Інститут постійних представництв держав при міжнародних організаціях

Для забезпечення повноцінної участі країн-членів у роботі міжнародної організації створений апарат постійних представ­ництв. Правові основи інституту постійних представництв при міжнародних організаціях були закладені ще в Статуті ООН у

повоєнний період та інших міжнародно-правових актах. Резо­люція за № 257, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 3 груд­ня 1948 р., присвячена саме інституту постійних представництв. Сьогодні діяльність постійних представників та постійних пред­ставництв при міжнародних організаціях регламентується Ві­денською Конвенцією про представництво держав у їхніх відно­синах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. Конвенція тлумачить поняття «міжнарод­на організація універсального характеру» як «ООН, її спеціалі­зовані установи, Міжнародне агентство з атомної енергії і будь-яка аналогічна організація, членський склад і відповідальність якої має широкий міжнародний характер». Тобто будь-яка регі­ональна або субрегіональна організація у відносинах з держава­ми-членами та при їхній згоді може застосовувати положення Конвенції 1975 року.

У Конвенції 1975 р. постійне представництво країни визначає­ться як «місія постійного характеру, яка направляється для того, щоб представляти її при цій організації». Постійні представницт­ва при міжнародних організаціях входять до системи зарубіжних органів зовнішніх зносин і є складовою частиною дипломатичної служби держави, як і посольства.

Конвенція 1975 р. регламентує процедуру заснування постій­ного представництва при міжнародній організації статтею 5, суть якої полягає в тому, що: а) держави-члени можуть, якщо це допу­скається правилами організації, заснувати постійні представниц­тва для виконання необхідних функцій; б) держави, що не є чле­нами організації, можуть, якщо це допускається правилами орга­нізації, заснувати постійні комісії спостерігачів; в) організація повідомляє державу перебування про заснування представництва попередньо. Питання щодо створення постійного представництва країна вирішує самостійно, керуючись своєю суверенною волею і практичними міркуваннями (наприклад фінансовими, кадровими тощо). Відсутність постійного представництва при Організації ніяк не відбивається на правах і обов'язках, передбачених членст­вом в організації. Виняток становить лише членство у Раді Без­пеки ООН.

Права держави щодо заснування постійного представництва при Організації повинні забезпечуватися самою Організацією і державою, на території якої знаходиться штаб-квартира або відділення цієї Організації. Основою цього є двостороння угода між Організацією та державою її перебування. Угода автоматично поширюється на всі держави-члени даної міжна-

родної організації, що бажають відкрити при ній постійне пре­дставництво.

Згідно зі статтею 6 Конвенції 1975 р. основними напрямами роботи постійного представництва є:

—забезпечення представництва надсилаючої держави при Організації;

—підтримка зв'язку між надсилаючою державою та Органі­зацією;

—ведення переговорів з Організацією та в її рамках;

—з'ясування суті діяльності Організації та повідомлення про неї уряду надсилаючої держави;

—забезпечення участі надсилаючої держави в діяльності Ор­ганізації;

—захист інтересів надсилаючої держави по відношенню до Організації;

—сприяння реалізації цілей та принципів Організації шляхом співробітництва з нею та в її рамках.

На відміну від дипломатичного представництва (посольства) діяльність постійного представництва при міжнародній організа­ції здійснюється на тристоронній основі: держава, що надсилає представництво, — Організація — країна перебування штаб-квартири Організації або її відділення. Постійне представництво не акредитується, на відміну від посольства, при державі перебу­вання, оскільки створюється виключно для підтримання зв'язків з Організацією. Однак воно повинно користуватися всіма приві­леями та імунітетами, що визначаються міжнародно-правовим чином. На практиці ці привілеї та імунітети надаються представ­ництву державою перебування і залежать як від внутрішнього за­конодавства країни перебування, так і від стану політичних від­носин між двома державами.

Незважаючи на те, що Конвенція передбачає здійснення функ­цій постійного представництва в рамках взаємовідносин з Орга­нізацією, реальна діяльність представництва іноді охоплює сфери поза рамками відносин з Організацією. Це стосується передусім постійних представництв держав при ООН. Наприклад, вони мо­жуть встановлювати і підтримувати контакти з органами зовніш­ніх зносин або представниками тих держав, з якими відсутні дип­ломатичні відносини, або за дорученням своїх урядів можуть вести переговори і підписувати угоди про встановлення дипло­матичних відносин тощо.

Процедура призначення глави постійного представництва і надання йому повноважень аналогічна призначенню глави дип-

ломатичного представництва. Згідно зі статтею 11 Конвенції дер­жава-член може уповноважити свого постійного представника діяти як делегат в одному або кількох органах організації. Дер­жава, яка не є членом Організації, може уповноважити свого постійного спостерігача бути делегатом-спостерігачем в одному або декількох органах Організації, якщо це допускається прави­лами Організації. Глава представництва уповноважений укладати угоди з Організацією.

