Тема 1. Суть і характерні риси міжнародного менеджменту

Електронний конспект лекцій

Навчальної дисципліни

“МІЖНАРОДНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ”

 

Укладач:

К.е.н., доцент

Македон В.В.

 

 

Дніпропетровськ

ТЕМА 1. СУТЬ І ХАРАКТЕРНІ РИСИ МІЖНАРОДНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

 

 

Сутність міжнародного бізнесу

Вивчаючи тему, насамперед важливо усвідомити одну з ключових категорій курсу – міжнародний бізнес.

Міжнародний бізнес являє собою скупість ділових операцій, пов’язаних з перетинанням національних кордонів і рухом товарів, послуг, капіталів, працівників; трансфером технологій, інформації і даних, і навіть керівництво виконавцями.

Поняття «міжнародний бізнес» тісно пов’язане з двома іншими важливими поняттями, які слід розрізняти, - «зарубіжний бізнес» і «порівняльний бізнес».

Зарубіжний бізнес означає для національної компанії сукупність операцій за кордоном в одній або кількох країнах. Він є частиною бізнесу однієї компанії, у той час як міжнародний бізнес являє собою цілісну сукупність міжнародних операцій багатьох компаній.

Порівняльний бізнес робить акцент на зіставленні ділових операцій у різних країнах, їх загальних рис і відмінностей. Цей бізнес має велике значення для прийняття рішень керівництвом компанії про здійснення зарубіжних операцій чи вихід на міжнародні ринки.

На кінець 20 - початок 21 століть, міжнародний бізнес став всеохоплюючим і все проникаючим феноменом сучасної цивілізації.

Не дивлячись на те, що немало прикладів міжнародного бізнесу, у яких партнерами виступають, з одного боку, приватна фірма, а з іншого - урядова установа іншої країни, все ж таки більш характерним варто вважати або міжфірмові операції такого роду, або внутрішньофірмові - у тому випадку, коли різні підрозділи фірми розміщені в різних країнах і ці підрозділи взаємодіють між собою (найтиповіші у цьому випадку так названі мультинаціональні корпорації). Отже, міжнародний бізнес - це, у першу чергу, ділова взаємодія приватних фірм або їх підрозділів, що знаходяться у різних країнах.

Періодизація розвитку міжнародного бізнесу

 

Американський дослідник Р. Робінсон поділив історичний розвиток міжнародного бізнесу за 5 останніх віків на 4 ери.

Комерційна ера (1500 - 1850 рр.).

Починається з часів великих географічних відкриттів і закінчується серединою 19 ст. Пошук величезних особистих вигод, пов’язаних з торгівлею колоніальними товарами в Європі, був потужною рушійною силою, яка визначала розвиток базової форми міжнародної торгівлі. Ризики цього бізнесу були також надзвичайно великими (пов’язані з далекими морськими подорожами), але сама можливість отримання прибутків, що набагато перевищували затрати, залучала в цей самий перший міжнародний бізнес все нові і нові покоління підприємців. Паралельно з ним розвивалась досить велика сфера, яку сучасною мовою можна було б назвати бізнес-сервісом власне міжнародного бізнесу - від інвестиційного і страхового (фінансування торгових експедицій і страхування їх) до інфраструктур (розвиток складського і транспортного господарства). Вагомий імпульс отримала промисловість європейських країн: від суднобудування і металообробки до переробки заморської сировини (передовими країнами щодо розвитку міжнародного бізнесу були Англія, Голландія, Іспанія, Німеччина, Франція).

Ера експансії (1850-1914 рр.)

Здійснюється остаточне оформлення і структуризація колоніальних імперій на фоні бурхливого розвитку європейських країн, а пізніше США, викликаного промисловою революцією початку 19 ст. і наступними досягненнями технологічного розвитку. Перехід від вивозу екзотичних заморських товарів до видобутку сировини і систематичного плантаційного господарства в колоніальних регіонах як більш вигідних і економічно перспективних сфер зарубіжного бізнесу.

