Місцеве самоврядування і управління

За формою державного устрою США – федерація. Держава складається з 50 штатів і федерального округу Колумбія. З остро­вами Пуерто-Ріко і Гуам укладена угода про «вільну асоціацію», на підставі якої їм наданий статус держав, які «вільно приєдна­лися». Населення островів обирає законодавчі збори і губерна­торів, проте, на їх території діють федеральні закони США, що мають вищу юридичну силу в порівнянні з місцевими закона­ми. Острови Східне Самоа і Віргінські острови знаходяться в прямому управлінні США.

Конституція США містить чіткий перелік питань, віднесе­них до компетенції центральної влади. Питання, які не вміщені до цього переліку, штати правомочні вирішувати самостійно. Кожен штат має свою конституцію, свої законодавчі органи – легіслатури, свою виконавчу владу і судову систему. Штатам заборонено укладати договори з іноземними державами і з іншими штатами, вести війну, створювати збройні сили, всту­пати в союзи, чеканити монету, випускати кредитні білети, обкладати імпорт і експорт митними зборами або іншими митами, приймати закони про опалу і ті закони, що мають зворотну силу, дарувати дворянські титули. Всі інші питання належать до відання штатів. Штати, як суб’єкти федерації, не наділені державним суверенітетом; вони не мають права виходу з союзу. Визнається верховенство законів федерації відносно законів штатів. Главами штатів є губернатори, що обираються на основі загальних, рівних прямих виборів строком на 2-4 роки. Повно­важення губернаторів систематично розширюються, проте все таки останнім часом в американському федералізмі все більш виразно виявляється тенденція до централізації.

Штати поділено на графства, якими управляють муніци­пальні органи.

Відповідно до американської правової доктрини конституцій­ний статус органів місцевого самоврядування визначається формулою «муніципалітети – креатури штатів». Положення, які регулюють питання організації і діяльності муніципалі­тетів, містяться в конституціях штатів. Окрім конституцій штатів істотне значення в правовому регулюванні системи органів місцевого управління в США має законодавство штатів. Штати Приймають з питань місцевого самоврядування так звані «за­гальні закони» (вони адресовані всім муніципалітетам), закони Про окремі види муніципальних органів (наприклад, закон про таун) тощо. Важливим елементом правового статусу місцевих органів в США є муніципальні хартії, що існують у більшості муніципалітетів. Прийняття муніципальним органом хартії пов’язано з відповідним актом легіслатури штату і здійснюється на основі положень конституції штату. Система органів місцевого самоврядування в США будується на основі адмі­ністративно-територіального поділу.

У графствах можливе формування 2 основних типів пред­ставницьких органів – комісіонерних рад і рад контролерів. Комісіонерні ради, що набули поширення близько у 80% графств, обираються безпосередньо населенням зазвичай на строк 2-4 роки у складі 3-5 осіб, причому винятково для роботи в цьому органі, без права обіймати інші державні посади. Ради контролерів формуються з виборних посадових осіб му­ніципалітетів і тауншипів, що входять в графство і від кількості таких одиниць залежить кількісний склад ради контролерів (в середньому – 20 осіб). Члени рад виконують свої обов’язки за сумісництвом, а робота рад організовується в рамках утворюва­них ними комітетів. Крім того, населення графств (їх в країні налічується понад 3 тис.) обирає деяких посадових осіб (шерифа, прокурора, скарбника, коронера та інших).

У 20 штатах графства підрозділяються на тауни і тауншипи (тауншипи найбільш поширені на північному сході і півночі країни). Таун – це невелике містечко з прилягаючої до нього сільською місцевістю; тауншип – група однорідних селищ. Питання місцевого значення вирішуються на зборах громади, що віднесені до їх відання. На цих же зборах обираються ви­конавчі комітети і деякі посадові особи. У дрібних таунах і тауншипах проводяться збори всіх жителів цих адміністратив­них одиниць. Міста мають статус муніципальних корпорацій (сіті, бороу, віллідж). Органи місцевого самоврядування в них наділені тими ж повноваженнями, що і в графствах.

