Поняття державного службовця

В юридичній літературі неодноразово робилися спроби визна­чити поняття «державний службовець». У результаті більшість ав­торів дійшли висновку, що цей термін слід трактувати як в ши­рокому, так і у вузькому розумінні. В широкому розумінні держав­ний службовець — це професійний працівник будь-якої державної організації: органу, установи, підприємства, а у вузькому — це професійний працівник органів державної влади. На законодавчо­му рівні визначення поняття «державний службовець» дається у ст. І Закону України «Про державну службу» через визначення самої державної служби. Тобто державний службовець — це особа, яка здійснює професійну діяльність, займаючи посади в державних органах та їхньому апараті, щодо практичного виконан­ня завдань і функцій держави та одержує заробітну плату за рахунок державних коштів. Таким чином, законодавець закріпив поняття державного службовця у вузькому розумінні.

Основними ознаками державного службовця є:

— посада в державних органах та їхньому апараті;

— професійна діяльність щодо практичного виконання зав­
дань і функцій держави;

— заробітна плата за рахунок державних коштів.

До державних службовців не належать особи, які проходять стажування в державних органах, оскільки вони не займають посад у цих органах, а тільки претендують на них.

Важливе практичне значення має питання моменту виник­нення статусу державного службовця (з моменту зарахування на посаду, або з моменту прийняття присяги). Важливо зазна­чити, що у чинному законодавстві про державну службу воно не вирішене. В Постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. «Про практику розгляду судами справ про корупційні та інші діяння пов'язані з корупцією» встанов­лено, що статус державного службовця особа набуває з момен­ту зарахування на посаду, незалежно від того, прийняла вона

присягу, чи ні, попереджена вона про обмеження, передбачені для державних службовців, чи ні, присвоєно їй ранг, чи ні¹.

Надзвичайно важливим і складним є питання розмежування понять «державний службовець» і «державний політичний діяч». Визначення поняття і сутності державного службовця наведе­но вище. Що ж стосується визначення поняття «державний політичний діяч», то чинне законодавство про державну служ­бу України відповіді на це питання не дає. В юридичній науці з цього приводу висловлюються різні міркування. їх узагаль­нення дає можливість стверджувати, що до цієї категорії слід віднести посади Президента України, народних депутатів, чле­нів Кабінету Міністрів України, голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, перших заступників міністрів і перших заступників голів державних адміністрацій обласного рівня. До державних політичних діячів не можуть бути віднесені депутати місцевих рад і місцеві го­лови, оскільки органи місцевого самоврядування не належать до системи органів державної влади.

У цьому зв'язку слід пам'ятати, що політичний характер зазначених посад не зводиться до факту обов'язкової належ­ності вищезазначених осіб до певної політичної партії (крите­рій необов'язковий, хоч і цілком можливий). Специфіка стату­су державних політичних діячів виявляється в наступному:

а) особливий порядок призначення (або обрання) на посади
державних політичних діячів, який регламентується, насампе­
ред, Конституцією України;

б) специфічний порядок звільнення з посад зазначених осіб
і припинення їхніх повноважень;

в) особливий вид відповідальності — політичної, яка носить
відкритий публічний характер (усунення з посади; оголошення
резолюції недовіри; відставка; необрання повторно Президента
або народного депутата як опосередковане «притягнення до
відповідальності», процедура імпічменту).

Держаний політичний діяч — це особа, яка набула цього статусу в результаті обрання народом України або призначен­ня всенародно обраними носіями влади за особливими проце-

¹ Постанови Пленуму Верховного Суду України. — Т. 2. — К., 2000.

дурами на певний термін, приймає у межах своїх повноважень нормативні рішення, грунтується на власних політичних пріори­тетах і несе політичну відповідальність за свою діяльність.

Відповідно до статті 4 Закону «Про державну службу» дер­жавним службовцем може бути громадянин України незалеж­но від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релі­гійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передба­ченою Кабінетом Міністрів України. Не можуть бути держав­ними службовцями особи, які: визнані у встановленому поряд­ку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайнят­тям посади; у разі прийняття будуть безпосередньо підпоряд­ковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками та в інших випадках, встановлених законами України.

