Міжнародні організації в системі регулювання міжнародних економічних відносин

Регулювання міжнародних економічних відносин (МЕВ) у су­часних умовах здійснюється на основі міжнародних договорів, рі­шень міждержавних економічних конференцій, міжнародних зви­чаїв та рішень міжнародних організацій. Особливість останніх полягає в тому, що вони є одночасно і суб'єктами міжнародних економічних відносин (нарівні з фізичними, юридичними особами та державами), і частиною механізму регулювання цих відносин.

. Об'єктивна необхідність у регулюванні зовнішньоекономіч­них зв'язків між країнами випливає із зростаючої взаємозалежно­сті і взаємозв'язку національних економік і відповідної інтенси­фікації розвитку економічних відносин між країнами; неузгодже­ності національних законодавств різних країн, що потребує ство­рення такого механізму регулювання міжнародних економічних відносин, який би забезпечував збалансовану координацію наці­ональних правових режимів.

Механізм регулювання міжнародних економічних відно­син має два взаємопов'язані рівні: національний та міжнародний, кожному з яких властива певна система принципів, інституційно-правових структур, інструментів та методів управління (рис. 1.1).

Так, елементами регулювання міжнародних економічних від­носин є:

— принципи управління як фундаментальні правила, що ха­рактеризують певну «ідеологію» підходу до міжнародних відно­син в економічній сфері;

— інституційно-правові структури як сукупність міжнарод­них та національних норм, правил, звичаїв та угод, що регламен­тують здійснення співробітництва;

— інструменти та методи управління як сукупність конкре­тних заходів впливу на окремі процеси, наприклад валютні кур-

5

си, субсидії, митні тарифи, квоти і ліцензії на експорт та імпорт, система встановлення цін на товари й послуги для міжнародного обміну тощо.

Рис. 1.1. Місце міжнародних організацій у системі регулювання МЕВ

Як зазначалося, регулювання міжнародних економічних від­носин здійснюється на двох взаємопов'язаних, але нерівноцінних рівнях: національному та міжнародному.

Національному рівню відповідає система дій держави (уряду), що спрямована на регулювання зовнішньоекономічних відносин і використовує названі вище елементи (принципи, методи, інстру­менти). На міжнародному рівні здійснюється погоджений вплив двох або більше держав на економічні відносини між країнами взагалі або на окремі форми їх (міжнародну торгівлю, міжнародну

міграцію робочої сили, експорт та імпорт капіталу тощо). Цей рі­вень механізму регулювання являє собою систему координації зовнішньоекономічних політик кожної з країн та окремих дій, які потребують колективного міжнародного регулювання.

Координація економічних дій — це процес погодження пев­них параметрів національних економічних політик з метою регу­лювального впливу на світогосподарські, регіональні чи функці­ональні зв'язки. Об'єктами координації можуть бути:

— цілі (погодження загальних, спільних, конкуруючих, взає-мопідпорядкованих цілей);

— інформація (обмін, оприлюднення, зберігання тощо);

— інструменти економічної політики;

— час, масштаби та форми проведення конкретних заходів, дій.

Залежно від кількості сторін, які беруть у цьому участь, коор­динація міжнародної економічної діяльності може бути двосто­ронньою або багатосторонньою.

Двостороння (білатеральна') координація включає угоди та домовленості між двома суб'єктами МЕВ, які досягаються безпо­середніми переговорами між партнерами.

Багатостороння координація забезпечує погодження різних аспектів міжнародної економічної діяльності щонайменше трьо­ма суб'єктами з різних країн.

Координація економічної політики залежно від засобів здійс­нення може бути двох видів: дискретна та інституціональна.

Дискретна координація (або співробітництво типу ad hoc²) — це узгодження, яке досягається шляхом так званих дискретних (окремих) дій, коли в кожному конкретному випадку держави домовляються самостійно використовувати деякі заходи, інстру­менти, методи для досягнення належної єдності дій.

Інституціональна координація — це погодження, яке виро­бляється на підставі визначеного інституту, тобто з використан­ням встановлених уже законів, правил, норм, звичаїв та практи­ки, організаційних структур. Отже, в поняття «міжнародні інститути» входять дві складові:

1) організаційні структури, тобто самі міжнародні організації, установи, конференції тощо;

2) сукупність законів, норм, правил, угод та ін. При цьому міжнародні організації виступають водночас і як продуценти, і як користувачі сукупності законів та норм.

' Лат.: bi — два; latus — бік, сторона. ² Лат.: спеціальний, влаштований для цієї мети.

Об'єктивна необхідність посилення інституціональної коор­динації, тобто розвитку міжнародних організацій, пояснюється сукупністю вагомих чинників, як-от:

—зростаюча кількість проблем, що виникають на перетині кількох сфер: валютних відносин і торгівлі, торгівлі та фінансо­вих ринків тощо;

—тривалий період узгодження за використання дискретної координації;

— велика кількість учасників переговорного процесу, що ускладнює досягнення консенсусу;

— залежність учасників переговорів та урядових осіб від тис­ку виборців і громадської думки в країні;

— складність та дорожнеча інформаційного забезпе4ення вза­ємодії.

Серед суб'єктів системи регулювання міжнародних економіч­них відносин найбільш зацікавленими в існуванні міжнародних організацій, установ та конференцій є, зрозуміло, держави (уря­ди), оскільки, використовуючи досвід та відповідний арсенал ме­тодів впливу, міжнародні інститути допомагають різним країнам координувати свої дії на світовій арені.Міжнародні організації необхідні також для нормального існування та динамічного роз­витку компаній, які в різних формах беруть участь у міжнарод­ному бізнесі і під час здійснення комерційних операцій натрап­ляють на внутрішні та міжнародні обмежники (рис. 1.2), які є різними у різних країнах та регіонах.

І — Потоки (товари, послуги, інформація, фінансові й трудові ресурси);

II — Внутрішні обмежники (національне середовище фірми);

III — Міжнародні обмежники (міжнародне середовище);

IV — Міжнародні організації.

Рис. 1.2. Місце міжнародних організацій у міжнародному бізнесі 8

Очевидно, що саме потреби міжнародного бізнесу історично бу­ли першопричиною розвитку міжнародних організацій, про що свідчить літопис створення основних із них: 1814р. — Центральна комісія судноплавства по Рейну; 1865 p. — Міжнародний телеграф­ний союз; 1875 p. — Міжнародний комітет з мір і вагів; 1883 p. — Міжнародний союз з охорони прав промислової власності; 1890 p. — Міжнародний союз для публікації митних тарифів; 1919р. — Між­народна організація підприємців; 1920 p. — Міжнародна торговель­на палата; 1926 p. — Міжнародна організація зі стандартизації та ін.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку міжнародних орга­нізацій є розширення їхньої компетенції і ускладнення структури. За­гальна кількість міжнародних організацій наближується до 5 тисяч, з яких понад 400 — міжурядові. Організації економічного напряму становлять найбільшу частку — понад 50 % усіх міждержавних ор­ганізацій. З недержавних — найбільше таких засновано в комерції та промисловості, а також у системах охорони здоров'я і медицини.