Тема 1. Предмет і метод державного управління

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

до організації самостійної роботи

з курсу „ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ”

для підготовки фахівців заочної форми навчання за ОКР (спеціаліст, магістр)

напрям підготовки 0304 „Право” спеціальності 8.03040102

 

 

Статус дисципліни – нормативна

 

 

Ірпінь 2011

Методичні рекомендації до організації самостійної роботи з курсу «Державне управління» складені на основі робочої навчальної програми курсу «Державне управління», затвердженої у 2010 році.

 

Укладачі:

О.В. Литвин, заступник начальника факультету з навчальної роботи, професор кафедри управління, адміністративного права і процесу та адміністративної діяльності, к. ю. н., доцент;

 

С.П. Параниця, доцент кафедри управління, адміністративного права і процесу та адміністративної діяльності, к. ю. н.

 

Рецензент: Т.О. Мацелик, завідувач кафедри господарсько-правових дисциплін, к.ю.н., доцент

 

Розглянуто і схвалено

на засіданні кафедри управління,

адміністративного права і процесу та

адміністративної діяльності,

протокол № ___від „___” ______ 2011 р.

Начальник кафедри _________________ М.В. Коваль, професор, к.ю.н.

 

Розглянуто і схвалено

на засіданні вченої ради факультету

підготовки, перепідготовки та

підвищення кваліфікації

працівників податкової міліції,

протокол № ___ від „___”_____ 2011 р.

Голова вченої ради ___________ О.М. Розум

 

Декан заочного факультету ___________ В.В. Бриштіна, доцент, к.е.н.

 

Завідувач навчально-

методичного відділу ___________ О.О. Бойко

 

Реєстраційний №_________

ЗМІСТ

 

№ п/п		Стор.
1.	Пояснювальна записка
2.	Тематичний план навчальної дисципліни
3.	Зміст самостійної роботи з дисципліни:
	Тема 1. Предмет і метод державного управління
	Тема 2. Державна влада, її органи та органи державного управління в Україні
	Тема 3. Державне і регіональне управління та місцеве самоврядування: проблеми співвідношення і взаємодії
	Тема 4. Апарат державного управління
	Тема 5. Реалізація прав громадян у державному управлінні
	Тема 6. Підготовка та прийняття рішень у державному управлінні
	Тема 7. Законність та відповідальність у державному управлінні
	Тема 8. Контроль у державному управлінні
	Тема 9. Реформування організаційної структури державного управління в Україні
	Тема 10. Інформаційне та комунікаційне забезпечення, зв’язки з громадськістю в системі управлінської діяльності органу державної влади
4.	Перелік питань до контрольних заходів
5.	Порядок оцінювання знань студентів
6.	Екзаменаційні питання з курсу „Державне управління”
7.	Список літератури

 

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Самостійна робота студентів є складовою навчального процесу, основним засобом опанування навчального матеріалу в час, вільний від обов’язкових навчальних занять.

Мета самостійної роботи студентів з дисципліни „Державне управління” – сприяти засвоєнню в повному обсязі навчальної програми та формуванню самостійності як особистісної риси та важливої професійної якості, сутність якої полягає в умінні систематизувати, планувати та контролювати власну діяльність.

Завдання самостійної роботи студентів з дисципліни „Державне управління” – засвоєння відповідних знань, їх закріплення та систематизація, а також застосування при виконанні практичних завдань. Самостійна робота сприяє підготовці студентів до аудиторних занять.

Зміст самостійної роботи студентів визначається навчальною програмою дисципліни та цими методичними матеріалами.

Основними формами самостійної роботи студентів з дисципліни „Державне управління” є:

1) опрацювання лекційного матеріалу, обов’язкових та додаткових літературних джерел;

2) вивчення окремих тем або питань, передбачених для самостійного опрацювання;

3) виконання домашніх завдань;

4) виконання та письмове оформлення задач, схем, порівняльних таблиць тощо;

5) підготовка до практичних занять;

6) підготовка до різних форм поточного контролю;

7) пошук та огляд літературних джерел за заданою проблематикою;

8) написання реферату за заданою проблематикою;

9) аналітичний розгляд наукової публікації;

10) підготовка контрольної роботи.

