Міжнародний валютний фонд 7. 2. 1. Історія виникнення

Необхідність створення організації для регулювання світової валютної системи стала зрозумілою в часи Великої депресії, кот­ра зруйнувала світову економіку в 30-ті роки.

Загальна недовіра в умовах кризи до паперових грошей під­вищила попит на золото понад наявні запаси його у фінансових органах. Через це ряд країн на чолі з Великобританією був зму­шений відмовитися від золотого стандарту, який, беручи за міру вартості кожної валюти певну кількість золота, визначав протя­гом багатьох років вартість грошей як незмінну величину. Неви­значеність вартісного виміру грошей, які не мали більше фіксо­ваного співвідношення з відповідною кількістю золота, призвела до того, що обмін грошей між країнами, котрі зберегли золотий стандарт, і країнами, котрі відмовилися від нього, значно усклад­нився. Країни почали запасати золото і гроші, які можна було ви­користати для його купівлі. Скорочувалась кількість і частота грошових операцій, ліквідувалися робочі місця, знижувався рі­вень життя. Порушилось співвідношення між грішми та вартістю товарів, а також між вартістю різних валют. За таких умов світо­ва економіка почала руйнуватись: у 1929—1932 pp. ціни на това­ри у світі впали на 48 %, а обсяг світової торгівлі знизився на 63 %.

Неодноразові спроби вирішення валютних проблем на міжна­родних конференціях та зустрічах не мали успіху. Треба було на­лагодити співробітництво між усіма державами для створення нової валютної системи і організації міжнародного інституту для здійснення постійного контролю за нею.

На початку 40-х років Харрі Декстер Уайт (США) та Джон Мейнард Кейнс (Великобританія) майже одночасно внесли свої пропозиції щодо створення нової світової валютної системи та відповідної постійно діючої організації. Після тривалих перего­ворів, що відбувались у тяжких умовах воєнного часу, міжнарод­на спільнота погодилася на прийняття нової системи та створен­ня організації для контролю над нею.

Вирішальна зустріч з приводу організації Міжнародного ва­лютного фонду (МВФ) відбулася у липні 1944 р. в Бреттон-Вудсі (Нью-Хемпшир, США), де зібралися представники 44 держав. МВФ розпочав свою діяльність у Вашингтоні в травні 1946 р. у складі 39 країн.

У 1944 р. СРСР брав активну участь у Бреттон-Вудській кон­ференції і навіть підписав заключний Акт про створення МВФ та МБРР, але пізніше не ратифікував цих документів.

Усі колишні республіки СРСР вступили до МВФ у травні — вересні 1992р.

7.2.2. Цілі та функції МВФ

МВФ створений для регулювання валютно-розрахункових відносин між державами і здійснення фінансової допомоги краї­нам-членам через надання їм за виникнення валютних труднощів, зумовлених порушенням рівноваги платіжних балансів, позик в іноземній валюті. В своїй діяльності МВФ керується статутом, відомим під назвою Статті угоди МВФ (Статті). Фонд здійснює свою діяльність як спеціалізована установа ООН. Практично МВФ є інституціональною основою сучасної міжнародної валю­тної системи. Міжнародний валютний фонд має такі цілі:

— сприяти міжнародному співробітництву забезпеченням ме­ханізму для консультацій та погоджених дій стосовно міжнарод­них валютних питань;

— сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі з метою підвищення рівня зайнятості та реальних доходів населен­ня, розвитку виробничих можливостей країн-членів;

— сприяти стабільності валют і впорядкованим валютним відносинам та запобігати конкурентному знеціненню валют;

— сприяти створенню багатосторонньої системи платежів та переказів по поточних операціях і прагнути до ліквідації валют­них обмежень;

—тимчасово надавати спільні ресурси Фонду державам-членам (за відповідних гарантій) з метою виправлення ними по-

рушень рівноваги їхніх платіжних балансів, уникаючи заходів, котрі могли б завдати шкоди на національному або міжнародно­му рівнях;

— скоротити терміни і масштаби дефіциту платіжних балансів. Учасники Бреттон-Вудської конференції доручили Фондові виконання трьох основних функцій:

— контролю за дотриманням «кодексу поведінки» (тісне спів­робітництво в питаннях міжнародної валютної політики і між­державного платіжного обігу);

— надання членам фонду фінансових ресурсів для забезпе­чення дотримання ними «кодексу поведінки»;

— організації форумів для взаємних консультувань країн-чле­нів і співробітництва з міжнародних валютних питань.

