Агресія Німеччини в Центральній Європі й Мюнхенська змова західних держав. Нова розстановка сил в Європі після анексії Чехословаччини



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Агресія Німеччини в Центральній Європі й Мюнхенська змова західних держав. Нова розстановка сил в Європі після анексії Чехословаччини



Першою до агресивних засобів вдалася Італія, здійснивши на почат­ку жовтня 1935 року напад на Ефіопію, яка вже на початку трав­ня 1936 року визнала себе переможеною. Муссоліні оголосив Ефіопію завойованою, а Велика фашистська рада в Римі видала декрет про перетворення Італії на імперію. Маючи статутні права застосування щодо агресора будь-яких санкцій, зокрема й військових, Асамблея Ліги Націй обмежилася лише визнанням Італії порушницею міжнародного договору й вжиттям щодо неї обмежених фінансових та економічних санкцій. Залишила поза

увагою Ліга Націй також політичну підтримку й економічну до­помогу Німеччини Італії у війні з Ефіопією, за яку отримала зго­ду Муссоліні не чинити протидії введенню німецьких військ у рейнську демілітаризовану зону.

Безкарність італійської збройної агресії підштовхнула Гітлера до реалізації власних агресивних планів. На початку березня 1936 ро­ку Німеччина денонсувала Локарнські угоди щодо статуту Рейн­ської зони та ввела в зону свої війська. Франція спершу зайняла рішучу позицію, маючи намір ввести свої війська в Рейнську зону для витіснення військ вермахту, але під тиском англійського уряду вона вирішила стояти осторонь. Невиправдану пасивність виявили й інші країни — учасники Локарнських угод. Щодо Ліги Націй, то вона, як і у разі з Італією, обмежилася лише констатацією порушення Німеччиною своїх міжнародних зобов'язань.

Нерішучість Ліги Націй під час збройної аг­ресії Італії проти Ефіопії, її поступливість у врегулюванні питан­ня німецької окупації Рейнської демілітаризованої зони, а також відсутність будь-якої протидії з боку західних держав агресивним діям фашистським урядам сприяли зміцненню політичних пози­цій Німеччини та Італії й, відповідно, послабленню позицій захід­них держав у Європі.

Одним з результатів таких позицій західних держав і Ліги На­цій було виникненням влітку 1936 року міжнародної кризи, спричиненої початком громадянської війни в Іспанії, яка стала ареною боротьби між Комінтерном і західними демократіями, з одного боку, та фашистськими країнами — з іншого. З ініціативи французького прем'єр-міністра Леона Блюма 27 західних країн схвалили політику невтручання, для контролю за дотриманням якої у вересні 1936 ро­ку було створено спеціальну міжнародну комісію. Водночас такі тоталітарні держави, як Німеччина, Італія та СРСР не лише не приєдналися до політики невтручання, а й узяли безпосередню участь у громадянській війні: СРСР на боці республіканців, Німеч­чина та Італія – на боці фашистських заколотників (франкістів).

Спільна допомога франкістам в Іспанії зблизила Німеччину та Італію й 24 жовтня 1936 року вони підписали кон­фіденційний німецько-італійський протокол, який засвідчив ство­рення агресивного союзу цих держав, відомого як «Вісь Берлін—Рим». «Вісь» спиралася на розпливчату угоду, що відобра­жала політику дружби, але справжнім бажанням Гітлера було домогтися приєднання Італії до Антикомінтернівського пакту, укладеного Німеччиною з Японією 25 листопада 1936 року. Зре­штою, йому це вдалося: 6 листопада 1937 року Італія приєднала­ся до Антикомінтернівського пакту, що означало створення на його основі агресивного блоку Берлін—Рим—Токіо.

Для осмислення логіки подальшого розвитку міжнародних подій у Європі й на Далекому Сході, що невідворотно наближали світ до нової війни, необхідно зрозуміти плани Німеччини та Японії щодо сусідніх держав після утворення агресивного блоку. Нагадаймо, що в процесі формування територій новоутворених внаслідок розпаду імперій держав і визначення їх кордонів, Чехословаччині було передано Судетська область, понад 3 млн. населен­ня якої становили німці. Найвпливовіша у ній судето-німецька партія, фінансована Німеччиною, під тиском з Берліна наприкінці березня 1938 року (після аншлюсу Австрії) з трибуни Чехослова­цької Палати депутатів зажадала для судетів повної автономії.

