Характеристика стилів керівництва

Параметри взаємодії керівників з підлеглими	Стилі керівництва
авторитарний	демократичний	ліберальний
1. Прийоми ухвалення рішення	Одноосібно вирішує питання	Перед ухваленням рішення радиться з підлеглими	Чекає указівок від керівництва чи рішення наради
2. Спосіб доведення рішення до виконавців	Наказує, розпоряджається, командує	Пропонує, просить	Просить
3. Розподіл відповідальності	Бере на себе чи перекладає на підлеглих	Розподіляє відповідальність відповідно до переданих повноважень	Знімає із себе усяку відповідальність
4. Відношення до ініціативи	Придушує	Заохочує, використовує в інтересах справи	Віддає ініціативу в руки підлеглих
5. Відношення до підбора кадрів	Боїться кваліфікованих працівників	Підбирає грамотних працівників	Підбором кадрів не займається
6. Відношення до недоліків власних знань	Усе знає — усе вміє	Постійно підвищує свою кваліфікацію, враховує критику	Поповнює свої знання і заохочує цю рису у підлеглих
7. Стиль спілкування	Тримає дистанцію, не товариський	Дружньо набудований, любить спілкування	Боїться спілкування, спілкується з підлеглими тільки з їх ініціативи
8. Характер відносин з підлеглими	Диктується настроєм	Рівна манера поведінки, постійний самоконтроль	М'який, покладливий
9. Відношення до дисципліни	Прихильник формальної твердої дисципліни	Прихильник розумної дисципліни, здійснює диференційований підхід до людей	Вимагає формальної дисципліни
10. Відношення до морального впливу на підлеглих	Вважає покарання основним методом стимулювання. Заохочує тільки по святах	Використовує різні види стимулів, не завжди орієнтуючись на свята	Діє приблизно так само, як і демократ

 

Принципи керування міжнародними корпораціями

Закон управління Макіавеллі

Фахівці називають чотири основних принципи Н. Маккіавеллі, що вплинули на становлення і розвиток сучасної теорії соціального управління:

авторитет, або влада лідера закорінена в підтримці прихильників;

підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він очікує від них;

лідер повинен мати волю до виживання;

лідер — завжди взірець мудрості і справедливості для прихильників.

Якщо систематизувати іноді суперечливі судження Н. Макіавеллі, то його філософія соціального управління набуває форми цілком конкретних законів менеджменту:

1. Пристрасть до придбання і страх втратити набуте: діями людей, разом із іншими якостями, керує честолюбство. Необхідно з'ясувати, хто більш честолюбний і тому небезпечніший для лідера: той, хто бажає зберегти набуте, чи той, хто прагне набувати. Обидва мотиви до влади, за якими стоїть пристрасть до руйнування, однаково порочні.

2. Переможців не судять: там, де помиляється більшість, не карають нікого. Карають, як правило, за дрібні провини, а за великі нагороджують.

3. Воля до влади: прагнення досягти влади приховує потенційну небезпеку для соціального порядку, гарантом якого може бути тільки той, хто цю владу вже має. Воля до влади не залежить від особистих достоїнств або недоліків, вона діє в людях як об'єктивний закон, який не залежить від їхньої свідомості. При цьому успіх у досягненні влади залежить не стільки від орієнтації на владу, скільки від наявних засобів — грошей, зв'язків, підтримки тощо. Маючи багато, багаті фактично зловживають тим, чим уже володіють, тому «багате» честолюбство небезпечніше від «бідного».

4. Прагнення до свободи: воля, разом із владою, має безсумнівну цінність. Якщо владу часто прагнуть захопити, то свободу — не втратити.

5. Більшість йде за видимістю успіху: для більшості властиво приймати видиме за дійсне, вважати, що досягнутий успіх виправдує будь-які, навіть нечесні засоби.

6. Страх і любов: той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, кого люблять. Однак, страх — міцніший і надійніший, а любов досить хитка, оскільки тримається на неміцній основі — людській вдячності. Але вчинити потрібно так, щоб страх не переріс у ненависть. Досягти необхідного не важко, якщо пам'ятати, що головне — не зазіхати на майнові й особисті права підлеглих.