Конкурентні переваги розвинутих європейських держав ґрунтувались на дешевій сировині, що вироблялась в колоніях. Це спонукало необхідність надходження інвестицій у розвиток колоніальної сировинної індустрії. Одночасно зростала роль державного колоніального управління: захисту колоній від зовнішньої загрози і збереження самого колоніального режиму вимагали від метрополій узгоджених дій влади і національного бізнесу на території колонії. Оскільки в нього почали залучатись маси робітників-туземців, а вивіз в колонії кваліфікованої робочої сили із метрополій був економічно невигідним, то гостро встали питання урахування місцевих культурних особливостей, освіти і соціальних проблем місцевого населення.

Також відбувається інтенсивний розвиток внутрішньо європейського міжнародного бізнесу. Різні темпи розвитку європейських держав у цей період, різниця в забезпеченості природними ресурсами, різний рівень освіти населення і інші подібні фактори дозволили виділити, з одного боку, країни-виробники промислової продукції і з, іншого боку, країни-ринки для цієї продукції (останні у багатьох випадках виробляли дешеву с/г продукцію).

Також - це епоха безперервних торговельних війн між країнами. Цікавим наслідком цього став розвиток виробничих підприємств і філій за кордоном. Розвивався і міжнародний фінансовий сервіс, міжнародний транспорт.

Ера концесій (1914-1945 рр.)

Якісно змінилась роль найбільших компаній, які оперували на колоніальних ринках. Не залежно від того, чи йде мова про відому United Fruit, бельгійцях в Конго чи перших нафтових концесіях на Середньому Сході, кругом відповідні компанії-концесіонери перетворюються в автономні економічні держави, що здійснюють виробничі, торгові, освітні, медичні, транспортні, поліцейські функції не лише для своїх робітників, але часто і для всіх жителів районів, що належать до концесій.

Відбувається формування на концесійних підприємствах значного прошарку туземних менеджерів середньої ланки, яких спеціально навчали, часто - на підприємствах і в навчальних закладах самої метрополії. Одночасно зростала і національна свідомість колоніальних народів.

Щодо міжнародного бізнесу в неоколоніальній сфері варто відмітити декілька найбільш характерних моментів. Перший - поразка Німеччини у Першій світовій війні і відповідно перерозподіл світових ринків. Другий - Велика депресія 1929-1932 рр.: вона з усією гостротою поставила питання про ефективність міжнародного бізнесу у порівнянні з внутрішньодержавним, і інтернаціоналізація використання людських ресурсів (що характерна для ери глобалізації) вперше заявила про себе саме в ці роки. Відмічені перші масові міграції робочих із Азії, Африки і Латинської Америки на підприємствах країн Заходу. Виникнення двох сильних тоталітарних режимів (в СРСР і Німеччині) показало досить ясно значні можливості державного управління зовнішньоекономічною діяльністю, але одночасно і всі слабкі риси держави як “міжнародного підприємця”.

Рис. 1.1. Фази інтернаціоналізації фірми за Н. Адлер

 

Як видно з цієї схеми, національні фірми не мають міжнародної діяльності. Міжнародні фірми спрямовують свої зусилля на експансію зовнішніх ринків. Після перетворення їх на мультинаціональні фірми вони намагаються збалансувати свої зв’язки в межах власних міжнародних ринків. Нарешті, остання фаза означає, що збалансування внутрішніх зв’язків супроводжується динамічним пошуком нових ринків.

Основні функції менеджменту

Планування. Складання плану завжди розглядається як початковий етап процесу управління. Воно означає, що хтось повинен вирішити: що, як, коли та ким має бути виконано. Керівництво організації повинно знайти відповіді на такі запитання:

· Де ми знаходимося в цей час? (Оцінити слабкі та сильні сторони організації у сфері фінансів, маркетингу, виробництва, трудових ресурсів).

· Куди ми хочемо рухатися? (Оцінити можливості та загрози в навколишньому середовищі: конкуренція, екологічні умови, постачання, якими повинні бути цілі та як їх досягти).

· Як ми збираємося це зробити?

Організація. Як тільки план складений, необхідно підготувати та забезпечити його виконання. Наприклад, якщо у вас є план побудови будинку, то організація його виконання передбачає, зокрема, підбір та розміщення відповідних робітників, придбання та доставку необхідних для будівництва матеріалів.

Мотивація. Мотивація — це таке регулювання спонукаючих стимулів людини, при яких виникає бажання працювати так, щоб сприяти досягненню цілей організації. Серед німців існує таке прислів'я: «Хто виробляє, той не керує, хто керує, той не виробляє». Зробити роботу якісно чужими руками — завдання не з простих. Для цього необхідні: талант, знання та вміння.