У процесі самостійної підготовки до практичних занять студенти повинні опрацювати лекційний матеріал, всебічно розглянути зміст питань, що виносяться на заняття, опрацювати навчальну літературу, відповідні нормативно-правові акти. Перевірити, чи засвоєно навчальний матеріал, допоможуть питання для самоконтролю.

Домашнє завдання виконується з метою закріплення та поглиблення теоретичних знань і вмінь з навчального матеріалу, винесеного на самостійне опрацювання. Поряд із вивченням законодавства доречно вивчати і аналізувати також практику його реалізації, обставини і причини прийняття актів, які вивчаються, відношення до них практиків і громадськості. Обсяг об’єктів порівняльного вивчення повинен бути максимально вичерпним. Вивченню підлягають в першу чергу чинні закони та інші нормативно-правові акти. До кола об’єктів вивчення можуть входити також відмінені і такі, що фактично втратили значення акти, проекти актів з відповідного питання.

Практичні завдання (задачі) мають за мету закріпити теоретичні знання і головне – прищепити навички роботи з нормативними актами. Перш ніж приступити до вирішення задач, що відображають ситуації, з якими стикаються громадяни під час звернення до органів державної влади, студентам необхідно засвоїти теоретичні положення, пов’язані з окремими питаннями державного управління.

Практичні завдання необхідно виконувати у письмовому вигляді з розгорнутим вмотивованим рішенням. При виконанні домашніх завдань продемонструвати уміння самостійно аналізувати конкретні ситуації, аргументовано відповідати на питання, поставлені в задачах, використовуючи відповідні закони та інші нормативні акти.

Відповіді на поставлені в задачах питання повинні бути повними, обґрунтованими, необхідно не тільки вказати на можливі порушення чинного законодавства в державно-управлінській діяльності, а й визначити наслідки такого порушення. При цьому необхідно посилатися на конкретні статті нормативних актів.

Важливим засобом у засвоєнні знань є написання реферату за заданою проблематикою. Його необхідно починати з власного, добре продуманого вступу, в якому визначається мета дослідження, з максимально можливою точністю встановлюються його межі, визначаються методи дослідження. Це нібито перехідний місток до основного дослідження, де має бути відображено практичне і теоретичне значення теми, насамперед зміст досліджуваної проблеми. Наслідком проведеного дослідження можуть бути пропозиції щодо оптимізації законодавства України. У цьому випадку необхідно дати чітке обґрунтування того, чому саме таке рішення є єдино правильним. Робота повинна завершуватись висновками.

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

з навчальної дисципліни „Державне управління ” для підготовки фахівців заочної форми навчання за ОКР (спеціаліст, магістр)

напрям підготовки 0304 „Право” спеціальності 8.03040102

№ п\п	Найменування тем	Кількість годин
всього	лекції	сем. зан.	консульта ція	сам. роб.
1.	Предмет і метод державного управління
2.	Державна влада, її органи та органи державного управління в Україні
3.	Державне і регіональне управління та місцеве самоврядування: проблеми співвідношення і взаємодії
4.	Апарат державного управління
5.	Реалізація прав громадян у державному управлінні
6.	Підготовка та прийняття рішень у державному управлінні
7.	Законність та відповідальність у державному управлінні
8.	Контроль у державному управлінні
9.	Реформування організаційної структури державного управління в Україні
10.	Інформаційне та комунікаційне забезпечення, зв’язки з громадськістю в системі управлінської діяльності органу державної влади
	Разом годин з курсу

ЗМІСТ

самостійної роботи з дисципліни

„Державне управління”

Методичні вказівки до теми

Розглядаючи основний різновид соціального управління, визначаються ознаки державного управління це:

а) соціальне, політичне явище;

б) складова єдиного механізму державної влади;

в) процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження.