Пізніше країни-члени визначали для МВФ і додаткові функції та обов'язки залежно від потреб часу. Нині МВФ має такі функ­ції: здійснення нагляду за узгодженою системою впорядкованого обміну національних валют; надання кредитів своїм членам на реорганізацію економіки для встановлення більш ефективного співробітництва; надання додаткових послуг країнам-членам (підвищення кваліфікації персоналу, технічна допомога в спеціа­лізованих сферах, інформаційне обслуговування).

7.2.3. Організаційна структура МВФ

Організаційна структура МВФ подана на рис. 7.2. Вищим ке­рівним органом МВФ є Рада керуючих (Board of Governors), яка складається з представників усіх країн-членів (як правило, осіб, відповідальних за проведення валютної політики, а саме — міні­стрів або голів центрального банку із заступником). Керуючі зу­стрічаються раз на рік на сесіях. За винятком обов'язкових пов­новажень, як-от: прийом нових членів, перегляд квот, зміна валютних паритетів тощо, Рада може делегувати виконання своїх обов'язків Директорату (Виконавчій раді). При Раді працюють два комітети: Тимчасовий комітет Ради керуючих з питань світо­вої валютної системи (Interim Committee of the Board of Governors of the International Monetary System), створений у 1974 p., і Комітет з розвитку МВФ/МБРР (Об'єднаний міністерський комітет Ради керуючих Банку і Фонду з передачі реальних ресурсів країнам, що розвиваються). Тимчасовий комітет консультує Раду керуючих з питань поточного контролю за світовою валютною системою та її пристосуванням до умов,' що змінюються. Комітет з розвитку кон­сультує стосовно особливостей потреб найбідніших країн.

Рис. 7.2. Організаційна структура МВФ (за матеріалами річного звіту Ради керуючих за 1998 фінансовий рік)

Виконавча рада (Executive Board) відповідає за поточні спра­ви МВФ. Сім з 24 виконавчих директорів призначаються країна­ми з найбільшими квотами (Німеччина, Великобританія, Китай, Саудівська Аравія, США, Франція та Японія), інші 17 обирають­ся Радою керуючих з дотриманням принципу регіонального пред­ставництва. Засідання Виконавчої ради відбуваються два-три ра­зи на тиждень під головуванням директора-розпорядника.

Директора-розпорядника обирає Виконавча рада. Його обов'яз­ками є ведення поточних справ і призначення вищих посадових осіб МВФ. Якщо президент Світового банку традиційно американець, то директор-розпорядник МВФ за традицією — європеєць.

Географічні департаменти інформують і консультують ме­неджмент і Виконавчу раду щодо економічного розвитку і полі­тики в країнах їхнього регіону. Їх персонал також веде перегово­ри щодо угод з використання фінансових ресурсів МВФ і нагляд за їх виконанням. Спільно з відповідними функціональними де­партаментами вони забезпечують країни-члени консультаціями з питань політики, технічною допомогою і підтримкою контактів з регіональними організаціями та багатосторонніми інститутами в

своїх регіонах.

Департаменти функціональних і спеціалізованих послуг.

Сферою діяльності Департаменту з питань податків є державні фінанси в країнах-членах. Він співпрацює з географічними де­партаментами з фінансових проблем, переглядає повідомлення про фіскальний зміст політики МВФ, програми регулювання, що

підтримуються МВФ.

Юридичний департамент консультує менеджмент, Виконав­чу раду і співробітників з питань права. Він готує більшість рї- шень та інших правових інструментів, необхідних для діяльності МВФ. Він обслуговує як юридична консультація судові процеси та арбітражні випадки, забезпечує технічну допомогу в правових реформах і відповідає на запити національних урядів і міжнарод­них організацій у галузі права.

