Прийняття рішень у міжнародних організаціях

Термін «рішення міжнародної організації» має загальне зна­чення. В статутах організацій зазвичай розкривається його суть та обирається конкретна правова форма; постанова, рекомендація, рішення, резолюція, висновок, звернення тощо. Так, ОЕСР (Орга­нізація економічного співробітництва і розвитку) приймає три види рішень: 1) постанови, які є обов'язковими для членів органі­зації за винятком держав, що утрималися від голосування, і дер­жав, національні конституції яких не дозволяють прийняти цю постанову; 2) рекомендації, які мають консультативний характер;

3) резолюції — у вигляді звернення до країни (міжнародної органі­зації) чи інформативного документа. В ЄС передбачено чотири юридичні форми рішень: директиви (зобов'язують країни щодо кінцевого результату, але дають можливість самостійно вибрати шляхи та засоби його досягнення), пропозиції (обов'язкові для всіх країн-членів), рішення (обов'язкові для країн, які заявили про заці­кавленість у них) і рекомендації, що не мають обов'язкової сили.

Крім того, рішення міжнародних організацій можуть бути класифіковані за такими критеріями: юридична сила, адресат, географічна спрямованість, метод їх прийняття і сфера питань, до яких належить рішення (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Види рішень міжнародних організацій

Прийняття рішень є одним із найважливіших етапів діяльності міжнародної організації. Процес прийняття рішень може мати прин­ципово різний характер у міждержавних та недержавних організа­ціях, міжнародних інститутах різної політичної та функціональної спрямованості. Практика діяльності міжнародних організацій свід­чить, що основними етапами процедури прийняття рішень є:

1) постановка питання;

2) розгляд питання та розробка рішення;

3) прийняття рішення (голосування, консенсус). На стадії постановки питання пропозиція про обговорення і

прийняття рішень одним із органів міжнародної організації може

бути внесена:

— членом міжнародної організації;

— групою членів цієї організації;

— іншим органом цієї міжнародної організації;

— іншою міжурядовою або неурядовою міжнародною органі­зацією (при цьому неурядовим організаціям, на відміну від міжурядових, таке право надається на основі одностороннього рішення міжурядової організації).

Ініціативи або пропозиції, результатом яких стає прийняття рішення, можуть бути подані в таких формах:

— пропозиція обговорити питання і прийняти рішення (тобто без наявності готового проекту рішення);

— подання готового проекту рішення.

Зазначимо, що готові проекти рішень дуже рідко подаються в той чи інший орган міжурядової організації іншою міжурядовою інституцією і практично ніколи — неурядовою. Передбачається, що орган міжнародної організації, який уповноважений прийняти рішення, повинен самостійно підготувати такий проект.

Розгляд питання та розробка рішення — найважливіший, а ін­коли і найтриваліший етап, що його організує і повністю відпові­дає за його результативність орган міжнародної організації, який розробляє проект рішення. Цей етап також об'єктивно поділяєть­ся на кілька взаємопов'язаних стадій:

— викладення (з'ясування) позицій країн-учасниць або членів організації;

— пошук взаємоприйнятних рішень з використанням механіз­му офіційних та неофіційних зустрічей, консультацій, дискусій, обговорень та ін.;

— створення допоміжних органів для підготовки проекту рі­шення (робочі та редакційні групи);

— передача проекту рішення в орган, який прийматиме рі­шення, для попереднього ознайомлення з ним та затвердження.

Останнім етапом є сама процедура прийняття рішення, яка формується на основі обраного способу та технічного прийому прийняття рішень. У практиці діяльності міжнародних організа­цій існує- чотири методи прийняття рішень: одностайний, мажо­ритарний (за більшістю голосів), консенсусний, метод «зваже­них» голосів (рис. 2.4).

У загальному розумінні одностайність — це позитивне голо­сування всіх без винятку за запропоноване рішення. У статутах міжнародних організацій цей метод конкретизується, що привело до появи понять «абсолютна одностайність», «відносна одно­стайність», «кваліфікована» одностайність та «одностайність за­цікавлених сторін (членів)».