Для державного управління об’єктом управління є суспільство, а не форма державної діяльності, спрямована на здійснення завдань та функцій держави, що полягає у виконавчій та розпорядчій роботі органів управління.

Державне управління пов’язане з реалізацією цілей і функцій держави. Поряд із цим, враховуючи політичну та юридичну природу державного управління, воно не є суцільно підпорядкованим процесу виконання функцій держави.

Цілі та функції як держави, так і державного управління випливають з її конституції.

Управлінський характер і правова природа функцій держави зумовлюють набуття державним управлінням таких специфічних ознак:

• у процесі його здійснення формуються та реалізуються цілі, завдання, функції, інтереси держави та її суб’єктів, конституційні права, забезпечуються законні інтереси громадян;

• функції управління виконуються спеціальними суб’єктами, які формуються переважно державою, діють за дорученням держави, наділені необхідними повноваженнями державно-владного характеру та функціонують у межах компетенції, визначеної для них у відповідних правових актах;

• більшість варіантів управлінських зв’язків опосередковуються нормативними актами.

Державне управління – цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією.

Державне управління містить об’єктивні та суб’єктивні передумови свого здійснення. Відповідальність за зміст державного управління мають нести ті, хто є суб’єктом державного управління.

Сутність держави розкривається і реалізується через взаємодію із суспільством, у тому, що і як вона робить з упорядкування та вдосконалення приватної і суспільної життєдіяльності людей.

Можна виділити декілька суспільних функцій держави, які притаманні їй на сучасному етапі і на реалізацію яких спрямована система державного управління:

· політична;

· соціальна;

· економічна;

· екологічна;

· зовнішня.

За джерелом виникнення й змістом, складною й логічною послідовністю основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

• суспільно-політичні;

• соціальні;

• економічні,;

• духовні.

Вони певним чином уточнюються конкретизованими цілями, які є нижчим рівнем цілей порівняно з основними, а саме:

• діяльнісно-праксеологічними;

• організаційними;

• виробничими;

• інформаційними;

• роз’яснюючими.

Цілі державного управління також поділяють на: стратегічні, пов’язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні; оперативні.

Функції державного управління – це специфічні за предметом, змістом і засобом забезпечення цілісні управляючі впливи держави.

Управлінські функції органів державної влади – це юридично виражені управляючі впливи окремих органів державної влади, які мають право і зобов’язані здійснювати щодо певних об’єктів управління або компонентів певних структур.

Функції державного управління й управлінські функції органів державної влади у зв’язку зі специфікою їх параметрів поділяються на види.

Так, за критерієм змісту, характером і обсягом впливу функції державного управління поділяють на загальні й спеціальні.

Залежно від спрямованості й місця впливу можна виділити внутрішні й зовнішні функції управління.

Принципи державного управління – це закономірності, відносини, взаємозв’язки, керівні засади, на яких ґрунтуються його організація та здійснення і які можуть бути сформульовані в певні правила.

Процес установлення і обґрунтування принципів державного управління має відповідати таким вимогам:

-..» *

а) відображати тільки найбільш суттєві, головні, об’єктивно необхідні закономірності, відносини і взаємозв’язки державного управління;

б) характеризувати стійкі закономірності, відносини і взаємозв’язки в державному управлінні;

в) охоплювати переважно закономірності, відносини і взаємозв’язки, притаманні державному управлінню як цілісному соціальному явищу, тобто які мають загальний характер;

г) відображати специфіку державного управління, його відмінності від інших видів управління.

Відповідно до зазначених підстав систематизації розрізняють три групи принципів державного управління: загальносистемні, структурні та спеціалізовані.

Метод державного управління – це спосіб практичної реалізації управлінських функцій шляхом організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта управління на поведінку і суспільну діяльність керованого об’єкта з метою досягнення поставлених управлінських цілей.