Департамент валютних і обмінних операцій забезпечує на­дання технічної допомоги в питаннях діяльності центральних банків і фінансового сектора з метою поліпшення валютного ме­неджменту і правил, що регулюють валютні операції, а також удосконалення фінансових систем держав-членів. З метою нагля­ду за використанням ресурсів МВФ співпрацює з географічними департаментами у відповідних регіонах.

Департамент з політики розвитку і нагляду відіграє цент­ральну роль у розробці й виконанні фінансових ресурсів і опера-

цій, у наглядовій політиці тощо. Разом з Дослідницьким депар­таментом проводить багатостороннє спостереження, політику координації і спільну підтримку діяльності. Допомагає географіч­ним департаментам мобілізувати інші фінансові ресурси для країн-членів, що використовують ресурси МВФ, включаючи ро­боту із заборгованості й програм фінансування (через Паризький клуб і міжнародні банки).

Дослідницький департамент проводить аналіз і дослідження в сферах, пов'язаних з діяльністю МВФ. Департамент відіграє про­відну роль у розробці політики МВФ щодо міжнародної валютної системи, кооперації з іншими департаментами в формуванні по­літики консультування МВФ країн-членів і нагляді за нею. Готує і друкує періодичні економічні й фінансові огляди і звіти.

Статистичний департамент підтримує базу даних фінансо­вої статистики і стану економіки по країнах, регіонах і світу. До його компетенції входять також розробка статистичної концепції платіжного балансу, державних фінансів і фінансової статистики. Департамент забезпечує технічну допомогу і навчання членів підготовці статистичної інформації для МВФ.

Департамент скарбниці формує політику і практичну дія­льність МВФ, проводить і контролює фінансові операції і справи з департаментами різних рахунків, здійснює і контро­лює витрати під адміністративний бюджет і бюджет капіталов­кладень, підтримує рахунки МВФ і фінансові звіти. Крім того, департамент відповідальний за перегляд квот, фінанси і ліквід­ність МВФ, запозичення, інвестування, дохід МВФ, операцій­ну політику СПЗ.

Інститут МВФ у Вашингтоні займається професійною під­готовкою службовців з держав-членів і країн, які, як очікуєть­ся, стануть членами Фонду, в таких галузях, як фінансова полі­тика і програмування, зовнішня політика, методологія платіж­ного балансу, національних рахунків, валютна і фінансова ста­тистика, державні фінанси. Курси і семінари проводяться в Штаб-квартирі і національних або регіональних центрах. Пред­ставники країн з перехідною економікою мають можливість навчатись у Віденському інституті МВФ у Австрії, де викла­дання ведеться англійською мовою, є російські перекладачі. В 1998 р. за підтримки Інституту МВФ започаткував свою діяль­ність новий навчальний центр — Сінгапурський регіональний інститут МВФ.

Служби інформації і зв'язку. Департамент зовнішніх зносин готує і розподіляє нестатистичні публікації МВФ, надає інфор-

мацію засобам масової інформації, підтримує контакти з неуря­довими організаціями і парламентами, керує WEB-сторінками МВФ. Регіональні офіси підтримують контакти з міжнародними і регіональними організаціями.

Допоміжні підрозділи. Адміністративний департамент керує набором, навчанням і кваліфікацією співробітників, слідкує за будівництвом і орендою центральних офісів, виконує різні адмі­ністративні послуги для організації, керує Об'єднаною бібліоте­кою МВФ/МБРР.

Департамент секретаря допомагає менеджменту в підго­товці й координації робочої програми для Виконавчої ради та інших керівних структур, включаючи складання порядку ден­ного і графіка проведення сесій і робочих нарад керівних орга­нів. Крім того, департамент веде архів, підтримує зв'язки і програму безпеки. Інші бюро, офіси та секретаріати відповіда­ють за обчислювальні послуги, переклади, аудит і оцінювання;

бюджетні питання, технічну допомогу, інвестування в пенсій­ний фонд тощо.