Рис. 2.4. Методи прийняття рішень у міжнародних організаціях

Абсолютна одностайність — позитивне голосування всіх членів міжнародної організації. При цьому рішення не може бути прийняте, якщо один з членів організації був відсутній або утри­мався від голосування.

Відносна одностайність — позитивне голосування членів міжнародної організації, за якого голоси тих, хто утримався, не беруться до уваги під час визначення результатів голосу­вання (рішення можна прийняти одностайно навіть голосами меншості).

«Кваліфікована» одностайність (одностайність великих дер­жав) — діючий у Раді Безпеки ООН принцип голосування, який передбачає одностайність не всіх членів Ради, а тільки її постій­них членів — Росії, США, Франції, Великобританії та Китаю.

Одностайність зацікавлених сторін — позитивне голосу­вання тільки зацікавлених сторін, тобто тих, кого це питання без­посередньо стосується.

Мажоритарний метод, тобто прийняття рішень за більшістю голосів, також має різновиди:

— абсолютна (проста) більшість — прийняття рішень абсо­лютною більшістю в 50 % голосів плюс один голос від загальної кількості членів організації, або 50 % голосів плюс один голос від загальної кількості присутніх, які беруть участь у голосуванні;

— «кваліфікована» більшість — прийняття рішень визначе­ною статутом організації кваліфікованою більшістю (наприклад дві третини)голосів.

За використання мажоритарного методу обов'язково обгово­рюються наслідки голосування для меншості — обов'язок вико­нувати ці рішення або можливість діяти самостійно.

Консенсусний метод прийняття рішень з'явився в практиці пе­редусім неурядових міжнародних організацій в середині 60-х років. На сьогодні ще немає єдиного погляду на те, що таке «консенсус». Це пояснюється тим, що консенсус має різноманітні форми і за змі­стом часто збігається з такими поняттями, як «без голосування», «без дискусії», «одностайно». Найчастіше під консенсусом розумі­ють такий метод розробки і прийняття рішень, коли не виникає за­перечень з боку хоча б одного члена організації проти прийняття конкретного акта або документа. Отже, консенсус — це:

1) процес досягнення спільного рішення через розробку попе­редньо погодженого погляду;

2) процедура прийняття рішення без голосування і за відсут­ності у більшості випадків формально внесених заперечень.

«Зважене» голосування — метод прийняття рішень, за яко­го члени організації мають неоднакову кількість голосів залеж­но від зазначених у статуті показників (критеріїв): участь у фі­нансуванні організації, економічний потенціал, обсяг зовніш­ньої торгівлі тощо.

Одна й та сама міжнародна організація може користуватися різними методами залежно від ступеня погодженості позицій учасників.

За оцінкою експертів, нині за частотою застосування в міжна­родних організаціях методи прийняття рішень поділяються так:

мажоритарний та консенсусний — 72 %, одностайності — 15 %, «зваженого» голосування — 13 %. Найтрадиційнішим і найпо­ширенішим у сучасних міжнародних організаціях є мажоритар­ний метод.

Процес прийняття рішення закінчується процедурою, після якої рішення юридичне визнається прийнятим або відхиленим. Для цього використовуються спеціальні технічні процедури при­йняття рішень (рис. 2.5).

Акламація (лат. acclamatio — крик, вигук) — прийняття або відхилення рішення без голосування, на основі реакції учасників (вигуків, реплік та ін.). Цей технічний прийом використовується в комітетах Генеральної Асамблеї ООН, у багатьох недержавних організаціях.

ЗО

Рис. 2.5. Технічні прийоми прийняття рішень у міжнародних організаціях

Голосування як процес виявлення думки (ставлення) при ви­рішенні питань у міжнародних організаціях буває просте і по­іменне. Просте голосування (тобто без фіксації позиції голосую­чої сторони) може провадитись таємно чи відкрито. Просте тає­мне голосування, засноване на використанні анонімних анкет, дозволяє повністю зберегти в таємниці позицію члена організації з даного питання. В результатах простого відкритого голосування також не фіксується, якому членові організації належить «за» чи «проти». Просте відкрите голосування підняттям рук або вста­ванням застосовується за вирішення будь-яких питань, якщо ста­тутом не встановлено інше або жоден з представників держав-членів не вимагає поіменного голосування.