Контроль. Останнім етапом процесу управління є здійснення контролю, тобто порівняння фактичних результатів із запланованими.

Рис. 1.2. Основні світові кластери прямих іноземних інвестицій та міжнародної торгівлі

 

Японська школа менеджменту: використовує зарубіжний досвід менеджменту (насамперед США); ґрунтується на колективістських засадах; акцент робиться на підготовці менеджерів у компаніях; зорієнтований на світові ринки.

Щодо європейської школи менеджменту, то її досвід не є однорідним:

Досвід Франції: державний сектор – 20% ВНП; мета уряду – ефективне використання переважної кількості ресурсів країни; два типи державних підприємств – ринкового типу і монополісти, яких підтримує держава.

Досвід Німеччини: довіра влади у керівництві трудовою діяльністю; авторитаризм – функція лідерства; турбота менеджерів про підлеглих; закон про залучення робітників до управління підприємством (1951 р.); утворення виробничих рад (вибори через 4 роки).

Австралія: вплив на менеджмент моральних аспектів; наголос на політичні і соціальні цінності досягнення; сприйняття ризику.

Італія: дії у середовищі з низькими ризиками; конкурентоспроможність італійських менеджерів; схильність до групового прийняття рішень.

Австрія: наголос на самореалізацію у керівництві; висока цінність незалежності і конкурентоспроможності; прагнення уникнути ризиків.

Великобританія: висока цінність безпечності, винахідливості, адаптивної логіки; індивідуалізм вважається найвищою цінністю.

Таблиця 2.1

Рис. 2.1. Українська піраміда успіху

 

ТЕМА 3. СТРАТЕГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ В МІЖНАРОДНИХ КОРПОРАЦІЯХ

 

3.1. Етапи стратегічного планування в міжнародних корпораціях

 

Корпорацією у першу чергу розробляються довгострокові стратегічні цілі, що на довгий час згуртовують організацію, яка прагне підвищити свої конкурентні можливості на глобальному рівні. Хоча деякі компанії починають, маючи настільки чітке уявлення про перспективу, що, як правило, виробляють їх у ході справи, якщо досягають успіхів у міжнародній діяльності. На такому етапі проводиться аналіз внутрішніх можливостей. При цьому оцінюються ресурси компанії, обмеження, що поширюються на її діяльність у цілому, а також чинники зовнішнього середовища, які по-різному впливають на окремі підрозділи. Тільки пройшовши цей етап, компанія може логічно вибудувати структуру міжнародної діяльності.

Оскільки кожна країна, в якій фірма проводить або має намір проводити свої операції, унікальна, аналіз місцевих умов варто виконувати до остаточного вибору альтернатив. Наприклад, місцеві чинники маркетингу дозволяють вибрати стратегію стосовно асортименту продукції. Можна встановити пріоритети таким чином, що програми реалізації тих чи інших альтернатив легко буде доповнити або скоротити, щоб вивільнити додаткові кошти для досягнення намічених цілей, коли змінюється доступність ресурсів або умови діяльності. Компанія може, наприклад, вибрати варіант переказу дивідендів з однієї із своїх філій у головну організацію, але це може виявитися нездійсненним. Керівникам необхідно також передбачити, що робити з прибутками, якщо буде введено валютний контроль.

Конкретні цілі необхідно також визначити для кожного операційного підрозділу поряд із виробленням способів виміру як відхилень від плану, так і параметрів, що їх зумовлюють. Завдяки своєчасній оцінці, керівництво може почати коригування плану або, в крайньому випадку, вдатися до надзвичайних заходів для досягнення своїх цілей.

Основні стадії процесу розробки стратегії:

· визначення місії;

· формування цілей;

· оцінка умов і факторів зовнішнього середовища;

· внутрішньоорганізаційний аналіз;

· розробка альтернативних стратегій;

· вибір стратегії;

· реалізація стратегії;

· контроль.

Рис.3.1. Матриця “продукт-ринок”.

Контроль. Контроль передбачає вибір вимірювачів результативності, порівняння фактичної результативності з цільової і при наявності розриву розробку коригувальних дій. Являючись завершальною стадією, контроль може виявити слабості на попередніх етапах і тим самим ініціювати повторення всього процесу з самого початку.

