Регіональне і місцеве управління та самоврядування

Система місцевих органів у Франції грунтується відповід­но до адміністративно-територіального поділу, який у 1980-ті роки був радикально реформований за допомогою прийняття законів про децентралізацію.

Складовими частинами адміністративно-територіальної структури Франції є (знизу вверх): комуна, кантон, округ, департамент і регіон. При цьому кантон і округ не мають ви­борних органів управління та самоврядування, а є територія­ми, в межах яких діють деякі спеціальні адміністративні ор­гани. Округами управляє супрефект, який призначається зверху. Кантони являють собою історико-географічні одиниці та використовуються як виборчі округи для виборів до ради департаментів, а іноді у них створюються судові органи — трибунали малої інстанції. Крім них існують такі спеціальні округи, як: військові, судові, шкільні та ін., межа яких не завжди збігається з межами адміністративно-територіальних одиниць.

Територіальними самоврядними колективами Франції, що мають виборні органи самоврядування, є регіони, депар­таменти та комуни.

Традиційно основною одиницею адміністративно-терито­ріального поділу Франції є департамент. З 1965 р. на терито­рії метрополії їх нараховується 96, включаючи Париж.

Для вирішення сучасних економічних і соціальних проб­лем департамент виявився неефективною малопотужною одиницею, що зумовило прийняття 2 березня 1982 року За­кону про децентралізацію, згідно з яким метрополія була по­ділена на 22 регіони (області), що охоплюють кілька депар­таментів (від 3 до 5). Регіон став основною територіальною одиницею, у рамках якої здійснюються найважливіші еконо­мічні і соціальні програми розвитку. Регіони мають власний бюджет, розробляють власні плани економічного та соціального розвитку, а також облаштованості території і розвитку інфраструктури.

Головним представницьким органом регіону є регіональ­на рада, члени якої обираються шляхом загальних і прямих виборів у пропорційній виборчій системі. Вибори проводять­ся по департаментах. Кількість представників, що обирають­ся від департаментів, пропорційна кількості населення, але в будь-якому випадку не може бути менша за три.

Функції органу виконавчої влади здійснює голова регіо­нальної ради, який очолює регіональну адміністрацію.

Представником центральної влади в регіоні є регіональ­ний комісар республіки (стара назва префекта, уживана й тут). Префектом (регіональним комісаром республіки) регіо­ну є префект найбільш значного департаменту регіону. Він представляє державу, уряд і окремих його членів, інформує їх про події на підвідомчій території, керує діяльністю місце­вих державних служб. У порядку адміністративного нагляду за самоврядуванням префект одержує всі акти органів само­врядування протягом 15 днів після їх прийняття і може ос­каржити їх по мотивах незаконності в адміністративний суд.

Усе це свідчить про великий вплив регіонального пре­фекта на вирішення всіх місцевих справ.

У департаментах обирається генеральна (департамент­ська) рада терміном на шість років, що поновлюється на по­ловину кожні три роки. Члени генеральної ради, іменовані радниками, обираються шляхом загального, прямого і таєм­ного голосування. Застосовується мажоритарна система ви­борів у два тури. Виборчим округом на виборах є кантон (звідси й сама назва цих виборів — "кантональні"). На чолі генеральної ради і департаментської адміністрації стоїть го­лова, який обирається його радою. До ведення генеральної ради віднесене прийняття бюджету і контролю за його вико­нанням, організація департаментських служб, керування майном департаменту. Департамент покликаний координу­вати діяльність органів самоврядування комун і розподіляти фінансові субсидії між комунами.

Так само як у регіоні, в департаменті, як і раніше, збері­гається посада представника уряду в особі префекта. Він ке­рує роботою всіх місцевих посадових осіб, відділень, управ­лінь і агентств, що представляють центральний Уряд. На префекта департаменту покладено здіснення контролю за законністю дій і рішень виборчих органів і посадових осіб де­партаменту.

Проте після проведення реформи місцевого самовряду­вання виконавчим органом департаменту є не префект, а го­лова генеральної ради.

Низовою адміністративно-територіальною одиницею є ко­муна (община) — найстарший самоврядний колектив, що володіє порівняно широкими повноваженнями. Великі міста мають статус общин, але з іще ширшими повноваженнями. Усього комун нараховується близько 37 тисяч. їх населення коливається від 100 чоловік у селі до 1 млн і більше в містах.

Представницьким органом комун є муніципальні ради, чисельність радників в яких коливається від 9 до 69 залежно від кількості населення комун. Особливий статус мають най­більші міста Франції. (Наприклад, у Парижі 163 члени ради, у Марселі — 101 радник, у Ліоні — 73.)

Муніципальні радники обираються шляхом загального прямого і таємного голосування. Правом участі в місцевих виборах володіють також постійно проживаючі іноземці та громадяни Європейської Спілки. Термін повноважень муні­ципальних рад — шість років. У комунах з населенням до 3,5 тис. чоловік використовується мажоритарна система ви­борів у два тури в сполученні з принципом пропорційного представництва.

