Принципи права міжнародних договорів

Поняття принципів як категорій, що використовуються в юриспруденції. Генеральний принцип права міжнародних договорів — Pacta sund servanda та його роль як регулятора відносин між суб’єктами — учасниками таких відносин.

Принцип виконання договору незалежно від внутрішніх умов держави.

Принцип дії непереборної сили у договорах та врахування її притукладанні договору.

Відповідальність за недотримання принципів права міжнародних договорів.

32. Государство, будучи основным субъектом международного права, является и основным субъектом права договоров. Оно обладает высшей и универсальной правовой властью - суверенитетом*(368). В силу своего суверенитета государства создают международное право, определяют его содержание и обеспечивают соблюдение. Иными словами, государство является первоначальным субъектом международного права. Отражая реальное положение, международное право закрепляет основные права и обязанности государств, которыми не обладают и не могут обладать иные образования.

В силу своего суверенитета государство вправе участвовать в любых договорах, разумеется, в рамках международного права. Большинство договоров заключается государствами. Договорной практике государств принадлежит первостепенная роль в развитии права договоров.

Государство, находящееся в процессе становления, может заключать договоры с момента обретения суверенной власти, способной быть носителем прав и обязанностей по международному праву.

Види:

-двосторонні

-багатосторонні

---

-відкриті

-закриті

---

-політичні

-економічні

-науково-технічні

---

-письмові

-усні

---

-сторокові

-безстрокові

33. Першим кодифікованим актом в галузі права між­народних договорів була Гаванська конвенція 1928 року про договори, що носила регіональний характер і діяла у Латинській Америці.

З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку між­народного права кодифікація права міжнародних дого­ворів стала однією з її головних задач.

Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтоварис­тва, коли під впливом держав, що розвиваються, і за підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш вигідному для цих держав напрямку.

Комісія з міжнародного права ООН розробила про­ект статей про право міжнародних договорів, і на скли­каній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року (СРСР ратифікував конвенцію 4 квітня 1986 року, і конвенція вступила для нього в силу з 29 квітня 1986 року.

Україна є учасницею конвенції в складі СРСР: вона під­писала конвенцію 29 квітня 1986 року; ратифікувала її 14 травня 1986 року; конвенція вступила для України в дію з 13 червня 1986 року).

У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів ста­тей, підготовлених Комісією міжнародного права, були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між між­народними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм.

Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових докумен­тів, що конкретизують і деталізують положення Віден­ських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції 1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічно­го примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конферен­ції ООН з права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН, відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секре­таріаті і ним опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування міжнародних договорів, у яких указувалося, що обов'я­зковій реєстрації підлягають усі договори і міжнарод­ні угоди незалежно від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному секретарю й опублікованя договори, укла­дені до вступу в силу Статуту ООН і не включені в збірники Ліги Націй.

Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи дозво­ляють із достатнім ступенем ефективності регламен­тувати порядок укладання, виконання, зміни і припи­нення дії міжнародних договорів.

 

34. Право на участие в договорах представляет собой новый институт*(505). Оно является важным элементом одного из основных институтов современного международного права - права на участие в решении международных проблем.

В прошлом существовал принцип свободы договоров, позволявший крупным государствам заключать договоры практически по любому вопросу и самим определять круг участников, не считаясь с правами менее могущественных государств*(508).

Большую роль в изменении существовавшего положения сыграло Советское государство. Уже в Декрете о мире 1917 г. было выдвинуто требование, чтобы условия мирного договора утверждались при участии "представителей всех стран и всех наций". Особое внимание уделялось правам и интересам колониальных и зависимых стран.

Исключительно важную роль в становлении права на участие в договорах внес Устав ООН. ООН была задумана как универсальная организация по поддержанию всеобщего мира и безопасности, что нашло отражение и в ее Уставе.

Структура міжнародного права у Віденських конвенціях не регламентована. Міжнародні договори, як правило, складаються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладання даного договору, сторони договору, загальновизнані принципи міжнародного права, на базі яких укладається договір та ін.); основної (центральної) частини (вона включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сторін за договором, умови і засоби виконання договірних зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюються умови вступу договору в силу, термін його дії, порядок припинення дії, порядок продовження терміну дії і т.п

Договір може ділитися на статті, параграфи; договори великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді використовують нумерацію і найменування розділів одночасно;

— найменування міжнародного договору. Відповідно до Віденських конвенцій, що використовують, до речі, тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридичної різниці між договорами в залежності від їхнього найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживання на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів.

