Поняття, джерела права зовнішніх зносин



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття, джерела права зовнішніх зносин



Зовнішні зносиничастина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Право зовнішніх зносин є галуззю сучасного загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють становище і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Джерелами права зовнішніх зносин є численні міжнародні договори, як двосторонні, так і багатосторонні, найважливішими з яких є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961p., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 p., Конвенція про спеціальні місії 1969 р. та Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., а також міжнародні звичаї та внутрішнє законодавство держав (наприклад, кількісний склад дипломатичних представництв, повноваження органів державної влади, які вступають в зовнішні зносини, порядок ввезення призначених для дипломатичних представництв предметів і звільнення їх від усіх митних зборів тощо).

Органи зовнішніх зносиндержавні органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки з іншими державами і міжнародними організаціями.

Види органів зовнішніх зносинЗакордонні — органи, які знаходяться за межами території держави. Вони в свою чергу поділяються на:

a. Постійні:

ü дипломатичні представництва держав (посольства і місії);

ü консульські представництва;

ü постійні представництва держав при міжнародних організаціях.

b. Тимчасові:

ü спеціальні місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів тощо;

ü делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях;

ü інші.

2. Внутрішньодержавні— органи, які постійно знаходяться на території держави. Вони в свою чергу поділяються на:

a. Органи, що представляють державу з усіх питань (парламент, глава держави, глава уряду, відомство іноземних справ)

b. Органи, що представляють державу тільки в одній галузі його зовнішніх зв’язків (міністерство зовнішньої торгівлі; інші міністерства і відомства в межах встановлених законом).

 

61.У структуру внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України входить:— парламент — Верховна Рада України;— глава держави — Президент України;— уряд — Кабінет Міністрів України;— відомство іноземних справ — Міністерство закордонних справ України;— міністерства та відомства України.

Відповідно до положень Конституції України Верховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошує по представленню Президента України стан війни і укладання миру; схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України й інших військових формувань у випадку збройної агресії проти України; здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; Президент України: є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України (стаття 102 Конституції України); він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України; здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює заходи із забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Головними завданнями МЗС України є:— участь у реалізації державного суверенітету України в сфері зовнішньої політики, сприяння підвищенню міжнародного авторитету держави;— забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із закордонними державами;— розроблення й участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави;— захист прав і інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном; Міністерства і відомства України є органами зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне міністерство або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Міністрів України, або їх підтверджує Президент України.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать:— постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії, консульські представництва, торгові представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях);— тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях).

62.Дипломатичне представництво — це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатичних зносин із нею.

Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунціатури. Місії являють собою представництва другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Функції дипломатичного представництваВіденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:— представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;— захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;— ведення*переговорів з урядом держави перебування;— інформаційна функція — з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;— функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.

до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу (радники, секретарі, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу (референти-перекладачі, технічні секретарі, стенографістки, канцелярський персонал, шифрувальник, бухгалтерські працівники та ін.), члени обслуговуючого персоналу (шофери, прибиральниця, кухарі, вахтери і т. п.).

Дипломатичний корпус — не організація, не юридична або міжнародна особа, не суб'єкт міжнародного права. Це — сукупність дипломатичних представників (дипломатичних співробітників), які акредитовані у даній державі. Дипломатичний корпус виступає як колективне об'єднання з протокольних приводів: державне свято, урочисті події в державі або в її керівників. Дипломатичний корпус очолює дуайєн, або старійшина.

63.Процедура призначення і прийняття дипломатичного представника називається акредитацією або акредитації. До офіційного призначення глави представництва держава повинна отримати агреман, тобто згоду країни перебування на призначення саме даної особи у відповідному якості. Країна перебування може відмовити у агремане без пояснення мотивів відмови. Після отримання агремана глава представництва стає persona grata (буквально - бажаним особою). Члени представництва у принципі мають бути громадянами акредитуючої держави.