Таблиця 2.2

Рис. 4.1. Трикутники прийняття рішень

 

У міжнародному менеджменті найбільш поширеним є інтуїтивний стиль прийняття управлінських рішень, оскільки він дозволяє врахувати особливості національних культур. Це пояснюється також особистою характеристикою здібних до міжнародного бізнесу менеджерів, які роблять наголос більше на відчуттях і враженнях, аніж на фактах та інформації.

Особливість інформаційного забезпечення процесу прийняття міжнародних рішень полягає у тому, щоб використати всю релевантну інформацію, тобто ту, що стосується даної проблеми. Складність однак, полягає в тому, що не вся релевантна інформація помітна. Досвід показує, що через різницю культур автори проектів рішень можуть випускати з поля зору корисну інформацію, що помітна представникам іншої культури. У цьому зв’язку доцільно враховувати так званий феномен «Кассандри», зображений на стику сегментів «Важлива», «Помітна», матриці, представленої на рис. 4.2.

 

Рис. 4.2. Матриця релевантної інформації

 

Матриця розроблена Є.Г. Панченком на основі ідеї Вана Гунстерна про інформацію «Кассандри», яка є важливою, але непоміченою керівниками. Вона містить ключові дані, на які не звертають уваги, так само як троянці зігнорували застереження Кассандри – донька царя Трої Пріама про дерев’яного коня. Матриця орієнтує керівників не обмежуватися видимою частиною інформаційного айсберга, а шукати приховану інформацію. Для міжнародних корпорацій вона пов’язана не лише з інтуїцією керівника, а й з крос культурним мисленням, тобто творчим використанням підходів різних національних культур.

культур. У цьому зв’язку наведемо порівняльні приклади прийняття рішень у сфері зовнішньоекономічних операцій:

США – переважно централізоване прийняття рішень у сфері ЗЕД; необхідність контролю за розвитком світових стратегій.

Японія – прийняття рішень шляхом консенсусу з попередніми ретельними консультаціями, а також поєднання централізованого і децентралізованого підходів до прийняття рішень. Вищий менеджмент має значну владу, яка піддається перевірці з боку нижчих менеджерів; нижчі менеджери мають повноваження щодо огляду, аналізу, критики рекомендованих варіантів дій.

Великобританія – більшість організацій є досить децентралізованими. Менеджери вищого рівня не розуміються у технічних деталях бізнесу і передають право прийняття рішення униз; найвищі менеджери (топ-менеджмент) також залежать від середніх менеджерів у керівництві безпосереднім процесом прийняття рішення.

Франція – використовуються різні підходи, однак останнім часом спостерігається тенденція до централізації. Вищі менеджери – випускники престижних навчальних закладів – не мають довіри до середніх менеджерів.

Німеччина – переважно централізація, автократія, ієрархія. Специфічна правова система потребує обговорення варіантів рішень робітниками та їх менеджерами; менеджери приділяють продуктивності, якості продукції і послуг більшу увагу, ніж керівництву підлеглими; менеджерська освіта має переважно технічну орієнтацію.

Скандинавські країни – децентралізація та участь. Правова система подібна до німецької; головна увага менеджерів – якість трудового життя; важливість індивідуальності в організації.

Італія – використання традиційних і перевірених засобів прийняття рішень. Повага до історії і традицій країни; світова роль римського права, що є основою сучасної системи цивільного права.

Єгипет – повільне і розважливе прийняття рішень. Час цінується не так дорого як на Заході, оскільки історія вважається важливішою згідно з єгипетським прислів’ям «Все боїться часу, а час боїться пірамід».

Індія – рішення приймаються виключно вищими менеджерами, що не бажають ризикувати. Велика дистанція влади; значне прагнення уникнути невизначеності.

Рис. 5.1. Організаційна структура на ранніх стадіях інтернаціоналізації

 

Організаційне виділення міжнародних операцій дозволяє працівникам зі спеціальною підготовкою займатися такими різними питаннями, як оформлення експортної документації, укладання валютних угод, встановлення відносин з урядами закордонних країн. Об'єднавши всі закордонні операції, відповідний відділ може набути достатньої "критичної маси", щоб стати в організації дуже впливовою силою.