7. Чесний правитель помиляється частіше, ніж розважливий: чесний лідер оцінює людей на свій лад, тобто уявляє їх кращими, ніж вони є, а розважливий — вивчає і використовує те, що є насправді. Домагатися влади і лідерства необхідно за допомогою мотиву любові, однак втримати її можна лише покладаючись на мотив страху.

8. Керівник не має бути щедрим, але має бути рішучим: лідер не може бути щедрим настільки, щоб ця щедрість завдавала йому збитків, однак, коли на шальках ваги соціальне, порядок і стабільність, — правитель не має боятися, що його вважатимуть жорстоким. Щоб перестрахуватися, краще покарати стільки, скільки необхідно, тому що покарання стосуються деяких осіб, а безлад — нещастя для усіх. Народ нехтує насамперед легкодухих, а не рішучих. А от бути добрим — значить стати залежним від підлеглих. Там, де є залежність, виникають нерішучість, малодушність і легковажність, тобто якості, неприпустимі для керівника.

9. Винагороджувати необхідно поступово, а карати залпом: люди мстять, як правило, тільки за легкі образи і кривди, тому покарання повинне бути настільки сильним, щоб позбавити будь-якої можливості до опору. При цьому нагородами і підвищеннями по службі дорожать, коли вони рідкісні, а покарання, навпаки, краще здійснювати відразу й у великих дозах, оскільки одноразова твердість менше роздратовує, ніж розтягнута в часі. Там, де є постійне роздратування людей, успішно керувати неможливо.

10. Для керівника важливо не те, який він є, а те, яким він здається своїм підлеглим: між двома полюсами — бажаним і дійсним — виникає небезпечна напруга (незадоволеність), здатна надломити людину, зробивши її заздрою, підступною або жадібною. Незадоволеність — стимул до руху, який, однак, може перетворитися на перешкоду, тому в усьому потрібна міра. Коли одні люди прагнуть до придбання в міру своїх сил і здібностей, інші не заздритимуть, а хвалитимуть. Погано, коли вони не можуть, але домагаються, не заслуговують, але одержують. Заздрість породжує ворогів, наполегливість — прихильників. Тому керівникові краще бути наполегливим, ніж обачним.

11. Ситуативна відносність соціального управління: те, що добре для одного часу, може бути погано для іншого. Звідси, не можна прагнути встановити демократію в розбещеному суспільстві, або, навпаки, монархію — у волелюбному. Мету варто погоджувати з засобами, а засоби — з обставинами і результатами. Тобто вибір засобів зіставляють із ситуацією, оцінку результату — із засобами, нарешті, усе разом — мета, засоби, ситуація — повинні бути взаємовідповідними.

12. Прийняття управлінських рішень: ніколи не можна усунути одну незручність, щоб з цього не виникла інша. Якщо правитель хоче зробити народ сильним і великим, то доведеться виховати в ньому якості, завдяки яким уже не можна буде керувати ним на свій розсуд. Якщо залишити слабким і нечисленним, щоб мати можливість легко керувати, він стане настільки незначним, що не зуміє зберегти свою незалежність і національну владу. Тому, приймаючи управлінські рішення, лідер повинен ретельно зважувати, на стороні якого з них менше незручностей. Його і варто брати за основу, оскільки бездоганних рішень не буває.

Закони Емерсона

М. Емерсон у роботі «Дванадцять принципів продуктивності» (1911) розглянув і сформулював закономірності управління підприємствами, вперше вказавши на необхідність і доцільність комплексного підходу до організації виробництва і управління:

точно сформульовані цілі управління, досягти яких прагнуть керівники і їхні підлеглі на всіх рівнях організації;

підхід із позиції здорового глузду до аналізу кожного нового процесу і з урахуванням перспективних цілей розвитку;

компетентна колегіальна консультація — необхідність спеціальних знань і компетентних нарад з усіх питань, пов'язаних із виробництвом і управлінням;

дисципліна — підпорядкування всіх членів колективу встановленим правилам і розпорядку;

справедливе ставлення до персоналу;

комплексний облік, який забезпечує керівника необхідними для успішного управління даними;

диспетчеризація, яка забезпечує оперативне управління діяльністю колективу;

норми і розклади, які дають змогу точно вимірювати всі недоліки в організації і зменшувати спричинені ними втрати;

оптимізація виробничих умов, що забезпечує таке поєднання часу, зусиль і собівартості, коли досягаються найкращі результати;

нормування операцій, яке передбачає встановлення часу і послідовності виконання кожної операції;

стандартні письмові інструкції, які забезпечують чітке закріплення всіх правил виконання робіт;

винагорода за продуктивність, спрямована на заохочення праці кожного працівника.