Існують такі найменування міжнародних договорів:— трактат — багатосторонній міжнародний договір, що установлює взаємовідносини між його учасниками з яких-небудь політичних питань (наприклад, Берлінський трактат 1878 року. Він був укладений державами-учасницями Берлінського конгресу — Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Італією. договір — найбільш поширене найменування різноманітних угод між державами з політичних, економічних, культурних, соціальних та інших питань;— пакт — двостороння або багатостороння угода між державами, що укладають з якої-небудь однієї важливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і т.п.);— угода — це міждержавний договір, що підписується зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає ратифікації;— конвенція — міжнародна угода, що укладається в якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про режим використання морських вод, з екологічних питань, в галузі охорони прав людини і т.п.);.— декларація — одностороння заява однієї або декількох держав, у якій висловлюється її (їх) точка зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад, Декларація прав людини 1948 p.);— конкордат — міжнародний договір, однією зі сторін якого виступає Ватикан, що укладається папською державою з державами, де національною релігією є католицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським престолом (Італійський конкордат, Польський конкордат);— картель — угода, що частіше всього укладається з питань обміну військовополоненими або видачі злочинців;— «модус вівенді» («засіб існування») — угода тимчасового характеру, що згодом повинна бути замінена іншою, постійною угодою;— обмін нотами або пам'ятними записками — носить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти нот за своїм змістом ідентичні.— комюніке — найчастіше цей документ містить у собі офіційне повідомлення міжнародного характеру (про початок, хід або завершення сесій міжнародних організацій або їх органів, про хід поточних військових дій і т.д.) і міжнародним договором не є. — акт — це позначення міжнародного зобов'язання або односторонньої заяви урочистого і декларативного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);— меморандум — дипломатичний документ відповідної держави, у якому докладно фіксується фактична сторона міжнародного питання.— протокол — офіційний документ допоміжного характеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюється міжнародний договір.

Стадії:

1-прийняття тексту договору

2встановлення автентичності тексту

3-вираження згоди на обов язковість(підписання,ратифікація,затвердження,приєднання)

35. Ратифікація - акт утвердження міжнародного договору вищими органами державної влади, що виражає згоду на його обов'язковість.

Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом. Відповідно до Конституції РФ ратифікація здійснюється Федеральними Зборами РФ у формі закону.

Згідно із Законом про міжнародні договори (ст. 15) ратифікації підлягають міжнародні договори РФ:

а) виконання яких вимагає зміни діючих або прийняття нових федеральних законів, а також що встановлюють інші правила, ніж передбачені законом;б) предметом яких є основні права і свободи людини і громадянина;

в) про територіальне розмежування Російської Федерації з іншими державами, включаючи договори про проходження державного кордону РФ, а також про розмежування виключної економічної зони та континентального шельфу РФ;

Ратифікації підлягають також міжнародні договори, при укладенні яких сторони домовилися про подальшу ратифікацію. На підставі акта про ратифікацію глава держави підписує ратифікаційну грамоту. Процес ратифікації вважається завершеним після обміну ратифікаційними грамотами (у разі двостороннього договору) або після здачі її на зберігання (у випадку багатостороннього договору). Відмова від ратифікації не вважається порушенням міжнародного зобов'язання, але може спричинити за собою негативні політичні наслідки.

Депозитарій (зберігач) договору визначається угодою договірних сторін. Депозитарієм можуть бути держава, уряд, міжнародна організація або її найвища посадова особа. Реально депозитаріями є держава і організація, а не їх органи. Функції депозитарію носять міжнародний характер і повинні здійснюватися неупереджено. У випадку розбіжностей між якоюсь державою і депозитарієм останній інформує про це всіх учасників, які і приймають рішення.Основні функції депозитарію наступні: збереження оригіналу договору і зданих на зберігання повноважень; підготовка і розсилка завірених копій договору; одержання та зберігання інших відносяться до договору документів та інформування про них учасників; реєстрація договору.