Після отримання агремана і офіційного призначення голова представництва отримує підписані главою його держави вірчі грамоти, тобто повноваження загальних характеру. Умови акредитації завершується врученням грамот главі держави призначення, чого після представник може приступити до виконання його функцій. Місія дипломатичного представництва припиняється: 1. з відкликанням дипломатичного представника акредитуючою державою. 2. у зв´язку зі смертю глави представництва. 3. за повідомленням держави перебування, що вона відмовляється визнавати дипломатичного агента співробітником представництва. 4. з розривом дипломатичних відносин, остаточним відкликанням дипломатичного представництва. 5. у разі нелегітимної зміни політичного режиму або державного ладу в країні перебування місія дипломатичного представництва припиняється, якщо держава, що акредитує, вважає зміни, котрі трапились, недопустимими. 6. у разі припинення існування держави, що акредитує.

Віденська конвенція 1961 року називає два основні обов'язки дипломатичного представництва у відношенні держави перебування: використовувати свої приміщення тільки для офіційних цілей і вести всі офіційні відносини з державою перебування через відомство іноземних справ і інші відомства, у відношенні яких буде досягнута відповідна домовленість.

64.до привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

-недоторканість помешкань представництва

-фіскальний імунітет(звільнення від усіх податків,зборів та мит,крім зборів за конкретні види обслуговування)

-недоторканість архівів та документів представництва

-свобода зносин представництва

-право користуватися прапором і емблемою держави,що акредитує

До особистих привілеїв належить:

-недоторканість житла

-імунітет від юрисдикції

-фіскальний імунітет

65.Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх персоналу

Привілеї та імунітети організацій та їх персоналу організацій визначаються статутами, багатосторонніми конвенціями та двосторонніми угодами з країною перебування. Чималу роль грають і звичайні норми міжнародного права. Згідно зі Статутом ООН Організація користується на своїх членів території такими імунітетами та привілеями, які необхідні для досягнення її мети (ст. 105).

У 1946 р. Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію про привілеї та імунітети Організації ООН (СРСР, Білорусь і Україна приєдналися до неї в 1953 р.). Відповідно до цієї Конвенції майно ООН має імунітет від судового втручання, проте у окремих випадках можлива відмова від нього. Чи користуються недоторканністю приміщення й архіви. Власність ООН звільняється від податків і митних зборів. Організація користується всіма видами зв'язку.

Генеральний секретар ООН і його заступники, та члени їх сімей користуються повним дипломатичним імунітетом. Інші посадові особи користуються функціональним імунітетом: не несуть судову відповідальність за дії, вчинені в якості посадових осіб; звільняються від обкладення податками окладів, що виплачуються ООН. Генеральний секретар має право відмовитися від імунітету, наданої посадовій особі, якщо імунітет перешкоджає відправленню правосуддя. Аналогічними імунітетами та привілеями володіють спеціалізовані установи ООН та інші міжнародні організації.

66.. Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші.

67.Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тимчасовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами. Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності в 1985 році).

Спеціальна місія складається з одного або декількох представників держави, що посилає, із числа котрих ця держава може призначити главу місії. У спеціальну місію може також входити дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

Привілеї й імунітети спеціальних місій трохи відрізняються від привілеїв й імунітетів дипломатичних представництв щодо статусу приміщень – спеціальні місії не мають абсолютної недоторканності приміщень, і влада країни перебування може мати доступ у такі приміщення в разі пожежі чи стихійного лиха1. В іншому спеціальні місії мають такі самі, що й дипломатичні представництва, привілеї й імунітети (фіскальні привілеї, митні імунітети, недоторканність архівів і документації, свободу пересування для виконання функцій місії, свободу зносин із владою приймаючої держави та своєю владою тощо). Особисті привілеї й імунітети персоналу спеціальної місії включають особисту недоторканність, юрисдикційні імунітети, фіскальні привілеї, митні привілеї та ін.