Для методів державного управління характерні певні особливості, а саме:

по-перше, вони реалізуються в процесі державного управління;

по-друге, вони виражають керівний вплив суб’єктів управління на об’єкти управління;

по-третє, в методах державного управління завжди міститься воля держави;

по-четверте, вони використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції;

по-п’яте, методи мають свою форму, зовнішнє вираження.

Методи є важливою складовою процесу державного

Адміністративні методи державного управління – це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об’єктивних організаційних відносин між людьми та загально організаційних принципів управління.

Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єкти підприємницької діяльності шляхом запровадження фінансово-економічних законів і грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, які забезпечують досягнення високих економічних результатів.

Державне управління здійснюється на правових засадах – встановлених державою правилах поведінки окремих осіб та їх груп у колективі.

Правове регулювання – метод державного управління, суттю якого є юридичний вплив на соціально-правову сферу та її окремі елементи у процесі впорядкування суспільних відносин, основним учасником якого є державна влада.

Соціально-психологічні методи державного управління – способи і прийоми управлінських впливів, що базуються на використанні об’єктивних наукових положень соціального розвитку і психології.

Питання для самоконтролю

1. Державне управління: поняття і наукові засади.

2. Поняття „державне управління” у методологічному арсеналі суспільних наук.

3. Предмет та функції теорії державного управління.

4. Державно-управлінські відносини та їх правове регулювання як складові предмету теорії державного управління.

5. Які особливості характерні методів державного управління?

6. Взаємозв’язок та залежність принципів управління з методами управління.

7. Назвіть основні концептуальні теорії та школи державного управління.

8. Новітні технології в теорії державного управління.

9. Зростання ролі спеціалізації в галузі державного управління.

Література: основна [1, 3, 4, 24, 32, 40, 42].

додаткова [13, 27, 28, 35, 36, 37, 46, 55, 58].

 

Методичні вказівки до теми

Влада – завжди двостороння взаємодія суб’єкта і об’єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою. Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав’язування волі когось іншого, з іншого – підкорення їй.

Державна влада – публічно-політичні, вольові відносини, що утворюються між державним апаратом і суб’єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус.

Ознаками державної влади є:

1) публічна влада – виступає від імені всього суспільства (народу), має „публічну” основу своєї діяльності;

2) апаратна влада – концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада – юридично уособлює загальнообов’язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада – поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов’язковими для всіх колективних і індивідуальних суб’єктів;

5) суверенна влада – відділена від інших видів влади усередині країни;

6) легітимна влада – юридично (конституційно) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою;

7) легальна влада – узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави.

Сутність державної влади полягає в тому, що, відображаючи загальну волю громадян держави, вона справляє цілевизначальний, організуючий, регулюючий вплив на все суспільство.

Політичний режим є сукупністю способів, засобів і методів практичного здійснення правлячими колами, головним чином вищими посадовими особами, державної владної волі.

Політичний режим покликаний виступати каналом двостороннього зв’язку держави і суспільства, влади і людей. Це може забезпечити демократичний політичний режим.

Демократія трактується багатогранно, і зокрема як:

· тип політичної системи і соціальної організації суспільства, форма укладу будь-якої організації, яка ґрунтується на рівноправності її членів, періодичній виборності та звітності органів управління, прийнятті рішення за принципом більшості;

· один із політичних режимів;

· форма організації держави, політичної системи і влади, коли всі громадяни беруть участь в управлінні.

Розрізняють дві основні форми демократії: пряму (або ідентитарну) і опосередковану (або репрезентарну, представницьку) демократію.

Пряма демократія передбачає постійну участь всіх громадян в розробці рішень, відсутність відмінностей між державою і суспільством.

Представницька демократія розглядається як найбільш оптимальна форма демократичної організації влади та суспільства, яка здатна дати максимальний простір для реалізації усієї багатоманітності соціальних інтересів.

Під час аналізу та оцінювання державного управління, як правило, зазначається наявність бюрократії. Бюрократія – система управління, в якій влада належить адміністрації чиновників.