36. Вступление договора в силу означает, что он становится юридически обязательным для сторон. Вступление в силу юридически обязывает стороны применять положения договора. Вместе с тем известны случаи, когда вступивший в силу договор обязывает применять его положения в установленных случаях. Следовательно, вступление договора в силу делает его юридически обязательным для сторон, но не всегда обязывает к его применению. "Вступление в силу" и "применение договора" - понятия близкие, но не тождественные.Порой договоры устанавливают не только дату, но и час вступления в силу. Немало многосторонних конвенций устанавливают определенный срок вступления в силу после согласия на их обязательность. Венская конвенция 1969 г. определила этот срок в 30 дней, а Конвенция ООН по морскому праву 1982 г. - 12 месяцев. После вступления в силу и до опубликования договора проходит определенное время. Немало договоров, особенно затрагивающих интересы физических и юридических лиц, в это время практически не применяются. Так, Соглашение между правительствами РФ и Новой Зеландии об избежании двойного налогообложения вступило в силу 4 июля 2003 г. и было опубликовано в Бюллетене международных договоров в феврале 2004 г.

Реєстрація й опублікування договорів

Офіційне опублікування міжнародних договорів здійснюється на міжнародному та державному рівнях. Держави — члени ООН відповідно до ст. 102 Статуту зобов’язані зареєструвати свої договори в Секретаріаті ООН. Якщо договір не зареєстрований, держава не може посилатися на нього в органах Організації. Реєстрація не впливає на юридичну силу договору. Зареєстровані договори підлягають опублікуванню в Зібранні договорів ООН, що періодично видається Організацією (United Nations Treaty Series (UNTS). Поява ст. 102 у Статуті ООН пов’язана із запобіганням укладенню між державами таємних угод, а також таких угод, що можуть безпосередньо зачіпати інтереси третіх країн. Згідно зі ст. 22 Закону України “Про міжнародні договори України” реєстрацію міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України.Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів називається промульгацією. Відповідно до ч. 1 ст. 21 вищевказаного Закону договори, що набрали чинності, публікуються українською мовою у “Збірнику діючих міжнародних договорів України”, а також в інших офіційних друкованих виданнях України.

37. Принципы представляют собой наиболее общие правила толкования. Центральное место среди них принадлежит принципу добросовестности, тесно связанному с основным принципом международного права - принципом добросовестного выполнения обязательств по международному праву*(1801). Нормы международного права должны добросовестно выполняться, а следовательно, и добросовестно толковаться.

Следующим принципом толкования является принцип эффективности. Принцип эффективности нашел отражение в Венских конвенциях, требующих, чтобы толкование осуществлялось "в свете объекта и целей договора". Содействие реализации целей договора - основное требование принципа эффективности.

Следующий принцип - принцип правомерности. Толкование должно осуществляться с учетом норм международного права и иных обязательств сторон, не вести к их нарушению. Следующий принцип - принцип уважения прав субъектов.

У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплене правило: держава може під час ідписання, ратифікації, прийнятті або твердженні договору або приєднанні до нього сформулювати застереження, якщо договір не забороняє внесення застережень (ст. 19). При цьому застереження означає однобічну заяву держави, за допомогою якого воно бажає виключити або змінити у відношенні себе, юридична дія певних положень договору. Застереження, зроблене під час ідписання міжнародного договору, повинна бути також підтверджена й при його ратифікації

У випадку прийняття застереження іншими учасниками договору він діє відносно держави, що заявили її, відповідно до положень застереження. Будь-яка держава вправі заперечувати проти застереження якого-небудь учасника договору. У такому випадку договір між цими учасниками буде діяти в тій частині, який застереження не стосується. Застереження, заперечення й прийняття застережень повинні оформлятися в письмовому виді й доводити до відомості учасників договору; згода ж на застереження може бути й мовчазним. Учасник договору, що зробив застереження, у будь-який час може відмовитися від її. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не потрібно. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти свої заперечення в будь-який момент. І зняття застереження, і відмова від її повинні здійснюватися в письмовій формі.

38. Право міжнародних договорів містить презумпцію дійсності договорів: кожний чинний договір є обов'язковим для учасників, поки інше не встановлено на основі міжнародного права.