 

Закони Файоля й Урвіка

А. Файоль у своїй основній праці «Загальна і промислова адміністрація» (1923) намагався розробити загальний підхід до аналізу діяльності адміністрації і сформулювати на цій основі деякі обов'язкові принципи адміністрування. Аналізуючи адміністрування, Файоль виділив п'ять його основних складових: передбачення, планування, організація, координування і контроль. Керувати, — стверджував він, — це вести підприємство до мети, витягаючи максимальні можливості з усіх наявних у розпорядженні ресурсів. Файоль уперше вказав на необхідність створення штабів (функціональних підрозділів апарату управління), які не повинні керувати, а забезпечувати підготовку й удосконалення організації управління. Він також сформулював основні принципи адміністрування: поділ праці, влада (авторитет і відповідальність), дисципліна, єдність командування і керівництва, підпорядку­вання індивідуальних інтересів загальним, адекватна винагорода, централізація, скалярний ланцюг (лінія влади), порядок, рівність, стійкість посад кадрового складу, ініціатива, корпоративний дух.

Основні положення А. Файоля розвив і поглибив Л. Урвік, який основну увагу приділив розробці законів і принципів організації:

1. Відповідність людей і структури: спочатку варто детально розробити структуру організації, а потім підібрати фахівців, які щонайбільше від­повідають вимогам структури.

2. Створення спеціального і генерального штабів: основною функцією спеціального штабу повинна бути розробка рекомендацій для керівника організації; основні завдання генерального штабу — підготовка і передача наказів керівника, контроль поточної роботи і допомога керівництву в координації діяльності «штабних» фахівців.

3. Порівнюваність прав і відповідальності: недостатньо покладати на лінійних керівників тільки відповідальність за якусь діяльність, необхідно також делегувати їм владу, яка відповідає рівню їхньої відповідальності.

4. Діапазон контролю: оптимальна кількість осіб, безпосередньо підлеглих одному керівнику (такий діапазон становить величину 7±2, тобто кількість безпосередніх підлеглих може коливатися від 5 до 9 осіб).

5. Спеціалізація: можливі три типи спеціалізації управління — за метою, за операцією, за типом споживача або географічною ознакою.

6. Визначеність: для кожної посади варто письмово визначити права, обов'язки, відповідальність, відносини і зв'язки з іншими особами.

Закони Тейлора і Форда

З ім'ям Ф. Тейлора пов'язане виникнення сучасної науки управління. Основні положення своєї теорії менеджменту він виклав у роботах «Управління фабрикою» (1903), «Принципи наукового управління» (1911), «Показання перед спеціальною комісією конгресу» (1912). В основі системи управління Тейлора — методи раціоналізації праці окремих робітників, що обумовили перебудову процесу виробництва і відповідно організацію процесу управління. Основні положення теорії Тейлора такі:

створення наукового фундаменту, який замінить старі, традиційні методи роботи, наукове дослідження кожного його елементу;

добір працівників на основі наукових критеріїв, їхнє тренування і навчання;

співробітництво адміністрації і працівників по практичному впровадженню науково обґрунтованої системи організації праці;

рівномірний розподіл праці і відповідальності між адміністрацією й іншими працівниками.

Вдосконалюванням організації виробництва і управління займався відомий підприємець Г. Форд, який зробив крок вперед у використанні системи Ф. Тейлора і який застосував її в масовому виробництві, що вимагало відповідної організації системи менеджменту. Для цього Форд застосував такі принципи організації управління:

точний розрахунок і планування всього процесу виробництва, його етапів і зв'язків;

облік і планування умов роботи;

підготовка сировини, матеріалів, механізмів, робочої сили;

постійний пошук шляхів удосконалювання виробництва.