Розрізняють два основних типи бюрократії: „імперську” бюрократію, яка виникла в азіатських імперіях і спирається на авторитет традиції, і раціонально-легальну бюрократію, яка виникла при переході до індустріального суспільства.

Адміністративний аспект державного управління полягає у виконавчій та розпорядчій діяльності держави, що реалізується виконавчою владою, а також у практичній організації виконання законів, інших нормативних актів, юридичних приписів.

Виконавчий характер діяльності органів виконавчої влади полягає у практичному втіленні в життя законодавчих актів, оперативному та динамічному управлінні економічною і соціальною сферами, а також державно-політичною діяльністю (оборона, безпека, митна справа).

Розпорядчий характер державно-управлінської діяльності полягає у виданні органами виконавчої влади постанов, розпоряджень, наказів, інструкцій, правил та інших підзаконних актів.

Визначальним елементом системи державного управління є об’єкт державного управління. Як об’єкти управлінської діяльності органів виконавчої влади виступають ті суспільні відносини, види діяльності й соціальні ролі, які безпосередньо пов’язані з відтворенням матеріальних і духовних продуктів та соціальних умов життєдіяльності людей.

Є різні підходи до класифікації об’єктів державного управління.

Залежно від якостей та призначення розрізняють організаційні, соціальні та інші об’єкти.

За рівнями управління розглядаються такі типи об’єктів як людина, колективи й об’єднання людей, суспільство в цілому.

Відповідно до організаційно – структурного критерію об’єктом державного управління виступають формально визначені структури (область, місто, підприємство), а за функціональним критерієм – види діяльності (роздержавлення, інформатизація, приватизація тощо).

Відповідно до основних сфер суспільства об’єкти управлінської діяльності державної влади поділяються на такі видові групи: соціальні, економічні і духовні.

Об’єктам управлінської діяльності органів державної влади притаманні такі властивості:

1) цілеспрямованість, як формує основу для аналізу й класифікації об’єктів управління залежно від цілей, що ставляться, зіставлення таких цілей з реальними об’єктивними можливостями;

2) самоактивність, яка виражається у здатності до саморуху на основі внутрішніх (власних) спонукальних причин і реалізується шляхом перетворення навколишніх умов і взаємозв’язків, шляхом установлення з ними активної взаємодії, або через пристосування до ситуації;

3) здатність до самоуправління своєю життєдіяльністю і своїм розвитком;

4) адаптивність до умов і факторів природного й соціального буття;

5) залежність від об’єктивних умов і факторів суспільної життєдіяльності й відтворення їх у своєму функціонуванні й організації.

Система органів виконавчої влади України – не просто спільність однорідних одиниць, а цілісна система, сукупність органів, у якій всі складові частини взаємопов’язані і водночас становлять самостійні підсистеми органів за своїми особливостями завдань, організаційної структури, функцій, компетенції та з певною автономією кожного окремого органу.

Система органів державної влади в Україні:

- вищий представницький орган державної влади;

- глава держави;

- вищий виконавчий орган влади;

- представницькі органи влади на місцях;

- виконавчі органи влади на місцях;

- судові органи влади;

- правоохоронні та контроль-наглядові органи;

- органи внутрішніх справ у механізмі правової держави;

- міністерство юстиції та Вища рада юстиції.

Питання для самоконтролю

1. Співвідношення держави і державної влади?

2. Ознаки державної влади.

3. У чому полягає сутність державної влади?

4. Які властивості притаманні об’єктам управлінської діяльності?

5. Назвіть систему органів державної влади.

6. Визначте поняття політичний режим.

7. Що таке бюрократія?

Література: основна [1, 3, 7, 8, 9, 20, 23, 25, 28, 29, 37, 39, 50];

додаткова [8, 12, 40, 43, 49, 52].

 

Методичні вказівки до теми

Виконавча влада, яка є невід’ємною частиною державної влади, для реалізації своєї місії – виконання законів – здійснює відповідну діяльність, яка отримує форму державного управління.