Недійсність договору може бути відносною й абсолютною. Перша робить договір оспорімим, її підставами є помилка, обман, підкуп представника. Все це випадки рідко зустрічаються і важко доказові. Тим не менше вони відомі практиці.

Звичайно допущені помилки усуваються додатковою угодою сторін. Прикладом може служити угоду у формі обміну нотами, виправляє плани об'єктів і деякі технічні помилки в Договорі щодо ракет середньої та меншої дальності 1988.

Абсолютна недійсність означає нікчемність договору з самого початку. Її підставами є примушування представника, примус держави, протиріччя імперативної норми міжнародного права. Після встановлення недійсності договору кожен учасник має право вимагати, щоб у межах можливого було відновлено положення, змінене в результаті здійснення договору. Якщо договір є недійсним в силу протиріччя імперативної нормі, то учасники зобов'язані в межах можливого усунути наслідки будь-якої дії, здійсненого на підставі такого договору.

У випадках відносній недійсності, коли учасник має право оскаржувати дійсність договору, він повинен зробити необхідні дії після того, як йому стали відомі відповідні факти. Це право втрачається, якщо такі дії не були зроблені. В іншому випадку договір постійно перебував би в підвішеному, невизначеному стані. Це ж положення стосується і до права учасника припинити договір за його порушення іншою стороною або у разі докорінної зміни обставин.

39. У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти:

— Конституція України від 28 червня 1996 року;— Закон України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори»;Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»;— Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру» та ін.

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливою соціально-політичною подією, що мала не тільки внутрішньодержавний, але і міжнародний аспект.У статті 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У профільному Законі України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» одночасно містяться обидва механізми імплементації. У його статті 17 закріплено, що:— укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для національного законодавства;— якщо міжнародним договором України, укладання якого відбулося у формі закону, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до Преамбули Закон України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» установлює порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України. Процесуальні стадії укладання міжнародних договорів України в основному не відрізняються від аналогічних стадій, що випливають із Віденської конвенції 1969 року, але мають свою національну специфіку.

Так, пропозиції з укладання міжнародних договорів України представляються Уряду України Міністерством закордонних справ України (МЗС України). Інші міністерства і центральні органи державної виконавчої влади представляють Уряду України пропозиції з укладання міжнародних договорів України разом із Міністерством закордонних справ України або за узгодженням із ним.

Порядок представлення пропозицій про укладання міністерствами й іншими центральними органами державної виконавчої влади міжнародних договорів міжвідомчого характеру визначається Урядом України. У таких пропозиціях обґрунтовується необхідність укладання міжнародного договору, визначаються можливі політичні, правові, матеріальні та фінансові наслідки його укладання, вказуються суб'єкти виконання міжнародного договору, пропонується склад делегації або представник України для ведення переговорів, прийняття тексту міжнародного договору або встановлення його автентичності. До них додається проект міжнародного договору й у разі потреби проект рекомендації делегації або представника України.

Уряд України розглядає внесені пропозиції і не пізніше ніж у десятиденний термін представляє їх разом із відповідними висновками Президенту України, а по договорах, укладених від імені Уряду України, приймає рішення про укладання такого договору Україною.

40. тлумачення договору-встановлення справжнього смислу й змісту договору на підставі з ясування дійсної узгодженої волі і намірів сторін у момент укладання договору.

Види(практика):

-офіційне(юридично обов язкове для сторін):1.автентичне(дається учасниками договору)2.судове(на прохання сторін судовими або арбітражними органами)

-доктринальне(не має обов язкового значення)

Інші види:граматичне,логічне,систематичне,історичне

41. Право міжнародних організацій – галузь міжнародного права, яка регламентує діяльність міжнародних організацій. До джерел права міжнародних організацій належать статути міжнародних організацій і їх внутрішні акти – постанови, резолюції, рішення тощо. у Древній Греції в VI столітті до нашої ери були створені перші постійні міжнародні об'єднання — симмакїі й амфіктіо-нії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи племен (громад) і міст із загальними святилищем, казною, правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедемин-ська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фер-мопільська амфіктіонія, у яку входили 12 громад Середньої Греції і Фессалії. Виникнення міжнародних організацій у XIX столітті стало відображенням і результатом становлення об'єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства. Починаючи зі створення в 1815 році Центральної комісії навігації по Рейну, міжнародні організації наділяються власною компетенцією і повноваженнями. Створені в 1865 році Всесвітній телеграфний союз і в 1874 році Всесвітній поштовий союз стали першими універсальними міжнародними організаціями, що мають постійну структуру. Такими ж рисами володіла створена в 1919 році Міжнародна організація праці.

