діагностуванням, ліку­ванням пацієнтів, проведенням медико-біологічних експеримен­тів, медичної експертизи і патологоанатомічних розтинів, а також діяльність особи, якій, як виняток, в установленому законом порядку, дозволена робота у сфері народної і нетра­диційної медицини.

Особливістю вищеназваних видів діяльності є те, що в біль­шості випадків, для того, щоб займатися ними, необхідно мати відповідну ліцензію, зокрема:

— на здійснення медичної практики, в тому числі судово-ме­
дичної та судово-психіатричної експертизи — Міністерства
охорони здоров'я України;

— на діяльність щодо надання послуг для одержання загаль­
ної середньої освіти — Ради міністрів АРК, обласної,
Київської і Севастопольської міської державної адмініст­
рації; професійної освіти — Міністерства освіти і науки
України тощо;

в) входити самостійно (крім випадків, коли державний служ­
бовець здійснює функції з управління акціями (частками,
паями), які належать державі, та представляти інтереси держа­
ви в раді товариства (спостережній раді) або ревізійної комісії
господарського товариства, через представника або підставних
осіб до складу правління чи інших виконавчих органів під­
приємств, кредитно-фінансових установ, господарських това­
риств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, які
здійснюють підприємницьку діяльність. Дане обмеження не по­
ширюється на депутатів сільських, селищних, міських, район­
них, обласних рад, які здійснюють депутатські повноваження,
не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю;

г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації,
надання якої передбачено правовими актами, умисно затри­
мувати її, надавати недостовірну або неповну інформацію. Під

інформацією Закон «Про інформацію»¹ розуміє документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, які відбу­ваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення її засобами масової кому­нікації; безпосереднього її надання заінтересованим громадя­нам, державним органам та юридичним особам.

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяєть­ся на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерцій­ного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничо­го, банківського, комерційного та іншого інтересу і не пору­шує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії «конфіденційна», та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встанов­лено Верховною Радою України за поданням Кабінету Мініст­рів України (з питань статистики, екології, банківських опера­цій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.

До таємної інформації належить інформація, що містить відо­мості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі:

— інформацію, визнану у встановленому порядку держав­
ною таємницею;

— конфіденційну інформацію;

— інформацію про оперативну і слідчу роботу органів про­
куратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у
тих випадках, коли її' розголошення може зашкодити
оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, пору­
шити право людини на справедливий та об'єктивний
судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або
здоров'ю будь-якої особи;

— інформацію, яка стосується особистого життя громадян;