Якщо закордонна діяльність розподілена між звичайними виробничими або функціональними підрозділами, вона може бути настільки незначною, порівняно з бізнесом у власній країні, що компанія майже не цікавиться її розвитком, її виділення призведе до встановлення визначених взаємовідносин між міжнародним відділом і внутрішніми відділами, що займаються виробництвом продукції, кадрами, технологією та іншими питаннями. Оскільки працю менеджерів внутрішніх відділів оцінюють за результатами роботи всередині країни, ці люди можуть не допускати міжнародний відділ до своїх кращих ресурсів, використовуючи їх для поліпшення власних показників роботи.

Рис. 5.2. Організаційна структура дивізіонального типу

 

Хоча подібна структура не дуже популярна в європейських БНК, їй, очевидно, віддають перевагу БНК, що базуються в США. Одна з причин такої розбіжності в поглядах полягає в тому, що американські компанії, як правило, сильніше залежать від внутрішнього ринку, ніж європейські; з цієї причини саме знаходження "критичної маси" дозволяє їхнім міжнародним відділам набрати силу.

Продуктова організаційна структура популярна в компаніях, що працюють із диверсифікованими (насамперед шляхом придбання інших фірм) групами продукції, як, наприклад, у "Моторолі". Найчастіше продуктові групи навіть у виробництві всередині країни бувають цілком незалежними одна від одної. Зазначимо, що при цьому різні філії в одній і тій самій іноземній державі звітують перед керівництвом різних продуктових відділів у штаб-квартирі.

Рис. 5.3. Глобальна продуктова дивізіональна структура

Організаційна структура, побудована за географічною ознакою, популярна, насамперед, у компаній з дуже розвинутими міжнародними операціями, у котрих немає домінування якоїсь однієї країни або регіону. Встановлено, що така структура частіше трапляється серед європейських БНК типу "Нестле", ніж серед американських, оскільки для останніх внутрішній ринок має величезне значення. Пригадаємо, що "Нестле" може використовувати таку організаційну структуру, тому що в операціях жодний регіон не має переваг.

Рис. 5.4. Глобальна регіональна дивізіональна структура

 

Функціональна структура застосовується, насамперед, компаніями, що займаються видобутком корисних копалин (наприклад, нафти або бокситів), оскільки їхня продукція найвищою мірою однорідна, отже, методи виробництва і маркетингу в країнах практично однакові. Таку структуру використовує, наприклад, нафтова корпорація "Екссон".

Через проблеми, притаманні інтеграції чи виділенню закордонних операцій у формі самостійного підрозділу, деякі фірми, наприклад "Доу кемікл", вибирають матричну організаційну структуру. В організаціях такого типу закордонна філія звітує перед більш ніж однією групою (продуктовою, функціональною або регіональною). Теоретично, оскільки кожна група поділяє відповідальність за міжнародну діяльність з іншими групами, то вона від них залежить. Групи стають більш взаємозалежними, починають обмінюватися інформацією, і в кінцевому рахунку в прагненні налагодити обмін ресурсами кожна виробляє глобальні стратегічні перспективи. Наприклад, керуючі різними продуктовими групами прагнуть, щоб персонал підрозділу досліджень і розробок, що знаходиться у відповідній функціональній службі, одержав завдання розробляти технологічні процеси, які належать до продукції саме їхнього профілю. Ці ж керуючі продуктовими групами прагнуть, щоб регіональні керуючі приділяли належну увагу цехам з виробництва їхньої продукції в регіоні. Конкурують між собою не тільки продуктові групи - функціональні і територіальні підрозділи також повинні боротися за ресурси, які перебувають в розпорядженні інших підрозділів у матричній структурі.

Рис. 5.5. Глобальна функціональна структура

Рис. 5.6. Мультинаціональна матрична структура

 