68.Консульська установа (консульство) — це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у визначеному консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють чотири види консульських установ:1. Генеральне консульство;2. Консульство;3. Віце-консульство;4. Консульське агентство.

Основні функції консульських установ визначені в статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. До них належать:— захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом;— сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними;— з'ясовування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному і науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, й надання відомостей зацікавленим особам;— виконання адміністративних і нотаріальних функцій;— надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що представляється, у тому числі і правової

69.Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року персонал консульських установ ділиться на три категорії:

1) консульські посадові особи, які перебувають на консульській службі і виконують консульські функції;2) консульські службовці, які виконують адміністративно-технічну роботу;3) обслуговуючий персонал.

Консульські посадові особи повинні бути, як правило, громадянами держави, що представляється. Громадяни держави перебування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади державою, що представляється, тільки з точно вираженої згоди держави перебування (стаття 22).

Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів:1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави;2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті привілеї та імунітети). Відповідно до розділу II Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року до привілеїв та імунітетів консульської установи належать такі:— недоторканність помешкань консульських установ. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за згодою глави консульської установи. — фіскальний імунітет, що припускає звільнення консульських помешкань від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, за винятком тих, що являють собою плату за конкретні види обслуговування;— недоторканність консульського архіву і документів. Вони недоторканні в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження;— свобода пересувань — держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей її територією;— свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей.

КОНСУЛЬСЬКИЙ КОРПУСсукупність глав консульських установ у межах консульського округу, в якому вони виконують свої функції. На відміну від дипломатичного корпусу на тер. д-ви перебування може функціонувати кілька конс, корпусів. К. к. включає у себе всіх конс, посадових осіб та членів їх сімей, нештатних (почесних) консулів і співробітників конс, відділів дип. представництв. Очолює К. к. старший за рангом і перший за датою одержання екзекватури або поперед, визнання консул, якому присвоюється звання дуаєна К. к. Йому допомагають віце-дуаєн, секретар і скарбник, які призначаються дуаєном з-поміж членів К. к. на період його перебування на посаді.

Консульський округ це територія, яка визначена консульській установі для виконання консульських функцій; а також територія, на яку поширюється компетенція глави консульської установи. Консульським округом може бути як частина, так і вся територія держави знаходження консульської установи. Територія консульського округу визначається шляхом переговорів між акредитуючою та приймаючою державами.

70.Дипломатичний протокол — це сукупність загальноприйнятих правил, традицій і умовностей, які дотримуються урядами, відомствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій в міжнародному спілкуванні.

Правила дипломатичного протоколу ґрунтуються на принципі міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує чи представляє державу. Норми дипломатичного протоколу складалися протягом тисячоліть і ввібрали в себе ті умовності і традиції, які відповідали інтересам встановлення і підтримання міждержавного спілкування. Окремі норми дипломатичного протоколу мають особливо парадний характер і називаються церемоніалом: наприклад, церемоніал вручення вірчих грамот, церемоніал зустрічі і проводів офіційної делегації, церемоніал підписання міжнародних договорів і т. п.

Дипломатичний протокол має міжнародний характер і у всіх країнах дотримується приблизно однаково, хоча в деяких з них можуть мати місце свої невеликі відхилення, які випливають із соціального ладу, національних і релігійних звичаїв.

71.. под территорией в международном праве понимаются различные пространства земного шара с его сухопутной и водной поверхностью, недрами и воздушными пространствами, а также космическое пространство и небесные тела, находящиеся в нем.