Персонал МВФ налічує майже 3000 чоловік з більш як 100 країн. Основний персонал працює в штаб-квартирі МВФ у Ва­шингтоні, незначна кількість службовців приписана до відділень у Парижі, Женеві та ООН у Нью-Йорку або є тимчасовими пред­ставниками МВФ у країнах-членах.

На відміну від виконавчих директорів, які репрезентують пев­ні країни, персонал належить до міжнародної цивільної служби.

Фонд підтримує тісні зв'язки з Всесвітнім банком, ВТО, Бан­ком міжнародних розрахунків. У 1989 р. Фонд став виконавчим агентством Програми розвитку ООН (ПРО ОН).

7.2.4. Вступ до МВФ

Для ведення справ з Фондом кожна держава-член повинна призначити фіскальне агентство (скарбниця держави-члена, міні­стерство фінансів, центральний банк, державна валютна установа тощо) та банк-депозитарій (центральний банк).

Статут МВФ не передбачає особливих умов щодо вступу в ор­ганізацію. Членство в ній відкрито для будь-якої країни, що здат­на і готова виконувати певні обов'язки. Вступаючи в МВФ, краї­на зобов'язується:

— постійно інформувати інші країни про заходи та кроки що­до визначення вартості своїх грошей стосовно грошей інших країн;

— відмовитися від обмежень на обмін національних грошей на інші валюти;

—дотримуватися тієї економічної політики, яка приведе до зростання як власного національного багатства, так і всієї спіль­ноти в цілому.

Країна, що вступає до МВФ, вносить певну суму грошей (вне­сок за передплатою), свого роду членський внесок. Така сума грошей зветься квотою. Квоти мають такі функції:

— створюють об'єднані грошові запаси, котрими МВФ корис­тується для надання позик своїм членам;

— за їх допомогою визначається сума, яку країна, що внесла квоту, може позичити або отримати в МВФ при періодичному розподіленні спеціальних активів, відомих як СДР (чим більший внесок, тим більший кредит за необхідності може отримати країна);

— визначають «вагу» голосу кожного члена Фонду.

До 25% квоти повинно бути сплачено в резервних активах, які визначаються Фондом (СПЗ або вільно конвертовані валюти), решта — в національній валюті держави-члена. Остання, як пра­вило, передається Фонду в формі простих векселів у національ­ній валюті. Частина квоти, що виплачується в резервних активах, являє собою первинну резервну частку держави в Фонді. Кожний член Фонду має право купити всю свою резервну частку, перека­завши йому еквівалент цієї суми в своїй національній валюті. Ця операція не вважається використанням кредитів Фонду, не об­кладається зборами і може виконуватись у будь-який час, коли у члена МВФ виникне потреба у використанні резервів. Частина квоти, що сплачується у вигляді національної валюти члена Фон­ду, визначає розмір кредиту, який може бути отриманий від МВФ згідно з механізмом кредитних часток.

МВФ організований за зразком акціонерного підприємства, а тому можливість кожного учасника впливати на діяльність об­межується його часткою в капіталі. Так, кожна країна-член має 250 «базових» голосів (незалежно від розміру внеску в капітал Фонду) і додатково по 1 голосу за кожні 100 тисяч одиниць СДР його частки в цьому капіталі. При голосуванні з деяких питань країни-кредитори можуть додатково отримати один голос на кожні 400 тис. доларів позик, наданих ними на день голосуван­ня, за рахунок відповідного зменшення кількості голосів країн-боржників.

Розмір квот визначається під час вступу країни в МВФ. При цьому МВФ збирає макроекономічні показники по країні й роз-