Матрична форма організаційної структури дає змогу в процесі прийняття стратегічних рішень врахувати всі основні перспективи, однак вона не позбавлена недоліків. Одна з проблем полягає в тому, що група і коаліції з неминучістю вступають у боротьбу за дефіцитні ресурси, і коли керівники менш високих рівнів не можуть досягти згоди, необхідно приймати управлінські рішення і розподіляти ресурси на рівні, вищому за груповий. Такі чинники, як, наприклад, особлива довіра начальства до конкретного керівника або групи, можуть обумовлювати переважання рішень на їхню користь. Спостерігаючи за цим, інші співробітники можуть приходили до висновку, що відносна сила визначається приналежністю до конкретної групи або близькістю до конкретного керівника, через що керівники починають витрачати свою енергію на зусилля, що сприяють, як їм здається, посиленню їхнього авторитету, але зрештою розбіжності у відносній силі підрозділів тільки збільшуються. В результаті у процесі прийняття корпоративних рішень можуть бути зовсім не подані саме ті сфери діяльності, які могли б скласти найкращий глобальний стратегічний вибір. Таким чином, переваги матричної структури будуть нейтралізовані недружніми міжособистісними стосунками. Окремі методи дозволяють частково розв'язати описану проблему, наприклад, регулярний перерозподіл працівників між групами і розробка додаткових систем звітності й контролю, що відображають потреби кожної з груп (продуктової, функціональної і регіональної) на глобальному рівні. Проте застосування таких методів супроводжується додатковими витратами.

Рис. 5.7. «Домашня» орієнтація

 

Тип В — експортно-імпортна орієнтація — структура, в якій закордонний департамент централізує в кооперативній штаб-квартирі керівництво такими видами діяльності, як лізинг, контрактування, закордонні продажі. У такому разі відповідальність за продаж на іноземних ринках розподіляється між «домашніми» відділеннями і закордонним департаментом. Наприклад, «домашні» відділення відповідають за виробництво продукції, а закордонний департамент — за її поставку і продаж на іноземних ринках.

Тип С — міжнародна орієнтація — структура, в якій «домашні» відділення відокремлюються від міжнародних. У такому разі кожне з відділень продовжує свої повноваження подібної діяльності в міжнародній сфері, яку вдома виконує «домашнє» відділення. Відповідальність кожного з підрозділів пов'язується з продажем на іноземних ринках тих видів продукції, які закріплені за «домашнім» або міжнародним відділенням.

Рис. 5.8. Експортно-імпортна орієнтація

 

Рис. 5.9. Міжнародна орієнтація

 

Тип D — мультинаціональна орієнтація — структура, підрозділи якої утворюються за географічним принципом. Зарубіжні штаб-квартири несуть у такому разі повну відповідальність за всі дії компанії на певних географічних ринках.

Рис. 5.10. Мультинаціональна орієнтація

 

Стосовно міжнародних корпорацій, варто звернути увагу на три моменти:

Ініціатором змін виступає, як правило, штаб-квартира, насамперед вище керівництво. Найбільші складнощі у проведенні змін виникають у зарубіжних відділеннях, які нерідко доводиться продавати через консерватизм.

Західна культура є сприятливішою для змін, ніж східна.

Ефективним для здійснення змін є міжнародні венчурні команди — спеціальні структуровані одиниці, відповідальні за розвиток інноваційних проектів.

Рис. 6.1. Піраміда мотивації Абрахама Маслоу

Усе, що необхідно для підтримки життя, - їжа, одяг, житло - об'єднується в категорію фізіологічних потреб. Перш ніж людина зможе переслідувати якісь інші цілі, їй необхідно задовольнити ці основні потреби. В даний час більшість людей, що працюють і одержують зарплату, цілком спроможні задовольнити свої фізіологічні потреби, тому запити вищих рівнів стають усе більш сильним мотиваційним чинником. Наприклад, коли людина має достатню кількість предметів першої необхідності, вона ринеться застрахуватися від можливих втрат. Така потреба в безпеці і подібні їй можуть бути задоволені завдяки достатньо високій заробітній платі, що дозволяла б робити заощадження, а також завдяки системам медичного і соціального страхування і програмам пенсійного забезпечення і гарантій зайнятості.

Над потребою в безпеці розташовується бажання людей спілкуватися один з одним, любити і бути любимими, відчувати почуття приналежності до колективу. Як показали дослідження Готорна, ці соціальні потреби можуть бути для робітників більш важливі, ніж фінансові потреби. Люди також мають потребу у визнанні - їм необхідно відчуття цінності своєї особистості як невід'ємної частини єдиного цілого. Крім того, вони потребують повагу, засновану на досягненнях у змаганні з іншими людьми. Всі ці потреби тісно пов'язані з поняттям статусу, що означає "вагу" або "важливість" людини в очах оточуючих. Можливість задоволення таких потреб може служити потужним мотивуючим чинником у роботі.