Поіменне голосування, як правило, провадиться в таких ви­падках: для вирішення спірних питань; для вирішення питань, що мають принциповий характер; для здійснення морального тиску на іншу сторону.

Техніка поіменного голосування така:

1. Визначається послідовність голосування. Поіменне голосу­вання проходить в алфавітному порядку назв країн-учасниць, по­чинаючи з країни, яка визначається згідно з жеребкуванням. По­рядок назв будується за алфавітом офіційної мови організації, а якщо в організації затверджено кілька офіційних мов, то прово­диться додаткове жеребкування для визначення мови.

2. Викликають кожного члена організації (країни-учасниці), і її представник відповідає «так», «ні» чи «утримуюсь». Відповіді фіксуються в документах засідання.

3. Підбиваються підсумки голосування і оприлюднюється ос­таточне рішення.

Останній прийом голосування — листовне — передбачає отримання письмових відповідей на попередньо розіслані листи-анкети. Цим прийомом, як правило, користуються недержавні організації та невеликі організації країн, що розвиваються.

Консенсус як технічний прийом прийняття рішень складається з таких дій: зачитується вголос погоджений текст документа, конста­тується відсутність заперечень, рішення оголошується прийнятим.

МІЖНАРОДНІ СЛУЖБОВЦІ

Термін «міжнародні службовці» означає сукупність осіб, на яких покладено завдання забезпечити функціонування міжнарод­них організацій. Їхня професійна діяльність присвячена міжнарод­ній за своєю природою меті, на них поширюється особливий пра­вовий режим. Найвідомішим є визначення міжнародного служ­бовця як особи, якій представниками кількох держав або орга­ном, що діє від їхнього імені, доручено на основі міждержавної угоди і під контролем цих держав або цього органу здійснювати постійно і на підставі особливих юридичних правил певні функ­ції в спільних інтересах усіх даних держав.

Отже, статус міжнародного службовця визначають три основ­ні ознаки:

1) перебування на службі міжнародної адміністрації, яка під­порядкована не одній державі, а сукупності держав-членів;

2) діяльність заради досягнення цілей та в ім'я інтересів між­народної спільноти в цілому; територіальне обмежена компетен­ція не суперечить поняттю міжнародного службовця;

3) робота в міжнародній організації повний робочий час і на постійній основі, повна віддача власних сил і здібностей для ви­конання покладених на нього функцій (технічні експерти, члени арбітражних комісій, адміністративних трибуналів, комісій з примирення не є міжнародними службовцями).

Характеризуючи статус міжнародного службовця, слід брати до уваги такі аспекти, як призначення, стан, обов'язки та права (рис. 2.6).

Право призначення міжнародних службовців належить тільки конкретній міжнародній організації і здійснюється зазвичай її гене­ральним секретарем або директором. Уряди безпосередньо беруть участь у процесі призначення міжнародних службовців тільки висо­кого рангу (членів міжнародних судів, генеральних секретарів та ін. ).

Рис. 2.6. Елементи статусу міжнародного службовця

Відбір міжнародних службовців провадиться з урахуванням двох базових принципів: наявність відповідних особистих рис (працездатність, компетентність, сумлінність та ін.) і необхідність збалансованого регіонального представництва.

Правовий стан міжнародного службовця може визначатися або на підставі контракту, складеного між ним та організацією, або виходячи із затвердженого організацією статусу персона­лу. В ООН, ЄС прийнято останній спосіб. Правовий стан фак­тично регулює структуру та рівень обов'язків прав міжнарод­ного службовця.

Основні обов'язки міжнародного службовця полягають у та­кому: виконувати доручені функції і зосереджувати всі сили на роботі; не брати участі у діяльності, не сумісній зі станом міжна­родного службовця; берегти професійну таємницю; діяти тактов­но, з необхідною стриманістю; утримуватися від участі у полі­тичній діяльності; не консультуватися і не отримувати рекомен­дацій (вказівок) від будь-якого уряду чи влади.

Серед прав міжнародного службовця можна назвати: отри­мання заробітної плати, грошової допомоги, пенсії; користування податковими привілеями; гарантований правовий захист через систему незалежних адміністративних трибуналів.