Виконавча влада – одна з трьох гілок державної влади, яка складається із системи державних органів і установ, що розробляють і реалізують державну політику в політико-адміністративній, господарській та соціально-культурній сферах шляхом здійснення владно-політичних функцій, а також надають громадянам державні послуги.

Система органів виконавчої влади включає структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів: вищий, центральний і місцевий, або територіальний, на кому діють:

- органи виконавчої влади загальної компетенції – Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;

- органи спеціальної – галузевої та функціональної – компетенції, які безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади або перебувають у підпорядкуванні водночас і центральному, і місцевому органу виконавчої влади.

Місцеві державні адміністрації – це ланка виконавчої влади в областях, районах, містах Києві та Севастополі. У межах своїх повноважень вони здійснюють виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізують повноваження. Делеговані їм відповідними радами. Місцеві державні адміністрації перебувають у системі подвійного підпорядкування. Вони в цілому підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня та відповідним радам (обласним та районним) щодо повноважень, делегованих їм цими радами.

Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами загальної компетенції, що уособлюють головами місцевим державних адміністрацій.

Концепцією адміністративної реформи передбачається поступове реформування місцевих державних адміністрацій з урахуванням загальних тенденцій перетворення структурних та функціональних засад органів виконавчої влади. Зокрема передбачається запровадження нової моделі організації державних адміністрацій обласного рівня за схемою: надання статусу політичних діячів голові обласної державної адміністрації та його першому заступникові, статусу державних службовців заступникам (за аналогією із заступниками міністрів); розподіл повноважень між заступниками відповідно до розподілу функціональних повноважень між віце-прем’єр-міністрами; запровадження посади секретаря державної адміністрації. На районному рівні передбачається організація діяльності адміністрації з урахуванням того, що функції голів цих адміністрацій не мають ознак політичної діяльності.

Повноваження місцевих державних адміністрацій визначені статтею 119 Конституції України та Законом України „Про місцеві державні адміністрації” і поділяються на власні і делеговані.

Як і будь-які органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації структурно упорядковані. Формування структур місцевих державних адміністрацій визначається постановою КМУ від 18 травня 2000 р. № 821 „Про упорядкування структури місцевих державних адміністрацій”. Постановою затверджень такий примірний перелік управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної державної адміністрації.

Структура районних державних адміністрацій формується з урахуванням примірного переліку управлінь, відділів та інших структурних підрозділів районної державної адміністрації.

Конституція України закріпила дві системи влади на місцях: місцеві державні адміністрації, які є відповідними органами виконавчої влади, та місцеве самоврядування як публічну владу територіальних громад.

Місцеве самоврядування – це право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Основними рисами місцевого самоврядування в Україні є: демократичний характер, здійснення на всіх щаблях адміністративно-територіального устрою держави (крім АРК), відсутність ієрархії між територіальними громадами, їх органами і посадовими особами, характер соціальної служби, фінансово-економічний, політичний характер, специфічний правовий статус.

Важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія щодо інших органів місцевого самоврядування, а також державних органів.

Згідно зі статтею 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, тобто через певний структурно-організаційний механізм, який іменується системою самоврядування в Україні.

Закон „Про місцеве самоврядування в Україні” (ст. 5) до елементів системи місцевого самоврядування відносить: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні в місті ради, які створюються в містах з районним поділом за рішеннями територіальної громади міста або міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, міст; органи самоорганізації населення.

Суб’єктом і основним носієм функцій у системі місцевого самоврядування і повноважень є територіальна громада.

Територіальна громада – це спільнота мешканців, жителів населених пунктів (сіл, селищ і міст), об’єднана загальними інтересами власного життєзабезпечення, самостійного, в межах законів, вирішення питань місцевого значення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Для реалізації рішень сільських, селищних і міських рад та здійснення інших завдань виконавчо-розпорядчого характеру створюються виконавчі органи рад. Виконавчі органи рад наділено власними та делегованими повноваженнями.