Маслоу визначив потребу в самовираженні як "бажання стати більшим, ніж ти є, стати усім, на що ти спроможний". Ця потреба -- самого вищого порядку, і задовольнити її складніше усього. Люди, що "добираються" до цього рівня, працюють не просто через гроші або щоб справити враження на інших, але тому, що усвідомлюють значимість своєї роботи і відчувають задоволення від самого її процесу.

Ієрархія Маслоу - дуже зручний засіб класифікації людських потреб, проте було б помилкою сприймати її як якусь жорстку схему. Зовсім не обов'язково, щоб потреби кожного рівня були цілком задоволені (а іноді це і неможливо), перед тим, як у людини з'являться більш "високі" спонукання. Насправді в кожний конкретний момент людиною рухає цілий комплекс потреб.

Стилі керівництва

 

Стиль керівництва — це процес узгодження роботи своїх підлеглих. Успіх застосування того чи іншого стилю залежить від багатьох обставин:

· змісту задачі і термінів її розв'язання;

· особистості керівника;

· особливостей колективу і виконавця;

· специфіки “поточного моменту”;

· інші фактори.

Під стилем розуміється манера поведінки керівника стосовно підлеглих, що дозволяє вплинути на них і змусити робити те, що в даний момент потрібно. Існують дві основні стильові шкали:

· шкала влади, діапазон якої простирається від повної демократії до абсолютної автократії. Тут розглядається відношення керівника до своїх підлеглих як до суб'єктів управління;

· шкала переваг, на якій відбивається відношення керівника до підлеглих як до об'єктів управління.

По “шкалі влади” стилі підрозділяються на кілька видів, наприклад, на авторитарний, демократичний і ліберальний. Їхні особливості відбиті в таблиці (за Э.Е.Старобинським).

Таблиця 7.1.

Закон управління Макіавеллі

Фахівці називають чотири основних принципи Н. Маккіавеллі, що вплинули на становлення і розвиток сучасної теорії соціального управління:

авторитет, або влада лідера закорінена в підтримці прихильників;

підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він очікує від них;

лідер повинен мати волю до виживання;

лідер — завжди взірець мудрості і справедливості для прихильників.

Якщо систематизувати іноді суперечливі судження Н. Макіавеллі, то його філософія соціального управління набуває форми цілком конкретних законів менеджменту:

1. Пристрасть до придбання і страх втратити набуте: діями людей, разом із іншими якостями, керує честолюбство. Необхідно з'ясувати, хто більш честолюбний і тому небезпечніший для лідера: той, хто бажає зберегти набуте, чи той, хто прагне набувати. Обидва мотиви до влади, за якими стоїть пристрасть до руйнування, однаково порочні.

2. Переможців не судять: там, де помиляється більшість, не карають нікого. Карають, як правило, за дрібні провини, а за великі нагороджують.

3. Воля до влади: прагнення досягти влади приховує потенційну небезпеку для соціального порядку, гарантом якого може бути тільки той, хто цю владу вже має. Воля до влади не залежить від особистих достоїнств або недоліків, вона діє в людях як об'єктивний закон, який не залежить від їхньої свідомості. При цьому успіх у досягненні влади залежить не стільки від орієнтації на владу, скільки від наявних засобів — грошей, зв'язків, підтримки тощо. Маючи багато, багаті фактично зловживають тим, чим уже володіють, тому «багате» честолюбство небезпечніше від «бідного».

4. Прагнення до свободи: воля, разом із владою, має безсумнівну цінність. Якщо владу часто прагнуть захопити, то свободу — не втратити.

5. Більшість йде за видимістю успіху: для більшості властиво приймати видиме за дійсне, вважати, що досягнутий успіх виправдує будь-які, навіть нечесні засоби.

6. Страх і любов: той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, кого люблять. Однак, страх — міцніший і надійніший, а любов досить хитка, оскільки тримається на неміцній основі — людській вдячності. Але вчинити потрібно так, щоб страх не переріс у ненависть. Досягти необхідного не важко, якщо пам'ятати, що головне — не зазіхати на майнові й особисті права підлеглих.

7. Чесний правитель помиляється частіше, ніж розважливий: чесний лідер оцінює людей на свій лад, тобто уявляє їх кращими, ніж вони є, а розважливий — вивчає і використовує те, що є насправді. Домагатися влади і лідерства необхідно за допомогою мотиву любові, однак втримати її можна лише покладаючись на мотив страху.