Міста в США виділені з складу графств. У них склалися З системи муніципального самоврядування:

«Система мер – рада», яка діє більш ніж в половині всіх самоврядних міст США. При цьому може йти мова про «силь­ного» мера і «слабкого» мера, оскільки реальна влада мера далеко не однакова у всіх муніципалітетах. На обсяг влади мера, його місце в системі муніципального управління впливають такі чинники, як процедура його обрання (мер обирається безпосе­редньо жителями або муніципальною радою; можливий і інший спосіб обрання мера — мером може стати муніципальний радник, що набрав найбільше число голосів на виборах в раду); строк повноважень мера (це може бути і 2, і 4 роки); право мера накладати вето на рішення ради тощо.

«Система рада – менеджер» (або «міський керівник»). Ця форма міського управління використовується майже в 40% міст США. Мер і муніципальна рада наймають професійного чинов­ника – менеджера (міського керівника), який керує міською адміністрацією і здійснює практичну реалізацію визначеної радою політики. Муніципальна рада і менеджер є політичними органами, що визначають загальну політичну лінію.

Третя форма міського самоврядування в США – «комісія» - зустрічається досить рідко. Вона існує в невеликих містах. Міське управління здійснюється комісією, що складається зазвичай з 3-7 осіб, що обираються загальним голосуванням. Члени комісії одночасно виконують функції ради і глав основних під­розділів апарату муніципального управління.

Компетенція місцевого самоврядування вміщує наступні ос­новні напрями діяльності:

1) охорона громадського порядку;

2) фіскальні права (встановлює місцеві податки і збори і
формує місцевий бюджет);

3) надання соціальних послуг;

4) управління майном.

Компетенція органів місцевого самоврядування постійно роз­ширюється за рахунок питань, які раніше вирішували державні органи.

Тема 13

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ФЕДЕРАТИВНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНА

ОСНОВНИЙ ЗАКОН ФРН

Конституція ФРН називається Основний закон, оскільки у момент її прийняття країна була розділена і передбачалося, що документ матиме тимчасовий характер.

Проект конституції був розроблений спеціальною комісією німецьких правознавців і потім переданий на розгляд Пар­ламентської ради, до складу якої входили 65 депутатів, обраних ландтагами земель, а також 5 представників від Берліна. У ньому були представлені делегати від всіх діючих політичних партій. Потім Конституція була ратифікована ландтагами західно­німецьких земель, окрім Баварії, але набула чинності і для неї.

Конституція базується на основоположних принципах демократизму, парламентаризму і розподілу влад, плюралізму* рівності тощо. У документі закріплюється принцип федератив­ного устрою держави і гарантуючі його недоторканність норми.

Федеративна Республіка Німеччина визначається конститу­цією як демократична соціальна правова держава. Демократизм гарантується утвердженням принципу народовладдя, правом громадян на захист конституційного ладу, багатопартійною системою тощо. Концепція правової держави базується на принципах верховенства права, незалежності судів і забороні створення надзвичайних судів, гарантії широких конституційних свобод громадян. Принцип соціальної держави закріплюється в нормах про те, що власність повинна слугувати суспільному благу._ _._ _

Конституційний контроль (попередній і подальший) здійснює федеральний конституційний суд, що складається з 2 палат по 8 суддів в кожній. У землях (суб’єктах федерації) діють власні конституційні суди.

У Основному законі визначено, що загальновизнані норми міжнародного права є складовою частиною внутрішнього права ФРН. Закріплений пріоритет норм міжнародного права над фе­деральними нормами.

У Конституції передбачена заборона на дії, направлені на підготовку до агресивної війни і передбачені покарання для порушників.

Конституція ФРН закріпила лад парламентської республіки.

Зміна і доповнення до Конституції можуть бути здійснені тільки спеціальним законом, який приймається 2/3 голосів в нижній і верхній палатах парламенту. За період чинності Кон­ституції до неї було внесено більше 40 поправок.

ВИЩІ ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

За формою правління ФРН – парламентська республіка. Вищі органи держави, відповідно до Основного закону 1949 р., – Федеральний президент, Бундестаг і Бундесрат, Федеральний Уряд і федеральний конституційний суд.