Це стало початком судетської кризи, яка по-справжньому роз­горнулася наступного місяця. 24 квітня 1938 року на з'їзді судето-німецької партії в Карлсбаді К. Гейнлейн домігся прийняття про­грами з восьми пунктів. Головними вимогами цієї програми було: відновлення повної рівноправності між німецькою націона­льною групою й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, свобода визнання нацистської ідеології, уза­конення німецької мови як офіційної в Судетській області. Вод­ночас німецькі ЗМІ розгорнули кампанію підтримки вимог су­детських нацистів, до того ж їх вимоги щодо чехів ставали дедалі різкішими. Поза сумнівів, у такий спосіб Гітлер намагався з'ясу­вати, якими будуть кроки Франції й Великої Британії на підтри­мання Чехословаччини.

Свою позицію щодо Судетської кризи ці країни визначили на­прикінці квітня під час зустрічі в Лондоні прем'єр-міністрів і ке­рівників зовнішньополітичних відомств обох країн. Результатом їхньої зустрічі стала домовленість схилити уряд Чехословаччини до прямих переговорів з судето-німецькою партією на чолі з К. Гейнлейном. А прем'єр-міністр Великої Британії Чемберлен у цьому питанні пішов ще далі.

Під час особистої зустрічі у середині вересня 1938 року з Гітлером він висловився за англо-німецьке зближення, заявивши, що він особисто готовий навіть визнати відділення Судетської обла­сті від Чехословаччини.

Під час чергової зустрічі в Лондоні з прем'єр-міністром і мініст­ром закордонних справ Франції лідери обох держав дійшли згоди надіслати урядові Чехословаччини пропозиції щодо врегулюван­ня проблеми, сутність яких полягала у тому, що Чехословаччина повинна погодитися зі зміною своїх кордонів: території, де насе­лення більше як на 50 відсотків становлять німці, мають перейти до Німеччини.

З огляду на небажання чехословацького уряду прийняти англо-французькі пропозиції, Гітлер з погрозою заявив, що в разі невирішення до 1 жовтня судетського питання він оголосить мобілі­зацію. Політична криза досягла свого апогею: Європа впритул наблизилася до війни.

Важливо також з'ясувати, яку позицію за таких умов посідали інші великі держави, зокрема СРСР, з яким Чехословаччина мала уго­ду про взаємодопомогу. Радянський Союз виступив з осудом де­маршів Великої Британії й заявив про свою готовність її надати, якщо те саме зробить Франція. Іншою була позиція США, президент яких звернувся до керівників Чехословаччини, Німеччини, Великої Британії та Франції із закликом до пошуків політичного виходу з кризи.

На послання Рузвельта Чемберлен відреагував пропозицією Гітлерові й Муссоліні скликати конференцію зацікавлених сторін для вирішення судетської проблеми. Конференція чотирьох держав – Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії (Чехословаччину не було запрошено) відкрилася в Мюнхені 29 вересня 1938 року й завершилася наступного дня підписанням відповідного договору.

За Мюнхенською угодою чехи повинні були повністю вийти із судетської області, щоправда, не 1-го, а 10 жовтня. У додатку до договору Велика Британія й Франція заявили про свою готовність гаранту­вати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії.

У день підписання Мюнхенського договору чотирьох Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад, а в грудні 1938 року аналогічний документ з Німеччиною був підписаний Фран­цією. Це була своєрідна плата Гітлера за мюнхенську зраду при­хильників політики умиротворення, головну роль у якій відіграла Велика Британія. Ціною зради стала цілісність Чехословаччини, принесена в жертву агресивним амбіціям Гітлера. З великими труднощами створений кістяк системи колективної безпеки в Єв­ропі унаслідок Мюнхену був зруйнований.

І, зрештою, важливо вказати, у чому полягають особливості Мюнхенської угоди. По-перше, слід пам'ятати, що це був пого­джений диктат Німеччини й Англії (Франція й Італія йшли в фар­ватері своїх партнерів); по-друге, співучасниками змови та поділу Чехословаччини стали Угорщина й Польща. Остання окупувала Тешинську область, на 50 % збільшивши за рахунок її важкої про­мисловості свої виробничі потужності. Угорщина за Віденським арбітражем Німеччини й Італії (2 листопада 1938 р.) отримала те­риторію на півдні Словаччини площею 12 тис. км2 з мільйонним населенням; по-третє, Радянський Союз опинився в ізоляції. Ужиті ним заходи на підтримку Чехословаччини (зосередження військ на західних кордонах, дипломатичні демарші) успіху не мали.

Мюнхенський диктат, виконаний Німеччиною за участі Поль­щі та Угорщини, по суті, був вироком Чехословацькій республіці. Про її близький кінець свідчили й події, що сталися в середині країни й остаточно викреслили її з ряду потенційних супротив­ників Німеччини. 15 березня 1939 року Німеччина ввела свої вій­ська в Прагу, а наступного дня було проголошено про створення на території Чехословаччини протекторату Богемії та Моравії. Під протекторат Німеччини ввійшла Словаччина. Чехословаччина як держава перестала існувати.