Першою міжнародною організацією, що мала яскраво виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй, створена в 1919 році відповідно до положень Версальської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року.

Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною комісією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що завершили Першу світову війну 1914-1918 років. Основною метою Ліги Націй відповідно до її статуту був «розвиток співробітництва між народами та гарантія їхнього миру і безпеки». поняття міжнародної організації. До них слід віднести:

ü наявність певних цілей;

ü самостійні права (та обов'язки), відмінні від прав (та обов'язків) держав-членів;

ü заснування відповідно до міжнародного права;

ü поважання суверенітету держав-членів;

ü міжнародна правосуб'єктність.

Міжнародні організації поділяються на:1. Універсальні ( всесвітні) ММУО (ООН, Ліга Націй).2. Спеціалізовані установи ООН. До них належать: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО),3. Регіональні 4. Субрегіональні

42. Міжнародна організація — це об'єднання держав від­повідно до міжнародного права і на основі міжнародно­го договору для здійснення співробітництва в політич­ній, економічній, культурній, науково-технічній, право­вій та інших галузях, що має необхідну для цього систе­му органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'яз­ків держав. ознаки — повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. — створення відповідно до міжнародного права.

Ця ознака має конституююче значення, тому що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. — заснування на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (конвенції, угоди, протоколу і т.д.). — здійснення співробітництва в конкретних галузях діяльності.. — наявність відповідної організаційної структури(постійні органи і штаб-квартира). — наявність прав і обов'язків організацій Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов'язки похідні від прав і обов'язків держав-чле-нів. — самостійні міжнародні права й обов'язки організації. — установлення порядку прийняття рішень і їх ньої юридичної чинності.

Моравецкій визначає три основних види функцій міжнародної організації: регулюючі, контрольні, оперативні. Регулююча функція є сьогодні найважливішою. Вона полягає у прийнятті рішень, що визначають цілі, принципи, правила поведінки держав-членів. Такої роду рішення мають лише морально-політичну обов'язковою силою. Контрольні функції полягають у здійсненні контролю за відповідністю поведінки держав нормам міжнародного права, а також резолюцій. Оперативні функції полягають у досягненні цілей власними засобами організації. У переважній більшості випадків організація діє на реальність через суверенні держави члени-.

43. Міжнародна (міждержавна) організація— де об'єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права. Міжнародні організації поділяютьсяна:

1. Універсальні (всесвітні) ММУО (ООН, Ліга Націй). 2. Спеціалізовані установи ООН. До них належать: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та ін.3. Регіональні ММУО, серед яких:

Регіональні економічні ММУО: Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1947 p.), Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС.;Регіональні військово-політичні ММУО: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Союз Таїланду, Філіппін і Пакистану (СЕАТО) та ін.;

Регіональні економічно-політичні ММУО: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ),.

Неурядо́ва організа́ція (НУО) — громадські об’єднання індивідів або груп за певними інтересами, які беруть участь у громадській діяльності. Неурядові організації в Україні називаються - громадськими та існують у найрізноманітніших формах: Спілки, Ліги, Благодійні організації та Фонди, Фундації, об'єднання тощо. Міжнародні неурядові організації поширюють свою діяльність за межі державних кордонів.

За сферами діяльності:— організації з загальною компетенцією — вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ);-- організації зі спеціальною компетенцією — коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП).

44. Характерна риса міжнародних організацій складається в тому, що їх членами є лише суверенні держави, саме держави, а не їх органи, незважаючи на те що такі організації зазвичай іменують міжурядовими. Не можуть бути членами міжнародної організації частині держави. Всі члени рівноправно органів беруть участь у роботі організації і несуть відповідальність за його діяльність, роблять внески до її бюджету.