Понятие «правовой статус» и «правовой режим» используются в качестве критерия для юридической классификации территорий. Хотя многие юристы-между-ников отождествляют эти понятия, считается, что они все же имеют разное толкование.Под правовым статусом территории следует понимать ее базисную правовую характеристику, определение ее основной принадлежности в соответствии с международно-правовой классификации территорий (например, государственная территория, международная территория и др.)..Правовой режим выступает в виде признанных в международном праве и в законодательстве государств специфических черт и характеристик определенной территории, в совокупности определяют и обусловливают определенный, отличный от других, порядок ее использования. выделяют два вида территорий: а) государственную, б) международную. Некоторые авторы выделяют еще территории со смешанным и с особым режимом.

Государственная территория - это территория, правомерно находящийся под суверенитетом конкретного государства, над которой им осуществляется территориальное верховенство.

Международная территория - это территория, на которую не распространяется суверенитет какого-либо государства. Таких территорий немного: открытое море, международный район морского дна - морское дно и его недра за пределами континентального шельфа прибрежных государств (за пределами национальной юрисдикции);воздушное пространство за пределами государственных территорий; Антарктика; космическое пространство, Луну и другие небесные тела. На этой территории, находящейся в общем пользовании государств, действуют общепризнанные принципы и нормы международного права.

Территория со смешанным режимом - это территория, на которой действуют одновременно как нормы международного права, так и нормы национального законодательства прибрежных государств.

Территории со смешанным режимом условно можно разделить на две группы: 1) те, которые прилегают, и исключительные экономические зоны и континентальный шельф прибрежных государств, не входящих в состав государственной территории прибрежных государств; 2) международные реки, международные проливы, перекрываемые территориальными водами прибрежных государств, и международные каналы, входящие в состав территорий прибрежных государств.

72.. государственной территорией, согласно международному праву, есть часть земного шара, принадлежащего определенном государстве и в пределах которой она осуществляет свое территориальное верховенство. Государственная территория состоит из сухопутной, водной и воздушной территории, а также недр.

Сухопутной территорией государства является вся суша в пределах государственных границ, острова и анклавы независимо от их местонахождения. Водная территория государства включает в себя водные пространства, находящиеся на сухопутной территории и островах (озера, реки, каналы, водохранилища), а также внутренние воды и территориальное море. Воздушная территория государства представляет собой столб воздуха определенной высоты и включает все воздушное пространство над ее сухопутной и водной территориями. Надра - часть земной коры, расположенная ниже почвенного слоя и дна водоемов, простирающаяся до глубин, технически доступных геологическому изучению и освоению. Анклав - часть территории одного государства, окруженная со всех сторон сухопутной территорией другого государства и не имеющая морского берега.

Правовые основания изменения государственной территории - это установленные в международном праве способы приобретения или потери государством своей территории. Цессия - это передача территории одним государством другому на основании публично-правового международного договора.Частноправовой договор цессии не влечет изменения публичного титула государственной территории. Цессия может быть возмездно и безвозмездно. Отплатное цессия может иметь форму купли-продажи территории или обмена территориями. Оккупация - способ приобретения территории, которая никому не принадлежит (terra nullius).Оккупация была чрезвычайно распространена в эпоху великих географических открытий. При этом население таких территорий, в том числе народы, имевшие государственность, считались нецивилизованными, и их права на территорию в расчет не брали. Давность владения в практике и теории международного права не является общепризнанной основанием для изменения государственной территории.Претензии, связанные с давностью владения, обычно основанные на длительном и мирному публично-правовом контроле над территорией, что можно расценивать как осуществление суверенитета de facto при отсутствии встречных притязаний со стороны других государств.Общепризнанно, что, если действия, породившие древности владения, противоправные, права на территорию не возникают.

73.

государственные границы как линию, устанавливает границы сухопутной или водной территории государства, другие - как юридически обоснованную условную линию, определяющую границы не только поверхности, но также и недр и воздушного пространства, а третьи - как фактические или воображаемые линии на сухопутном ,водном и воздушном пространствах и недрах,определяющие пределы действия государственного суверенитета.

Существуют сухопутные, водные и воздушные границы государства, различающиеся в зависимости от места прохождения.