Подальший розвиток подій в Європі набув стрімкого й загроз­ливого для миру характеру. Відразу після анексії Чехословаччини на початку квітня 1939 року, за вказівкою Гітлера в німець­ких штабах приступили до вироблення плану нападу на Польщу з таким розрахунком, щоб здійснення операцій було мож­ливим у будь-який час, починаючи з першого вересня 1939 року. Так у німецьких документах уперше з'явилася сумнозвісна дата початку Другої світової війни.

Успіхи Німеччини в реалізації своїх планів стимулювали во­йовничі настрої в Римі. На початку квітня італійські війська ви­садилися в Албанії, а наступного дня Італія взяла її під свій про­текторат. Міжнародну обстановку ускладнювало посилення агресивних намірів Японії на Далекому Сході. У травні 1939 року во­на напала на дружню СРСР Монгольську Республіку, втягнувши його в збройний конфлікт на р. Халхін-Гол. Загроза переростання локальних війн і збройних сутичок у но­вий глобальний конфлікт вимагала від західних країн рішучих політичних кроків для запобігання його виникненню. У квітні 1939 року, після консультацій з французьким і поль­ським урядами Англія уклала союзницький договір з Польщею, на який Німеччина відреагувала анулюванням договору 1934 року з Польщею про ненапад та англо-німецької морської угоди 1935-го. У відповідь на цей політичний крок нацистського політичного керівництва французький уряд підтвердив франко-польський війсь­ковий союз 1921 року.

4. Початок Другої світової війни й розширення її масш­табів. Дипломатична боротьба за створення антигітле­рівської коаліції в 1941-1942 рр.

Розуміння реального співвідношення сил на політичній арені Європи спонукало політичні кола західних держав до пошуків можливої співпраці з Радянським Союзом для відвернення не­безпеки Другої світової війни. Для глибшого розуміння сутності проблеми європейської безпеки напередодні Другої світової війни необхідно проаналізувати цілі дипломатичних маневрів західних держав і СРСР. Відправною точкою має бути саме укладання пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною, що надав розвитку подій надзвичайного приско­рення. Усвідомлення лідерами західних держав небезпеки війни змусило їх зробити ще одну спробу мирного врегулювання кризи у німецько-польських відносинах. 28 серпня британський уряд запропонував Гітлерові вдатися до переговорів з Польщею, але зустріч з польськими представниками не відбулася через несвоє­часну передачу Польщі англійцями німецьких пропозицій.

Ще одна спроба зберегти мир була здійснення Італією, яка відмовилася виступити на боці Німеччини проти Польщі. 31 серп­ня Муссоліні запропонував Великій Британії та Франції скликати конференцію для врегулювання німецько-польських відносин на 5 вересня 1939 року, але ця ініціатива виявилася запізнілою.

На світанку 1 вересня 1939 року німецькі війська перейшли польський кордон і розпочали наступ углиб Польщі. Остання зверну­лася по допомогу до своїх союзників Великої Британії та Франції, але їх ультиматум, пред'явлений тільки 3 вересня, був відхилений Ні­меччиною. Цього дня Англія та Франція оголосили війну Німеччині.

Так розпочалася Друга світова війна, що розтягнулася на довгих шість років. Основним епізодом цієї війни стало 17 вересня, коли радянський уряд віддав своїм військам наказ перетнути за­хідний кордон. Для розуміння логіки розвитку подій, що, зрештою, призвели до нападу Німеччини на Радянський Союз і вступу його у Другу світову війну після утвердження німецької гегемонії в Європі, важливо проаналізувати характер і цілі зовнішньополітич­ної діяльності та дипломатичних демаршів Німеччини у взаємо­відносинах з Великою Британією та СРСР.

22 червня 1941 року Німеччина здійснила напад на Радянсь­кий Союз. Війна вступила в нову фазу, центральною подією якої в політичній літературі вважають створення антигітлерівської коаліції. Щодо процесу її становлення, як у зарубіжних, так і віт­чизняних дослідників проблем Другої світової війни є два погляди: деякі автори вважають початком її формування 1941 рік, інші відносять витоки цього процесу до 1939 року, тобто до анексії Німеччиною Чехословаччини. Але незалежно від позицій авто­рів, у складанні антигітлерівської коаліції з усією очевидністю простежується ряд періодів до завершення цього процесу, аналіз яких дає змогу прослідкувати трансформації політичних підходів західних держав, передусім США та Великої Британії й Радянсь­кого Союзу – країн з протилежними суспільно-політичними устроями та ідеологією, поступове зближення їх бачення цілей війни й необхідність тісної співпраці та взаємодії в збройній бо­ротьбі проти країн гітлерівського блоку.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.02 с.)