Після Другої світової війни колоніальні країн не відповідали вимогам, що пред'являються до членів міжнародних організацій, але були зацікавлені в діяльності організацій. Для вирішення проблеми було використане асоційоване членство. Від повного членства воно відрізняється відсутністю права брати участь у голосуванні та бути обраним до виконавчих органів, у наш час асоційоване членство використовується в тих випадках, коли з тих чи інших причин повне членство тимчасово або постійно неможливо.

Існує статус спостерігача. Він надається державам-членам чи державам-членам, які не увійшли до складу органа організації. Швейцарія була представлена спостерігачами на багатьох засіданнях Генеральної Асамблеї ООН.

Найчастіше неурядовим організаціям надається консультативним статусом, який близький статусу спостерігача. Така практика типова для Економічної і Соціальної Ради ООН.

Членство припиняється з ліквідацією організації або держави самого-члена, воно не переходить у порядку правонаступництва. Росія посіла місце СРСР не як правонаступник, а як держава - продовжувач СРСР.

Членство може бути припинено в результаті виходу з організації, що передбачено статутами багатьох організацій.

Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій. Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах. Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією; в) ведення переговорів з організацією й у її рамках; г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає; ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації; д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації; Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів. Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції зв'язується з двома умовами: 1) повідомленням про це організації державою, що посилає; 2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

45. Види рішень міжнародних організацій та процес. Процедура прийняття рішень.

Рішення МО можуть бути класифіковані за такими критеріями: 1) за юридичною силою: обов’язкові, необов’язкові; 2) за сферою, до якої належить рішення: процедурні, з питань суті діяльності; 3) за адресатом: зовнішні, внутрішні; 4) за географічною спрямованістю: національні, регіональні, глобальні; 5) за методом прийняття: прийняті одностайно, прийняті більшістю голосів, прийняті на основі консенсусу, прийняті зваженим голосуванням.

Основними етапами процедури прийняття рішень є:

1) постановка питання. На стадії постановки питання пропозиція про обговорення і прийняття рішень одним із органів МО може бути внесена: членом МО, групою членів цієї організації, іншим органом цієї МО, іншою міжурядовою або неурядовою МО. Ініціативи або пропозиції можуть бути подані в таких формах: пропозиція обговорити питання і прийняти рішення, подання готового проекту рішення;

2 ) розгляд питання та розробка рішення – найважливіший і найтриваліший етап, що його організує і повністю відповідає за його результативність орган МО, який розробляє проект рішення. Цей етап поділяється на кілька взаємопов’язаних стадій: викладення (з’ясування) позицій країн-учасниць або членів організації; пошук взаємоприйнятих рішень з використанням механізму офіційних та неофіційних зустрічей, консультацій, дискусій, обговорень; створення допоміжних органів для підготовки проекту рішення (робочі та редакційні групи); передача проекту рішення в орган, який прийматиме рішення, для попереднього ознайомлення з ним та затвердження.

3) прийняття рішення (голосування, консенсус), процедура якого формується на основі обраного способу та технічного прийому прийняття рішення. Процес прийняття рішення закінчується процедурою, після якої рішення юридично визнається прийнятим або відхиленим.

46. Першою міжнародною організацією, що мала яскра­во виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй, створена в 1919 році відповідно до положень Версаль-ської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року. Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною ко­місією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що заверши­ли Першу світову війну 1914-1918 років. ЛН проіснувала до 1946 року – рішення про саморозпуск. Головне завдання Статуту ЛН. передбачалося:-- надання гарантій країнам членам -- колективні дії в разі порушення статуту і війни-- збереження незалежності і тер цілісності держ-- якщо конфл не вдається вирішити самостійно, його учасники можуть звернутися до арбітражу або Ради ЛН.-- сторони не повинні вдаватися до воєнних дій протягом 3 міс після початку скликання конференції з конфл. (тобто війна дозволяється!)

Органи ЛН 1) Збори всіх представників Ліги (Асамблея) 2) Рада Ліги (прообраз РБ ООН), склад: 5 постійних членів (ВБ, Фр, Італ, Яп, США (не увійшли) і непостійні члени, яки обиралися Асамблеєю (спочатку було 4 потім 6, потім 8) 3) Постійний секретаріат. Кожна країна має 1 голос. При ЛН існувало дві міжн. установи: МО пра