По способам установления различают границы: а) астрономические - они проводятся по меридианам и параллелям (например, такой граница проходит по 38 параллели между КНДР и Южной Кореей); б) орографические - проходящих по местности со счетом ее рельефа (такие кодоны есть между подавляющим большинством сопредельных государств); в) геометрические - они прокладываются путем нанесения прямых линий (большинство таких границ существует в Африке: между Египтом и Суданом, Египтом и Ливией, Ливией и Чадом и проч.;они проходят также между Аляской (США) и Канадой и др.)..

В процессе установления границы обычно различают два последовательных этапа: - Делимитация - определение в договорном порядке общего направления прохождения линии государственной границы с обозначением ее на картах, схемах и планах.При делимитации составляется подробное описание прохождения линии границы, что исключит двоякое толкование, с нанесением ее на карты и схемы (делимитационные карты) по специально выбранным и согласованным естественными или искусственными точками или ориентирами (реками, ручьями, горными вершинами, хребтами и т.д. ). демаркация - проведение линии государственной границы на местности с обозначением ее специальными пограничными знаками (пирамидами, столбами, буями, створными знаками,маяками и т.п.). Согласно статье 4 Закона Украины от 4 ноября 1991 года «государственную границу Украины на местности обозначается ясно видимыми пограничными знаками, формы, размер и порядок установления которых определяются законодательством Украины и международными договорами Украины».

74.Міжнародне повітряне право — це галузь сучасного міжнародного права, що регулює міжнародні польоти повітряних апаратів (суден) тієї або іншої національної (державної) приналежності. Тому в основі регулювання міжнародних польотів лежать два основні принципи: а) принцип повного і виняткового суверенітету держави над повітряним простором над його територією; б) принцип нерозповсюдження суверенітету держави на повітряний простір, розташований над недержавною, міжнародною територією. Основне джерело міжнародного повітряного права – Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року та 18 додатків до неї. У 1929 р. у Варшаві було підписано Конвенцію для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень. Її було доповнено Гаазьким протоколом 1955 р. про вимоги до оформлення перевізної документації. У 1971 і 1975 роках у ці документи були внесені значні зміни Гватемальським протоколом і Монреальськими протокола­ми. Гвадалахарська конвенція 1961 р. поширила положення Варшавської конвенції на випадки, коли юридичний і фактичний перевізники не збігаються.У 1948 р. в Женеві була прийнята Конвенція про міжнародне визнання прав на повітряне судно. Римська конвенція 1952 р.1 і Монреальський протокол до неї 1978 р. установили умови відшкодування збитків, заподіяних іноземним повітряним судном на поверхні третім особам, і страхування відповідальності. Правовий режим повітряного простору України врегульований Повітряним кодексом України, прийнятим Верховною Радою України 4 травня 1993 р.2. Відповідно до ст. 1 Повітряного кодексу України їй належить повний і винятковий суверенітет над повітряним простором України, а структура повітряного простору, порядок її формування та зміни, правила користування повітряним простором відносяться до компетенції держави. На підставі ст. 9 Кодексу встановлюються повітряні коридори для перетинання державного кордону України, закриті зони, зони обмеження польотів та інші.