раховує діапазон можливих значень квоти. Отримані дані порів­нюються з аналогічною інформацією по дійсних членах МВФ, які мають порівнянні економічні масштаби і характеристики, і про­понується попередня квота або можливий діапазон її значень. Розмір квоти та її частка, яка підлягає виплаті в резервних акти­вах, розглядаються в Комітеті з членства у Фонді при Виконавчій раді, який готує доповідь про затвердження квоти Виконавчою радою. Остання в свою чергу направляє резолюцію про прийом у Раду керуючих МВФ, де питання вирішується простою більшіс­тю голосів. Після затвердження Радою країна підписує статті угоди і стає членом МВФ. Кошти МВФ можуть використовува­тися лише після внесення суми квоти в повному обсязі. Крім то­го, квота країни-члена не може бути збільшена доти, доки країна не погодиться на таке збільшення і не сплатить повної суми внес­ку. Статті угоди МВФ передбачають періодичний перегляд квот держав-членів. Квоти повинні переглядатися Радою керуючих не рідше одного разу на п'ять років. Крім того, Рада керуючих може також будь-коли пропонувати зміни розміру квот окремих членів за їхнім власним бажанням. Аналіз і перегляд розмірів квот по­винні відбити зміни в світовій економіці, у відносному становищі держав-членів, а також необхідність дотримання рівноваги між різними групами країн.

Вихідні квоти перших членів Фонду (учасників конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р.) визначалися на основі формули, яка включала такі основні економічні показники: вартість середньо­річних експортних та імпортних потоків, розмір авуарів у дола­рах і золоті, національний дохід. Ця формула застосовувалась до початку 60-х років для визначення вихідної квоти нових членів. Під час наступних переглядів розмірів квот у методику їх розра­хунку вносилися зміни. Економічні критерії, що застосовувались під час обчислення квот, уточнювалися за рахунок змін деяких економічних параметрів.

Дев'ятий загальний перегляд розмірів квот (1990 р.) передба­чав 50% зростання загальної суми квот. Розрахунки проводилися за допомогою формул, що використовувались і під час Восьмого загального перегляду, але з використанням даних за 1985 р. Ці формули наведені нижче:

• скорочена Бреттон-Вудська:

Q = (0,01 Г + 0,0257? + 0,05Р + 0,2276 VC) (1 + С/Г);

* перетворена за схемою III:

Q = (0.0065У+ 0,02051257? + 0.078Р + 0,4052 ГС) (1 + С/Г);

• перетворена за схемою IV:

Q = (0.0045У+ 0,038967687? + 0,07Р + 0,76976ГС) (1 + С/У);

• перетворена за схемою М4:

Q = 0,005У+ 0,0422804647? + 0,044 (Р + С) + 0.8352ГС;

• перетворена за схемою М7:

Q = 0,0045 У + 0,052180087г + 0,039 (P+Q+ 1,0432 VC,

де Q — квота, Y— ВНП (1985 p.), R — середній місячний рівень резервів (1985 p.), Р — середня щорічна сума поточних платежів (1981—1985 pp.), С — середня щорічна сума поточ­них надходжень (1981—1985 pp.), VC — змінність поточних надходжень, яка визначається як одне стандартне відхилен­ня від п'ятирічного змінного середнього значення за 1973— 1985 роки.

Згідно з резолюцією Ради керуючих 1990 p. щодо Дев'ятого загального перегляду квот, квота держави-члена реально збіль­шується лише у разі, якщо ця держава повідомила про свою згоду на вказане збільшення протягом певного терміну, зазначеного в резолюції, і повністю виплатила різницю між старою і новою квотою протягом встановленого резолюцією строку. Боржники Фонду могли дати згоду на збільшення квоти лише після пога­шення заборгованості.

За чергового перегляду квот у 1999 p. загальна їхня сума була збільшена на 45 %.

7,2.5. Фінансова структура МВФ

Фонд здійснює обмін грошових активів одного виду на гро­шові активи іншого виду. Ці операції проводяться через депар­тамент загальних рахунків (див. рис.7.3), департамент рахунків СПЗ (Спеціальні права запозичення) і через рахунки, що управ­ляються МВФ (див. табл.7.1). Обліковою одиницею МВФ є СПЗ, вартість яких розраховується щоденно на основі середньо­зважених курсів п'яти основних валют (долара США, німецької марки, японської єни, французького франка та англійського фунта стерлінгів), виражених у доларах США за ринковими об­мінними курсами. Фінансовий рік МВФ триває з 1 травня до ЗО квітня.

Рис. 7.3. Структура департаменту загальних рахунків

Таблиця 7.1