Федеральний президент є главою держави. Він обирається спеціальним органом – Федеральними зборами на 5 років, президентом може бути обраний громадянин, який досяг 40 років, володіє виборчими правами. Одна і та ж особа може обиратися президентом тільки на 2 строки. Він не може бути членом парламенту, уряду, ландтагу землі, місцевих представ­ницьких органів, займати керівні пости на підприємствах і фірмах, що займаються отриманням прибутку. Президент користується імунітетом. Повноваження Президента типові для глави парламентської республіки. Він промульгує закони, бере участь в засіданнях уряду, призначає і звільняє посадових осіб, здійснює право помилування. Президент є представником ФРН у відносинах з іншими державами. Від імені ФРН він укладає з ними договори, акредитує і приймає послів. Більшість актів Президента потребують обов’язкової контрасигнації главою уряду або міністрами, які несуть за них відповідальність.

Законодавча влада здійснюється федеральним парламентом що складається з 2 палат Бундестагу і Бундесрата.

Бундестаг (нижня палата), у складі якого більше 650 депутатів, які обираються строком на 4 роки. У складі Бундесрата (верхньої палати) налічується близько 70 осіб, вони є членами урядів земель. Кожна земля має в Бундесраті від 3 до 6 голосів залежно від чисельності її населення. Необхідно відзначити що чисельність депутатів обох палат парламенту змінюється залежно від зміни чисельності населення країни. Палати обира­ють своїх голів, які керують роботою депутатів, і утворюють постійні комітети. Засідання палат, як правило, відкриті, якщо тільки депутати не приймуть рішення про проведення закри­того засідання. Основний закон визначає коло питань, що віднесені до сфери виняткової законодавчої компетенції феде­рального парламенту і до сфери конкуруючої законодавчої компетенції федерації і земель. Крім того, у ст. 75 Основного закону перераховано ті питання, з яких парламент може видавати загальні розпорядження.

Процедура прийняття федеральних законів полягає в наступ­ному. Законопроект приймається Бундестагом і відразу пере­дається Бундесрату. Якщо Бундесрат не прийме цей законо­проект, Бундестаг може протягом 2 тижнів зажадати скликан­ня погоджувального комітету, в якому будуть представлені члени обох палат. Якщо комітет запропонує певні зміни до прий­нятого законопроекту, то він повинен бути повторно роз­глянутий Бундестагом. Законопроект, прийнятий Бундестагом повторно, може бути знову відхилений Бундесратом протягом тижня. Тоді законопроект надсилається в Бундестаг утретє, і якщо за нього проголосують більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестаг наділений також контрольними повноваженнями щодо уряду. Вони виявляються у формах інтерпеляцій, усних питань, в роботі слідчих комісій, та у праві вимагати відставки Уряду.

До складу Федерального уряду входять Федеральний канцлер – глава уряду, віце-канцлер, міністри, які очолюють мініс­терства, і міністри без портфеля. Президент висуває кандидатуру на пост Федерального канцлера, який обирається Бундестагом (якщо ця кандидатура не отримує більшості голосів членів Бундестагу, то Президент може розпустити палату). Міністри призначаються і звільняються Президентом за пропозицією Федерального канцлера. Повноваження уряду досить широкі, фактично уряд здійснює всі функції з управління державою, значні повноваження у виконавчої влади є і у сфері законо­давства. Уряд має право законодавчої ініціативи, при цьому Основним законом передбачається пріоритет урядових законопроектів над депутатськими. У разі відхилення урядового законопроекту Бундестагом Президент за пропозицією уряду і з відома Бундесрата може оголосити щодо цього законопроекту стан «законодавчої необхідності», і тоді для набрання чинності законом достатньо прийняття його Бундесратом.

Відповідно до Основного закону члени уряду несуть відпо­відальність тільки перед Канцлером. Роль Федерального канцле­ра в державному механізмі ФРН надзвичайно велика. Фактич­но він провадить основну лінію всієї внутрішньої і зовнішньої політики країни. У разі відставки Канцлера у відставку повинен піти весь уряд. Бундестаг може виразити недовіру не всьому уряду або окремим його членам, а тільки Канцлеру. Федераль­ний канцлер відстороняється від посади лише у разі обрання нового (так званий конструктивний вотум недовіри – на від­міну від деструктивного, який не вимагає нової кандидатури на пост глави уряду).