75.Міжнародний повітряний простір охоплює простори, розташовані над водною поверхнею за межами територіальних вод прибережних держав, а також простір над сухопутною та водною територією Антарктиди1. Міжнародна практика виходить із того, що верхня межа повітряного простору не повинна перевищувати 100-110 км над рівнем океану, що можна вважати звичаєво-правовою нормою. У міжнародному повітряному просторі діє принцип свободи польотів. Він включає право будь-якої держави здійснювати в міжнародному, тобто у відкритому, повітряному просторі вільні та безперешкодні польоти будь-яких повітряних суден, чому не повинні чинитися жодні перешкоди. За загальним правилом здійснення польотів у міжнародному повітряному просторі може відбуватися як по встановлених повітряних трасах, так і поза ними. Свобода повітряного простору та польотів над відкритим морем, що виникла спочатку як міжнародно-правовий зви­чай, закріплена в ст. 2 Женевської конвенції про відкрите море 1958 р., а потім у ст. 87 п. 1 Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) була створена відповідно до Конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р. й існує з 4 квітня 1947 р. ІКАО має статус спеціалізованої установи ООН. Цілі Організації визначені у ст. 44 Конвенції 1944 р.: забезпечувати безпечний і впорядкований розвиток міжнародної цивільної авіації в усьому світі; заохочувати мистецтво конструювання й експлуатації повітряних суден у мирних цілях; заохочувати розвиток повітряних трас, аеропортів і аеронавігаційних засобів для міжнародної цивільної авіації; задовольняти потреби народів світу у безпечному, регулярному, ефективному й економічному повітряному транспорті; Європейська конференція цивільної авіації (ЕКАК) створена в 1954, штаб-квартира в Страсбурзі, члени ЕКАК – 22 європейські держави. Прийом нових членів із числа європейських держав – тільки із загальної згоди всіх членів ЕКАК. Мети ЕКАК: сприяння співробітництву європейських держав в області повітряного транспорту для більше ефективного й упорядкованого його розвитку, забезпечення систематизації й стандартизації загальних технічних вимог до нового авіаційного обладнання, включаючи аеронавігаційне встаткування й систему зв’язку, дослідження питань безпеки польотів, збір статистичних даних про літні події.

76.Відповідальність у міжнародному повітряному праві

Держави несуть відповідальність за порушення принципів та норм міжнародного повітряного права. Зокрема, державу може бути позбавлено права голосування в Асамблеї ІКАО (ст. 88 Чиказької конвенції). Вони також несуть відповідальність за порушення суверенітету інших держав над їх повітряним простором.

Іншим аспектом проблеми відповідальності у міжнародному повітряному праві є відповідальність авіаперевізника. Результатом співробітництва держав у цій сфері стала серія договорів, яка отримала назву "Варшавська система".

Згідно Варшавської конвенції 1929 р. перевізник несе відповідальність за шкоду, яка виражається у смерті та будь-якому тілесному ушкодженні пасажира, у знищені, втраті чи пошкодженні багажу та вантажів, а також у спізненні при перевезенні.

Перевізник не несе відповідальності, якщо він підтвердить, що ним були здійснені всі необхідні заходи для того, щоб уникнути нанесення шкоди, чи що такі заходи здійснити було неможливо.

Якщо ж перевізник доведе, що провина потерпілої особи була причиною нанесення шкоди чи сприяла цьому, він може бути звільнений від відповідальності або відповідальність може бути обмежена.

За договорами Варшавської системи встановлені максимальні межі відповідальності авіаперевізника (обмеження відповідальності по сумі), відповідальність заснована на принципі вини (обмежена відповідальність). Регламентована також процедура відшкодування збитків.

Максимальна межа відповідальності має тенденцію до збільшення. Так, Монреальська угода ряду авіакомпаній 1966 р. збільшила цю межу до 75 тис. дол. США. США допускають до перевезень на свою територію лише ті авіакомпанії, які погодились прийняти цю межу.

Відповідальність за шкоду, заподіяну третім особам. Конвенція про відшкодування збитків, заподіяних іноземним повітряним судном третім особам на поверхні, 1952 р. обмежує обсяги відшкодування в залежності від ваги повітряного судна. Відповідальність несе експлуатант повітряного судна (особа, яка використовує судно в момент нанесення шкоди). Під шкодою розуміють смерть, тілесні ушкодження і шкоду, заподіяну майнові в результаті фізичного впливу корпусу судна чи предмета, що з нього випав.

На даний час залишаються не вирішеними питання відповідальності за шкоду, спричинену шумом авіаційних двигунів та в результаті звукового удару при експлуатації надзвукових літаків.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-21; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.234.169 (0.015 с.)