ГЛАВА 2 ВИДИ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

Коло державних службовців досить різноманітне і різнопла­нове. Всіх державних службовців можна класифікувати на різні види в залежності від:

— розподілу державної влади — державних службовців ор­
ганів законодавчої, виконавчої та судової влади;

— характеру державної служби — цивільні та спеціалізова­
ні державні службовці;

— обсягу посадових обов'язків — посадові особи і особи,
що не є посадовими.

У залежності від характеру повноважень, які визначають роль і ступінь участі державних службовців у здійсненні дер­жавно-владних функцій, вони поділяються на керівників, спе­ціалістів і технічних виконавців. При цьому слід зазначити, що єдиної думки з приводу даної класифікації в юридичній науці немає. Деякі вчені, зокрема Ю. М. Старилов, вважають її прин­ципово невірною і пропонують свою: а) публічні державні служ­бовці; б) службовці і представники технічного персоналу, які перебувають на державній службі.

Керівник — це державний службовець, який займає державну посаду, пов'язану з безпосереднім здійсненням зав­дань і функцій державних органів. До цієї категорії державних службовців можна віднести: керівників державних органів та їхніх заступників; керівників структурних підрозділів держав­них органів та їхніх заступників; осіб, які наділені повноважен­нями приймати рішення і давати вказівки підлеглим їм служ­бовцям.

Кожний керівник несе персональну відповідальність за:

— виконання завдань і функцій державного органу, підрозділу
і організацію діяльності підлеглих державних службовців;

— дотримання державної та службової дисципліни;

— дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина
у сфері діяльності державного органу;

— якість і ефективність державної діяльності у дорученій сфері.

Хто в кожному конкретному випадку є керівником, можна визначити тільки згідно зі структурою державного органу.

В юридичній літературі розрізняють безпосереднього керів­ника, керівника вищого рівня і керівника вищого рангу. Наприк­лад, в міністерстві керівник відділу є безпосереднім керівником своїх підлеглих (спеціалістів), керівник департаменту — безпо­середнім керівником своїх підлеглих (керівників відділів) і ке­рівником вищого рівня їх підлеглих (спеціалістів), заступник міністра — керівником вищого рангу.

Безпосереднім керівником є особа, яка приймає правові рішення щодо особових справ підлеглого йому державного службовця. До його основних повноважень і функцій нале­жать: надання чергової і позачергової відпустки або відмова у відпустці, а також дозвіл на звільнення зі служби; прийом заяв про звільнення, встановлення факту невідповідності займаній посаді; видання офіційних документів; прийняття рішень щодо дисциплінарних справ; контроль за дотриманням обмежень, пов'язаних з державною службою; атестація персоналу; прий­няття рішень з питань роботи з персоналом (переведення на іншу посаду, у тому числі в тому самому державному органі; переведення в інший державний орган та ін.).

Спеціаліст — це державний службовець, який має необ­хідну професійну освіту і сприяє виконанню завдань і функцій державного органу в межах займаної державної посади. До цієї категорії належать державні службовці, наділені повноважен­нями здійснювати державні владні функції, але які не мають права здійснювати такі службові юридично-владні дії, як засо­би управління людьми. їх повноваження пов'язані з підготов­кою проектів рішень, юридичних актів, опрацюванням питань, які вимагають спеціальних знань. Спеціалісти, крім знань теорії державного управління, володіють знаннями у сферах певної професійної діяльності: економіки, фінансів, медицини, торгівлі, екології тощо.

Технічний персонал — це службовці, службова діяльність яких не пов'язана з діями, які тягнуть юридичні наслідки або впливають на зміст рішень державного органу. їхня правомоч-

ність визначається завданнями забезпечення службової діяль­ності керівників і спеціалістів шляхом створення матеріальних, інформаційних, дорадчих та інших умов, необхідних для вико­нання останніми службових функцій. До них можна зарахува­ти: інженера, діловода, бухгалтера, економіста та ін.

ГЛАВА З