8. Керівник не має бути щедрим, але має бути рішучим: лідер не може бути щедрим настільки, щоб ця щедрість завдавала йому збитків, однак, коли на шальках ваги соціальне, порядок і стабільність, — правитель не має боятися, що його вважатимуть жорстоким. Щоб перестрахуватися, краще покарати стільки, скільки необхідно, тому що покарання стосуються деяких осіб, а безлад — нещастя для усіх. Народ нехтує насамперед легкодухих, а не рішучих. А от бути добрим — значить стати залежним від підлеглих. Там, де є залежність, виникають нерішучість, малодушність і легковажність, тобто якості, неприпустимі для керівника.

9. Винагороджувати необхідно поступово, а карати залпом: люди мстять, як правило, тільки за легкі образи і кривди, тому покарання повинне бути настільки сильним, щоб позбавити будь-якої можливості до опору. При цьому нагородами і підвищеннями по службі дорожать, коли вони рідкісні, а покарання, навпаки, краще здійснювати відразу й у великих дозах, оскільки одноразова твердість менше роздратовує, ніж розтягнута в часі. Там, де є постійне роздратування людей, успішно керувати неможливо.

10. Для керівника важливо не те, який він є, а те, яким він здається своїм підлеглим: між двома полюсами — бажаним і дійсним — виникає небезпечна напруга (незадоволеність), здатна надломити людину, зробивши її заздрою, підступною або жадібною. Незадоволеність — стимул до руху, який, однак, може перетворитися на перешкоду, тому в усьому потрібна міра. Коли одні люди прагнуть до придбання в міру своїх сил і здібностей, інші не заздритимуть, а хвалитимуть. Погано, коли вони не можуть, але домагаються, не заслуговують, але одержують. Заздрість породжує ворогів, наполегливість — прихильників. Тому керівникові краще бути наполегливим, ніж обачним.

11. Ситуативна відносність соціального управління: те, що добре для одного часу, може бути погано для іншого. Звідси, не можна прагнути встановити демократію в розбещеному суспільстві, або, навпаки, монархію — у волелюбному. Мету варто погоджувати з засобами, а засоби — з обставинами і результатами. Тобто вибір засобів зіставляють із ситуацією, оцінку результату — із засобами, нарешті, усе разом — мета, засоби, ситуація — повинні бути взаємовідповідними.

12. Прийняття управлінських рішень: ніколи не можна усунути одну незручність, щоб з цього не виникла інша. Якщо правитель хоче зробити народ сильним і великим, то доведеться виховати в ньому якості, завдяки яким уже не можна буде керувати ним на свій розсуд. Якщо залишити слабким і нечисленним, щоб мати можливість легко керувати, він стане настільки незначним, що не зуміє зберегти свою незалежність і національну владу. Тому, приймаючи управлінські рішення, лідер повинен ретельно зважувати, на стороні якого з них менше незручностей. Його і варто брати за основу, оскільки бездоганних рішень не буває.

Закони Емерсона

М. Емерсон у роботі «Дванадцять принципів продуктивності» (1911) розглянув і сформулював закономірності управління підприємствами, вперше вказавши на необхідність і доцільність комплексного підходу до організації виробництва і управління:

точно сформульовані цілі управління, досягти яких прагнуть керівники і їхні підлеглі на всіх рівнях організації;

підхід із позиції здорового глузду до аналізу кожного нового процесу і з урахуванням перспективних цілей розвитку;

компетентна колегіальна консультація — необхідність спеціальних знань і компетентних нарад з усіх питань, пов'язаних із виробництвом і управлінням;

дисципліна — підпорядкування всіх членів колективу встановленим правилам і розпорядку;

справедливе ставлення до персоналу;

комплексний облік, який забезпечує керівника необхідними для успішного управління даними;

диспетчеризація, яка забезпечує оперативне управління діяльністю колективу;

норми і розклади, які дають змогу точно вимірювати всі недоліки в організації і зменшувати спричинені ними втрати;

оптимізація виробничих умов, що забезпечує таке поєднання часу, зусиль і собівартості, коли досягаються найкращі результати;

нормування операцій, яке передбачає встановлення часу і послідовно