У складі постійного представництва, окрім його глави, пе­редбачається наявність дипломатичного, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу. До складу постійних представництв при спеціалізованих організаціях включаються експерти, фахівці, науковці та практичні спеціалісти в зазначе­ній галузі, які не є професійними, ранговими дипломатами, але мають під час роботи дипломатичний статус, оскільки вико­нують представницькі функції. Кількісний склад представницт­ва повинен відповідати функціям Організації, потребам даного представництва, обставинам і умовам, що існують у державі перебування.

Місцезнаходження представництва, як правило, збігається з місцезнаходженням Організації. Проте, якщо це допускається правилами Організації і держава перебування не має заперечень, надсилаюча держава може заснувати своє представництво або відділення представництва в іншому місті, ніж те, де знаходиться штаб-квартира Організації. Представництво, як і дипломатичне посольство, має право користуватися прапором та емблемою над­силаючої держави на фасадах своїх приміщень, а для глави пред­ставництва це правило поширюється на його резиденцію та засо­би пересування.

Країна — не член міжнародної організації може надсилати своїх спостерігачів для участі в роботі органів Організації, якщо це дозволяється її правилами. Іноді таким державам дозволяється акредитувати місії постійних спостерігачів. Наприклад, при ООН такі місії мають Ватикан, Швейцарія, Організація визволення Па­лестини. Місія спостерігача не дає йому права брати безпосеред­ню участь у діяльності організації, тобто спостерігач не може брати участь у голосуванні при прийнятті рішення в будь-якому з органів Організації, однак він має право обговорювати питання та висловлювати свої думки і, таким чином, впливати на при­йняття рішень.

Ключові терміни

Акламація Більшість

— абсолютна

— кваліфікована Віденська Конвенція про пред­ставництво держав «Внутрішнє право» Глава постійного представництва Голосування

— просте таємне

— просте відкрите

— поіменне

— листовне «Зовнішнє право» Консенсус

Методи прийняття рішень

— одностайний

— мажоритарний

— консенсусний

— метод «зважених» голосів Міжнародні службовці Місія постійного спостерігача Наднаціональна міжнародна ор­ганізація Одностайність

— абсолютна

— відносна

— «кваліфікована»

—зацікавлених сторін Постійне представництво країни при міжнародній організації Право міжнародної організації

 

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте визначення права міжнародної організації та назвіть його джерела.

2. Які питання регулює «внутрішнє право»?

3. Які питання регулює «зовнішнє право»?

4. Які типи міжнародних організацій можна виділити залежно від розподілу повноважень між організаціями та їхніми членами? Якими є характерні риси міжнародних організацій цих типів?

5. Назвіть критерії класифікації та відповідні види рішень міжнарод­них організацій.

6. Які основні етапи процесу прийняття рішень у міжнародних ор­ганізаціях і в чому їх суть?

7. Дайте визначення абсолютної, відносної, «кваліфікованої» одно­стайності та одностайності зацікавлених сторін.

8. Найпоширенішим на сьогодні є мажоритарний метод прийняття рішень. У чому його суть? Яка різниця між абсолютною та кваліфіко­ваною більшістю?

9. Дайте визначення термінам «консенсус» і «консенсусний» метод прийняття рішень.

10. Розкрийте суть методу «зважених» голосів.

11. Охарактеризуйте технічні прийоми прийняття рішень у міжнаро­дних організаціях.

12. Які ознаки визначають належність особи до міжнародного служ­бовця. Дайте визначення цього поняття.

13.3 яких елементів складається поняття «статус міжнародного служ­бовця»?

14. Які міжнародні документи регламентують діяльність постійних представників і постійних представництв при міжнародних організаціях?

15. Дайте визначення постійного представництва країни при міжна­родній організації згідно з Віденською Конвенцією 1975 року.

16. Розкрийте суть процедури заснування постійного представництва при міжнародній організації.

17. Назвіть основні напрями роботи постійного представництва.

18. Охарактеризуйте кадровий склад постійного представництва.

19. Які права має місія спостерігача при міжнародній організації?

Запитання і завдання для обговорення

1. Відомо, що за юридичною силою більшість рішень міжнародних організацій не є обов'язковими. Чим тоді пояснюється зростаючий вплив цих інститутів на розвиток світової економіки?

2. Чим відрізняється вибір методу та технічного прийому прийняття рішення? Як це може вплинути на процес прийняття рішення?

3. Який із двох базових принципів відбору міжнародних службов­ців (наявність відповідних особистих рис чи за ознакою географічного розподілення посад) стане пріоритетним у майбутньому?

4. Порівняйте діяльність дипломатичного представництва держави (посольства) і постійного представництва держави при міжнародній ор­ганізації.