Головною посадовою особою територіальної громади є сільський, селищний і міський голова, який обирається на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки. Він очолює відповідну раду та її виконавчий орган. У своїй діяльності підзвітні, підконтрольні та відповідальні перед територіальними громадами, які їх обрали, перед своїми радами, а з питань здійснення виконавчими органами рад повноважень органів виконавчої влади – підконтрольні відповідним місцевим адміністраціям.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради. Як вторинний, інтегральний рівень місцевого самоврядування, вони покликані захищати інтереси місцевого самоврядування перед районними та обласними державними адміністраціями. Районні й обласні ради наділено власними і делегованими їм територіальними громадами сіл, селищ і міст повноваженнями.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів системи органів виконавчої влади включає.

2. Що таке регіональне управління, хто є його об‘єктами та суб‘єктами, як воно співвідноситься з державним управлінням та місцевим самоврядуванням?

3. Визначте єдиноначальний орган державних адміністрацій загальної компетенції.

4. Основні риси місцевого самоврядування.

5. Назвіть структурний підрозділ місцевих державних адміністрації.

6. Структурна характеристика регіонів.

7. Об’єкти, суб’єкти і механізми регіонального управління.

8. Регіональна політика як інструмент регіонального управління.

9. Цілі і задачі регіонального управління і регіональної політики.

Література: основна [1, 2, 3, 4, 13, 21, 31, 34, 37, 44];

додаткова [2, 3, 4, 45, 51, 57].

Методичні вказівки до теми

Оскільки органи здійснюють управлінську (адміністративну) за своїм змістом діяльність, для їх визначення використовується термін „апарат державного управління”.

Апарат державного управління в політико-правовому плану може розглядатися у декількох аспектах: по-перше, як державна адміністрація – система органів виконавчої влади; по-друге, як сукупність державних службовців, тобто працівників, які перебувають на державній службі та займають певні посади в органах виконавчої влади; і по-третє, як окремо взятий орган виконавчої влади.

Апарат державного управління – це система взаємопов’язаних виконавчо-розпорядчих органів (органи виконавчої влади та їх апарат), які діють від імені держави, на основі та на виконання законів, здійснюючи управління державними справами, і наділені для цього владними повноваженнями, компетенцією, певною структурою і кадрами.

Можна виділити специфічні ознаки апарату державного управління:

1. Сувора ієрархія побудови та діяльності управлінських ланок, їх субординація та взаємодія.

2. Велика кількість різних видів виконавчих органів з точки зору компетенції та структурно-функціональної специфіки:

- галузеві;

- міжгалузеві;

- функціональні.

3. Управлінський характер діяльності, що означає підзвітність і виконання законів та інших рішень законодавчих і представницьких органів, а також вирішення питань, що входять до його компетенції.

4. Організуючий характер.

5. Динамізм, оперативність та конкретність діяльності.

6. Професіоналізм.

Органи виконавчої влади – це первинні елементи апарату державного управління, які створюються державою для здійснення від її імені завдань і функцій державної виконавчої влади.

Орган виконавчої влади має державно-владні повноваження, без яких він втратив би свою специфіку, не зміг би виконувати покладені на нього завдання, забезпечити своє призначення у механізмі держави.

Орган виконавчої влади – це носій виконавчої влади, що має юридичний статус такого органу, утворюється у порядку, встановленому законом, наділений державно-владними повноваженнями, певною організаційною структурою, територіальним масштабом дії, необхідними для здійснення функцій державного управління у притаманних йому організаційно-правових формах із використанням при цьому необхідних методів управління.

Із наведеного визначення випливає, що орган виконавчої влади наділений цілим рядом специфічних ознак:

а) реалізовує функції держави, виконуючи законодавчі та нормативні акти органів вищого рівня;

б) орган виконавчої влади, діючи від імені й за дорученням держави, наділений відповідною компетенцією;

в) управлінській діяльності органу виконавчої влади властивий „зовнішній” характер, оскільки така діяльність у вигляді юридичних актів управління спрямована на середовище;