Муніципальна рада приймає бюджет, встановлює місцеві податки, розпоряджається майном комуни, призначає служ­бовців, приймає програми розвитку, займається ринком, міс­цевими дорогами і вирішує багато інших питань місцевого значення.

Якщо буде встановлено, що муніципальна рада не спро­можна управляти комуною, то декретом Президента, прий­нятим на засіданні Ради міністрів, вона може бути достроко­во розпущена. Проте цей декрет може бути оскаржений в адміністративний суд.

Муніципальна рада таємним голосуванням обирає на шість років мера і його заступників. Мер є представником муніципальної ради і водночас очолює комунальну адмініст­рацію. Оскільки в комунах немає представників центральної влади, мер за своєю посадою вважається представником дер­жавної влади в комуні.

Значна самостійність комун і відсутність посадових осіб, призначуваних урядом, певною мірою врівноважується жорстким адміністративним контролем з боку уряду через префектів регіонів, і департаментів, які мають право припи­няти виконання незаконних рішень муніципальних рад.

Отже, вся система місцевого й регіонального управління грунтується на сполученні управління і самоврядування. При цьому управління здійснюють призначувані урядом чи­новники, а самоврядування представлене представницькими установами, що обираються населенням.

Характеризуючи адміністративно-територіальний устрій і місцеве управління та самоврядування Франції слід також зазначити, що ряд колишніх французьких колоній зберіг дер­жавно-правові зв'язки з метрополією, отримавши статус за­морських департаментів і територій.

Заморські департаменти мають найбільш тісний право­вий зв'язок із Францією. Це один з видів територіальних ко­лективів Франції зі статусом регіонів, пристосованих до міс­цевих умов. Усі чотири заморські департаменти зі специфіч­ним расовим складом (переважає темношкіре населення) те­риторіальне віддалені від Франції. Це: Гваделупа, Мартиніка (великі острови у Карибському морі), Гвіана (невеличка те­риторія на Південноамериканському континенті, північніше Бразилії); Реюньйон (острів у південній частині Індійського океану поблизу Мадагаскару). Усі вони мають статус зви­чайних французьких регіонів і департаментів.

Заморські території (їх також чотири) не є частиною мет­рополії за океаном і мають найбільший ступінь юридичної са­мостійності. Вони мають дуже велику автономію і ще більш віддалені від Франції ("за двома океанами"). Це: Французька Полінезія (велика кількість дрібних островів у південній час­тині Тихого океану), Нова Каледонія (великий острів у Тихо­му океані, населений канаками — індіанцями), острови Уол-ліс і Футуна (також у Тихому океані), Арктичні землі.

Заморські території мають різноманітний правовий ста­тус, але загальним для них є те, що вони управляються ви­борними органами на основі своїх статусів (статутів).

До складу Франції входять дві заморські території з особ­ливим статусом: острів Майота (у південній частині Індій­ського океану), острови Сен-Пьєр і Мікелон (у північної Ат­лантиці, поблизу Канади). Ці дві території повільно еволюціонують убік перетворення в майбутньому на незалежні держави.

Нарешті, особливий статус політичної автономії має ве­ликий острів у Середземному морі — Корсика. Це єдина ав­тономія у складі континентальної Франції, що є невід'ємною частиною метрополії. Вона не є заморським департаментом або заморською територією.

Корсика обирає свій парламент — Збори з обмеженою компетенцією. Виконавчу владу здійснює голова, що оби­рається Зборами. У цілому Корсика має більше прав, ніж звичайний континентальний департамент, і не менше від за­морської території.

На закінчення слід додати, що адміністративно-територі­альний поділ Франції відрізняється ускладненою структу­рою, а місцеве самоврядування характеризується тенденцією подальшої централізації, підвищенням ролі і значення тери­торіальних самоврядних колективів.

Судова влада

Правосуддя у Франції здійснюється чотирма гілками су­дової влади:

1) суспільні суди, в яких розгляд дрібних суперечок здій­снюється непрофесійними суддями — медіаторами (посеред­никами), що призначаються місцевими радами; 2) ієрархічна система судів загальної юрисдикції, які розглядають карні та цивільні справи. Це трибунали малої інстанції, що розгля­дають незначні кримінальні та цивільні справи (є в департа­ментах); трибунали великої інстанції, що розглядають карні та цивільні справи середньої складності; апеляційні суди; су­ди присяжних (асизи) при розгляді кримінальних правопору­шень, за які передбачене покарання понад п'ять років по­збавлення волі. До їхнього складу входять три фахових судді та 9 присяжних засідателів; касаційний суд, що очолює всю систему судів загальної юрисдикції; 3) різноманітні спеціаль­ні суди (по справах неповнолітніх, військовослужбовців, з кримінальних справ, а також комерційні й трудові); 4) ієрар­хічна система адміністративних судів, яку складають регіо­нальні адміністративні суди (низова ланка), адміністративні апеляційні суди та державна рада (вища ланка).